План Вступ...................................................................................................................... 3Частина І. Неврози: поняття, етіологія, генезис............................................ 5 1. поняття неврозів психологів і медиків...................................................... 5 2. погляди на класифікацію неврозів............................................................ 10Частина ІІ: Погляд на сім’ю, як фактор, що сприяє виникненню неврозів удітей тапідлітків................................................................................................... 11 1. дослідження сім’ї дітей з неврозами......................................................... 11 2. прабатьківська сім’я, її вплив на батьківську родину............................. 14 3. особистість батьків..................................................................................... 19 4. відносини в родині та особливості виховання......................................... 21 5. патогенез неврозів у дітей.........................................................................Висновок................................................................................................................Списоклітератури................................................................................................ ВСТУП В останнє двадцятиріччя зросла увага до проблем сім’ї. В соціології тасоціальній психології вона розглядається як заснована на шлюбі таспорідненні мала група, відносини в якій суттєвим чином відбиваються напсихічному здоров’ї її членів. [1] Багатьма авторами доведений негативний вплив тривалої психотравмуючоїситуації в родині на формування характеру та особистості дітей та підлітків(Ейдеміллер Е.Г., Лічко А.Є. Гіндіків В.Я., Кербіков О.В., Ковалев В.В. таін.). У зв’язку з цим підкреслюється несприятлива роль неповної сім’ї, атакож алкоголізму батьків. При неврозах сімейно-побутові патогенні ситуації є переважними [2]. 80% психотравмуючих ситуацій, що ведуть до розвитку цього захворювання,зв'язані з хронічними і нерозв'язними конфліктними відносинами між членамиродини. В основі невротичних конфліктів, що носять суб'єктивний характер,лежить прагнення одного з подружжя до нереалістичних цілей і однобічногодомінування, відсутність адаптації до нових сімейних ролей під час і після"кризових періодів" у житті родини [3]. Виділяються три типи подружніхвзаємин при неврозі одного чи обох з подружжя: суперництво,псевдоспівробітництво й ізоляція [4]. Одні дослідники відзначаютьподібність особистісних профілів у подружжі як фактор, що позитивно впливаєна їхню сумісність [1], інші – знаходять більше розходжень в особистіснихоцінках у подружжя з міцним шлюбом, чим з неміцним [4]. У ранньому анамнезіхворих неврозом дорослих часто виявляються порушені відносини в батьків,гіперопіка, обмеження, що приводять до розвитку несамостійності в рішенняхі непевності в собі, що співпадає з нашими даними [5]. Неврози в дітей, як і в дорослих, – форма нервово-психічної патології,що найбільш часто зустрічається [5]. На думку Захарова А.І., поширеністьневрозів у дітей статистично вірогідно перевищує поширеністьнепроцесуальних неврозоподібних синдромів. Біологічними передумовами неврозів у дітей є зниження біотонусауорганізму, соматична обтяженість, невропатія, в основі якої Е. И. Кириченкоі Л. Т. Журба (1976) знаходять функціональну недостатність вегетативноїрегуляції. У роботах С. В. Лебедєва встановлено статистично достовірнийзв'язок невропатії з неврозами. У дітей з уродженою і придбаною фізичноюнеповноцінністю часто виявляються психогенні реакції і патологічні змінихарактеру чи патологічний розвиток особистості. Невротичні реакції можутьтакож виникати на тлі затримки психічного розвитку і резидуальноїцеребральної органічної недостатності. Останнім часом зростає інтерес допроблем порушення сну при неврозах у дітей. Існує думка, що ці захворюваннязавжди супроводжуються розладами сну [6]. Вікові особливості виникнення неврозів у дітей вивчені Г. Е. Сухаревою і Л. С. Юсевич [7], що відзначають більш інтенсивну реакціюдітей до 3 років на зміну обстановки і нові, незвичайні подразники, а після3 років – на важкі життєві ситуації. Автора вказують на наростання з вікомконфліктів внутрішнього порядку, обумовлених розвитком самооцінки,вимогливості до себе і здатності до інтрапсихічної переробки. Ці ж авторирозглядають невротичні реакції в зв'язку з народженням другої дитини вродині. Більш частіше походження неврозів у дітей обумовлено дією хронічнихпсихотравмуючих факторів, перш за все порушених сімейних відносин танеправильного виховання у вигляді гепіропіки та непослідовності [6]. Автор показав в невротичних родинах навіть при зовнішньому благополуччінаявність тих або інших конфліктів. По В. Н. Мясищеву, сутність неврозу полягає в невідповідності міжможливостями, що знаходяться в розпорядженні особистості, і тимиобов'язками, що виникають з наявності визначених соціальних відносин. Дляйого виникнення необхідне сполучення 3 ланок: психічної травми, особливогоскладу особистості і її невротичного розвитку під впливом травми. Авторвважає центральним у генезі неврозу порушення контактів з оточуючими, асаме захворювання розглядається як більш-менш компенсований зривособистості при її розвитку і спробах ствердження в деяких позиціях. [2] Таким чином, представлений патогенез неврозів у дітей показує йогозагальні сторони як процесу психогенного захворювання особистості, щоформується. ЧАСТИНА І. НЕВРОЗИ: ПОНЯТТЯ, ЕТІОЛОГІЯ, ГЕНЕЗИС 1.1. Поняття неврозів психологів і медиків Вчення про неврози історично характеризується двома тенденціями. Однідослідники виходять з визнання того, що існування невротичних феноменівцілком детерміновано визначеними патологічними механізмами чистобіологічної природи, хоча і не заперечують ролі психічної травми якпускового механізму і можливу умову виникнення захворювання. Однакпсихотравма при цьому виступає як одна з багатьох можливих і рівноціннихекзогеній, що порушують гомеостаз. Таке розуміння психогенного характерузахворювання навіть у випадку його визнання є дуже обмеженим. Природно, щоприхильники цієї точки зору зв'язують успіхи в області вивчення природиневрозів з подальшим прогресом біологічних досліджень і удосконалюваннямтехніки лабораторних досліджень. Цими вченими в прихованій, а іноді й уявній формі висловлюється думка, що прогресивною тенденцією у вивченніневрозів є їхнє знищення як самостійної категорії взагалі за допомогоюпостійного й усе більшого звуження їхніх границь. З зазначеним напрямком у вивченні неврозів зв'язаний принцип їхньоїнегативної діагностики, тобто віднесення до неврозів тільки тихзахворювань, при яких відсутні органічні зміни, що виявляються сучаснимиметодами дослідження. Вірне зауваження Роджерса К. про принципову недостатність поняттянегативної характеристики неврозу вимагає, однак, уточнення. Воноправомірно стосовно до діагностики неврозів, здійснюваної на підставі однихлише негативних характеристик. Що ж стосується самого цього поняття, тоцінність його очевидна принаймні в двох аспектах: по-перше, у планінаціленості лікаря на можливо більш повне обстеження хворих з порушеннями,що діагностуються як неврози, через відсутність у важких випадках чіткихграниць між неврозами і неврозоподібними розладами непсихогенної природи ітруднощів такого розмежування по одних лише симптоматичних проявах; по-друге, з урахуванням того, що ретельне клініко-лабораторне дослідженнядозволяє установити природу і значення органічного компонента присполученнях неврозів з іншими захворюваннями, а також виявити в багатьохвипадках неврозів, що особливо важко протікають, органічну основу, щополегшує виникнення невротичного зриву і яка приймає участь у формуванніклінічних симптомів неврозу.[11] Застосування в необхідних випадках методів прижиттєвого морфологічногодослідження (комп'ютерна томографія, контрастна нейрорентгенографія й ін.)