Співвідношення публічних та приватних інтересів в конкурентному законодавстві України

1. Конституція України. – К.: Преса України, 1997.

2. Панасюк В.М., Ковальчук Є.К., Бобрівець С.В. Податковий облік: Навч. посіб. — Тернопіль: Карт-бланш, 2002. — 260.

3. Облік у селянському (фермерському) господарстві: Посібник / За ред. М.Я.Дем'яненка. — К.: ІАЕ, 2001. — 403 с.

4. Сук Л.К. Бухгалтерський облік: Навч. посіб. — К.: Інститут після-дипломної освіти Київського університету ім. Тараса Шевченка. — 2001. — 339 с.

 

Співвідношення публічних та приватних інтересів в конкурентному законодавстві України

Постановка проблеми. Побудова соціально орієнтованої економічної системи неможлива без побудови системи державного регулювання ринкових відносин, що в основі своїй матиме відповідний правовий механізм забезпечення добросовісної конкуренції. Держава намагається захистити економічну конкуренцію від дії ринкової стихії шляхом забезпечення цілісності суспільства та його соціальної стабільності через зрівноваження різноманітних інтересів, а також створити умови для ефективного розвитку економіки України.

Ступінь наукової розробки проблеми. Нажаль проблема поєднання приватних та публічних інтересів в механізмі правового регулювання економічної конкуренції зовсім не розроблена. Хоча загальна характеристика конкурентних відносин безпосередньо знайшла своє відображення в роботах таких вчених-юристів, як К. Тотьєва, Л. Білої, О. Беляневич, І. Шуміло.

Так, Л.Р. Біла вважає, що антимонопольні відносини це: а) управлінські відносини, які мають організаційний характер; б) це відносини, побудовані на принципі “влада – підпорядкування”; в) відносини, одним із суб’єктів яких є орган державного управління [7, с. 19]. Автор вважає, що такі відносини є різновидом адміністративних відносин.

За економічних змістом, предмет конкурентного права, на думку К.Ю. Тотьєва, поділяється на дві групи: 1) відносини, котрі пов’язані з конкуренцією; 2) відносини в сфері монополій. Такі відносини характеризуються загальними та специфічними особливостями, а для їх врегулювання застосовуються різноманітні методи, що засновані на різному поєднанні дозволів, заборон і зобов’язань. Пріоритетним для конкурентного права є диспозитивне регулювання з використанням методу координації. Однак, на його думку, таке регулювання поєднується з імперативним впливом (метод субординації), заснованим на владі та підпорядкуванні [16, с. 74-76].

З точки зору правовідносин (загальнорегулятивних, регулятивних та охоронних) досліджує механізм правового регулювання відносин, що виникають у сфері економічної конкуренції у своїй статті О. Беляневич. Автор зазначає, що у загальнорегулятивних (абсолютних, відносних та загальних) відносинах суб’єктивне право виступає як нормативно забезпечена можливість власної поведінки, свободи реалізації свого права, а можливість вимагати здійснення відповідних дій від зобов’язаних осіб – як підтримка реалізації власних прав і свобод. Ці відносини не мають точної “індивідуалізації” суб’єктів. Саме в таких загальнорегулятивних відносинах підприємців, які діють вільно, на власний розсуд та ризик, виникає конкуренція. Виконання регулятивних та охоронювальних повноважень Антимонопольним комітетом України опосередковується виданням нормативних та індивідуальних актів. Регулятивні правовідносини породжуються, змінюються і припиняються виданням Комітетом індивідуальних актів регулювання, а охоронювальні – виданням індивідуальних охоронювальних актів як результат процесуальної діяльності Антимонопольного комітету України [6, с.29-30.]

