Ринкового господарства

Після початку в 1946 р. епохи «холодної війни» між СРСР і колишніми західними союзниками по антигітлерівській коаліції останні взяли курс на політичній розкол Німеччини, об’єднавши з 1 січня 1947 року окупаційні зони США і Англії в так звану «Бізонію», перетворену після приєднання в лютому 1948 р. французької зони окупації в «Тризонію». Саме на цій території в вересні 1949 р. була проголошена Федеративна Республіка Німеччини, якій відводилася роль форпосту Заходу проти комуністичної експансії з боку СРСР.

Саме тому ФРН отримує від США найбільшу фінансову допомогу за «планом Маршалла», що дорівнювала 3, 12 млрд. дол. В перші три роки реалізації цього плану, що співпали з широкомасштабними реформами Л. Ерхарда, ФРН отримала від США 2, 422 млрд. дол. – майже стільки ж, скільки Великобританія (1, 324 млрд.) і Франція (1, 13 млрд.), разом узяті. Саме військова адміністрація західних країн на чолі із представниками США надала уряду ФРН «політичний ресурс», необхідний для проведення радикальної грошової і господарської реформ. Головним ідеологом і організатором цих реформ був професор Людвіг Ерхард, призначений у вересні 1949 року міністром народного господарства ФРН. Він проголосив курс на формування соціального ринкового господарства, в якому прагнув поєднати приватну ініціативу підприємців і конкуренцію з активною позицією держави як потужної «конституюючої» і регулюючої сили, здатної «формувати суспільство». Ядром господарської реформи, що розпочалася в 1948 році, було поєднання грошової реформи і реформи цін.

Мета грошової реформи полягала в тому, щоб позбавитись від знеціненої грошової маси і перейти на нову тверду валюту. В ніч на 21 червня 1948 року декретом окупаційної адміністрації рейхсмарки були визнані недійсними і замінені новими грошовими одиницями – дойчмарками. Кожному громадянину відразу видавалося по 40 дойчмарок і ще по 2 – через 2 місяці. Пенсії і заробітна плата перераховувались в нових марках у пропорції 1: 1. Половину заощаджень і готівки дозволялося обміняти в пропорції 1: 10, в той час як інша половина заморожувалась і обмінювалась за курсом 1: 20. Короткострокові борги підприємств перераховувались у співвідношенні 1: 10, а для довгострокових встановлювалися спеціальні нормативи. Кредитори отримували державні боргові зобов’язання. Фінансові зобов’язання банків та інших установ нацистської Німеччини найчастіше анулювались. Промисловим підприємствам держава асигнувала кошти під першу заробітну плату, але надалі вони мали орієнтуватись лише на доходи, отримані від власної господарської і комерційної діяльності.

24 червня був оприлюднений закон про принципи державної структури і політики цін, згідно з яким ціни відпускались в режим вільної регуляції, але залишався державний контроль над цінами на продукти харчування, паливо, електроенергію, на квартирну плату. Держава друкувала так звані «каталоги доречних цін» і карала за необґрунтоване підвищення їх. Ця політика ринкової лібералізації цін призвела до того, що ринок після довгих років дефіцитів і карткової системи наповнився товарами, і при цьому ціни утримувались на довоєнному рівні завдяки стабілізуючому чиннику, яким буда допомога за «планом Маршалла». Наповненню ринку товарами і стабілізації цін сприяли і такі фактори, як прискорена конверсія промисловості, пріоритетний розвиток виробництва предметів споживання, жорсткий контроль за співвідношенням темпів зростання заробітної плати і продуктивності праці. Було створено також систему соціального страхування, в яку перераховувалось 15% національного доходу.

Важливим напрямком реорганізації німецької економіки стала і демонополізація виробництва, в ході якої концерни перетворювались на акціонерні товариства з символічним капіталом в 100 тис. марок, які укладали орендні угоди із попередніми власниками.

Восени 1948 року окупаційна влада повернула підприємства колишнім власникам, також перетворивши їх на акціонерні товариства. Для регулювання діяльності акціонерних товариств був створений спеціальний державний орган – Опікунське управління. Політика подрібнення і деконцентрації капіталу зачепила і три найвпливовіші банки Німеччини – Німецький, Дрезденський і Комерційний, які було «переформатовано» в 30 самостійних банків. І хоча система державного контролю над економікою, що існувала з часів нацизму, була демонтована, уряд залишив за собою більш гнучкі важелі регулювання економічної діяльності через податкові пільги, субсидії, дешевий кредит.

