Рабовласницьких держав Стародавнього Сходу

Те, що всі цивілізації Стародавнього Сходу(Єгипет, Межиріччя, Індія, Китай) розташовувалися в зоні пустель і відчували постійну нестачу водних ресурсів, наклало відбиток на всю структуру соціально-економічних і політичних відносин між людьми в даних цивілізаціях.

Необхідність щорічно мобілізовувати колосальні людські ресурси на будівництво й підтримку в робочому стані надзвичайно розгалуженої мережі штучних каналів обумовила існування авторитарної держави з величезним адміністративно-бюрократичним, поліцейським і військовим апаратом, що виступав у ролі організатора суспільних робіт. Цей апарат забезпечував трудовими ресурсами, мобілізованими в сільських громадах, будівництво й реставрацію каналів, на що йшло іноді по декілька місяців на рік. Якщо першою опорною конструкцією східного суспільства була держава, що виступала власником всіх земель, то як друга опора виступала сільська громада «вільних селян», яка виконувала кілька життєво-важливих функцій: після закінчення іригаційних робіт члени громади займалися землеробством, виробляючи продукти, які, з однієї сторони, частково вилучалися державою у вигляді ренти-податку і йшли на утримання державного апарату, а, з іншого боку, частина врожаю, залишаючись в розпорядженні членів громади, забезпечувала відтворення населення і трудових ресурсів даної цивілізації.

Східна деспотія була багаторівневою державною структурою, де право володіння всіма матеріальними, трудовими, фінансовими, водними й земельними ресурсами належало тільки державі в особі того чи іншого правителя, але, оскільки він один не міг за всім устежити, тому делегував ряд управлінських функцій чиновникам різних рівнів. У зв'язку із цим у східних суспільствах, де так і не сформувався інститут приватної власності на землю, виник інститут, що його замінив, – феномен влади-власності, суть якого полягала в тимчасовому закріпленні за чиновником права на прийняття того чи іншого господарського рішення. Це була основна особливість азіатського способу виробництва.

Друга опора азіатського суспільства – сільська громада, яка хазяйнувала на землі, що юридично належала, як правило, державі чи храму, і надавалась їй лише в тимчасове користування. Члени громади не мали можливості закріпити цю землю в приватну власність. Вони періодично переходили з однієї ділянки землі на іншу, чому сприяло вирощування на сході переважно однолітніх рослин.

Перші зародки східного рабства виникли в IV тис. до Р.Х. в Стародавньому Єгипті на родючих поливних землях долини Нілу. Основними галузями господарства були вирощування рису і тваринництво. Єгиптяни винайшли соху, виливали з міді інші знаряддя праці, але найбільшим їхнім досягненням стала зрошувальна система землеробства. Створення іригаційних систем вимагало чіткої координації в просторі і часі роботи багатьох людей, що й було однією з головних функцій перших протодержавних утворень, які називались грецькою «номи». В другій половині IV тис. до Р.Х. номи долини Нілу об’єднуються в дві ворожі держави – Верхньоєгипетське й Нижньоєгипетське царства, а після перемоги Верхнього Єгипту (початок ІІІ тис. до Р.Х.) створюється єдина держава на чолі з фараоном, що дозволило перетворити заболочену, непридатну для життя долину Нілу в потужний центр сільського господарства, де південний регіон (Верхній Єгипет) спеціалізувався на землеробстві, а Північний (Нижній Єгипет) – на тваринництві. Між цими частинами Єгипту виникла жвава торгівля, в яку поступово втягнулися завойовані Єгиптом Синайський півострів, Нубія та Лівія. В країні існувало рабство і работоргівля, а головними рабовласниками були фараони, які привозили полонених із завойованих країн. Великої різниці між селянами-общинниками і рабами не було, оскільки перші могли потрапити в боргове рабство, а останні мали право мати сім’ю. До того ж, все трудове населення східної деспотії, крім сплати податків було зобов’язане відбувати державні повинності – громадські роботи.

