Види акредитивів
Джерело: [4]. 2. Сукупність фондів фінансових ресурсів та взаємозв’язок між ними, утворює фінансову систему країни. Фінансову систему можна розглядати за внутрішньою та організаційною будовою. За внутрішньою будовою: Фінансова система – це сукупність відносно відокремлених взаємозв’язаних фінансових відносин, які відображають специфічні форми та методи розподілу та перерозподілу ВВП. За організаційною структурою: Фінансова система – це сукупність фінансових органів та інститутів, які управляють грошовими потоками. У широкому розумінні, фінансова система — це сукупність урегульованих фінансово-правовими нормами окремих ланок фінансових відносин і фінансових установ, за допомогою яких держава формує, розподіляє і використовує централізовані і децентралізовані грошові фонди. Фінансова система виникла разом з появою держави і нерозривно зв'язана з її функціонуванням. За допомогою фінансової системи держава нагромаджує та використовує кошти для утримання свого апарату, а також спрямовує їх на виконання своїх функцій. Фінансова система охоплює грошові відносини між державою і підприємствами та організаціями, державою і населенням, між підприємствами і всередині них [7]. Виділяють чотири сфери фінансової системи: 1) рівень мікроекономіки – фінанси суб’єктів господарювання; 2) рівень макроекономіки – державні фінанси; 3) рівень світового господарства – міжнародні фінанси; 4) сфера забезпечення – фінансовий ринок. Скупність форм і методів створення й використання фондів фінансових ресурсів з метою забезпечення різних державних структур, господарських суб’єктів і населення становлять фінансовий механізм. Частинами його є фінансове планування й прогнозування, фінансові показники, нормативи, ліміти й резерви, стимули й санкції, а також система управління фінансами. Структура фінансового механізму представлена на рис. 1.1. За допомогою фінансового механізму здійснюються широкомасштабний розподіл і перерозподіл створюваного в державі валового внутрішнього продукту відповідно до основних положень фінансової політики. На стадії фінансового планування й прогнозування визначаються фінансові можливості держави щодо фінансового забезпечення розвитку її економіки й соціальної сфери. Показники прогнозних розрахунків є основою для застосування відповідних стимулів та інструментів у формі різноманітних пільг, санкцій або обмежень, які забезпечують розвиток держави в заданому напрямку. Це можуть бути пільги з оподаткування, пільгове кредитування або надання дотацій на покриття збитків тощо. Можуть застосовуватися також фінансові інструменти, що обмежують ту чи іншу форму діяльності. Це штрафи, скасування пільг, додаткове оподаткування тощо. Фінансовий механізм характеризують узагальнюючі та індивідуальні показники. Узагальнюючими є загальний обсяг фінансових ресурсів, що створюється в державі, обсяг доходів та видатків бюджету тощо. Індивідуальні — це розмір витрат бюджету держави на одного жителя, розмір податків, що сплачуються одним працюючим. Фінансові показники дають змогу визначити дієвість фінансового механізму. Основними елементами фінансової системи є: загальнодержавні фінанси; місцеві фінанси; фінанси суб'єктів господарювання усіх форм власності; фінанси невиробничої сфери діяльності; фінанси населення; фінансовий ринок; фінансова інфраструктура. Фінансові ресурси — капітал у грошовій формі (фінансові активи, фінанси). У світовому господарстві постійно відбувається переливання грошового капіталу, що формується в процесі кругообігу капіталу. Фінансові ресурси належать приватним особам, компаніям, національним і міжнародним організаціям, державам. Вони нерівномірно розподілені між країнами й тому постійно переміщуються між ними. Цей рух фінансових активів набирає форми міжнародного руху капіталу. Разом з тим частина фінансових ресурсів зайнята в обслуговуванні платежів, що виникають у міжнародній торгівлі товарами та послугами, за передачі знань (технологій) і міжнародної міграції населення. Цей рух фінансових активів у світі набирає форми міжнародних валютно-розрахункових відносин або фінансування міжнародної торгівлі.