свідчить про те, що в сучасній клініці неврозів негативна їхняхарактеристика відіграє важливу роль у клінічній диференціації неврозів,«змішаних» форм і неврозоподібних станів. Першій із зазначених вище тенденцій у вивченні природи неврозівпротистоїть друга, прихильники якої виходять із припущення про те, що всяклінічна картина неврозів може бути виведена з одних лише особистіснихпсихологічних механізмів; що ж стосується будь-якого соматичногодослідження, то одержувана з його допомогою інформація розглядається вцьому випадку як принципово байдужна для розуміння клініки, генезу ітерапії невротичних станів. Добре відомі неадекватні спроби позитивної характеристики неврозів, щойдуть від фрейдизму. Спільне, що їх поєднує, — це представлення про неврозі його психогенез як про матеріалізацію витиснутих у несвідоме біологічнихпотягів, насамперед сексуальних і агресивних, при ігноруванні реальноїситуації і соціально значимих особистісних характеристик. В останні десятиліття деякі специфічні точки зору на природу неврозів узакордонній психоневрології зв'язані з біхевіоризмом, екзистенціалізмом,гуманістичною психологією й ін. У розповсюдженій у даний час у багатьохзахідних країнах концепції бихевіор-терапії заперечується існування неврозув якості самостійної нозологічної одиниці. З погляду біхевіористів реальноіснують лише окремі невротичні симптоми як результат неправильного процесунаучіння. Вони стверджують, що немає неврозу, який ховається за симптомом,це просто сам симптом. При цьому ігнорується роль свідомих соціальнихфакторів особистісного функціонування. Ще далі йдуть екзистенціалісти, для яких неврози взагалі не є хворобою,що має свої нейрофізіологічні механізми. Подібно іншим психічним розладам,невроз являє собою тільки особливу форму відчуженого існування хворого. ДляК. Роджерса, одного з представників гуманістичної психології, невроз –наслідок незадоволення імманентно властивій кожній людині потреби всамоактуалізації. Найбільш радикальну позицію займають представники псевдонаукового, втой же час дуже модного напрямку в західній психіатрії, відомого за назвою«антипсихіатрія», що думають, що невроз є не хворобою, а нормальнимповодженням у ненормальному суспільстві [9]. Сутність позитивної діагностики, тісно зв'язаної з патогенетичноюконцепцією неврозів, випливає з визнання категорії «психогенного», щовключає в себе наступні основні положення: 1) психогенія зв'язана зособистістю хворого, із психотравмуючою ситуацією, труднощами цієїситуації, з нездатністю особистості в даних конкретних умовах самостійновирішити її; 2) виникнення і плин неврозу більш-менш зв'язані з патогенноюситуацією і переживаннями особистості: спостерігається визначенавідповідність між динамікою стану хворого і змінами психотравмуючоїситуації; 3) клінічні прояви неврозу по своєму змісту деякою мірою зв'язаніз психотравмуючою ситуацією і переживаннями особистості, з основниминайбільш сильними і глибокими її прагненнями, представляючи афективнуреакцію, патологічну фіксацію тих чи інших її переживань; 4) відзначаєтьсябільш висока ефективність психотерапевтичних методів стосовно всьогозахворювання й окремим його клінічним проявам порівняно з біологічнимивпливами. Підкреслена вище складність природи неврозу повною мірою розкриває ітруднощів його визначення. Невроз – психогенний (як правило, конфліктогенний) нервово-психічнийрозлад, що виникає в результаті порушення особливо значимих життєвихвідносин людини, виявляється в специфічних клінічних феноменах привідсутності психотичних явищ. Невроз характеризується, по-перше, оборотністю патологічних порушень,незалежно від його тривалості, що відповідає розумінню неврозу И. П. Павловим як зриву вищої нервової діяльності, що може продовжуватисядні, тижні, місяці і навіть роки; по-друге, психогенною природоюзахворювання, що, згідно В. Н. Мясіщеву, визначається існуванням зв'язкуміж клінічною картиною неврозу, особливостями системи відносин і патогенноїконфліктної ситуації хворого; по-третє, специфічністю клінічних проявів, щоскладає у домінуванні емоційно-афективних і соматовегетативних розладів.[2] Відсутністю психотичних симптомів, як це видно з приведеного визначенняневрозу, останній відрізняється від психозу, у тому числі психогенноїприроди. Варто торкнутися ще трьох понять: психогеній, граничних станів і малоїпсихіатрії. Н. И. Фелинская підрозділяє психогенії на неврози, з одногобоку, і реактивні стани – з іншого. Синонімами останніх автор вважаєпсихогенні і ситуаційні реакції. У граничні стани включаються донозологичніневротичні розлади, невротичні реакції і стани, що клінічно оформилися,психопатії, неврозоподібні і психопатоподібні порушення при соматичнихзахворюваннях і деякі інші, що протікають головним чином на «невротичному»рівні. [10] Що стосується поняття «мала психіатрія», то розглядати його яксинонім граничних станів невірно. Автор пропонує відносити до малоїпсихіатрії всі нозологічні форми, що у період хвороби знаходяться позапсихотичним станом (чи поза станам, що до нього може бути прирівняним),підкреслюючи одночасно доцільність включення в цю групу розладів не тількималої інтенсивності, але і малої тривалості. Твердження в радянській психіатрії таких клінічних категорій, якневротичний розвиток, «придбана психопатія», «акцентуація характеру»,ускладнило задачу розмежування неврозів і психопатій. Це стосується такожпоняття «невроз характеру», «невротичний характер». Люди, що страждають«неврозом характеру», здатні адаптуватися до середовища і, що особливоістотно з погляду закордонних авторів, не роблять антисоціальних дій. Узв'язку з тим що остання обставина не може служити критерієм при клінічнійдиференціації, навряд чи має сенс користатися цим визначенням,протиставляючи його і психопатіям, і неврозам із усіма труднощями, щозвідси випливають, у їхній диференціальній діагностиці. На відміну від неврозу під психопатіями, як уродженими, так іпридбаними, варто розуміти постійний для особистості патохарактерологічнийстан, хоча і маючий свою динаміку. О. В. Кербиковым (1962) основні критерії психопатій були позначені яктотальность патологічних рис характеру, їхня відносна стабільність і більш-менш виражена соціальна дезадаптація. [11] Акцентуація характеру, на думку А. Е. Личко [11], – це крайні варіантинорми, при яких окремі риси характеру надмірно посилені, унаслідок чоговиявляється виборча уразливість у відношенні визначеного роду психогеннихвпливів при добрій і навіть підвищеній стійкості до інших. Коли ж говорять про невротичний розвиток, то мають на увазі формуванняхарактерологічних змін особистості в період неврозу чи після нього, щоможуть поступово переходити в ту чи іншу форму психопатії. На відміну відпсихопатій при неврозах страждає лише частина особистості (парціальність);зберігається критичне відношення до хвороби, відсутнє при психопатіях; приневрозах визначальне значення набувають прижиттєві середовищні впливи. 1.2. Погляди на класифікацію неврозів Різноманіття класифікаційних розподілів неврозів, пропонованих різнимиавторами, відбиває насамперед відсутність єдиного погляду на їхню етіологіюі патогенез. У зв'язку з цим дотепер не припиняються спроби систематизаціїневрозів з використанням різних критеріїв. Найбільш розповсюдженим у вітчизняній літературі є груповання неврозівпереважно по клінічних проявах: неврастенія, істерія (істеричний невроз),невроз нав'язливих станів і ін. (табл. 1 [11]). Неврози поділяються назагальні і системні в залежності від характеру клінічного їхнього плину –на невротичні реакції, невротичні стани (неврози) і невротичні розвитку. Намагалися групувати неврози і по етіологічних ознаках: неврозипровини, фрустрації, агресії й ін.; інформаційні неврози (від недолікуінформації і від надлишку її); неврози ситуаційні і реактивні; зурахуванням генетичного критерію – конституціональні і реактивні(придбані); за принципом убування ролі фактора середовища і зростання роліособливостей особистості. Неврози виділяли по ознаці професії – неврози керівних кадрів, неврозиакторів і ін.; по конституції – атлетичні неврози і навіть по визначенихподіях у житті суспільства і місцеві виникнення неврозів – військові,окопні і т.