Другим центром східного рабства було Межиріччя (Месопотамія), де великі ріки Тигр і Євфрат під час розливів удобрювали поля, що сприяло виникненню тут в IV–ІІІ тис. до Р.Х. низки державних утворень – Шумеру, Ура, Ніппура, Урука та ін. Зусиллями місцевого населення, мобілізованого владою, в Межиріччі були зведені протиповеневі греблі та інші іригаційні споруди. Населення цих держав – переважно селяни, які, втративши власність на землю, працювали за частку врожаю на храмові господарства і ремісників – каменярів, теслярів, металургів, пекарів. В ІІІ тис. до Р.Х. раби у Шумері складали невелику частину населення. Тут існувало патріархальне рабство. Статус таких рабів дозволяв їм мати сім’ї і навіть викупитись на волю. В 1894 р. до Р.Х. в Межиріччі створюється централізоване Старовавілонське царство, яке досягло розквіту в період правління царя Хаммурапі (1792–1750 рр. до Р.Х.), після якого залишився відомий законодавчий кодекс, де було зафіксовано існування рабства. Раб вважався повною власністю господаря, допускався його продаж, визначалися джерела рабства – військовий полон, боргова кабал, самопродаж, покарання за різні злочини і т.п. Розрізнялися раби державні, храмові і ті, що перебувають у приватній власності. Боргове рабство обмежувалось трьома роками, бо його поширення підривало податкову базу держави. Дозволялись шлюби вільних з рабинями, що свідчило про патріархальний характер рабства. В цей час велося будівництво грандіозних каналів, про один з яких, названий «рікою Хаммурапі», згадується в його кодексі, що зобов’язував селян-общинників відшкодовувати збитки сусідам при ушкодженні зрошувальних споруд і затопленні земельних угідь. Кодекс Хаммурапі захищав населення від свавілля лихварів, обмежуючи доходи останніх 20%.

Приблизно в IV тис. до Р.Х. зрошувальне землеробство зароджується і в долині Інду. Розвивається тваринництво, виникають ремесла (виробництво мідних і бронзових знарядь праці, гончарних виробів і бавовняних тканин), що зосереджуються в містах. Завоювання північної Індії кочовими арійськими племенами в середині ІІ тис. до Р.Х. загальмувало на деякий час господарський розвиток: були розорені міста, землеробство прийшло занепало. Але поступово арії долучилися до місцевої агрокультури і розпочали активну розчистку джунглів, а з кінця ІІ тисячоліття – господарське освоєння долини Гангу. Важливим наслідком арійського завоювання було формування варного устрою індійського суспільства. До привілейованих каст належали жерці-брахмани і військова аристократія – кштарії; землероби арійського походження склали варну вайшеїв, в той час як представники підкорених племен і «низьких» професій – варну шудр.

Один із злетів древньоіндійського суспільства був пов ’язаний із створенням в IV ст. до Р.Х. імперії Мауріїв. В цей час відбулось витіснення мідно-бронзових знарядь праці залізними, використовуючи які землероби на штучно зрошуваних землях збирали по два врожаї на рік цукрової тростини, пшениці, проса, рису, льону, бавовни. Розвиваються ремесла – ковальство, ткацтво, гончарство і т.п. Пожвавлюється торгівля між окремими регіонами і на цій основі виникають професії купців лихварів. Але грошовий обіг перебував у зародковому стані – перші монети у вигляді шматків срібла з печаткою виникли лише в V ст. до Р.Х. Рабство було патріархальним, а сільська община настільки міцною, що навіть цар не міг вільно розпоряджатися її землею, якщо село не було розташоване на його угіддях.

3. Економіка Стародавньої Греції.