Рис. 1.1. Структура фінансового механізму [7]. Фінансові ресурси світу у широкому розумінні — це сукупність фінансових ресурсів усіх країн, міжнародних організацій та міжнародних фінансових центрів світу. Фінансові ресурси світу у вузькому розумінні — це ті фінансові ресурси, які використовуються в міжнародних економічних відносинах, тобто у взаєминах між резидентами та нерезидентами. Фактори, що впливають на рух фінансових потоків: - стан економіки; - взаємна лібералізація торгівлі країн-учасниць ГАТТ/ВТО; - структурна перебудова економіки; - масштабне перенесення за кордон низькотехнологічних виробництв; - міждержавний розрив темпів інфляції та рівнів процентних ставок; - зростання масштабів незбалансованості міжнародних розрахунків; - випередження вивозом капіталу торгівлі товарами та послугами. Основні канали руху світових фінансових потоків: - валютно-кредитне та розрахункове обслуговування купівлі-продажу товарів (зокрема особливого товару — золота) і послуг; - зарубіжні інвестиції в основний та оборотний капітал; - операції з цінними паперами та різними фінансовими інструментами; - валютні операції; - перерозподіл частини національного прибутку через бюджет у формі допомоги країнам, що розвиваються, та внесків держав у міжнародні організації тощо [5]. Загальнодержавні фінанси та місцеві фінанси формують державні фінанси, що є однією з найважливіших сфер фінансової системи країни, що покликана забезпечити державу необхідними фінансовими ресурсами для виконання її економічних, соціальних та політичних функцій. За економічною сутністю державні фінанси - це грошові відносини з приводу розподілу та перерозподілу ВВП та національного доходу, що пов’язані з формуванням фінансових ресурсів, які лишаються у розпорядженні держави та його підприємств, та використання цих ресурсів на розширене відтворення, управління, соціальні та культурні потреби, оборону країни. Суб’єктами цих відносин виступає держава з одного боку (в обличчі відповідних владних структур) та юридичні та фізичні особи - з іншого. Ланками державних фінансів є: - бюджетна система (державний бюджет, місцеві бюджети); - централізовані грошові фонди цільового призначення (Пенсійний фонд, Фонд соціального страхування за тимчасовою непрацездатністю, Фонд обов’язкового державного страхування на випадок безробіття, Державний інноваційний фонд, Фонд ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи та соціального захисту населення, інші фонди загальнодержавного призначення); - державний кредит; - страхування; - фінанси державних підприємств. Загальнодержавні фінанси призначені для забезпечення тих потреб суспільства, які мають загальнонаціональний характер і відображають інтереси держави в цілому. Вони, з одного боку, формують фінансову базу вищих органів державної влади та управління, а з іншого – виступають у їх руках інструментом впливу на соціально-економічний розвиток країни. Через загальнодержавні фінанси здійснюється територіальний перерозподіл ВВП з метою збалансованого розвитку окремих регіонів. За їх допомогою здійснюється також структурна політика, яка покликана забезпечити оптимальний галузевий розвиток країни. Місцеві фінанси виступають фінансовою базою місцевих органів влади та управління. Вони забезпечують регіональні потреби у фінансових ресурсах, їх внутрішньотериторіальний перерозподіл. Основне призначення місцевих фінансів – забезпечення відносної фінансової незалежності й автономності регіональних адміністративних формувань (областей, районів) та поселень. Основна проблема структурної побудови системи державних фінансів – установлення оптимального співвідношення між її рівнями (загальнодержавним та місцевим) [6]. Фінанси суб’єктів господарювання - цє система фінансових відносин, які виникають у процесі мобілізації ресурсів для фінансування операційної та інвестиційної діяльності суб’єктів господарювання. Вони є самостійною ланкою національної фінансово-кредитної системи з індивідуальним кругообігом коштів, що забезпечує покриття витрат виробництва продукції (робіт, послуг) і одержання прибутку Фінанси комерційних підприємств державної і комунальної форми власності служать основою формування фінансових ресурсів держави. Їх основною особливістю є діяльність на засадах комерційного розрахунку. Він передбачає відшкодування всіх витрат за рахунок власних коштів та надходжень від операційної, фінансової, інвестиційної та іншої діяльності для забезпечення розвитку і розширення виробництва та отримання прибутку. Такі господарські суб'єкти працюють головним чином у сфері матеріального виробництва і торгівлі. Водночас у сучасних умовах господарювання окремі некомерційні суб'єкти ринку організовують свою діяльність на засадах комерційного розрахунку. Це, зокрема лікувальні, навчальні, видавничі та інші заклади. Суб'єкти господарювання комерційного характеру діяльності виступають основними платниками податків і платежів до Державного бюджету та внесків і відрахувань