д. Таке різноманіття класифікацій стає зрозумілим, якщо врахувати, по-перше, наявність широкого спектра перехідних і змішаних картин (що саме ітипово для сучасної клініки неврозів) з неминучим кодуванням їх попереважних клінічних проявах і, по-друге, те, що неврози являють собоюзахворювання, у механізмах розвитку яких найтіснішим образом переплітаютьсябіологічні, психологічні і соціальні фактори, сам поділ яких на етіологічніі патогенетичні в звичайному їхньому розумінні при неврозах особливо важко. Більшість вітчизняних авторів виділяють три класичні форми неврозів:неврастенію, істерію та невроз нав’язливих станів. [11] Сучаснакласифікація неврозів здебільшого враховує, крім клінічних форм неврозів,також динаміку їх плину та в цілому те підґрунтя, на якому виник невроз. ЧАСТИНА ІІ: ПОГЛЯД НА СІМ’Ю, ЯК ФАКТОР, ЩО СПРИЯЄ ВИНИКНЕННЮ НЕВРОЗІВ У ДІТЕЙ ТА ПІДЛІТКІВ 2.1 Дослідження сім’ї дітей з неврозами При вивченні родини дітей з неврозами застосовується клініко-анамнестичний метод, доповнений психологічним і соціально-психологічнимметодами. Поділ їх умовний, тому що разом вони складають клініко-психологічний метод вивчення неврозів. При звертанні батьків хворої дитини до психотерапевта мова звичайно йдепро терапевтично резистентні випадки з багаторічним плином неврозу. Цевикликано не тільки відсутністю ефекту лікарської терапії і недостатньоінтенсивної та спрямованою психотерапевтичною допомогою у відношенніхворого, але і наявністю неврозу в одного чи декількох дорослих членівродини, що сприяє захворюванню дитини і є перешкодою для його видужання.При патологічному функціонуванні родини, одним з виражень якого є невроздитини, не завжди легко виявити первинне джерело невротичного захворювання,тому що один з батьків може бути відсутнім на прийомі, а показання іншогоне завжди об'єктивні. Тому запрошують на прийом обох батьків. Цимпідкреслюється зацікавленість лікаря в контакті з усією родиною, а не зокремими її «кращими» чи «гіршими» представниками. Відсутність одного збатьків може вказати на проблемний характер сімейних відносин, коли один зних ігнорує необхідність лікування дитини, не додає цьому належногозначення чи вважає інших членів родини відповідальними за положення, щостворилося. Жалкуючи з приводу відсутності батька чи матері, при наступнихвізитах ми надаємо їм можливість по черзі приходити з дитиною на прийом.Схожа установка створює додатковий стимул для відвідування лікаря тим збатьків, який в перший раз був відсутнім. Прийом проходить у кабінеті, дезнаходяться іграшки і малюнки дітей, у невимушеній обстановці, створюваноїприйомом без халата, відсутністю медичної сестри і сторонніх облич, бесідоюв кріслах навколо столика. Спочатку для бесіди запрошується мати, а батько залишається з дитиною вхолі, де маються іграшки і дитячі книжки. Саме чекання прийому виступає якприродний експеримент, коли виявляється невміння батьків зайняти дитини,налагодити з ним взаємини, ефективність і непослідовність у ставленні. Упроцесі нетривалої бесіди з матір'ю вдається скласти уявлення про основніпроблеми, пов’язані зі здоров'ям дитини і відносинами в родині. Після їївиходу в кабінет запрошується батько, що також викладає свою думку пропитання, які турбують його й інших членів родини. Бесіда з батьком менштривала, тому що немає питань, що стосуються раннього анамнезу. Почергове вислуховування скарг обох батьків, як і роздільне одержаннявід них анамнестичних зведень, має ряд переваг. Кожний з батьків позазалежністю від відносин у родині може висловити думку про сформовануситуацію і розкрити деякі зі своїх особистих проблем. Таким чином, удаєтьсяскласти більш повне представлення про відносини в родині і проіндивідуальне розуміння її проблем. Можливість вільно поділитися деякими знаболілих питань у впевненості, що співрозмовник зрозуміє і надастьдопомогу, має виняткове значення в плані створення в батьківпсихотерапевтично орієнтованої мотивації, щирості і довіри в процесінаступних діагностичних і психотерапевтичних зустрічей. Після бесіди з батьком проводиться прийом хворого. Якщо дитина виявляєстрах і занепокоєння без матері, то бесіда заміняється ігровим контактом уїї присутності. Потім хворий залишається в холі в супроводі медичної сестричи один, якщо дозволяє його вік. У кабінет запрошуються і мати, і батько, ілікар висловлює свою думку про стан дитини. Ціль спільної бесідискладається в підкресленні актуальності ставлення батьків і можливостінадання допомоги дитині за умови співробітництва з лікарем. У бесідівідзначається без деталізації взаємозв'язок стану дитини з загальноюемоційною атмосферою родини і позитивні сторони його особистості. Недається обіцянок швидкого лікування, скоріше навпаки, увага батьківзосереджується на серйозності проблеми і на необхідності їх активної йособистої участі в процесі психотерапії. Така постановка питання істотна,тому що нерідко той чи інший член родини, звичайно батько, недооцінюєсерйозність сформованої ситуації і сприймає симптоми неврозу в дитини яктакі, що не заслуговують уваги чи є проявом баловства і відсутностідисципліни. Разом з тим важливо заспокоїти батьків, що нерідко почуваютьсебе в безвихідному положенні, і вселити в них віру в можливістьпоступового сприятливого вирішення критичної ситуації в процесі спільного злікарем пошуку найбільш адекватних шляхів психологічного контакту здитиною, зміцнення його нервової системи і розкриття творчого потенціалуросту. У наступному батьки приводять дитину на прийом по черзі. Поки лікарзаймається з ним, батько заповнює аркуші особистісних опитувальників. Середних адаптовані в інституті ім. В. М. Бехтєрєва опитувальник Айзенка, ММРІ,методика «незакінчені речення», фрустраційна методика Розенцвейга;опитувальник Кеттэла, форма С, а також ряд інших методик – опитувальникКеттэла, форма А; опитувальник Лірі; колірна методика Люшера; опитувальникРАRІ і ін. Після рівнобіжного обстеження дитини і батьків за допомогоюопитувальників останні по черзі запрошуються на прийом для зборудіагностичної інформації у виді клінічної бесіди чи стандартизованогоінтерв'ю. Під час роздільних обстежень зачіпаються при необхідності питаннянадання психотерапевтичної допомоги тому чи іншому з батьків. Одночаснеобстеження дітей і батьків створює кращі умови для розуміння останнімивзаємозалежного характеру проблем у родині, а також надає кількаразовуможливість для обговорення питань, що цікавлять, та надання індивідуальноїпсихотерапевтичної допомоги.2.2. Прабатьківська сім’я, її вплив на батьківську родину З боку дитини родину можна представити як сімох «я», тобто у виді семичоловік, з яких четверо утворять дві прабатьківські родини (бабуся і дідусьдитини по лінії матері і батька), двоє – батьківську родину (мати і батькодитини), сьомим є сама дитина. Схематично це виглядає в такий спосіб: Дані про прабатьківську родину ми довідаємося з інтерв'ю з баткьами.Їхня надійність забезпечується психологічним контактом з лікарем. Через цестандартизоване інтерв'ю проводиться наприкінці дослідження, коли батькивже мають деяку навичку заповнення особистісних опитувальників і бесід злікарем, довіряють йому і бачать перші успіхи від психотерапевтичногоконтакту лікаря з дитиною. У прабатьківських родинах характерологічні порушення зустрічаютьсячастіше, ніж у батьківських і тим більше – у дитини з неврозом. Це неозначає, що в прабатьківських родинах немає неврозів, але вонизустрічаються не так часто. На відміну від прабатьківських у батьківськихродинах частіше мають місце порушення невротичного кола, що досягають свогоклінічного апогею в захворюванні дитини. Таким чином, протягом життя трьох поколінь (прабатько-батько-дитина)відбувається зниження виразності характерологічних змін і нагромадженнязмін невротичного кола. Центром психопатологічного перехреста будутьбатьки, у яких сполучаються характерологічні і невротичні порушення.