Реформи Л. Ерхарда дали в найкоротші строки дуже позитивні результати: за два роки вдвічі збільшилось виробництво товарів широкого вжитку, зник «чорний ринок», була приборкана інфляція. Вже наприкінці 1949 року обсяг валової продукції промисловості склав 98, 4% від рівня аналогічного показника за 1936 рік, а наприкінці 1950 р. перевищив його на 14, 4%.

Західнонімецьке «економічне диво» 1950-х років

Протягом 1950-х років економіка ФРН перебувала в стані економічного підйому. Середньорічні темпи приросту промислової продукції складали приблизно 10% на рік (в 1953–1956 рр. промислове виробництво щорічно збільшувалось на 13%; в 1955–1956 рр. – на 7, 9%; в 1957–1958 рр. економічної кризи темпи приросту впали до 3%, після чого знову збільшилися). Деяке зниження темпів приросту промислового виробництва в другій половині 1950-х років можна пояснити тим, що в умовах інфляційних явищ, що супроводжували швидке розширення виробничих потужностей, уряд здійснив заходи по «приглушенню кон’юнктури», а також рецесією 1957-1958 років, яка вразила економіки деяких капіталістичних країн, насамперед США. В цілому ж в 1956 р. рівень виробництва промислової продукції 1936 р. був перевищений більш ніж вдвічі (216%), а доля ФРН у валовому промисловому виробництві країн капіталістичного світу зросла з 3, 6% в 1950 році до 9, 8% в 1959 році. В середині 1950-х років ФРН за обсягом промислового виробництва зайняла третє місце в капіталістичному світі після США та Англії, а за обсягом золотих резервів вийшла на друге місце після США.

Стрімке зростання економіки ФРН, що отримало в літературі назву німецького «економічного дива» мало вагомі причини, перш за все - збільшення капітальних вкладень (доля яких у ВНП зросла з 19, 7% в 1953 р. до 25, 3% у 1969 р.). Висока ефективність інвестицій обумовлювалась раціональним управлінням їхньою технологічною структурою: якщо в1950-х роках 60% загальної суми інвестицій було вкладено у виробничу сферу, то вже в 1960-х роках зростають капіталовкладення в невиробничу сферу, що склали в 1968 р. 57% від загальної суми інвестицій. Основні інвестиційні потоки направлялися в житлову промисловість і промислове будівництво (20% і 18%), транспорт і зв'язок (21% і 17%), при тому, що в самій промисловості від 75% до 80% коштів витрачалося на машини і обладнання і лише 20–25% – на будівництво нових промислових об’єктів. Джерелами інвестиційних потоків були приватні і державні кошти, а також кошти з еквівалентних фондів, передбачених планом Маршалла. Але якщо обсяг державних інвестицій склав протягом 1948–1960 років 144, 6 млрд. дойчмарок, то обсяг капіталовкладень із еквівалентних фондів – лише 9, 5 млрд. дойчмарок. Проте саме ці кошти, спрямовані в економіку ФРН на самому початку її реформування, зіграли роль своєрідного «каталізатора» економічного зростання, а отже і подальшого розширення власної німецької інвестиційної бази.

Наступна група факторів, що суттєво прискорила розвиток економіки ФРН в 1950-х роках, була пов’язана із впливом держави на відтворювальні процеси. Перш за все це стосується фінансової політики уряду ФРН, що зумів уміло використати державні і земельні бюджети для перерозподілу національного доходу в цілях капіталістичного нагромадження. Так, якщо в 1950 р. доля державних фінансів в загальній сумі капіталовкладень була на рівні 11, 4%, то в 1970 р. вона складала вже 16, 2%. Тільки протягом 1950-х років монополії отримали від держави 10, 6 млрд. марок субсидій і 81, 1 млрд. марок кредитів, що склало 33, 6% всіх інвестицій в народне господарство.

Важливим стимулом економічного зростання були масштабні державні замовлення, загальна сума яких склала протягом 1950–1959 рр. 187, 3 млрд. марок, або 10, 9% створеного за ці роки валового національного продукту. І якщо в 1950-х роках вагомим фактором економічного розвитку була обмеженість військових витрат, то в 1960-х роках спостерігається «роздування» військових статей бюджету (з 12 млрд. марок у 1960 р. до 20, 5 млрд. марок у 1970 р., що дорівнювало 23, 7% федерального бюджету), яке значно «розігрівало» кон’юнктуру внутрішнього ринку ФРН,

До то ж держава, що була вагомим власником (який наприкінці 1950-х років контролював 13% основного акціонерного капіталу, 26, 2% видобутку кам’яного вугілля, 36, 3 % залізної руди, 15, 2% нафти, 45, 3% цинку, 44, 6% виробництва легкових автомобілів) проводила політику штучного заниження цін на сировину і продукцію базових галузей промисловості (що потребували значних інвестицій із повільним оборотом капіталу), що сприяло зростанню темпів нагромадження і розвитку інших галузей обробної промисловості ФРН, які визначали науково-технічний прогрес.