до державних цільових фондів. Фінанси некомерційних підприємств, громадських організацій і доброчинних фондів обслуговують інфраструктуру невиробничого характеру. До некомерційних підприємств належать установи, які виконують роботи безкоштовно або за невелику плату, яка не відшкодовує їх витрат. Це, здебільшого, лікарні, школи, дитячі дошкільні заклади, музеї, бібліотеки тощо. Головним джерелом їх фінансування є бюджетні кошти. Тому їх називають бюджетними. Громадські організації і доброчинні фонди. До них належать добровільні об'єднання громадян за професіями та інтересами. Для них характерним є відсутність комерційної діяльності та відсутність державного фінансування. Головними джерелами їх доходів є вступні і членські внески, добровільні і спонсорські пожертвування. Громадські організації не можуть займатися комерційною діяльністю, але вони можуть мати у власності комерційні підприємницькі структури, які спрямовують частину своїх доходів на утримання таких організацій. Найпопулярнішими і найбільш масовими серед громадських організацій є політичні партії, профспілки, товариства діячів мистецтв, спортивні та інші організації. Фінанси домогосподарств виступають засобом створення і використання фінансових ресурсів для задоволення особистих потреб громадян. Джерелом фінансових ресурсів домогосподарств служить заробітна плата, доходи від продажу власного капіталу, доходи від реалізації продукції підсобних господарств, доходи від здачі майна в оренду, відсотки на грошовий капітал, доходи на вклади у цінні папери тощо. Фінансовий ринок з функціонального погляду — це система ринкових відносин, де об’єктом операцій є грошовий капітал, і яка здійснює акумуляцію та перерозподіл світових фінансових потоків для забезпечення безперервності та рентабельності виробництва, а з інституціонального погляду - це сукупність банків, спеціалізованих фінансово-кредитних установ, фондових бірж, через які здійснюється рух світових фінансових потоків, та які є посередниками перерозподілу фінансових активів між кредиторами й позичальниками, продавцями та покупцями фінансових ресурсів. Об’єктивною основою розвитку світових фінансових ринків є закономірності кругообігу функціонуючого капіталу. У деяких місцях виникає надмірна пропозиція тимчасово вільних капіталів, в інших постійно виникає попит на них. Світові фінансові ринки вирішують цю суперечність на рівні всесвітнього господарства. Структуру світового фінансового ринку можна розглядати з різних поглядів. З погляду строків обігу фінансових активів світовий фінансовий ринок можна розділити на дві частини: грошовий ринок (короткостроковий) та ринок капіталу (довгостроковий). Короткостроковий характер значної частини світового фінансового ринку робить його залежним від припливу та відпливу фінансових коштів. Більше того, існують фінансові активи, спрямовані на перебування на грошовому ринку для отримання максимальних прибутків, зокрема за рахунок цілеспрямованих спекулятивних операцій на грошовому ринку. Ці фінансові кошти часто називають «жаркі гроші». Функціональну структуру світового фінансового ринку зображено на рис. 1.2.
Рис. 1.2. Механізм перерозподілу фінансових ресурсів світу [5]. Світові фінансові ринки виникли на базі відповідних національних ринків, тісно взаємодіють з ними та мають низку специфічних відмінностей, а саме: - величезні масштаби (щоденні операції на світових фінансових ринках у 50 разів перебільшують операції світової торгівлі товарами); - відсутність географічних кордонів; - цілодобове проведення операцій; - використання валют провідних країн, а також ЕКЮ (1979—1998 рр.), ЄВРО з 1999 р., частково СДР; - учасниками є переважно першокласні банки, корпорації, фінансово-кредитні інститути з високим рейтингом; - доступ на ці ринки відкритий у першу чергу першокласним позичальникам чи під солідні гарантії; - диверсифікація сегментів ринку та інструментів операцій за умов революції у сфері фінансових послуг; - специфічні міжнародні процентні ставки; - стандартизація та високий ступінь інформаційних технологій безпаперових операцій на базі використання комп’ютерів. Для світового фінансового ринку є характерним наявність світових фінансових центрів, де торгівля фінансовими активами між резидентами різних країн має особливо великі масштаби. Інструментами фінансових ринків є: - на первинному ринку довгострокового позичкового капіталу: цінні папери (акції, облігації), випущені урядом та фірмами; єврооблігації, випущені іноземними позичальниками, дисконтні державні ноти й векселі; облігації