Існування цього перехреста не дозволяє зробити однозначного порівнянняневрозу дитини з «психопатичним осколком» прабатьківської родини, тому щоцей взаємозв'язок носить більш складний і опосередкований характер.Головним патогенним фактором, що проходить «червоною ниткою» через усіпокоління, є психотравмуючий досвід міжособистісних відносин. Основноюланкою передачі цього досвіду для дитини є батьківська родина. Деякі з патологічних стереотипів відносин у прабатьківській родинізакріплюються в досвіді формування особистості майбутніх супругів і батьківі відбиваються у виді тих чи інших існуючих у них у сьогоденні сімейнихустановок. Так, мати дитини може мимоволі прагнути в усьому домінувати вжитті родини і тим більше у вихованні дітей, відбиваючи в цьому не стількиреальну необхідність, скільки авторитарні риси особистості своєї матері.Однак це прагнення виявляється вже в ослабленому і, головне, непослідовномувиді, оскільки вона якоюсь мірою усвідомлює його неадекватність і має, навідміну від своєї матері, уже тільки частину її авторитаризму при одночаснобільшому невротизмі. Те ж відноситься до прагнення матерів надмірноконтролювати своїх дітей, що, однак, по їх же власних словах, ніколиреально не виходить. Крім того, мати дитини при відсутності в дитинствіприйнятних для неї емоційних відносин зі своїм батьком неусвідомлено хочезаповнити їх у відносинах з чоловіком, обираним по ознаці подібності на їїбатька. Батько дитини неусвідомлено відбиває у відносинах із дружиноюневротичну прихильність до своєї матері в дитинстві, очікуючи від дружинитакого ж ступеня турботи й уваги. Ми бачимо, що в досліджуваних родинахвибір шлюбного партнера відбувається по типу невротично мотивованоговзаємодоповнення, що полегшує, у відомій мері, взаємини на початку шлюбу.При цьому домінантні риси в характері дружини та її установки на опіку івплив, що йдуть від її матері, сполучаються з установками чоловіка натурботу і залежність, що йдуть від його невротичної прихильності до своєїматері. У порівнянні з надлишковим впливом матерів (бабусь) вплив батьків(дідусів) на формування особистості майбутніх чоловіків і батьків украйнедостатній, що обумовлено в основному розлученням чи смертю одного збатьків. Таким чином, патогенний вплив тих чи інших порушень упрабатьківській родині на наступні покоління йде як від бабусь, так і віддідусів дитини, і ці порушення мають тісний взаємозв'язок. Найбільша рольналежить бабусі по материнській лінії і дідусю по батьківській, коли маємісце двостороннє зрушення убік як надлишкового виховного впливу бабусі,так і недостатнього впливу дідуся. Відображення першого зрушення мизнаходимо в установці матері з домінантними рисами характеру на надмірнострогий контроль у відношенні дитини, її зайвої принциповості і негнучкостів питаннях виховання і подружніх відносин. Відображенням другого зрушення єм'якість характеру батьків, недостатня самостійність і незрілість їхньогопочуття батьківства. Інший факт, що заслуговує уваги, полягає в тім, що розлучення убатьківській родині відбувається вірогідно частіше при наявності розлученняв прабатьківській родині, тобто відсутність моделі повної родини полегшуєрішення матері і батька дитини про розрив подружніх відносин. Бабусі по обох лініях частіше мають м'які, чим тверді, риси характеру,дідуся – навпаки. При неврозі страху в дітей у їхніх прабатьківспостерігається зворотне співвідношення. У прабатьків найбільше часто виявляється така риса особистості, яксензитивність, що включає підвищену емоційну чутливість, уразливість івразливість. Сензитивність часто сполучається з гіперсоціалізацією(загостреним почуттям відповідальності, обов'язку, труднощами компромісів)і тривожністю (вираженим занепокоєнням, хвилюваннями по будь-якому приводу,поганою переносимістю очікування). Сензитивність, гіперсоціалізація і тривожність представляють базиснутріаду особистісного типу реагування в прабатьківській, батьківській родиній у дітей з неврозами. Найбільш обтяжені бабусі дівчинок по материнськійлінії. Конфліктні відносини вірогідно частіше зустрічаються в прабатьківськихродинах по лінії матері (63 %), чим по лінії батька (36 %). У матері дитиниз неврозом страху конфлікти в прабатьківській родині відбуваються вірогідночастіше, ніж при інших неврозах. Відносини в прабатьківській родині між батьками і дітьми відрізняютьсяпроблемним характером. Конфлікти відзначаються частіше в бабусі дитини ійого матері (40 %), рідше – у бабусі дитини і його батька (17 %). У кожній третій родині прабатьки характеризуються як надмірно строгі ідеспотичні. Менш усього це відноситься до бабусі дитини по батьківськійлінії. Набагато частіше має місце нерозуміння прабатьками своїх дітей.Виключенням знову ж є відносини між бабусею і батьком дитини, колинерозуміння зустрічається в третині випадків. Виражений недолік емоційноїтеплоти чи її відсутність у прабатьківській родині відзначає кожна другамати з боку обох батьків і кожен другий батько з боку свого батька і тількикожен четвертий батько – з боку своєї матері. Відсутність емоційного контакту в прабатьківській родині частіше маємісце в батьків дітей з неврозом нав'язливих станів і неврозом страху.Недолік тепла і турботи супроводжується почуттям самітності і тривоги, чиму чималому ступені порозумівається прагнення батьків, особливо матерів,компенсувати свою попередню емоційну незадоволеність гіперопікою стосовнодітей, що є своєрідним симптомом незадоволеності матері, її захистом відстраху самітності і відчуження в минулому і сьогоденні. З цього випливає,що в гіперопіці бідують не стільки діти, скільки самі батьки, для яких вонавиконує своєрідну психотерапевтичну роль. Нічим іншим не можна пояснитинерідко спостерігалося парадоксальне, на перший погляд, явище, колиполіпшення стану дитини супроводжувалося погіршенням емоційного стануматері, нерідко аж до загострення чи маніфестації неврозу з ведучимтревожно-депримірованим тлом настрою. Поліпшення емоційного стану, щовідбувається в процесі психотерапії дитини з неврозом, у тому числізменшення його тривоги і страху, робить менш актуальним і надмірну турботу,зайве запобігання від небезпеки і занепокоєння. У цих умовах невротичнапотреба матері в надлишковій турботі про дитину виявляється незадоволеною,а найбільш доступний шлях вираження її занепокоєння – блокованим.Суб'єктивне відчуття своєї «непотрібності», відсутність конкретної мети,нездатність переключити увагу на нові, більш позитивні сторони взаємин здитиною є факторами декомпенсації емоційного стану матері. Тому ми серйознозадумуємося над тим, чи варто поспішати з поліпшенням емоційного станудитини з неврозом без попередньої чи рівнобіжної психотерапевтичноїдопомоги матері, а також відрегулювання деяких проблем сімейних взаємин. Як буде показано далі, батьки дітей з неврозами не тільки мимоволікомпенсують, але і повторюють багато з проблем взаємин у прабатьківськійродині, у тому числі неприйняття індивідуальності дітей, відсутністьрозуміння їхніх можливостей і потреб і т.д. Це порозумівається формуваннямпатологічних установок і стереотипів відносин, що діють як задані,запрограмовані чи навіть як викликані в життєвому досвіді. Крім того,усвідомлення своїх помилок, нехай навіть і часткове, відбувається врезультаті спроб батьків зрозуміти причини невротичного захворювання дитинивже «post factum». Визначена роль у повторенні неадекватного досвідуміжособистісних сімейних відносин належить тим особливостям особистостібатьків, що є загальними з особливостями особистості прабатьків. До нихвідносяться, у першу чергу, сензитивність, гіперсоціалізація і тривожність.