Важливим фактором стрімкого економічного зростання була і активна соціальна політика держави, що проявлялась у невпинному збільшенні доходів широких верств населення при стабілізації цін, розширенні виробництва товарів широкого вжитку, реалізації амбітної програми Л.Ерхарда по зведенню комфортабельного житла для мільйонів біженців і громадян, що втратили житло під час війни.

В 1950-ті роки спостерігається повернення ФРН на зовнішні ринки, могутнім поштовхом якого стала війна 1949–1953 рр. у Кореї, що різко підвищила попит на високоякісні німецькі машини і обладнання. Тільки за перший (1950-й) рік війни в Кореї вартість західнонімецького експорту зросла на 120%, після чого продовжувала і надалі невпинно зростати, забезпечуючи протягом багатьох років позитивне сальдо зовнішньоторгового балансу ФРН. В 1970-р. по експорту готових виробів ФРН вийшла на перше місце, відтіснивши США,

Особливістю економічного розвитку ФРН в 1950-ті роки було те, що технічне переозброєння західнонімецької промисловості відбувалося на основі імпортних патентів і ліцензій, використання яких вимагало значно менших витрат, ніж створення власної науково-дослідницької бази. Творці західнонімецького «економічного дива» заощаджували таким чином значні фінансові ресурси, які спрямовувалися у вигляді капіталовкладень на оновлення і розширення основних фондів народного господарства.

В 1950-х роках відбувається відновлення старих і створення нових монополістичних об’єднань, серед яких знову виділяються концерни Круппа, Фліка, Клекнера, Маннесмана, ІГ Фарбен індустрії та інші. В травні 1957 року відновлюються найпотужніші банківські імперії «Дойче банк» і «Дрезденер банк», а в липні 1958 року - «Коммерцбанк». Все це свідчило про нову хвилю концентрації і централізації Німецького промислового і банківського капіталу.

Промислові успіхи Західної Німеччини, що співпали з процесом європейської економічної інтеграції, дозволили цій країні виступити одним із головних засновників «Європейського об’єднання вугілля і сталі» (на долю ФРН припадало в той час більш ніж 60% видобутку вугілля і близько 50% виплавки сталі капіталістичних країн Європи). Три роки по тому в 1960 році ФРН стала одним із ініціаторів створення організації «Загальний ринок», де її частка в загальному експорті склала 39%, а в загальному імпорті – 35%. ФРН поставляла в країни Європейської економічної співдружності головним чином промислове обладнання, а ввозила залізну руду, а також продукцію шкіряної, взуттєвої, текстильної, швейної і харчової промисловості.

Значних позитивних зрушень зазнало і сільське господарство – друга за значенням галузь західнонімецької економіки. В ході аграрної реформи 1947–1949 рр. було перерозподілено 178, 5 тис. га орної землі, що певною мірою вирівняло земельне забезпечення сільськогосподарських виробників на користь середніх і дрібних господарств, хоча доля великого юнкерського землеволодіння в загальному земельному фонді держави продовжувала залишатися високою. Відбувається інтенсифікація сільгоспвиробництва за рахунок широкої механізації і електрифікації селянських господарств, застосування мінеральних добрив і ядохімікатів, сільськогосподарської техніки (на початку 1970-х років ФРН вийшла на перше місце в Європі по кількості тракторів і комбайнів, що припадали на одиницю земельних угідь). Все це призвело до значного збільшення виробництва сільськогосподарської продукції з 1950 по 1971 рр. (валового збору зернових культур і цукрових буряків – більш, ніж в 2 рази, м’яса – більш, ніж в 2, 2 рази, молока – близько в 1, 5 рази). І це при тому, що в 1950 р. в аграрному секторі було зайнято 21, 6% економічно активного населення, а в 1970 р. – лише 8, 2%. Таким чином, приріст сільгосппродукції відбувався за рахунок зростання продуктивності праці і врожайності в сільському господарстві ФРН, в структурі якого стало переважати тваринництво м'ясо-молочного напрямку, на долю якого припадало 70% вартості продукції аграрного сектору.