Досліджуючи правову природу та структуру правовідносин, що виникають у зв’язку з економічною конкуренцію, І.А. Шуміло, виходячи із суб’єктного складу та загальнотеоретичних ознак, конкурентні правовідносини визначила як комплексні правовідносини, що складають з організаційно-правових (регулятивних та охоронних) відносин між уповноваженими державними органами і суб’єктами господарювання та абсолютних немайнових відносин, що виникають між конкуруючими суб’єктами господарювання [17, с. 31-34].

Мета статті. В межах обраної теми даної публікації ставиться мета проаналізувати співвідношення конкурентного законодавства з приватним та публічним правом шляхом висвітлення основних теоретичних позицій вчених щодо питання про характер (правову природу) правовідносин, котрі виникають в процесі реалізації норм конкурентного законодавства.

Виклад основного матеріалу.

В контексті нашого дослідження важливе загальне уявлення про економіку як про сферу професійної діяльності людей з метою встановлення меж відповідного державно-правового втручання. На сьогодні незаперечною є роль конкуренції як регулятора ринку. Однак стихійний розвиток ринкових процесів, як правило, супроводжується монополізацією тих чи інших сфер господарського життя [14, с.22]. За даних обставин держава не повинна орієнтуватися тільки на процеси саморегуляції. В будь-якій ринковій моделі виникає питання про роль держави в економіці, необхідності її впливу на господарську діяльність, автономних підприємців, підстав та меж допустимого державного втручання до неї [15, с. 507]. Конкурентний ринок, зазначає В.В. Качалін, є універсальним регулятором суспільного виробництва, його пропорцій. Тому завданням антимонопольної політики в цілому та антитрестівського законодавства зокрема є підтримка конкурентного середовища як основи ефективності економіки країни [9, с.19, 28].

В літературі справедливо відзначається, що держава не спроможна взяти на себе ту місію, яку виконує конкуренція. Держава здійснює лише господарсько-регулятивну діяльність по підтримці в певних межах свободи підприємництва та конкуренції як елементарних умов ефективно діючого ринкового механізму [8, с. 177]. А тому згідно ч.3 ст. 42 та п.8 ст.92 Конституції України види та межі монополії, а також правила конкуренції та норми антимонопольного регулювання визначаються законом. В такий спосіб держава намагається захистити конкуренцію шляхом забезпечення цілісності суспільства та його соціальної стабільності через зрівноваження різноманітних інтересів, а також створити умови для ефективного розвитку економіки України.

В процесі здійснення дисертаційного дослідження з проблеми захисту інтересів суб’єктів господарювання від недобросовісної конкуренції, С.А. Кузьміна, на нашу думку, справедливо звернула увагу на те, що інтерес є першоосновою будь-якого поділу. При цьому слід враховувати, що всі учасники конкуренції (держава як суб’єкт господарювання, безпосередні суб’єкти господарювання та споживачі) мають конкретно відособлені інтереси, які, тим не менше, можуть бути об’єднані для досягнення спільних цілей (формування правової держави) [10, с.47].

Аналізуючи правовідносини, котрі виникають в механізмі правового регулювання підприємницької (господарської) діяльності, О.Я. Курбатов вказує, що перший їх вид виражає правовідносини активного типу, в яких здійснення позитивних дій зобов’язаними особами – суб’єктами підприємницької (господарської) діяльності, безпосередньо призводить до задоволення публічних інтересів, котрі виражаються державними органами. Другий вид правовідносин, на його думку, є правовідносинами пасивного типу, в яких на осіб покладається обов’язок утримуватися від певних дій для того, щоб уповноважені особи (контрагенти) мали можливість здійснювати дозволені їм позитивні дії і тим самим задовольняти свої інтереси [11, с. 130-132]

Слід зазначити, що конкурентне законодавство не переслідує мети захисту прав споживачів та підвищення ефективності виробництва. Головною ж метою є необхідність “збереження конкуренції, яка править ринковою економікою” [5, P.2]. Ось чому в преамбулі Закону України “Про захист економічної конкуренції” від 11.01.2001р. визначено, що цей Закон спрямований на забезпечення ефективного функціонування економіки України на основі розвитку конкурентних відносин. В свою чергу право на участь у конкуренції є елементом правового статусу суб’єктів господарювання. Завдяки механізму добросовісної конкуренції вони намагаються використати таке право, в результаті чого стають учасниками горизонтальних та вертикальних зв’язків.