муніципалітетів; енергетичні цінні папери, гарантовані державою; помислові облігації; іноземні облігації; конвертовані облігації; облігації з підписними сертифікатами; - на вторинному ринку довгострокового позичкового капіталу: внутрішні акції фінансового центру, зареєстровані на Міжнародній фондовій біржі цінні папери компаній, незареєстровані цінні папери, першокласні цінні папери (державні облігації), цінні папери фірм з фіксованими процентними ставками, опціони, іноземні акції; - на традиційному грошовому ринку короткострокового капіталу; - на паралельному грошовому ринку короткострокового капіталу: міжбанківські переводи (онкольні позики), депозитні сертифікати в різних валютах, цінні папери місцевої влади, цінні папери фінансових компаній, міжфірмові цінні папери, короткострокові комерційні євровекселі, короткострокові векселі в національній валюті; казначейські векселі; - на валютному ринку короткострокового капіталу: операції спот, операції на строк, ф’ючерси, опціони, арбітражні операції. Фінансову інфраструктуру необхідно розглядати з різних точок зору. Організаційна фінансова інфраструктура є досить розгалуженим і складним суспільним явищем, яке включає різні за змістом діяльності та призначенням установи й інституції, які забезпечують функціонування фінансів. Організаційна фінансова інфраструктура включає три складові: управлінську, інституційну та обслуговуючу інфраструктуру. Її мережа та взаємозв' язок із фінансовою системою й секторами економіки представлена в таблиці 1.7. Управлінська фінансова інфраструктура являє собою сукупністю фінансових органів, на які покладені функції оперативного управління в сфері державних фінансів та регулятивної діяльності щодо інституцій фінансового та страхового ринків і ринку фінансових послуг, а також фінансові служби галузевих міністерств і відомств, підприємств, організацій та установ. За своїм складом крім фінансових органів включає фінансові служби суб' єктів господарювання та управлінських структур. Сукупність фінансових органів держави залежить від двох чинників: варіанту структурної будови державних фінансів (концентрація усіх коштів в бюджеті, чи формування бюджету та цільових фондів) та системи управління ними (надання усіх повноважень міністерству фінансів, чи утворення спеціалізованих фінансових органів). Загалом підходи до формування управлінської фінансової інфраструктури в різних країнах досить уніфіковані, хоча можуть використовуватися різноманітні варіанти як складу фінансових органів, так і їх взаємодії. Наприклад, в Україні до складу фінансових органів включаються: Міністерство фінансів, Міністерство доходів і зборів, Державне казначейство, Державна контрольно-ревізійна служба, Рахункова палата, Пенсійний фонд, дирекції фондів соціального страхування (на випадок безробіття, від нещасних випадків на виробництві та на випадок тимчасової втрати працездатності), Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку, Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг. Подібні чи ідентичні їм управлінські структури створені практично у кожній країні. Склад і взаємопідпорядкованість органів управлінської фінансової інфраструктури може змінюватися залежно від потреб розвитку економіки та фінансової системи. Основною проблемою управлінської фінансової інфраструктури є відсутність прямої зацікавленості політиків та державних службовців у забезпеченні належної ефективності в управлінні державними коштами. Хоча сучасна теорія та практика розробили різноманітні сучасні технології, наприклад, програмно-цільове бюджетування, бюджетний аудит тощо, їх використання матиме належний ефект тільки за умови створення системи відповідних стимулів і санкцій, налагодженого механізму громадського контролю. Це, у свою чергу, можливе лише за умови дотримання принципу транспарентності (прозорості) процесів формування і використання коштів бюджету і фондів цільового призначення. Таким чином, у формуванні управлінської фінансової інфраструктури головним є не стільки оптимізація складу та функцій фінансових органів, скільки запровадження механізмів, що забезпечують належну ефективність їх діяльності. Інституційна фінансова інфраструктура - це сукупність фінансових інституцій, які функціонують на фінансовому ринку та ринку фінансових послуг, виконуючи функції щодо мобілізації, переміщення та інвестування ресурсів. Саме ці інституції, як було показано раніше, формують фінансовий сектор економіки. На відміну від суб'єктів управлінської інфраструктури вони мають пряму й безпосередню