Раніше всіх, у 30-ті роки ХІІ ст., відокремились від Києва ті землі, яким не загрожували половці – Новгород і Полоцьк. Слідом за ними Київ втрачає владу над іншими князівствами, у тому числі над Волинським, Галицьким, Новгород-Сіверським, Переяславським, Чернігівським, які знаходились на території сучасної України. Так почала формуватися нова політична карта руських земель.
В історію цей процес увійшов під назвою феодальної (політичної) роздробленості і був історично зумовлений закономірним етапом суспільного розвитку середньовіччя. Її причини пов’язані не тільки з появою окремих князівств, управління в яких здійснювалось за принципом тогочасної феодальної ієрархії: великий князь, удільні князі, бояри. Вона була обумовлена еволюцією економіки, дальшим розшаруванням суспільства, розвитком феодалізму як у центрі, так і на місцях, появою нового класу землевласників-феодалів, що стають значною економічною й політичною силою і сприяють вирівнюванню центру і периферії.
Підштовхувала до роздробленості Русі також і церковна організація, православні єпархії у містах, які стали осередками утворення незалежних князівств. Місцеві єпископи нерідко освячували прагнення світської влади до самостійності.
Відокремившись від Києва, кожне князівство було цілком суверенним і мало не тільки визначати “лад земельний”, тобто внутрішній порядок, а й право війни й миру, право на самостійну зовнішню політику. Але це не свідчило про остаточний занепад Києва. Місто, як і раніше, продовжувало розвиватися, залишаючись заповітною мрією всіх князів. Вони прагнули закріпитися в ньому, розповсюдити свій вплив на інші руські землі, відстоювали свій варіант об’єднання Русі. Серед династій, що вели багаторічну боротьбу за Київ, були Юрійовичі з володимиро-суздальської династії, Ольговичі з чернігівської, Мстиславовичі з київської та ін.
В цей час формується декілька політичних осередків, які прагнуть об’єднати руські землі: північний на чолі з Володимиром-на-Клязьмі, південний з Києвом, а згодом і західний - Галицько-Волинське князівство.
Отже, хоч роздроблення Давньоруської держави вважалося, з одного боку, прогресивним явищем (відбувалося формування великого землеволодіння, прогрес у сільському господарстві, піднесення міст, розвиток культури), з іншого – мало свої вади: не припинялися міжусобиці між князями, а від цього терпів народ, послаблювалася обороноздатність, тиск на руські землі сусідів, князівства продовжували дробитися.
№ 17. Охарактеризуйте роль братських шкіл та Києво-Могилянської колегії у збереженні та розвитку української освіти наприкінці XVI - XVII ст.
Бра́тські школ – навчальні заклади в Україні у 16-18 ст., які організовувалися при братствах – громадських організаціях православних міщан з метою зміцнювати православ’я і чинити опір денаціоналізаційним впливам латинських (єзуїтських) і протестантських шкіл. Першу школу заснувало Успенське братство у Львові 1586 р. За її зразком постало чимало Б.Ш. у різних містах України: в Перемишлі (1592 р.), Галичі, Миколаєві, Ярославі, Києві (1615 р.), Кам’янці-Подільському, Луцьку (1620 р.),, а також в Білорусі. В І-й пол. 17 ст. створені були Б.Ш. й у деяких селах. Найважливішими серед Б.Ш. були Львівська і Київська. Спочатку Б.Ш. мали характер греко-слов’янських із слов’янською мовою викладання, друге місце займала грецька мова (Б.Ш. називали також грецькими). Вивчалася також тодішня руська (українська) мова. Пізніше Б.Ш. наблизилися організацією і навчанням до ієзуїтських шкіл (з латинською головною мовою), зокрема школи, які мали зразком Києво-Могилянську колегію. Програмою навчання більшість Б.Ш. відповідала тодішнім середнім школам: класичні мови, діалектика, риторика, поетика, арифметика, геометрія, астрономія, музика (церковні співи). Б.Ш. були доступні для різних прошарків суспільності. Учнів вирізняли (передні місця в класах) не за походженням, а за успіхами (на відміну від ієзуїтських шкіл). В школах була сувора дисципліна (включно до тілесних кар). Сироти й учні з незаможних родин жили в бурсах. До викладачів ставилися вимоги зразкової поведінки й доброї педагогічної підготовки. Б.Ш. багато зробили для поширення релігійної та національної свідомості і розвитку української культури, зокрема друкуванням підручників, особливо для вивчення мов. Навчання грамоти ділилося на три етапи: вивчення азбуки, робота з часословом і псалтирем. У Львівській братській школі працювали такі видатні вчені, як Лаврентій та Стефан Зизанії, І.Борецький та інші. Значну підтримку надавав школі гетьман П.Сагайдачний. Київську братську школу створили 1615 р. за зразком статуту Львівської. У школі викладали видатні вчені 17 ст. Восени 1631 р. виникла Лаврська школа, заснована П.Могилою. Тут на вищому рівні вивчали граматику, риторику, діалектику, геометрію, музику, астрономію, історію. У 1632 р. внаслідок об’єднання з Лаврською школою утворилася Києво-Могилянська колегія (пізніше – академія). Під впливом братств виникають також парафіяльні школи при церквах і монастирях. Все це сприяло поширенню освіти серед широких верств населення. Іноземний хроніст Павло Алеппський писав у зв’язку з цим: "У країні козаків усі діти вміють читати, навіть сироти".