Горизонтальні відносини мають місце в умовах здійснення економічної конкуренції, яка згідно із ст.1 Закону “Про захист економічної конкуренції” визначається як змагання між суб’єктами господарювання з метою здобуття завдяки власним досягненням переваг над іншими суб’єктами господарювання, внаслідок чого споживачі, суб’єкти господарювання мають можливість вибирати між кількома продавцями, покупцями, а окремий суб’єкт господарювання не може визначати умови обороту товарів на ринку. Вчинення порушення конкурентного законодавства обумовлює виникнення вертикальних зв’язків за участю органів, наділених спеціальною компетенцією в сфері розвитку економічної конкуренції та обмеження монополізму – антимонопольних органів. Правовий статус останніх визначений в Законі України “Про Антимонопольний комітет України “ від 26.11.1993р. Антимонопольні органи діють від імені держави, а їх діяльність носить владний характер, що є необхідним для забезпечення державного регулювання ринкових відносин в межах реалізації тих завдань які на них покладені законодавцем: здійснення державного контролю за дотриманням антимонопольного законодавства; запобігання, виявлення і припинення порушень антимонопольного законодавства; контроль за економічною концентрацією; сприяння розвитку добросовісної конкуренції [1, ст.3]. Для забезпечення механізму виконання вказаних завдань, антимонопольні органи наділені відповідними повноваженнями, здійснення яких іншими органами державної влади забороняється [1, ст.8 ч.2]. Саме антимонопольні органи мають право як за власною ініціативою (за виключенням справ про недобросовісну конкуренцію), так і за ініціативою зацікавлених осіб чи осіб, чиї права безпосередньо порушені, розглядати справи про порушення конкурентного законодавства та приймати обов’язкове для виконання рішення за результатами її розгляду [2, Р.YII; 3]. А тому вертикальний тип відносин реалізується в процесі: а) безпосереднього розгляду справ про порушення конкурентного законодавства; б) звернення антимонопольних органів до суду (господарського суду); в) внесення подань до відповідних державних органів, які є обов’язковими для виконання.

Отже, захист прав учасників економічної конкуренції може мати місце як в судовому, так і в позасудовому порядку. Зокрема, особи, яким заподіяно шкоду внаслідок порушення законодавства про захист економічної конкуренції, можуть звернутися до суду, господарського суду із заявою про її відшкодування, а в окремих випадках таке відшкодування здійснюється в подвійному розмірі [2, ст.55].

В силу публічно-правового порядку регулювання відносин в сфері здійснення економічної конкуренції антимонопольні органи мають також право звертатися до суду (господарського суду) із заявами (позовами) про: визнання недійсними актів органів влади, органів місцевого самоврядування, адміністративно-господарського управління та контролю та припинення ними дій, що обмежують конкуренцію, в разі невиконання ними у встановлені строки розпоряджень Антимонопольних органів про скасування неправомірних актів, припинення правопорушень тощо; про стягнення не сплачених у добровільному порядку штрафів та пені; про припинення суб’єктами господарювання порушення законодавства; про зобов’язання виконати рішення антимонопольного органу; про вилучення незаконно отриманого внаслідок зловживання монопольним (домінуючим) становищем, антиконкурентних узгоджених дій, недобросовісної конкуренції прибутку [1. ст.25]; про визнання недійсними угод, рішень, інших актів, відповідної установчої угоди про створення суб’єкта господарювання та скасування його державної реєстрації [4, п.6.3.]. Антимонопольні органи також складають на надсилають до суду протоколи про адміністративні правопорушення для накладення штрафу на посадових осіб та інших працівників суб’єктів господарювання, органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю [1, ст.16; 2, ст. 54 ].