Конституціонально-генетичною передумовою сензитивності є емоційначутливість чи у більш широкому плані – емоційна реактивність,гіперсоціалізації – інертність нервових процесів, що нерідко виявляєтьсяригідністю мислення. Конституціонально-генетичною передумовою тривожності єзагострення інстинкту самозбереження. Розвиток цих передумов відбуваєтьсяпід впливом невдалого досвіду міжособистісних відносин. Як відзначає Б. Д. Карвасарскій [11], проблема формування невротичноїособистості і виникнення неврозу має потребу в подальшій розробці. В. В. Ковальов[1] підкреслює: "Недооцінка даних соціально-психологічногообстеження, неуважність до мотивів і характеру особистісних реакцій дитиничи підлітка, невміння розібратися в складних міжособистісних взаєминах уродині, дитячому колективі ведуть до переоцінки етіологічної роліанамнестичних даних про ранні екзогенно-органічні шкідливості значенняокремих проявів резидуально-органічної церебральної недостатності таостаточної неврологічної мікросимптоматики". 2.3 Особистість батьків У батьків є ряд спільних особливостей особистості, головним чином увигляді сензитовності та гіперсоціалізації. Під сензитивністю розумієтьсяпідвищена емоційна чутливість, уразливість і вразливість, образливість, яківиражаються схильністю "все близько брати до серця" та легко засмучуватись,а під гіперсоціалізацією – загострене почуття відповідальності, обов'язку,труднощами компромісів. Контрастне поєднання сензитивності тагіперсоціалізації означає наявність внутрішнього протиріччя між почуттям таобов’язком., яке сприяє виникненню внутрішнього морально-естетичногоконфлікту. Другою загальною особливістю особистості матері та батька є захиснийхарактер поведінки, тобто відсутність відкритості, безпосередності таневимушеності у спілкуванні, що зумовлено не стільки способом вираженняемоцій, скільки отриманим раніше травмуючим досвідом міжособистіснихвідносин. У зв’язку з цим батьки підкреслюють наявність у себе проблемсамовираження та самоконтролю, вказуючи, що могли би бути набагатоактивніші, якби не приходилося стримувати себе. Проблеми міжособистіснихвідносин не виявляються грубими порушеннями соціальної адаптації,розгальмованими й асоціальними формами поводження. Чимало проблем і вобласті сексуальних відносин. Часто зустрічається зниження полового потяга,особливо з боку жінки, є індикатором емоційної незадоволеності відносинамив шлюбі, а в більш виражених випадках являє собою симптом невротичногостану. Невроз на момент обстеження діагностований у більшості матерів (62%).Якщо врахувати і стан емоційного стресу, не сягаючого ступеня неврозу, тотаких матерів виявляється 78 %. Здебільшого невроз у них виявляється у видіневрастенії і неврозу страху; звичайно його клінічна форма відповідаєклінічній формі неврозу в дитини. Найбільше часто невротичний стан матерівиявляється при неврозі страху в дітей (80%), трохи рідше при неврастенії іневрозі нав'язливих станів (63%) і рідше всього при істеричному неврозі(40%). Невроз у батьків спостерігається в три рази рідше, ніж у матерів (21%). У сполученні зі станом емоційного стресу цей показник збільшується до37 %. Найчастіше (53%) зустрічаються родини, у яких один з подружжя(переважно мати) хворий неврозом чи знаходиться в стані емоційного стресу.Рідше має місце наявність неврозу чи емоційного стресу в обох в подружжі(29%) і найменше родин з відсутністю цих станів (18%). У більшості випадківможна говорити про невроз родини, припускаючи під цим невротичнезахворювання принаймні в 2 членів родини – дитини й одного з батьків. І матері, і батьки найбільше часто пред'являють скарги надратівливість, стан внутрішнього занепокоєння, нестерпність очікування(симптоми емоційної лабільності і тривожності). Крім цього, матеріскаржаться на підвищену стомлюваність, головні болі при напрузі істомленні, спазми і болі в області серця, шлунка і кишечнику, відчуття комув горлі, почервоніння при хвилюванні, підвищення артеріального тиску підчас напруг і хвилювань (симптоми вегетосудинної дисфункції). Соматичнапатологія в кожної третьої матері представлена не тільки вегетосудинноюдистонією, але і хронічними тонзилітами і ринітами. У кожного третьогобатька відзначена патологія з боку шлунково-кишкового тракту у видігастритів, виразкової хвороби шлунка і дванадцятипалої кишки, колітів.Звертають на себе увага більш часті, чим у контрольній групі, захворюванняшкіри в батьків (невродерміт, екзема, псоріаз). Як правило, вонизустрічаються в осіб стенічних, сексуально незадоволених, стримуючихзовнішні прояви почуттів та знімаючих внутрішню напругу у виглядінеконтрольовано виникаючих приступів розчісування до відчуття болю. 2.4 Відносини в родині та особливості виховання Основна проблема батьків складається в невмінні забезпечити емоційнорівні, взаємоприйняті, гнучкі і безпосередні відносини внаслідокнесприятливих змін їхньої особистості, головним чином низького ступенясамоприйняття і тісно зв'язаного з цим почуття взаємної недовіри. Часто маємісце афективно-насторожене сприйняття дій партнера в шлюбі неусвідомленомотивовано униканням переживань, що травмують, у ще більшому ступеніпонижуючих почуття власного достоїнства і самоприйняття. Таким чином,афективна сторожкість, що нерідко виявляється тривожно, лежить в основіпочуття недовіри батьків друг до друга, будучи одним з виражень їхньогоневротичного типу реагування. У ряді випадків недовіра обумовленагіперсоціалізованими і паранойяльними рисами особистості батьків, коли вонинадходять надто формально і принципово, не враховують вимоги моменту,занадто нетерпимі до слабостей і помилок один одного. Недовіра батьків, як сплав афекту, характеру і ситуації, поширюється навідносини з дітьми, вступаючи в протиріччя з почуттям власного достоїнства,що формується в них, і самоповаги, що сприяє виникненню відповіднихнапружених відносин. Таким чином, конфлікт батьків з дітьми у першу чергузумовлений несприятливими змінами особистості самих батьків та їхнімневротичним станом, схованими або явними розбіжностями між ними. Конфліктніситуації нерідко драматично представлені в неповних родинах, де мати неприймає хлопчиків через небажані, з її точки зору, спільні риси з батьком.Усі помисли таких матерів спрямовані на недопущення зустрічей дитини ібатька. Одна мати так висловилася про свого сина: «Я маю вічний портретколишнього чоловіка перед собою». Унаслідок своїх розбіжностей і особистісних особливостей батьки такожне можуть вчасно й узгоджено адаптуватися до дитини, що вимагаєіндивідуального, емоційно щадного, терплячого довірчого відношення. Урезультаті в дитини виникають емоційні порушення, що створюють певніперешкоди для наступної адаптації у відносинах з батьками, що реагують наце афективним і суперечливим образом, ще більш не погоджуючись у думці одинз одним. Так виникає патологічне коло порушених сімейних відносин. Іншою немаловажною обставиною появи афективного відгуку дітей нахарактерологічно і невротично спровоковані вимоги є їхня невідповідністьфактичному поводженню батьків. Це ілюструється прикладами, коли афективно-хитливі та егоцентричні батьки самі влаштовують істерики при незадоволеннідитиною їхніх капризів і у той же час жадають від неї слухняності іпомірності в бажаннях; коли вони лякають дітей усілякими наслідкаминевиконання їхніх вимог і в той же час очікують від них впевненості в собі;коли батьки постійно спізнюються на прийом, але жадають від дитинипедантичного дотримання режиму дня; коли мати скаржиться на нестриманістьсина і постійно перебиває лікаря; коли батьки глухі до прохань дітей, аленетерпимі до їхньої упертості і т.