Києво-Могилянська академія була заснована на базі Київської братської школи. 1615 року ця школа отримала приміщення від шляхтянки Галшки Гулевичівни. Деякі вчителі Львівської та Луцької братських шкіл переїхали викладати до Києва. Школа мала підтримку Війська Запорозького і зокрема гетьмана Сагайдачного.У вересні 1632 року Київська братська школа об'єдналася з Лаврською школою. У результаті було створено Києво-Братську колегію. Київський митрополит Петро Могила побудував в ній систему освіти за зразком єзуїтських навчальних закладів. Велика увага в колегії приділялася вивченню мов, зокрема польській та латини. Станових обмежень для отримання освіти не було. Згодом колегія іменувалася Києво-Могилянською на честь свого благодійника та опікуна.Згідно з Гадяцьким трактатом 1658 року між Річчю Посполитою і Гетьманщиною колегії надавався статус академії і вона отримувала рівні права з Ягеллонським університетом. Після входження українських земель у склад Московського царства статус академії був підтверджений у грамотах російських царів Івана V 1694 року та Петра I 1701 року. За час існування Києво-Могилянської академії, з її стін вийшло багато відомих випускників. До вихованців належали гетьмани Іван Мазепа, Пилип Орлик, Павло Полуботок, Іван Скоропадський та Іван Самойлович, а також багато хто з козацької старшини. Тут навчалися архітектор Іван Григорович-Барський, композитори Артемій Ведель та Максим Березовський, філософ Григорій Сковорода та науковець Михайло Ломоносов. Авторитет та якість освіти в академії також приводили сюди іноземних студентів: росіян і білорусів, молдаван, сербів, болгар, греків та італійців. Вихованці академії часто продовжували освіту в університетах Європи, оскільки, згідно з європейською традицією, викладання провадилось латиною.Незважаючи на намагання випускників перетворити академію на сучасний університет, за розпорядженням уряду, указом Синоду від 14 серпня 1817 року Академію було закрито. Натомість у 1819 року в приміщеннях Києво-Могилянської академії була створена Київська духовна академія.
№18 Окресліть комплекс факторів, які спричинили національно-визвольну війну українського народу під проводом Богдана Хмельницького.
Загартоване в битвах козацтво, збройна допомога якого не один раз ставала в пригоді польському королю, жадало для себе нових прав. Проте замість очікуваних привілеїв козаки відчули брутальний наступ польської влади. Король прагнув зменшити кількість козаків. До того ж козакам дозволялося жити лише на певній території, визначеній польським урядом. Усілякі утиски церковного життя, судочинства, освіти, мови поширювалися на все українське населення. Православні церкви перетворювалися на католицькі костьоли; не приймалися до суду скарги й заяви, писані українською мовою. Це не могло не зумовити обурення й протестів. У 30-х роках 17 ст. одне за одним спалахували протипольські повстання. Незважаючи на розмах і підтримку населення, ті виступи не досягли мети: українці й надалі лишалися на власній землі поневоленими та безправними. Тому коли 1648 р. знову розгорілося нове повстання проти панування Польщі, його підтримали не лише селяни й міська біднота, а й духівництво, заможне міщанство, дрібна українська шляхта. Завдяки цьому повстання швидко перетворилося на всенародну війну, яка тривала десять років. Історики називають ту війну Національно-визвольною - від слів «національна», тобто всенародна, та «визвольна», бо метою її було звільнення від панування чужинців.
Очолив Національно-визвольну війну Богдан Хмельницький. Він народився 1595 р. в сім'ї дрібного українського шляхтича. Здобув добру освіту: володів українською, польською, латинською, турецькою й татарською мовами. Вже у 1620 р. бився проти турків. Брав участь у козацьких повстаннях 30-х років. Від середини 40-х років активно готував повстання проти Польщі.
Перша битва Національно-визвольної війни сталася в урочищі Жовті Води. Польська армія в ній зазнала нищівної поразки. Подальші переможні Корсунська й Пилявецька битви закріпили успіх українського війська: на початок листопада 1648 р. майже всі українські землі було визволено з-під польської влади.
ПРИЧИНИ НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНОЇ ВІЙНИ
Після придушення козацьких повстань першої чверті XVII ст. посилилася колоніальна політика Польщі щодо України, що й потягло за собою Національно-визвольну війну.
Погіршення становища селянства в умовах засилля магнатів та панщинно-фільваркової системи господарювання:
швидке закріпачення селян;
збільшення панщини та різних форм відробітків і податків на користь феодалів і держави;
посилення визиску селян орендарями панської землі.