Економічний розвиток ФРН в 1960-х роках

Протягом 1960-х років народне господарство ФРН в цілому продовжувало розвиватися досить високими темпами, але якщо в період «економічного дива» зростання виробництва відбувалося по рівномірно зростаючій «кривій», то для 1960-х років були характерні різкі коливання темпів приросту промислового виробництва в окремі роки. Так, темпи приросту цього показника знизились в 1962-1963 рр. до 3, 6%, в 1964 р. підскочили до 9%, після чого економіка ФРН вступила в «смугу» першої за повоєнний період по-справжньому глибокої рецесії (падіння рівня промислового виробництва склало 1, 9% в 1966 р. і 2, 2% – в 1967 р.), яка найбільше вразила традиційні, базові галузі – вуглевидобувну, машинобудівну, суднобудівельну. Проте незабаром настав економічний підйом, в ході якого темпи приросту промислового виробництва сягнули в 1968 р. – 11, 8%, а в 1969 р. – 12, 9%, хоча в 1970 р. знову знизилися до 6, 3%.

Криза 1966–1967 року стала поштовхом для посилення державного регулювання західнонімецької економіки, доповнення «традиційних» фінансово-кредитних і податкових важелів впливу практикою складання загальних народногосподарських, галузевих і регіональних «програм» і планів, що передбачали збільшення бюджетних витрат на військові потреби, наукові дослідження, освіту, транспорт і т.п. Так, розроблена на початку 1967 р. «перша кон’юнктурно-політична програма» передбачала виділення 2, 5 млрд. марок у вигляді допоміжних державних інвестицій в промисловість, а також низку пільг для приватних інвесторів (в тому числі зниження кредитної ставки з 5 до 3%). Друга «державна програма» загальною вартістю 5, 3 млрд. марок передбачала систему фінансових заходів уряду на 1968–1971 рр., що отримала назву «середньострокового фінансового планування».

Практика довела достатню ефективність цих заходів – значною мірою саме завдяки їм уже протягом 1968 року в основному вдалося вийти з рецесії 1966–1967 рр.

Протягом 1960-х років відбуваються значні структурні зміни в промисловості ФРН, спричинені головним чином зміною обсягу і структури капіталовкладень, а також все більшою експортною орієнтацією виробництва. Якщо в період відновлення народного господарства ФРН основні інвестиційні потоки спрямовувалися головним чином в металургійну і вугледобувну галузі, що були базовими для розвитку інших галузей, то згодом капіталовкладення були переорієнтовані на пріоритетний розвиток галузей, що виробляли високотехнологічну готову продукцію, нові види сировини і матеріалів (хімії і нафтохімії, загального машинобудування і автомобілебудування, виробництва радіоприймачів і телевізорів). Продукція цих галузей користувалася попитом на зовнішніх ринках (особливо країн Європейської економічної співдружності, на долю яких припадало 47% експорту ФРН), що грало роль стабілізуючого чинника для розвитку західнонімецької промисловості. Значну інвестиційну підтримку надавав цим галузям й іноземний капітал, особливо американський, який спрямовувався в ті сектори, що визначали науково-технічний прогрес – загальне машинобудування, хімію і нафтохімію, в електротехніку. Помітну роль відігравали й англійські інвестиції в нафтопереробну і хімічну галузі. В результаті найважливішими складовими західнонімецької індустрії були машинобудування та хімічна галузь, які виробляли відповідно 25% і 10% від загального обсягу промислової продукції ФРН.

В 1960-ті роки спостерігається помітна мілітаризація економіки ФРН, пов’язана з різким збільшенням чисельності бундесвера (до 430 тис. осіб) і військових витрат, що сягнули 1/3державного бюджету Західної Німеччини. Процеси мілітаризації, фінансово підтримані державою, в свою чергу дали поштовх для пріоритетного розвитку відповідних індустріальних галузей – хімічної, електротехнічної (особливо електронної), авіаційної, ракетно-космічної, атомної, автомобілебудування. Завдяки високій якості продукція цих галузей неодмінно користувалася попитом на ринках країн Європейської економічної співдружності.

Зазначені вище структурні зрушення в промисловості ФРН були тісно пов’язані зі зміною науково-технічної політики держави і великих концернів, керівництво яких, побоюючись технологічного відставання в галузі науково-дослідницьких і конструкторських робіт від інших провідних країн, збільшує (з 1960 по 1970 р.р.) витрати на них в 5, 2 рази. В результаті доля іноземних патентів і ліцензій, що використовувалися в промисловості, склала на початку 1970-х років 14% проти 20% в 1960-ті роки.

Науково-технічний прогрес обумовив перебудову матеріально-технічної бази всього народного господарства ФРН і, в свою чергу, викликав значні структурні зміни в промисловості країни. Перш за все це проявилося в більш ніж двократному зменшенні долі видобувних виробництв (насамперед видобутку кам’яного вугілля, роль якого як джерела палива і енергії різко впала), а також у зменшенні долі легкої промисловості (текстильної і взуттєвої).