Якщо порушення законодавства про захист економічної конкуренції здійснюється в силу відповідних дозволів, що надаються на певний вид здійснення господарської діяльності (операції), антимонопольні органи мають право звернутися з поданням до відповідних державних органів щодо скасування ліцензій, припинення операцій зовнішньоекономічної діяльності суб'єктів господарювання. Також вони зобов’язані надсилати правоохоронним органам матеріали про порушення законодавства, що містять ознаки злочину [1, ст.8].

В межах наданої компетенції за результатами розгляду справ антимонопольні органи приймають рішення, перелік яких зазначений у ст.48 Закону “Про захист економічної конкуренції”. Крім того законодавець передбачив можливість прийняття попереднього рішення у справі [2, ст.47]. З метою захисту суспільних інтересів чи відвернення негативних або непоправимих наслідків для суб’єктів господарювання Антимонопольні органи можуть приймати рішення про визнання рішення такого, дія якого не зупиняється у зв’язку із обставинами, вказаними у законі [2, ст.48 п.3].

Рішення антимонопольних органів можуть мати форму розпорядження та постанови [1, ст.24]. Постанови приймаються у разі застосування штрафу на підставах, зазначених у ст. 52 Закону “Про захист економічної конкуренції” та примусового поділу монопольного утворення, на підставі ст.53 Закону “Про захист економічної конкуренції. У всіх інших випадках форму рішення мають відповідні розпорядження антимонопольних органів. Такі рішення (постанови та розпорядження) є формою реалізації антимонопольних правоохоронних засобів.

Окрім того, антимонопольні органи мають право надавати обов’язкові для виконання рекомендації про припинення дій, які містять ознаки порушення конкурентного законодавства, усунення причин і умов їх виникнення, а у разі, якщо порушення припинено – щодо вжиття заходів для усунення наслідків цих порушень. Згідно із ст.46 Закону “Про захист економічної конкуренції” такі рекомендації повинні бути розглянуті відповідними органами чи посадовими особами у 10-денний термін з дня їх отримання. За умови їх виконання провадження у справі про порушення не розпочинається, а розпочате провадження – припиняється.

Висновок перший. Втручання держави в економічні процеси, поряд із використання правових засобів макроекономічного регулювання (податкової, бюджетної, кредитно-грошової, зовнішньоекономічної, митної, інвестиційної політики, фінансування фундаментальних і прикладних наукових досліджень) здійснюється і за допомогою конкурентного законодавства як сукупності норм по формуванню та встановленню правил добросовісної ринкової поведінки з метою забезпечення ефективного функціонування економіки України на основі розвитку конкурентних відносин.

Однак помилковим є ототожнення регулятивних функцій права із прямим регулюванням господарської діяльності. Правові норми опосередковують економічні важелі державного регулювання та забезпечують їх застосування в загальній системі державного регулювання. Оскільки стосовно підприємницької діяльності діє загально дозвільний принцип, то і межі даного права законодавцем встановлено у вигляді обмежень, заборон і обов’язків, а поведінка суб’єктів господарювання оцінюється під кутом негативних наслідків, які можуть призвести чи призвели до недопущення, усунення чи обмеження конкуренції. Основні правила поведінки в умовах економічної конкуренції сформульовані в Законі України “Про захист економічної конкуренції”, який є базовим в структурі конкурентного законодавства в цілому.

Висновок другий. Із всієї сукупності норм конкурентного законодавства одні з них відносяться до цивільного права, оскільки регулюють відносини між учасниками цивільного обігу з питань економічної діяльності на товарних ринках України, що впливають чи можуть негативно впливати на економічну конкуренцію в цілому. Це так звані відносини по горизонталі, які за своєю природою є цивільно-правовими. Саме цивільне законодавство визначає правове становище учасників цивільного обороту, підстави виникнення та порядок здійснення права власності та інших речових прав, виключних прав на результати інтелектуальної власності, регулює договірні та інші зобов’язання, а також інші майнові та особисті немайнові відносини, що в основі своїй мають рівність, автономність волі та майнову самостійність їх учасників. Такі норми виконують приватно - правові функції та відносяться до сфери приватного права.