зацікавленість у забезпеченні раціонального й ефективного використання фінансових ресурсів. Але тут є інша проблема - узгодження власних інтересів фінансових інституцій з інтересами власників цих ресурсів. Хоча значною мірою вони співпадають (кожний суб'єкт хоче отримати якомога більший прибуток), усе ж суперечності можуть виникати. Враховуючи таку специфіку фінансових інституцій, їх діяльність в обов' язковому порядку регулюється державою в особі вказаних вище регуляторних органів та центрального банку. Основне завдання формування інституційної фінансової інфраструктури - створення належних умов для забезпечення різноманітних потреб громадян, підприємств і держави у фінансових послугах. Відповідно чисельність суб' єктів цієї інфраструктури регулюється ринковими механізмами, і не може ні обмежуватися, ні штучно формуватися державними органами. Як і в усій ринковій економіці тут має місце жорстка конкуренція за ресурси та ринки їх інвестування. Ця конкуренція може підштовхувати окремі інституції до надмірно ризикових дій, які можуть у кінцевому підсумку призвести їх до банкрутства, а в окремих випадках і спровокувати фінансову кризу. Таким чином, інституційна фінансова інфраструктура це і потужне джерело фінансової енергії, і потенційний генератор криз. Саме це пояснює її надзвичайно важливу роль в економіці та фінансах. Охарактеризуємо основних суб' єктів інституційної інфраструктури. Таблиця 1.7. Складові фінансової інфраструктури
Джерело: [7]. Національний банк України є основною фінансовою інституцією у сфері грошового ринку. Саме він здійснює емісію грошей, які є інструментом фінансових відносин, та регулює грошовий обіг у країні. Важливе завдання Національного банку - організація ефективного функціонування кредитної системи. Він проводить реєстрацію комерційних банків і видає ліцензії на окремі види банківських операцій (наприклад, валютні операції). Національний банк здійснює нагляд за діяльністю комерційних банків за допомогою встановлення економічних нормативів і розмірів обов' язкових резервів. Важлива його функція в банківській системі - забезпечення проведення міжбанківських розрахунків та кредитування комерційних банків, тобто він є банком банків. Національний банк проводить значну роботу з обслуговування уряду. Він виконує агентські послуги з розміщення державних цінних паперів і обслуговування державного боргу, проводить міжнародні розрахунки держави. Національний банк здійснює валютне регулювання та визначає офіційні курси валют. Комерційні банки наразі є провідними фінансовими інституціями і виконують такі основні функції: акумуляція тимчасово вільних коштів юридичних і фізичних осіб; проведення безготівкових розрахунків; касове обслуговування готівкового обігу; кредитування; агентські та інші послуги клієнтам банку. В умовах ринкової економіки комерційні банки являють собою серцевину фінансової системи, виконуючи роль кровоносної мережі в економіці. Концентруючи значну масу фінансових ресурсів і спрямовуючи кредитні потоки, вони відіграють провідну роль у розвитку кожної країни. Тому економічна та фінансова міць кожної країни визначається насамперед потенціалом її банківської системи. Розрізняють два типи комерційних банків: універсальні й спеціалізовані. Універсальні здійснюють усі види банківських операцій. Спеціалізовані банки проводять тільки окремі види операцій або обслуговують певні галузі. Більшість банків в Україні є універсальними. До спеціалізованих відносяться ощадні, інвестиційні, іпотечні та інші види банків. Небанківські кредитні установи (так звані " парабанки") також функціонують на кредитному ринку, але на відміну від комерційних банків можуть здійснювати обмежене коло операцій. Основним їх видом є кредитні спілки, які формують свої ресурси на основі пайових та інших внесків членів цих спілок, а також здійснюють мобілізацію коштів на депозитні вклади. Основний напрям їх діяльності - кредитування юридичних і фізичних осіб. У цій сфері функціонують також ломбарди, які надають кредити фізичним особам під заставу майна. Важливу роль на ринку фінансових послуг відіграють фінансові компанії - лізингові, факторингові, з фінансування будівництва житла. Вони спеціалізуються на наданні окремих видів фінансових послуг. Лізингові компанії функціонують у галузі фінансового лізингу - надання майна в оренду з умовою переходу його у власність лізингоодержувача після погашення фінансових зобов'язань (при операційному лізингу майно повертається лізингодавцю). Факторингові компанії функціонують у борговій сфері