д. У всіх цих випадках батьки «непомічають» у себе тих особливостей характеру і поводження, на появу яких удитини реагують болісно. Більш того, вони проектують на дітей свої проблемиі переживають їх згодом разом з ними. Деяких батьків, особливо матерів,лякає в дитині не стільки відмінність від інших дітей, скільки те, що вінвідтворює їхні власні проблеми дитинства, з якими вони самі не справилися усвій час. Усвідомлення подібного взаємозв'язку і поява почуття провини є нетільки мотивом звертання за допомогою до лікаря, але і причиною переходубатьків в іншу крайність, коли вони йдуть в усьому назустріч дитині.Остання при цьому своїм афектом страху тримає батьків у якості своєрідних«заручників», компенсуючи багато з крайностей їх попереднього підходу.Подібна нестійкість та непослідовність батьків типові для досліджуванихродин дітей з неврозами. Довгостроково існуючі і нерозв'язні проблеми взаємин батьків і дітейприведуть до емоційного стомлення і наростаючого почуття занепокоєння пообидва боки, підвищенню рівня збудливості при спілкуванні, коли «разомтісно, нарізно нудно». Це звичайно ті ситуації, при яких дитина і дорослийчлен родини відносно спокійні наодинці, але швидко збуджуються разом,особливо при включенні третього обличчя. Тоді вся група стає некерованою, авідповідальність за це зрештою несе одна дитина. Звичайно батьки в такихвипадках скаржаться на підвищену збудливість дітей, але з'ясовується, щовона виявляється тільки вдома й відсутня у дитячих установах. Подібнийдисонанс говорить про проблеми сімейних відносин і емоційний дискомфортдитини в родині, що підлягає не глушінню за допомогою транквілізуючихзасобів, а уважному розгляду і психотерапевтичному впливу на родину вцілому. Розглянуті особливості відносин у родинах дітей з неврозами можуть бутизгруповані в такий спосіб: 1) побудова відносин у шлюбі по типу невротично мотивованого взаємодоповнення при реальному контрасті рис характеру батьків; 2) особистісні зміни в батьків, а також невроз в одного з них, що передує виникненню неврозу в дитини; 3) інверсія подружніх і батьківських ролей; 4) утворення емоційно відособлених діад і блокування одного з членів родини; 5) тревожно-депримірованна емоційна атмосфера в родині; 6) підвищена емоційна збудливість і непродуктивні напруження в процесі спілкування в родині; 7) використання одного з членів родини в ролі «козла відпущення». Якщо небажаність дитини частіше зустрічається в молодих батьків із щене сформованим почуттям материнства і батьківства, то неприйняттяіндивідуальності дитини властиве більш «літнім» батькам, що маютьдомінантні, тривожно-недовірливі і гіперсоціалізовані риси характеру. Якщомолоді батьки прагнуть якомога раніше віддати дитину в ясла чи передоручитийого своїм батькам, то «літні» батьки, навпаки, прагнуть ізолювати його відбудь-яких позасімейних контактів, у тому числі від шкідливого, з їхньогопогляду, впливу однолітків і нерідко користаються будь-як приводом, щоб неводити дитину тривалий час у дитячий сад чи школу. Настановне відношення батьків у виді неприйняття і їх характерологічніособливості несприятливо відбиваються на любові до дитини. У більшостівипадків вона носить принциповий характер, який виражається не зовні. Однамати помітила: «Пестити не можна ні в якому разі, вони розбовтуютьсяостаточно». Любов умовна, тобто дитина визнана і любима тільки тоді, коливона виправдує підвищені очікування і вимоги батьків. До того ж вона має«власницький» характер. Батьки люблять не стільки саму дитину, скільки їївідповідність своєму нав'язаному образу «я». Любов кон'юнктурна, оскількина неї спроектовані відносини батьків у виді взаємних ревнощів іневдоволення один одним. Нерідко в ній також загострено (реактивно)зосереджується невикористаний потенціал любові батьків, їхнянезадоволеність відносинами в шлюбі. Тенденція до надмірно строгого, обмежуючого контролю виявляється в обохбатьків, але більш виражена в матерів. Частіше обмежуються хлопчики,активність і рухливість яких, особливо в перші роки життя, дратуютьбатьків. Подібний контроль, як і гіперопіка, може бути обумовленийневротичним станом батьків, але на відміну від гіперопіки він більшхарактерологічно мотивований, насамперед домінантністю (владністю) інегнучкістю мислення. Надмірний контроль виражається в прагненні батьківпопереджати активність дитини, наказувати їй образ дій, обмежувати їїсамостійність, забороняти, часто карати, стежити за спробами дитини робитипо-своєму, без міри квапити і підганяти її. Варто помітити, що вимоги батьків можуть бути правильними у своїйоснові, але неадекватними по манері вираження, чому в чималому ступенісприяє їхній невротичний стан. Болісно завищений обсяг вимог батьків іафективний спосіб пред'явлення змушують говорити про їх реактивний характері розглядати як засіб неусвідомленої компенсації почуття незадоволеностісобою і низьким рівнем самоприйняття. Таким чином, надлишкові іроздратовані-нетерплячі вимоги батьків виступають як мимовільний ритуалзахисту «я» від власних проблем самоконтролю. Неможливість критичноговизнання цих проблем і їхнього конструктивного подолання породжує почуттявнутрішньої незадоволеності і занепокоєння, невдоволення собою, підвищеннявнутрішнього напруження і компенсаторну афективно-агресивну розрядку у виді«потоку» вимог, погроз, рад і розпоряджень. У цьому значенні нерозмірний,афективно-підвищений рівень вимог батьків, як і нетерплячість інепослідовність у спілкуванні з дитиною, можна розцінити як проявневротично мотивованого типу реагування. Крім того, багато з крайностейставлення матері, особливо вимоги педантичного дотримання режиму дня, єрезидуальними проявами авторитаризму її матері, бабусі дитини. Усе цепояснює ефект «заданості» у вихованні, коли батьки чинять підкреслено«правильно», надто принципово. Якоюсь мірою вони розуміють неприродністьсвого відношення, але не здатні його перебудувати, як і запровадити своїпринципи в життя. Інша особливість виховання – це наявність у батьків ряду надто ціннихідей, що відбивають їх тривожно-недовірливі і паранояльні риси характеру.Тут і зверхцінний страх позбавитися впливу на дитину і паранойяльнапереконаність у тім, що її потрібно у будь-що оберігати від усіх небезпек ітруднощів життя, що на неї погано впливають інший з батьків й однолітки, щодитина не хоче йти їм назустріч (у той час як він фактично не може), що внеї немає сили волі, самостійності, що нею потрібно в усьому керувати,підкоривши її цілком собі і т. д. Ще одна особливість – це мимовільне вселяння дітям почуття особистісноїнедостатності особливою манерою ставлення до них: «ти ніколи і нічого неробиш так, як потрібно», «у тебе одні крайності, ти не можеш обійтися безфокусів», «дивися, не зроби...», «якщо ти...» і т.д. Подібні висловленнявикликають протилежний ефект, приковуючи увагу дитини і створюючи в неїнав'язливе бажання реалізувати заборону. Тривожно-недовірливому настрою дітей часто сприяють необережнівисловлення дорослих членів родини начебто: «лямблії вигнали, а вони ужевстигли зробити ходи». «Зараження» емоціями страху і тривоги в домашніхумовах, що постійно відбувається, підтверджується посиленням занепокоєння вдітей після перерви в лікуванні, коли вони знову бояться заходити в кабінетлікаря, лякаються всього нового і несподіваного, у тому числі їм ужезнайомих масок і ляльок, що зображують звірів. Більшість батьків відчувають почуття провини і занепокоєння з приводустану дитини. Але подібне усвідомлення приходить уже після появи в неїсерйозних розладів, що нагадують батькам про їхні власні проблеми. Тодіневроз дитини виступає як своєрідний засіб більш адекватної «соціалізації»батьків, змушуючи їх критичніше відноситися до своїх дій і вчинків ісприяючи усвідомленню деяких недоліків їхнього характеру. Але це ще неозначає, що батьки здатні перебудувати своє неадекватне відношення додітей, тому що несприятливо складаються життєві обставини, на які воничасто посилаються, являють собою уже наслідок їхніх особистісних проблем іневротичної структури характеру. Звертає на себе увага більш повільний, чимзвичайно, процес становлення їхніх подружніх і батьківських відносин. Тутпозначаються травмуючий досвід