Грецька колонізація Північного Причорномор’я. Античні впливи на розвиток української культури

 

Із VII ст. до н. е. у Північному Причорномор’ї починається грецька колонізація. Час панування грецьких колоній на території України відповідав скіфському періодові в степах Північного Причорномор’я. Вона відбувалася в кілька етапів: вибір місця для колонії, набір колоністів, призначення керівника, саме переселення, заснування поселення і розвиток нового поліса. Експедиції налічували кілька сотень людей. Керував нею ойкіст (архаїсі), який призначався державою і походив з давнього знатного роду. Перед дорогою переселенці запитували долі в оракула Аполлона, який був їхнім покровителем.

Колоністи намагалися відразу стати політично та економічно незалежними від метрополії. Найбільше переселенців було з іонійського міста Мілета, хоча Надчорномор’я колонізували також вихідці з інших грецьких міст. Так з’являються міста-держави: Ольвія (Очаківський район Миколаївської області), Тира (м. Білгород-Дністровський), Херсонес (поблизу м.Севастополь), Пантикапей (Керч), Німфей (у складі сучасної Керчі), Теодосія (Феодосія), Керкініда (Євпаторія), Фанагорія (на Таманському півострові), Танаїс (Ростовська область) тощо (Додаток 19).

Засновані вихідцями з Греції як торгові факторії, ці міста згодом перетворилися на самостійні поліси з високорозвиненими ремеслами, архітектурою і мистецтвом. Вони здійснювали великий торговельний обмін з Грецією, постачаючи їй збіжжя, худобу, шкіру, хутро, рабів тощо; а звідти завозили вина, оливкову олію, зброю, тканини, мармур, кераміку, ювелірні вироби та предмети розкоші.

Торгові й культурні зв’язки з античними містами-державами на узбережжі Чорного моря відігравалидедалі важливішу роль у житті людей, які населяли землі України. Висока культура цих античних міст сприяла розвиткові економічного життя і суспільних відносин місцевих племен, що було запорукою їхнього подальшого прогресу.

Грецькі поліси були більш розвинені з погляду державності й права порівняно з державами кочовиків, а згодом і слов’ян. Грецька колонія складалася з центру – поліса, а також із прилеглих землеробських поселень (хори), розташованих навколо міста, селищ, хуторів, окремих садиб. Місто мало чітко сплановану забудову. Існували портові, торгові, адміністративні та культові райони, що поділялися на квартали. Ремісничі квартали і житла бідняків були винесені на околицю. У центрі міста знаходилася головна площа – агора. Навколо неї розташовувались адміністративні споруди, гімнасії, крамниці. До агори прилягала священна ділянка – теменос, на якій були сконцентровані храми, вівтарі, росли священні гаї. Поряд з містом знаходився цвинтар-некрополь. Грецькі міста були впорядкованими, мали спеціальні гідросистеми, в яких вода подавалася керамічним водогоном, широкі вулиці завжди були чистими.

Економічним базисом полісів була антична форма земельної власності, яка у греків мала подвійний характер: як власність державна і як власність приватна. Право приватної власності на землю мали лише чоловіки – громадяни поліса, які одержували громадянство завдяки своєму походженню від громадян. Молодь, перед тим як одержати громадянство, складала урочисту присягу на вірність колонії та її законам. Окрім громадян, які мали всі права, в полісах мешкали особисто вільні, але обмежені в правах – метеки, периеки, вільновідпущені, а також безправні раби. Вільні громадяни – жінки й іноземці – не користувалися політичними правами. Одним з найважливіших обов’язків громадянина поліса була оборона його від ворогів. Усі громадяни поліса від 17 – 18 до 60 років утворювали народне ополчення. Заможні громадяни служили вершниками або гоплітами. Згодом міста набирали військо з найманців: греків, фракійців, скіфів. Озброєння колоністів залишилося грецьким, але військова тактика змінилася, пристосувавшись до бою кіннотою.

У політичному аспекті античні міста відрізнялася за формою правління. В республіках Ольвія, Тира, Херсонес та деяких інших законодавча влада належала народним зборам, до яких уходили всі вільні громадяни – чоловіки, а в монархічній Боспорській державі зі столицею Пантікапей влада царя поєднувалась із самоуправлінням міст.

Специфіка полісних відносин сприяла формуванню полісної ідеології, полісного патріотизму. Вищим органом державної влади були народні збори (еклесія). Брали участь у зборах чоловіки-громадяни, які набували повної дієздатності лише з 25 років. Компетенція народних зборів була широкою: прийняття законів, вибори посадових осіб, регулювання морської торгівлі, зовнішньополітичні зв’язки та вкладання договорів, питання грошово-фінансових відносин, оподаткування тощо. Народні збори обирали Раду 500 (400) – герусію, ареопаг, буле, сенат, а також суд присяжних, виборні колегії стратегів, архонтів, продиків (юристів), базилевса (верховного жреця). Рада була постійнодіючим органом влади, розробляла законопроекти, здійснювала контрольні функції.