і займаються операціями з купівлі за відповідну плату боргів окремих суб'єктів. Водночас, оскільки лізингові та факторингові операції можуть розглядатися як своєрідні форми кредитування, їх можуть надавати й універсальні фінансові інституції - комерційні банки. Страхові компанії формують колективні страхові фонди на засадах солідарної відповідальності, приймаючи на себе відповідні ризики. Вони укладають угоди страхування з юридичними та фізичними особами, приймають страхові внески (премії) й виплачують страхове відшкодування. Крім того вони є одними з провідних суб'єктів фінансового ринку, інвестуючи тимчасово вільні кошти та страхові резерви, а також надаючи кредити своїм клієнтам (в межах передбачених законодавством даної країни). Вони розробляють форми, види й умови страхування, установлюють розміри страхових тарифів. Недержавні пенсійні фонди функціонують в сфері соціального страхування і спільно з державним Пенсійним фондом формують систему пенсійного забезпечення. Недержавне пенсійне страхування є добровільним, доповнюючи обов'язкове державне, і здійснюється у накопичувальній формі (розмір пенсії прямо залежить від накопиченої на персональному рахунку суми внесків). Недержавні пенсійні фонди є одними з найважливіших інвесторів, маючи у своєму розпорядженні так звані " довгі гроші", які можуть вкладатися у довготривалі проекти, сприяючи розвитку економіки. Інститути спільного інвестування виступають фінансовими посередниками на ринку цінних паперів, мобілізуючи кошти розрізнених інвесторів та вкладаючи їх у відповідні інвестиції. В Україні вони можуть створюватися у формі пайових (відкритих, інтервальних, закритих диверсифікованих і недиверсифікованих, венчурних) та корпоративних (закритих недиверсифікованих і венчурних) інвестиційних фондів. Пайовий інвестиційний фонд формується шляхом випуску інвестиційних сертифікатів і являє собою кошти, що належать інвесторам на правах спільної власності. Він створюється кампанією з управління активами і не є юридичною особою. Корпоративний інвестиційний фонд, навпаки, є юридичною особою у формі відкритого акціонерного товариства. Він формується на основі випуску простих іменних акцій. Залежно від порядку здійснення діяльності виділяється три типи інвестиційних фондів - відкриті, інтервальні і закриті. Відкриті фонди у будь-який час на вимогу інвестора мають здійснювати викуп цінних паперів, емітованих ними чи компанією з управління активами. Інтервальні фонди зобов' язані проводити викуп емітованих цінних паперів протягом обумовленого у проспекті емісії строку, але не рідше одного разу на рік. Закриті фонди не приймають на себе зобов' язання щодо викупу емітованих цінних паперів до моменту їх ліквідації чи закриття. З цінних паперів інвестиційних фондів відкритого та інтервального типу дивіденди не нараховуються. За терміном функціонування розрізняють строкові та безстрокові інвестиційні фонди. Строкові фонди утворюються на певний період, по закінченні якого вони ліквідуються чи реорганізуються. При цьому фонди закритого типу можуть бути лише строковими. Безстрокові фонди створюються на невизначений термін. За якістю інвестиційного портфеля розрізняють диверсифіковані і не-диверсифіковані інвестиційні фонди. Диверсифіковані характеризуються досить високою якістю своїх активів (відповідно до встановлених законодавством вимог). Фонди, що не відповідають встановленим вимогам, вважаються недиверсифікованими, а недиверсифіковані фонди закритого типу, які здійснюють виключно приватне розміщення цінних паперів власного випуску та в активах яких більше ніж 50% складають цінні папери, що не допущені до торгів на фондовій біржі чи в торговельно-інформаційній системі вважаються венчурними. Компанії з управління активами забезпечують розміщення коштів недержавних пенсійних фондів та інститутів спільного інвестування. Одна компанія може одночасно здійснювати управління активами декількох суб' єктів, але при цьому загальна величина активів, що перебувають в управлінні, не може перевищувати встановлених законодавством обмежень. З метою недопущення надмірно ризикових операцій встановлюються відповідні обмеження щодо обсягів та напрямів розміщення активів. Компанія з управління активами несе майнову відповідальність за збитки, які вона може завдати своїми діями (чи бездіяльністю) згідно з чинним законодавством та умовами укладених угод. Обслуговуюча фінансова інфраструктура включає тих суб'єктів, які виконують функції організаційних посередників на фінансовому ринку (біржі, торгівці цінними