Словникова робота
Усний переказ із творчим завданням РОЗВЯЗАННЯ ТИПОВИХ ЗАВДАНЬ: 1. Прочитайте текст. Визначте тему та основну думку, тип і стиль мовлення. Складіть простий план. Усно докладно перекажіть текст. Виконайте творче завдання.
Світло в імлі Глибока осінь зависла над невеликим містом Охтиркою. Січе дрібна мжичка, мрячно й холодно. Поза центральною вулицею, де світять чотири газові ліхтарі на все місто, скоро зайде ранній осінній вечір, лягає непроглядна тьма, яку не можуть здолати кволі вогники гасівок, що тьмяно поблискують крізь вікна старосвітських одноповерхових будиночків. У всьому місті є тільки три світляні точки. Це парові млини Курила та Виноградова й ще велика мануфактурна крамниця Пономарьова, де світить електрика від малопотужного динаміка на тих млинах. Коло великої вітрини пономарьовської крамниці завжди людно. Людей, як метеликів вогонь, приваблює до себе єдина електрична лампочка, яка освітлює вітрину. Вони ще гаразд не знають, як зветься та новина, що її завіз сюди хтозна-звідки багатій, - одні непевно вимовляють чудне нове слово «лектричество», а більшість каже по-своєму - «штучний вогонь», і часом чути, як хтось, поблискуючи очима, в захваті шепоче сам до себе: «Диви, до чого додумалась людина». Через рік Пономарьов утнув на подив усьому місту ще більше чудо: поставив серед вітрини іграшкового зайця з морквою в передніх лапах, і той заєць, тільки-но ввечері засвічувалась електрична лампочка, весь час підносив собі до рота моркву. Невже та чудодійна сила, що беззвучно засвічує через дріт електричну лампочку, рухає заячі лапи з морквою!? Так, це була та електрика, яка, виявляється, дає людям не тільки світло, а може рухати й механізми. Незабаром стало відомо, що в нашому губернському місті Харкові пішов по одній колії електричний трамвай, загрожуючи витіснити з вулиць стару «конку» - металеві вагони, яких підтюпцем тягли по рейках впряжені коні. Аж ось 1910 року і в нашому місті збудували першу електростанцію. Мій батько, який на той час мусив через залізничну катастрофу кинути працю машиніста, пішов працювати туди електромонтером. Щодня він зрання до пізнього вечора проводив електрику в різні контори, крамниці та квартири крамарів і урядовців, але йому кортіло освітити чарівним світлом і нашу квартиру. Проти цього рішуче заперечила квартирна хазяйка: — Що ви! Зробити електричне освітлення, щоб хату спалило? І не думайте! Довго батькові довелося умовляти стару, всяко переконувати, що ніяка небезпека від електрики не загрожує, поки хазяйка нарешті піддалася. Важко зітхнула й, махнувши рукою, пробурмотіла: -Та робіть уже, як знаєте. Мабуть, від цієї диявольської напасті нікуди вже не втечеш! Одного осіннього вечора засвітилася електрика й в нашій квартирі. Це було справжнє свято. Я цілий вечір не міг одвести очей від сяйва лампочки, що владно вабила до себе й переносила думку в казковий світ новітньої техніки. (За Б. Антоненком-Давидовичем)
Творче завдання: Доповніть переказ роздумом над тим, як змінює наше життя науково-технічний прогрес. Чи стає воно від того щасливішим? Що здобуває і що втрачає людина на цьому шляху?
2. Прочитайте текст. Визначте тему та основну думку, тип і стиль мовлення. Складіть простий план. Усно докладно перекажіть текст. Виконайте творче завдання.
Черевики Було це восени 1943 року. Щойно настало наше звільнення від окупанта, зазнали наші великої радості, але ж і набідувалися вдосталь. Вже земля грудками взялася, зима з-за гори виглядала, мені до першого класу йти, а взувачки – ніякої. Мати напекла ячних пампушок, поклала ті пампушки в плетений лозовий кошик та й каже: - Понеси на станцію, продай солдатам. По п’ять карбованців за пампушку. Прийшов я на станцію. Стоїть на запасній колії ешелон, двері у вагонах-телятниках порозчинені, і в кожному повно солдатів. Я заліз у вагон і стою при вході. Не знаю, що казати. А солдати й так здогадалися, що в кошику, - свіжий хлібний дух по вагону пішов. - Продаєш? Почому штука? – запитує мене найближчий солдат, вже немолодий, з рудими – щіточкою – вусиками. Йому, либонь, стільки років було, як моєму батькові, мій батько пішов на війну в сорок першому, й відтоді від нього – жодної звістки. - Так почому? – перепитує солдат. А я мовчу. Малий, але теж утямив: люди на фронт їдуть, їх усіх повбиває завтра, а я з них за пампушки гроші правитиму. Соромно мені стало, й сльози на очі навернулися. Стою я, переступаю босими ногами, носом шморгаю. - Я не продаю, я за так… Солдат із вусами простягнув руку, взяв одну пампушку, надломив, і дух ще дужче по вагону пішов. Одкусив він трішки, скраєчку, жує і на мої ноги дивиться. Тоді друга рука потяглась до кошика, третя, а далі пішов кошик по вагону околясом. - Ох і смачні, - кажуть, - пампушки, дарма, що ячні. Вусатий випростався, ухопив десь за спиною кошик, втиснув мені в руки і в спину штовхнув: - Біжи, хлопче, зараз поїдемо. Я стрибнув на землю, а ешелон брязнув буферами й рушив. І пішов, поплив за станцію. А я йду додому, й чомусь мені все ще соромно й плакати хочеться. Аж за станцією відчув, що кошик не порожній. Не розібрали солдати всіх пампушок, думаю. Одгорнув шматину, аж там два зошити зелені й чотири олівці. А під зошитами ще щось. Роздивляюся, а воно солдатські ботинки. Добрячі ботинки, цілі, тільки один трохи більший, а другий менший. Прийшов я додому, мати саме біля колодязя сорочки в ночвах виполіскувала. - Продав? Я щось промимрив – боявся, що мати лаятиме, бо ж грошей не приніс, а коли вона перепитала знову, то зважився на брехню: - Там були самі поранені. - Ну й добре, - мати зітхнула, а тоді взяла кошик, щоб до хати занести, й шматину відкрила. - О, а це що? - Це… вони накидали. Я не бачив. Мати чомусь заплакала, а тоді витерла сльози й ботинки на ґанок поставила. – Ану ж приміряй. Ті ботинки я носив до шостого класу, кращої та теплішої взувачки не пам’ятаю в житті. (За Ю. Мушкетиком) Творче завдання: Поміркуйте про цінність людяності, чуйності, взаєморозуміння в найтяжчих життєвих ситуаціях.
|