Розвиток науково-технічного прогресу і посилення боротьби за вихід на зовнішні ринки стали каталізаторами подальшої концентрації і централізації виробництва в Західній Німеччині. Так, лише п’ять потужних концернів зосередили 70% виробництва сталі; майже 100% виробництва авіаційної галузі і 60% хімічної продукції припадали на 3 концерни-гіганти; майже всю продукцію автомобілебудування випускали п’ять концернів. В 1960-х роках в ФРН сформувалося і 12 транснаціональних корпорацій. В цей же період спостерігається процес посилення кооперації західнонімецьких промислових монополій із дрібними і середніми підприємствами на основі делегування ними ряду виробничих функцій.

Посилення нерівномірності розвитку і структурні зрушення в народному господарстві ФРН в 1970-х-1980-х роках

ФРН не була винятком серед найрозвиненіших капіталістичних країн, економіка яких характеризувалася протягом 1970-х–початку 1980-х років нерівномірністю, глибокими спадами і тривалими депресіями. Це пояснювалося загальними об’єктивними причинами – структурними кризами, що сколихнули світове капіталістичне господарство саме в цей період і викликали різку стагнацію національних економік в 1974–1975 рр. і в 1980–1982 рр. Мова йде про загострення енергосировинних проблем, апогеєм якого став «нафтовий шок» 1973 р., світову валютно-фінансову, екологічну кризи, наростання протиріч в міжнародній торгівлі. Все це примусило ФРН в числі інших економічно розвинених країн розпочати процес «реіндустріалізації» на основі пріоритетного розвитку наукомістких, ресурсозберігаючих галузей з використанням досягнень «мікропроцесорної революції, біотехнології, генної інженерії, нових синтетичних матеріалів та ін. Відбувається зміна державних пріоритетів в науково-технічній стратегії таким чином, що на перший план виходять розробки мікропроцесорної техніки, особливо в напрямку створення сучасних систем зв’язку, передачі і обробки інформації. За витратами на науково-дослідні і конструкторські роботи ФРН займала наприкінці 1980-х років лідируючі позиції в світі (разом із Японією), що дозволило цій країні досягнути великих успіхів в створенні електронно-обчислювальної техніки, засобів зв’язку, високоточного верстатобудування, автомобілебудування, хімії, будівництва атомних електростанцій і ліквідувати «технологічний відрив» від світового науково-технічного лідера – США – в цих галузях. За виробництвом наукомістких виробів ФРН наприкінці 1980-х років обігнала Японію і її доля досягла 20% від загального обсягу продаж даної категорії товарів на світовому ринку.

Зміна галузевих пріоритетів, надзвичайно мала частка сфери послуг в економіці ФРН, відносно слабкий розвиток інфраструктури в умовах форсованого переходу до інноваційного розвитку промисловості об’єктивно вимагали збільшення ролі малого і середнього бізнесу. З середини 1970-х років держава виділяє субсидії на підготовку науково-дослідницького персоналу дрібних і середніх фірм.

В середині 1970-х років в ФРН налічувалося приблизно 1, 9 млн. дрібних і середніх підприємств, до яких відносяться невеликі фабрики, місцеві підприємства по виконанню будівельних робіт, ремісничі майстерні, ресторани, аптеки, вільно практикуючі адвокати, лікарі, архітектори та ін. В 1993 році їхня кількість зросла до 2, 6 млн. (з яких 2, 2 млн. припадали на землі колишньої ФРН і 400 тис. виникло на території колишньої ГДР). В цих фірмах було зайнято 66% економічно активного населення і вироблялось майже 50% ВВП Німеччини. До того ж 80% всієї молоді отримували кваліфікацію саме в цій сфері бізнесу. Враховуючи ці переваги дрібного і середнього бізнесу, держава, починаючи з 1975 року, посилює їхню фінансову підтримку, посилює її кредитними і податковими пільгами (особливо слід відзначити податкові реформи 1986-1988 і 1990 років).

Важливим моментом структурної перебудови західнонімецької економіки став перенос за межі країни нерентабельних і екологічно шкідливих виробництв, перш за все хімічних, фармацевтичних (філії фірм «Хехст», «Байєр», «БАСФ»), а також частини машинобудівних підприємств. В самій ФРН залишаються як правило екологічно «чисті» галузі із технологічно складним високорентабельним виробництвом, чия продукція користується високим попитом.