Однак правовідносини між суб’єктами господарювання, хоча б один з яких займає монопольне становище на ринку певного товару (робіт, послуг) регулюються не лише нормами цивільного права, а й спеціального конкурентного права. Зокрема, згідно із ч.2 п.3 ст.13 Закону України “Про захист економічної конкуренції” у разі обумовлення укладення угод прийняттям суб’єктом господарювання додаткових зобов’язань, які за своєю природою або згідно із торговими та іншими чесними звичаями у підприємницькій діяльності не стосується предмета договору, дії монополіста антимонопольними органами визнаються як зловживання монопольним (домінуючим) становищем на ринку незалежно від того, чи врегулювали ці сторони договору свої розбіжності в суді (господарському суді). Непред’явлення контрагентом в суді (господарському суді) позову до монополіста про укладення з ним відповідного договору не є доказом відсутності в діях монополіста цього порушення конкурентного законодавства [13, с.50]. При вирішенні спірних питань застосування конкурентного законодавства слід пам’ятати, що дослідження товарного ринку з метою встановлення монопольного (домінуючого) становища на ньому суб’єкта господарювання належить до повноважень антимонопольних органів [1, ст.8], а тому таким правом не наділені а ні суб’єкти господарювання, а ні суд (господарський суд). Власне, діяльність антимонопольних органів поставлена під контроль судових органів. Рішення антимонопольних органів можуть бути оскаржене частково чи повністю до суду у двомісячний строк з дня його одержання [2, ст.60]. Цей строк не може бути відновлено. Оскарження рішення не зупиняє його виконання крім випадків, передбачених у ч.4 статті 60 Закону “Про захист економічної конкуренції”.

Висновок третій. Положення конкурентного законодавства, за допомогою яких регулюються взаємовідносини між антимонопольними органами та суб’єктами господарювання характеризують вертикальний тип відносин, котрі складаються в процесі реалізації конкурентних норм. Вони спрямовані на забезпечення державних інтересів – об’єктивних умов нормального існування та функціонування учасників економічної конкуренції, а також суспільства в цілому. Такі норми засновані на публічно-правових інститутах, які допускають у певних випадках адміністративне втручання, та відносяться до публічного права. Серед них виділяють норми-завдання, норми-принципи, норми - дефініції, компетенційні норми, норми-заборони, норми-санкції, імперативні норми.

Отже, вірне розуміння регулюючої спрямованості конкурентного законодавства обумовлене характером співвідношення публічного та приватного права. Тому вважаємо, що відносини, які виникають в процесі реалізації даного законодавства, варто вивчати в межах науки господарського права. Система правового регулювання господарської діяльності, як слушно зауважив В.К. Мамутов, не вкладається ні в межі цивільного, ні в межі адміністративного права, як би їх штучно не розсовували. Яке питання не взяти в сфері економіки – необхідний системний, комплексний підхід, тобто підхід, котрий є адекватний складним економічним відносинам [12, с.10].

В силу публічно-правового порядку антимонопольні органи не пов’язані у своїх діях заявами суб’єктів господарювання чи інших органів держави. Вони можуть розглядини справу про порушення конкурентного законодавства і за власною ініціативою (за виключенням справ про недобросовісну конкуренцію), тобто самостійно встановити факти правопорушення та прийняти за результатами їх розгляду відповідне рішення. В основі вказаних дій лежить конституційний обов’язок держави бути гарантом захисту конкуренції. А тому антимонопольні органи повинні діяти в межах своєї компетенції та тих завдань, які покладені на них законодавцем.