Вищі посадові особи – архонти і стратеги – відали військовими справами. Агораноми – контролювали правопорядок у місцях торгівлі; астиноми – стежили за порядком у місті; номофілаки – контролювали дотримання законів. Така структура управління була притаманна більшості полісів. Але залежно від того, яку вагу в політичному житті набули торгово-ремісничі прошарки суспільства й землероби-общинники в боротьбі з рабовласниками, поліси були або демократичними республіками типу Афінської демократії, або аристократичними республіками з олігархічним правлінням.

Історія довела, що нехтування демократичними інститутами, концентрація влади в руках купки олігархів і непідконтрольність влади стає підґрунтям для зловживань та зміни форми держави. Так, у грецькому полісі Пантикапеї, де аристократи мали більше прав, ніж в інших містах, а уряд, що обирався народними зборами, не був їм підзвітний, один з аристократів – Спарток – захопив владу і передав її своєму синові. Так установилася правляча династія, а Пантікапей став центром Боспорського царства. Нова держава – Боспорське царство – об’єднувала територію Керченського й Таманського півостровів, а також південне узбережжя Азовського моря аж до гирла Дону. Державний устрій Боспорського царства – рабовласницька монархія. Міста, що входили до царства, мали певну автономію. Тут зберігалися органи самоврядування (народні збори ради міст, виборні посади). Вони мали право проводити самостійну політику в торгівлі, карбували монету тощо. На чолі держави стояв спадковий цар. Функції виконавчої влади виконували посадові особи, призначені царем, – начальник двору, начальник фінансів, охоронець скарбниці, відповідальний за культи та інші.

Суспільний лад Боспорського царства характеризувався наявністю рабовласників і рабів. До рабовласницької знаті належали цар, жреці, великі землевласники, купці (судновласники, работоргівці), власники великих промислових майстерень, а також воєначальники, які були одночасно великими землевласниками. Найбільшими купцями вважалися сам цар і керівні посадові особи, в тому числі й воєначальники. Купці користувалися правом безмитної торгівлі. Вільні землевласники повинні були служити у війську та віддавати цареві значну частину свого врожаю.

Земля в Боспорському царстві була державною власністю, і розпоряджатися нею міг лише цар. Землі належали також храмам. Всі інші землевласники могли користуватися землею, яка надавалася у володіння царем за умови виконання певних повинностей стосовно царя. Основною робочою силою були раби, котрі поділялися на приватновласницьких і державних. Державні раби перебували в трохи кращому становищі, ніж приватновласницькі, яких використовували на громадських роботах (наприклад, у промислових майстернях, пекарнях) і в домашньому господарстві.

Водночас із рабською працею застосовувалася праця землеробського залежного населення (пелати). Вони знаходилися на різних щаблях соціальної залежності, були зобов’язані обробляти землю і віддавати значну частину врожаю тим, хто володів земельними угіддями. Найнебезпечнішими злочинами вважалися: змова проти життя царя, повстання проти влади царя, таємні відносини з іншими державами тощо. За такі злочини карали смертю.

У 107 р. до н. е. Боспорське царство перейшло під владу царя Понту Мітридата Євпатора. Пізніше (з І ст. н.е.) цей регіон потрапляє до сфери інтересів Римської імперії. Тут простежуються впливи римського законодавства.

Загальна криза рабовласницької системи торкнулася й античних міст-держав Північного Причорномор’я. Економічний занепад посилився внаслідок навали готів у III ст. Більшість грецьких міст-полісів припинила своє існування у IV ст. н.е., й лише Крим залишився в руках Візантії.

Незважаючи на те, що грецькі міста-поліси були першими на території України організованими державами з високим рівнем культурного життя й мали позитивний вплив на інші, в тому числі й українські племена, все ж їх, а також Боспорське царство не можна вважати представниками української державності, хоч вони й діяли в Україні. Для грецьких колоністів “варвари” були тільки предметом експлуатації; грецькі колонії не зжилися з Україною, а репрезентували тут чужі інтереси.

Разом із тим грецькі міста-поліси та їхня культура справила великий вплив на розвиток місцевого населення в економічному, політичному та культурному відношенні. Як більш розвинуті, вони сприяли ознайомленню місцевих жителів з передовим для тих часів античним культурним надбанням й опосередковано прискорювали політичний, економічний і культурний розвиток місцевих племен.