В цілому ж економіка ФРН пережила в цей період дві кризи (в 1974-1975 і в 1980-1981), після чого в 1980-х роках відбувався потужний економічний підйом, що тривав майже 8 років і досяг свого «піку» в 1990-му році, коли приріст ВНП склав 4, 5% (максимальна величина за останні 14 років), а випуск промислової продукції збільшився на 5, 2%. Пріоритетними темпами розвивалися харчова промисловість (12, 5%), загальне машинобудування (8%); автомобільна (7%), електротехнічна (6%) і хімічна (5%) галузі.

Сільське господарство ФРН розвивалося протягом 1970-х – 1980-х років усталеними темпами, незважаючи на процес скорочення посівних площ і кількості зайнятих в аграрному секторі (їх доля склала в 1989/1990 р. всього 4, 5% від усього економічно активного населення країни). Виробництво м’яса виросло за цей період на 20%, валові збори цукрових буряків – на 44%, поголів’я овець – на 28%, свиней – на 10%. Сільське господарство ФРН задовольняло в 1990-му році 75% потреб країни в продуктах харчування.

Економічні наслідки об’єднання ФРГ і НДР

Після тривалого економічного підйому 1980-х років з середини 1991 року починається економічний спад, що співпав із глобальною рецесією світової економіки 1990–1993 років. 1993 рік став найважчим для економіки ФРН і Європи в цілому. В Німеччині ситуація ускладнювалась необхідністю інтеграції двох діаметрально протилежних соціально-економічних систем, що призвело до кризи в обох частинах країни – як в Східній, так і в Західній.

Уряд обрав найбільш шоковий варіант трансформації командно-адміністративної системи, що існувала протягом 40 років в п’яти східнонімецьких землях. Він відрізнявся від досвіду колишніх соціалістичних країн Східної Європи та передбачав радикальну денаціоналізацію державних підприємств і введення приватної власності на засоби виробництва, стислі терміни перехідного періоду, опору на валютно-фінансову систему, правову базу і державні інституції Західної Німеччини. Жорсткі умови радикальної трансформації дезорганізували виробництво у Східній частині Німеччини, де на початку 1991 року лише 3 із 69 галузей промисловості зберегли виробництво на рівні 1989 р. Відбувались обвальні процеси зменшення обсягів виробництва, закриття підприємств, зростання безробіття. В середині 1993 р. скорочення загального обсягу промислового виробництва досягло 40%, величезних масштабів набув дефіцит торгового балансу, що сягнув в 1995 році 228 млрд. марок при загальній вартості ВВП в 382 млрд. марок.

Тільки за перший рік після об’єднання кількість безробітних виросла з 240 тис. до 1, 4 млн. осіб. В 1992 році із повністю зайнятих на регулярній роботі залишилося лише 45% від рівня 1989р.

Реформування народного господарства колишньої НДР потребувало потужних фінансових трансфертів із західної у східну частину країни, що склали в 1991 р. 10 млрд. марок, в 1992 р. – 158 млрд. марок, в 1993 р. – 182 млрд. марок. Ці процеси вплинули і на узагальнюючі показники економічного розвитку об’єднаної Німеччини, особливо в першій половині 1990-х років. Так, рівень ВНП знизився в 1993 р. на 37%, в той час як від’ємна динаміка рівня промислового виробництва склала в 1992 р. (– 0, 9%), а в 1993 р. – (– 5, 7%). І хоча, починаючи з 1994 року спостерігалася позитивна динаміка цих показників, кількість безробітних складала в 1996 р. 4, 2 млн. осіб або 11, 1% працездатного населення.

Проте величезний потенціал об’єднаної Німеччини дозволив їй поступово подолати економічні труднощі, викликані інтеграцією Східних земель і вже перше десятиліття ХХІ століття характеризувалося значним пожвавленням економіки цієї країни, що спиралось на найсучасніші промислові технології, висококваліфіковану робочу силу, високий рівень фондоозброєності праці та її продуктивності, стабільний попит на високоякісні німецькі товари на світових ринках.

4. Економічний розвиток Франції

у другій половині ХХ ст.

Економічні наслідки другої світової війни

і повоєнна націоналізація

Друга світова війна більше ніж перша, послабила економічні позиції Франції. Це пояснюється національною катастрофою, пов’язаною із капітуляцією збройних сил Франції в червні 1940 р., після якої почалася чотирирічна німецька окупація країни. Протягом цих років французька економіка, яка втратила самостійні координаційні центри, стала додатком до економіки «третього рейху»: на потреби Німеччини працювало 30% французьких промислових підприємств, із французького села в Німеччину щорічно постачалося від 10 до 25 % валового збору зернових культур, 20 % виробництва м’яса і 25% – масла. Через це загальна сума матеріальних збитків Франції за 1940–1944 роки сягнула 1 трлн. 440 млрд. франків (проти 200 млрд. франків в роки І світової війни), з яких 865 млрд. франків було витрачено на утримання німецьких окупаційних військ.