відносин у прабатьківській родині,невротична структура характеру майбутніх батьків, наявність великого числапопередніх особистісних проблем. Таким чином, батьки «переборюють» свою особистісну кризу, власнекажучи, ціною розвитку неврозу в дитини, який можна розцінити як клінічневідображення неадекватних способів вирішення батьками своїх особистихпроблем. Мимоволі використовуючи дитину в якості «козла відпущення»,зганяючи на ньому свою нервову напругу, свої взаємні образи і невдоволення,деякі батьки, особливо чоловіки, вірять, що це робиться для його ж блага,щоб він пройшов «сувору школу життя». Але, як уже відзначалося раніше,діти, що занедужують неврозом, не витримують надмірно різкого йінтенсивного тиску. Образно говорячи, вони «не гнуться, а ламаються» і,крім того, їм, як і батькам, потрібно трохи більше часу, щоб «дозріти»емоційно і сформуватися як особистість. Розглянуті негативні фактори виховання в цілому виглядають у такийспосіб: 1) нерозуміння батьками своєрідності особистісного розвитку дітей; 2) неприйняття їхньої індивідуальності; 3) невідповідність вимог і чекань батьків можливостям і потребам дітей; 4) негнучкість у відносинах з дітьми; 5) нерівномірність виховання в різні роки життя дітей (ефекти батьківської депривації в перші роки і гіперопіка і надмірний контроль у наступному); 6) непослідовність у спілкуванні з дітьми; 7) непогодженість виховання між батьками. Інші патогенні фактори виховання можуть бути згруповані так: 1) ефективність і нерівність у відносинах з дітьми; 2) тривожність; 3) феномен «прив'язування» – створення емоційної залежності дітей від батьків; 4) феномен «заміни» індивідуальності дитини характерологічно і невротично зміненим образом «я» батьків; 5) реактивно-захисний, невротично мотивований характер взаємодії з дітьми; 6) зайва принциповість у відносинах з дітьми, недовіра до їхнього досвіду, нав'язування думок і приниження почуття власної гідності; 7) індукуючий вплив на дітей патології батьків за допомогою механізмів уселяння, «зараження», ідентифікації і прихильності. 2.5. Патогенез неврозів у дітей Вивчаючи родину як патогенетично зумовлюючий фактор, ми розглянулидеякі сторони патогенезу неврозів у дітей у системі взаємозалежних клініко-психологічних проблем трьох поколінь, а також своєрідність ранньогорозвитку дітей, що занедужують неврозами, причини зниження біотонусуїхнього організму, зародження занепокоєння і зміни реактивності. Як ужевідзначалося, головний психогенний фактор невротизації зв'язаний зпорушеними сімейними відносинами і несприятливим впливом з боку батьків.Обмеження життєво важливих для дітей потреб розвитку, у тому числі потребибути самим собою, потреби самовираження, а також потреб підтримки, любові івизнання приводить до виникнення внутрішнього конфлікту як головногоджерела хронічної емоційної напруги. Психічна травматизація в родинізбільшується гострими психічними травмами, викликаними переляком,конфліктними ексцесами, образами, незаслуженими покараннями, хворобою,розлученням батьків і т.д. Тоді загострюється і без того підвищена емоційначутливість, підсилюється внутрішнє занепокоєння, ще більше знижуєтьсяпсихічна реактивність. Даною несприятливою динамікою, а саме, психічноюсенсибілізацією у відношенні будь-якої погрози, яка йде ззовні,порозумівається нестерпність зовнішніх негативних впливів, коли, наприклад,переляк, що проходить в інших випадках через якийсь час, у цих дітей займаєключове місце в переживаннях. Психічною сенсибілізацією пояснюютьсянезрозумілі для навколишніх, парадоксально гострі афективні реакції нанезначні по силі подразники: зауваження, зроблені спокійним тоном,одержання не тієї оцінки, що очікувалася, чи відсутність похвали. У своїйвідповіді дитина виражає значимі для неї переживання, які потрібнозрозуміти і зробити з цього відповідні висновки. Однак подібнийпсихологічний код поведінки дітей звичайно недоступний батькам.Характерологічно, невротично і конфліктно обумовлене нерозуміння батькамипереживань дітей, особливостей формування їхньої особистості, неприйняттяїхньої індивідуальності приводить до відсутності довірчих відносин міжними, зосередженню дітей на своїх проблемах, почуттю відособленості.Психогенно зумовлене підвищення уваги до себе в цій ситуації єпсихологічним механізмом захисту "я", який виявляється егоцентризмом тавпертістю. У підсумку загальний патогенез неврозів можна представити в такийспосіб: 1) зниження біотонусу і зміна реактивності в результаті дії захисних сил організму, що послабляють, анте-, пери- і постнатальних факторів; 2) своєрідність преморбідного розвитку у виді головним чином сензитивності і латентності, що подовжують процес соціалізації і підсилюють сприйнятливість до дії стресових факторів. Наявність важкосумісних сполучень деяких рис темпераменту і характеру, що порушують баланс взаємодії внутрішніх сил розвитку; 3) загострення конституціонально-генетичних особливостей під впливом стресових факторів; 4) формування невдалого особистісного досвіду, переломлюваного занепокоєнням, напругою й афективно-захисним типом реагування; 5) виникнення внутрішнього нерозв'язного конфлікту під впливом невдалого і драматично пережитого досвіду міжособистісних відносин і обумовлена цим дезінтеграція процесу формування особистості; 6) перенапруга психофізіологічних, адаптаційних можливостей організму і критичне наростання емоціональної напруженості під впливом стресових умов розвитку, подавленого зовнішнього вираження переживань і невирішеної особистої та сімейної ситуації; 7) «зрив» вищих нейрорегуляційних функцій з появою розгорнутоїклінічної картини неврозу. У якості «пускового» фактора виступає гострапсихічна травма. Під впливом дисстресу, що підриває захисні сили організму,декомпенсуються «місця найменшого опору» на органічно-дефіцитарному іконституціонально-генетичному рівні, у ще більшому ступені знижуютьсябіотонус, життєва активність і віра в себе, зникає самобутність іприпиняється процес творчого саморозвитку. Представлена з позицій системного аналізу загальна схема патогенезуневрозу як психогенного захворювання особистості, що формується, може бутидуже різною при тих чи інших його клінічних формах. ВИСНОВОК Неврози в дитячому віці є клініко-психологічним вираженням проблемродини в трьох поколіннях: прабатьків, батьків і дітей. У цих поколінняхвідбувається відносне зменшення виразності характерологічних змін, унайбільшій мері представлених у прабатьківській родині, і збільшенняневротичних, емоційних у своїй основі і психогенних по своєму походженнюзмін особистості. Центром перехреста характерологічних і невротичних змін уродині є батьки дітей з неврозами. Зміни особистості в батьків передують розвитку неврозу в дітей,сприяючи виникненню конфліктних відносин у родині і несприятливовідбиваючись на їхньому вихованні. У зв'язку з цим виділяються егоцентризм,що утрудняє прийняття дитини і його індивідуальності і емпатичний контактіз ним надалі; тривожність, що лежить в основі гіперопіки; внутрішняконфліктність, що ускладнює відносини в родині; а також зайвапринциповість, що веде до негнучкості і надмірного контролю у відносинах здітьми. Головним патогенним аспектом відносини батьків є те, що вони мимоволівикористовують дітей для дозволу своїх особистісних проблем і кризовихситуацій у родині. Тут і однобічне прив'язування дитини до себе, щозапобігає страху самітності, і конфліктне неприйняття в ньому ристемпераменту і характеру іншого з батьків, гіперопіка, що зменшує почуттязанепокоєння, афективність у спілкуванні з дітьми, що розряджають емоційнунапругу батьків. Особливого значення набуває паранойяльний настрой батьків, що маєсвоїми передумовами авторитарні риси особистості прабатьків (в основному вбабусі дитини по лінії матері) і спільні з прабатьками гіперсоціалізацію,сензитивність, тривожність. Якщо гіперсоціалізація і сензитивність тією чиіншою мірою властиві обом батькам, то