Найбільш ранньою цивілізацією античності була Стародавня Греція, що проіснувала з III тисячоріччя до Р.Х. до II сторіччя до Р.Х. Виділяють чотири етапи її розвитку:

1. Крито-Микенський (XХХ–XІІ ст. до Р.Х.). Основою господарського життя в цей період виступало палацове господарство. Палац був адміністративним центром, до якого прилягали навколишні землі, які поділялися на палацові, приватні та общинні. При цьому, населення виконувало натуральні та трудові повинності на користь палацу. Найвищого розквіту Крітська держава досягла в XVI – першій половині XV ст. до Р.Х., але в середині XV ст. до Р.Х. потужний землетрус знищив крітську цивілізацію, внаслідок чого лідерство серед грецьких племен перейшло до ахейців. Ахейське суспільство, центром якого були Мікени, досягло найвищого розвитку в XV–ХІІІ стст. до Р.Х. Розвивалися сільське господарство і ремесло. Земля поділялася на державну (землю палацу), що розподілялася на правах умовного утримання між представниками знаті і здавалася в оренду невеликими ділянками, і общинну, тобто на землю окремих територіальних громад. Основну масу населення складали вільні селяни і ремісники. Мікенська цивілізація зійшла з історичної арени за нез’ясованих обставин наприкінці ХІІ ст. до Р.Х.

2. Гомерівський (ХІ–ІХ стст. до Р.Х.) характеризується загальною відсталістю господарства, пануванням натурального господарства, відсутністю грошового обігу. Але в цей період греки починають використовувати залізо і на перший план висувається окреме господарство малої патріархальної сім’ї.

3. Архаїчний (VІІІ–VІ стст. до Р.Х.) характеризується інтенсифікацією сільського господарства, що все більше спеціалізується на виробництві винограду і олив. Відбувається виділення родової знаті, що здають землю в аренду збіднілим родичам. Ремесло, що зосереджувалось в містах, було представлено металургією, металообробкою, суднобудівництвом. З’явилися гроші, почалось карбування срібної монети. Обезземелювання общинників і посилення конфліктів між знаттю і народом призвело до виїзду значної частини грецького населення за межі Греції. Велика кількість грецьких емігрантів заснувала в VІІІ–VІ стст. до Р.Х. колонії на північному узбережжі Африки, південному узбережжі сучасної Франції і на південному узбережжі Чорного моря (Ольвія, Херсонес, Пантікапей).

4. Класичний (V–IV стст. до Р.Х.). Ще в VIII-VI століттях до Р.Х. почалося формування полісів – державних утворень, які включали в себе міста разом із розташованими поряд з ними територіями. Їхній розквіт припадає на V–IV стст. до Р.Х. Можна виділити два основних типи соціально-економічного устрою грецьких полісів – Афінський і Спартанський.

В Афінах у XI-IX століттях до н.е. відбулося виділення з общини родової знаті – евпатридів, представники якої зосередили у своїх руках значні земельні угіддя і матеріальні ресурси, закабалили хліборобів і ремісників. Паралельно з цим йшло формування приватної власності і поділ родової общини, могутній удар по якій було нанесено реформами Солона в 594 році до Р.Х. Його реформи передбачали: дозвіл на подрібнення общинних наділів і відчуження їх за межі общини; анулювання боргів, зняття боргового тягара із закладених ділянок, заборона боргового рабства; заборона на вивіз із країни хліба з метою зупинки росту цін; уніфікація монети, системи мір і ваги; скасування привілеїв знаті: усі громадяни були розділені на чотири розряди в залежності від майнового цензу; відповідно до їхньої належності до цих розрядів вони могли бути обрані в демократичну раду або народні збори; введення суду присяжних.

Спарта виникла в X столітті до Р.Х., а вже в VII столітті до Р.Х. там сформувалася сильна держава. Лікургів лад (по імені законодавця) був спрямований на консервацію общинних порядків, проти приватної власності, багатства і розкоші. У Спарті існувало колективне рабовласництво. Рабами (ілотами) володіла вся громада вільних воїнів-спартанців, що були зобов'язані вносити великі натуральні внески для здійснення спільних трапез, і при неможливості робити ці внески втрачали право громадянства. Економіка була в основному натуральною, карбування срібних монет почалося лише в VI столітті до Р.Х., панувало землеробство при дуже слабко розвинутому ремеслі. Ілоти мали в користуванні певну ділянку землі і платили натуральні оброки спартанській общині.

4. Основні етапи соціально-економічного розвитку