Людські втрати Франції склали 1100 тис. осіб загиблими, крім того, 700 тис. французів було вивезено на каторжні роботи до Німеччини. Різко впав життєвий рівень трудящих: приблизно 75% населення міст бракувало продуктів харчування.

Промислове виробництво в перші місяці після визволення Франції складало лише 38% від довоєнного рівня, обладнання було матеріально застарілим і фізично зношеним. Було зруйновано 195, 5 тис. промислових підприємств, видобуток вугілля впав у 4 рази, виведено із ладу 80% потужностей нафтопереробної промисловості, майже всі суднобудівні верфі, із 101 доменних печі в робочому стані залишилося лише 7.

Сільськогосподарське виробництво скоротилося на 40%, було зруйновано 253 тис. селянських господарств.

Тривала окупація призвела до розбалансування експортно-імпортних пропорцій і фінансової системи Франції – обсяг французького експорту скоротився майже в 10 разів, а імпорту – в 2 рази, при тому що зовнішньоторговий оборот на 70% замикався на Німеччині і був фактично класичним прикладом нееквівалентного обміну колонії із метрополією. Для покриття зростаючої зовнішньої заборгованості, що породжувалася цією нееквівалентною торгівлею, французький банк був змушений безперервно нарощувати емісію, що призвело до шестикратного знецінення франка. Встановлений німцями непомірно високий курс окупаційної марки по відношенню до франка (1: 20) дозволив їм скупити за безцінь французькі цінні папери.

Фінансову систему Франції похитнула і націоналізація, що відбулася після війни в країнах соціалістичного табору і призвела до втрати інвестованих капіталів (в порівнянні із 1913 роком французькі капіталовкладення за кордоном скоротилися в 10 разів). Все це разом із необхідністю сплати військових боргів союзникам призвело до втрати Парижем ролі світового фінансового центру і експортера капіталу.

Після війни у Франції змінилося співвідношення політичних сил, оскільки провідні буржуазні партії заплямували себе співробітництвом з нацистами, в той час як комуністи дістали значну підтримку населення через їхню активну участь у русі Опору. В 1944–1947 рр. комуністи входили в Тимчасовий уряд генерала де Голля, і саме під їхнім тиском була проведена часткова націоналізація. Протягом 1945–1947 рр. були націоналізовані вугільна і газова галузі, електроенергетика, більша частина авіаційної промисловості, автомобілебудівні заводи «Рено» (без викупу, через співробітництво їхніх власників із нацистами під час окупації). Крім того, було націоналізовано центральну емісійну установу – Французький банк, чотири найвпливовіші депозитні банки, що зосереджували 60% всіх вкладів, ощадні каси, страхові компанії. Внаслідок націоналізації сформувався державний сектор економіки, в якому було зосереджено 20% виробничих потужностей країни, провідну роль в якому відігравали державні компанії «Газ де Франс», «Електрисіте де Франс», «Шарбонаж де Франс», Французький банк та інші державні установи. Для управління націоналізованими підприємствами, більшість з яких раніше належала колабораціоністам, створювались адміністративні ради, куди входили представники від робітників. Були також розширені права профспілкових комітетів, які отримали можливість контролювати наймання та звільнення робітників, розподіл житла й умови праці. Разом з тим власникам націоналізованих підприємств, за винятком тих, що співпрацювали із окупантами, були виплачені значні компенсації, які згодом було вкладено в високорентабельні виробництва.

Влітку 1947 року промисловість Франції досягла довоєнного рівня розвитку, в той час як в сільському господарстві його вдалося перевершити лише в 1950 році. Подальший розвиток Французької економіки потребував масового оновлення технічної бази виробництва, що передбачало залучення інвестицій із-за кордону. Правлячі кола США як найвпливовішого потенційного інвестора обумовили надання Франції економічної допомоги виведенням міністрів-комуністів із складу французького уряду і припиненням націоналізації. Після того, як в 1947 році міністри-комуністи були виведені із уряду, а процес націоналізації призупинено, США уклали в червні 1948 року в Парижі угоду про економічне співробітництво із Францією. Францію було включено до «Плану Маршалла», під час дії якого (з квітня 1948 р. по жовтень 1954 р.) вона отримала від США у вигляді грошових субсидій і натуральних поставок допомогу на суму 2458 млн. долл. Після завершення дії «Плану Маршалла» допомога із боку США продовжувалася і на 1958 р. склала 12 млрд. долл. Основними споживачами американських кредитів стали металургійні, хімічні і автомобільні компанії, які витратили отримані кошти на імпорт з-за кордону найсучаснішого обладнання і на широкомасштабне оновлення основного капіталу.