паперами) та допоміжні функції на ринку цінних паперів (реєстратори, депозитарії, клірингові центри та ін.), а також тих, які не будучи фінансовими за змістом своєї діяльності, надають послуги різним суб' єктам у сфері фінансової діяльності (аудиторські та консалтингові фірми, інформаційні, рейтингові та аналітичні агенції, ріелтерські контори, бюро кредитних історій тощо). Основне призначення цієї складової полягає у створенні належних передумов для функціонування основних суб' єктів інфраструктури. Але хоча вони виконують допоміжні функції, без них сучасну фінансову інфраструктуру навіть неможливо уявити. Фондова біржа являє собою організаційно оформлений, регулярно функціонуючий торговельний майданчик, на якому відбуваються операції купівлі-продажу цінних паперів та інших фінансових інструментів. Як суб'єкт фінансової інфраструктури вона виступає основним організатором торгівлі. Головне її призначення - організація функціонування вторинного ринку. Але, з одного боку, через неї може здійснюватись і первинне розміщення цінних паперів, а з іншого боку, і вторинний ринок може функціонувати поза біржею. У зв' язку з цим розрізняють біржовий і позабіржовий обіг цінних паперів. Оскільки фондова біржа є центром торгівлі цінними паперами, то за підсумками торгівлі на ній здійснюється їх котирування. З одного боку, на цій основі утворюється механізм незалежної й досить об'єктивної оцінки діяльності акціонерних товариств та інших емітентів. З іншого боку, фондові індекси є важливим макроекономічним індикатором ділової активності та ситуації в економіці як окремої країни, так і світової економіки у цілому. Функції організатора торгівлі в сучасних умовах виконують також торговельно-інформаційні системи, що працюють в електронному режимі. Валютна біржа є формою організованої торгівлі іноземною валютою, на відміну від неорганізованого (міжбанківського) ринку. Торгівці цінними паперами є професійними учасниками фондового ринку. Професійна діяльність з торгівлі цінними паперами включає брокерську і дилерську діяльність, андеррайтинг та діяльність з управління цінними паперами. Брокерська діяльність полягає в укладанні торговцем угод щодо цінних паперів від свого імені (чи від імені іншої особи) за дорученням і за рахунок іншої особи. При цьому торговець може виступати поручителем або гарантом виконання зобов'язань перед третіми особами за договорами, що укладаються від імені клієнта. Дилерська діяльність - це укладання торговцем угод від свого імені та за свій рахунок з метою перепродажу цінних паперів. Андеррайтинг являє собою розміщення цінних паперів торговцем за дорученням, від імені та за рахунок емітента. При цьому торговець може брати на себе зобов'язання щодо гарантування продажу усього чи часткового обсягу емісії цінних паперів, а якщо продаж не здійснено у визначених в угоді обсягах - викуповувати нереалізовані цінні папери за фіксованою в угоді ціною. Діяльність з управління цінними паперами провадиться торговцем від свого імені за винагороду протягом визначеного строку з переданими йому в управління цінними паперами або грошовими коштами, призначеними для інвестування в цінні папери. Реєстратор - це юридична особа, яка спеціалізується на наданні послуг з ведення реєстрів власників іменних цінних паперів, випущених у документарній формі. Крім спеціалізованих реєстраторів реєстроутримувачами можуть бути безпосередньо емітенти цінних паперів (при чисельності власників іменних цінних паперів не більше 150 осіб), зберігачі активів інститутів спільного інвестування та компанії з управління активами інвестиційного фонду відкритого типу. Налагоджена та захищена реєстраторська діяльність є запорукою гарантування прав інвесторів, що вкрай важливо для ефективного функціонування ринку цінних паперів. Депозитарії здійснюють зберігання цінних паперів, що існують у бездокументарній формі, а також обслуговування обігу цінних паперів у бездокументарній та документарній (з цінних паперів, що депоновані в цьому депозитарії) формах. Депозитарні установи здійснюють такі види операцій: адміністративні - відкриття і закриття рахунків, внесення змін до анкети рахунку, зміну способу зберігання (відокремлений чи колективний); облікові - зарахування, списання, переказ, переміщення цінних паперів; інформаційні - видача виписок і довідок з рахунку у цінних паперах. Повноцінне функціонування фінансового ринку та фінансової системи у цілому можливе тільки за умови наявності повної й достовірної інформації щодо діяльності окремих суб' єктів. В системі інформацій
|