тривожність – переважно матері,батьку ж більш властива помисливість. Разом це утворить тривожно-недовірливу констеляцію рис характеру батьків. У плані виховання авторитарність прабатьків позначається в батьківбеззастережним нав'язуванням своєї думки, гіперсоціалізація – надмірноюпринциповістю у відносинах з дітьми, сензитивність – схильністю доутворення рудиментарних ідей відносин у виді недовірливості і сторожкостідо власного досвіду дитини, до впливу на неї однолітків і вихователів,підвищеної уразливості у взаєминах з нею, ревнощів до уваги іншого збатьків. Тривожність звучить у захисті дитини від невротично уявлюванихнебезпек, помисливість – у ритуально-педантичному приреченні його способужиття. Чим вище тривожність матерів і чим вони старше за віком, тим більшетривожність у дітей, виявляється клінічно неврозом страху і неврозомнав'язливих станів. У той же час пунктуальність і педантичність батьківкорелюють зі ступенем виразності в дітей психомоторних розладів (у першучергу нав'язливих тиків). Невротична, здебільшого тривожна, основа паранойяльного настроюмотивована травмуючим життєвим досвідом батьків у минулому, низькимступенем їхнього самоприйняття в сьогоденні і прагненням запобігтиподібного досвіду у дитини в майбутньому. У підсумку паранойяльний настройбатьків являє собою не тільки характерологічне, але і невротичне утворенняв їхній особистості, будучи сплавом цих утворень у вивчених нами трьохпоколіннях родини. Основна патогенна роль паранойяльного настрою батьків полягає внедовірі до можливостей дитини, його досвіду формування «я», що приводитьдо неприйняття його індивідуальності, невідповідності вимог і чеканьбатьків реальним можливостям дітей, їхнім віковим потребам, найбільшадекватному для них ритму і темпу психічного розвитку. Недовіра до дитячогодосвіду, що формується, неприйняття її індивідуальності і невідповідністьвиховання віковим можливостям і потребам розвитку разом з конфліктнимивідносинами в родині являють собою головні психотравмуючі аспекти існуваннядітей у родині. Нав'язування батьками своєї характерологічно і невротично зміненої «я-концепції» і виникаючий внаслідок цього внутрішній конфлікт у дітей складаєсутність психогенного механізму походження їхнього неврозу, коли вонисприймають досвід, що нав'язується, як неприродний для них, несумісний зможливостями і потребами розвитку і як такий, що відрізняється від нормспілкування, прийнятих серед однолітків, тобто від «я-образа» –представлення про себе, з погляду інших. Нав'язаний досвід не може бутивідторгненим зусиллям волі. Його можна пережити, як це відбувається вдосліджуваних нами випадках, чи перехворіти їм, коли він, подібносторонньому тілу, може бути відторгненим за допомогою неврозу, вираженнямчого є афект – емоційний розлад. У психологічному відношенні невроз – парадоксальний засіб рішенняпроблем, реактивно-захисний спосіб їхньої переробки, неусвідомлювана спробапозбутися від них і знайти внутрішню рівновагу. Нездійсненність такоїспроби породжує песимізм, невір'я у свої сили й особистісний регрес.Замість властивих дітям довірливості, наївності і безпосередностірозвиваються недовірливість, сторожкість і страх, що представляють собоюнеадекватну форму пристосування до дійсності, основу для тривожно-недовірливого і паранойяльно-захисного розвитку їхньої особистості і,створюють серед однолітків думку про таких дітей як про «недотрогах». Отже, психогенні зміни особистості дітей обумовлені невдало ідраматично пережитим досвідом міжособистісних відносин, відсутністюможливості створення прийнятної «я-концепції» з нестійкістю самооцінки, якавипливає з цього, хворобливо-чуттєвим, емоційно-хитливим і тривожно-невпевненим «я». Подібний психогенно перекручений образ «я» відрізняєтьсявід сформованого образа «я», ідеального стандарту і стандарту культури ісвідчить про невротичну дезинтеграцю процесу формування особистості дитини,його маргінальної, суперечливої внутрішньої позиції. Невротичнадезинтеграця «я» переживається спочатку як неможливість відповідати вимогамі чеканням батьків і залишатися в той же час самим собою, надалі – якневідповідність нормам спілкування, прийнятим серед однолітків. Невирішенийхарактер цього внутрішнього протиріччя як джерело постійної афективноїнапруженості і занепокоєння декомпенсує захисні сили організму, йогоактивність і життєвий тонус. У цих умовах наростає афективна нестерпністьскладних життєвих ситуацій, обумовлена психотравмуючим життєвим досвідом,занепокоєнням і страхом зміни «я» і виявляється тривожно-недовірливим,афективно-нетерплячим і захисно-егоцентричним стереотипом особистісногореагування. У результаті, невроз як хворобливо-захисна форма реагування наафективно пережиті і нерозв'язні проблеми розвитку, вираження і визнаннясвого «я» знижує творчий, емпатичний потенціал особистості, ускладнюєадаптацію серед однолітків і утрудняє подальше прийняття ролей. Ключовими питаннями патогенезу є тісно зв'язані між собою паранойяльнийнастрой батьків, страх зміни «я» у дітей і нерозв'язна для них проблема«бути собою серед інших». Якщо паранойяльний настрой батьків виявляєтьсянедовірою до дітей, то наслідком цього буде недовіра дітей до себе, щовиражається непевністю у своїх силах і можливостях. Зневіра в собі, абонизький рівень самоприйняття, породжує недовіру до інших, до новогодосвіду, нездатність до змін, що знаходить своє відображення в страху зміни"я". Недовіра до себе (невпевненість) та недовіра до інших (страх зміни"я") створюють нерозв’язну для особистості проблему "бути собою середінших". Без надання відповідної психотерапевтичної допомоги психогенніпорушення в формуванні особистості дітей стають стійкими, егоцентричнозагостреними та гальмуючими рисами характеру, що сприяє виникненню у них вподальшому під впливом тих чи інших життєвих труднощів афективнонерозв’язних проблем спілкування та розуміння інших людей, які, в своючергу, можуть мати несприятливий вплив на взаєморозуміння у шлюбі тавиховання дітей. Розірвати це замкнене коло можна тільки широким комплексомсоціальних, медико-педагогічних, психопрофілактичних та психотерапевтичнихзаходів, враховуючи організацію спрямованої психотерапевтичної допомогидітям та підліткам. СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ 1. Обозов Н.Н. Межличностные отношения. – Л., 1979. 2. Мясищев В.Н. и Карвасарский Б.Д. Некоторые теоретические и практические выводы из изучения 1000 больных отделения неврозов. – Журн. неровапотол. и психиатр., 1967, в. 6, с. 897-900. 3. Мягер В.К. Общие принципы и методика семейной психотерапии у больных неврозами. – В кн.: тезисы докладов конф. по психотерапии. – М., 1973. 4. Мишина Т.М. Психологическое исследование супружеских отношений при неврозах. – В кн.: Семейная психотерапия при нервных и психических заболеваниях. – Л., 1978. 5. Захаров А. И. К изучению роли аномалий семейного соспитания в патогенезе неврозов детского возраста. – В кн.: Неврозы и пограничные состояния. – Л., 1972. 6. Осипова Е. А. К вопросу о значении возрастного фактора в построении психических отклонений в дошкольном возрасте. – Сов. невропатол., психиатр. и психогиг., 1932. 7. Сухаревой Г. Е. и Юсевич Л. С. Психогенные патологические реакции (неврозы). – В кн.: Многотомное руководство по педиатрии, т.8. – М., 1965. 8. Rogers C.R. Client-centered therapy. – Boston, 1987. 9. Карандашева Э. А., Мурзенко В. А. К клинико-психологической и биохимической характеристике фобического синдрома у больных неврозами. – В кн.: Неврозы и пограничные состояния. – Л., 1972. 10. Фелинская Н.И. Клиническая дифференциация пограничных состояний//Журн. невропатол. и психиатр. – 1976, в. 6, с 875-579. 11. Карвасарский Б.Д. Неврозі. – 2-е изд., перераб. и доп. – М.: Медицина, 1990. -----------------------[1] Ковалев В.В. Психиатрия детского возраста. М., 1979, с. 322. ----------------------- бабуся дідусь бабуся дідусь батько мати дитина