Модернізація французької економіки в 1950-ті рокиі основні напрямки економічної політики голлізму

Після повоєнного відновлення французької економіки її пожвавлення на межі 1950-х років стимулювалося за рахунок військових витрат, пов’язаних із колоніальними війнами Франції у В’єтнамі, згодом – в Алжирі, а також військових замовлень із боку США, що вели в цей час війну в Кореї. Це дозволило французькій промисловості перевищити в 1951 рекордний рівень виробництва 1929-1930 років, але не застрахувало її від кон’юнктурних спадів, що спостерігалися в 1949–1950 та 1952–1953 р.р.

Наприкінці 1953 року французька економіка вступає в тривалу фазу динамічного розвитку: протягом 1950–1973 рр. валовий внутрішній продукт зростав щорічно на 5, 2%, в той час як промислове виробництво – на 5, 9%. Частка Франції у валовому внутрішньому продукті капіталістичного світу зросла за цей період з 4, 8% до 5, 3%, а в загальному обсягу промислового виробництва – з 5, 9% до 6, 5%. На фоні цих темпів економічного зростання відбулися також докорінна модернізація технічної бази виробництва і структурна перебудова французької економіки.

Економічні успіхи Франції 1950–1973 рр. були обумовлені певними факторами. Головним поштовхом до економічного підйому, що розпочався в 1953 році, стало оновлення і розширення основного капіталу, яке набуло надзвичайних масштабів. В середині 1940-х років середній вік машин і обладнання складав у французькій промисловості 30 років (проти 7 років в Англії і 5 років у ФРН і США), що сформувало величезний «відкладений попит» на обладнання. Процес модернізації технічної бази металургійних і хімічних трестів, а також автомобільних компаній розпочався ще наприкінці 1940-х років за фінансової підтримки американських урядових кредитів, використаних на закупівлю імпортного промислового обладнання (з 1948 по 1958 рр. фінансова допомога Франції з боку Сполучених Штатів сягнула 12 млрд. долл.).

Важливим чинником, що сприяв економічному розвиткові французької економіки, було суттєве збільшення обсягу інвестицій, частка яких у валовому національному продукті зросла з 14, 9% в 1953 р. до 26, 3% у 1969 році. До середини 1950-х років 90% всіх промислових капіталовкладень направлялись головним чином у важку індустрію (на переобладнання і розвиток галузей енергетичного комплексу і чорної металургії). Але з середини 1950-х років центр інвестиційної активності уряду перемістився в хімічну промисловість, машинобудування, виробництво точних приладів і радіоелектроніку. В цей час виникають і нові галузі – електронна, атомна, нафтопереробна. Водночас все ширше починають впроваджуватися методи масового, поточного виробництва. В результаті в 1958 році випуск промислової продукції більш, ніж в 2 рази перевищив довоєнний рівень, в той час як частка важкої індустрії сягнула майже 2/3 вартості промислової продукції Франції. По мірі економічних успіхів Франції відбувається зменшення частки виробничих, і збільшення невиробничих інвестицій в їх загальному обсягу: до середини 1950-х років виробничі інвестиції становили приблизно 3/4 від загальної суми капіталовкладень, а наприкінці 1960-х років – лише 47%. Інвестиції в невиробничу сферу розподілялись таким чином: 40-46% коштів було вкладено в житлове будівництво, 22-25% – в освіту, 6, 5% -– в охорону здоров’я, решта використана на розвиток сфери послуг і адміністративні витрати.

Особливістю повоєнної модернізації народного господарства Франції була активна участь держави в мобілізації необхідних інвестиційних ресурсів. Так з 1948 по 1959 рр. приватні промислові монополії отримали із державних фондів 42, 5 млрд. франків, половина з яких була розподілена у формі пільгових довгострокових кредитів і більш, ніж 1/3 – через механізм цінових знижок на сировину, товари та послуги, що надавались з боку підприємств державного сектору.

Різке збільшення інвестицій в 1950-1960 рр. стало можливим значною мірою внаслідок суттєвого скорочення експорту французького капіталу. Якщо на початку ХХ ст. французькі капіталовкладення в облігації державних позик та іноземні цінні папери в 10 разів перевищували інвестиції у вітчизняну промисловість і торгівлю, то через півстоліття, на початку 1960-х років розмір коштів, вивезених за кордон, був майже в 6 разів нижчим, ніж вклади у власні промисловість, торгівлю і транспорт Франції.

Ще одним чинником, що дозволив збалансувати наявні рес