Зростання невдоволення українського міщанства, яке потерпало як від приватних власників міст, так і від сваволі королівських урядовців:
православні городяни мали селитися лише в спеціально відведених кварталах;
їх обмежували в заняттях ремеслом і торгівлею;
усували від участі в місцевому самоврядуванні, обтяжували різними податками й повинностями.
Обмеження прав козацтва, запровадження заходів, спрямованих на ліквідацію його як стану:
з особливою жорстокістю придушувалися будь-які вияви покозачення;
за "Ординацією..." всі козаки, за винятком 6-тисячного реєстру - відтоді складові частини польського війська - перетворювалися на кріпаків;
реєстровців позбавляли права обирати гетьмана і старшину - їх мав призначати польський уряд із шляхти;
на Запорожжі розміщувалися польські залоги, було відбудовано фортецю Кодак;
козакам заборонялося без згоди уряду ходити в морські й суходільні походи проти Османської імперії та Кримського ханства. Їх зобов’язували виконувати всілякі роботи, сплачувати обтяжливі податки.
Полонізація української культури, примусове насадження католицизму, що викликало масові протести:
православні зобов’язувалися сплачувати податки на утримання католицького духівництва; їм нерідко заборонялося провадити відправу, обіймати певні посади, створювати вищі навчальні заклади тощо;
закривалися існуючі, заборонялися будувати нові православні церкви й монастирі, а їхні володіння і майно конфісковувалися католицьким та уніатським духівництвом; натомість споруджувалися костьоли і кляштори;
збільшувалася кількість єзуїтських колегіумів, поширювався їхній вплив;
звужувалася сфера вживання української мови.пр
Отож, заходи, якими польський уряд супроводжував своє панування на українських землях, мали на меті цілковите їх загарбання й підкорення, тобто були колоніальними. Колоніальна політика уряду Речі Посполитої в середині XVII ст. загострила ситуацію в Україні, спричинивши загальнонародний виступ.
№19 Проаналізуйте головні етапи становлення української козацької держави (Війська Запорозького) в ході національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького.
Протестуючи проти окатоличення, ополячення та феодального гноблення українського народу, полемісти в опосередкованій формівідстоювали його незалежність і свободу. На відміну від цього пасивного спротиву, на захист права України на незалежність активно виступило козацтво. Соціальною основою виникнення козацького руху був протест українського трудового люду проти жорстокого феодально-кріпосницького гноблення як польською шляхтою, так і «своїми» панами. Волелюбні українці з Галичини, Волині, Поділля та інших земель переселялися на незаймані або малонаселені землі Наддніпрянщини, насамперед Лівобережжя. Кількість утікачів особливо зросла у XVI— XVII ст. У цей період український народ практично втратив стару політичну еліту, нащадки давньокиївських князівських родів ставали завзятішими прихильниками єдиної Польщі, ніж багато хто з польських аристократів. Козацтво змогло не лише захистити український народ від цілковитої асиміляції, а й створити в ході національно-визвольної війни власну систему організації державної влади.
Прагнення українського народу до звільнення від польсько-шляхетського гніту знайшло своє відображення у його національно-визвольній боротьбі. Наприкінці XVI ст. Україною прокотилася хвиля антишляхетських, антифеодальних селянсько-козацьких повстань під проводом Криштофа Косинського та Северина Наливайка. Гетьман Війська Запорозького Петро Конашевич Сагайдачний домігся визнання польським урядом автономії українських земель у складі Речі Посполитої. Автономія, зокрема, передбачала: ліквідацію посади старшого над козаками від польського уряду; визнання влади обраного на козацькій раді гетьмана над всією Україною; скасування рішень польського сейму щодо обмежень козацьких прав і вольностей; свободу віросповідання населення України.
Гетьман Богдан Хмельницький продовжив справу П.Сагайдачного. Він очолив визвольну війну українського народу проти польської шляхти 1648—1654 pp., результатом якої стало утворення козацько-гетьманської держави. Державотворчі процеси в тогочасній Україні визначали такі документи, як «Статті про устрій Війська Запорозького», Зборівський договір 1649 p., універсали та офіційні листи Б. Хмельницького. Особливо важливе значення для становлення незалежної української держави мав Зборівський договір, укладений Б. Хмельницьким з польським королем Яном Казимиром. Договір утвердив автономію (владу гетьмана) Правобережної України у складі Речі Посполитої. В результаті укладення договору інші європейські держави визнали Україну як окреме державне утворення з власною територією, органами державної влади, військом, судом, вірою, мовою тощо.
Існування козацько-гетьманської держави як самостійної і незалежної було нетривалим. Ще в ході визвольної війни у Б. Хмельницького та частини його оточення утвердилася думка, що власними силами, без сторонньої допомоги Україна не зможе захиститися від ворожих нападів і зберегти свою незалежність. Тривала війна з Польщею, численні напади Османської імперії спонукали українську гетьманську верхівку звернутися по допомогу до Росії. Великі надії при цьому покладалися на спільне походження, єдину віру, близькість мов, культури та історичної долі українського і російського народів. У 1654 р. між Україною і Росією була укладена угода, за якою Україна увійшла до складу Росії на правах широкої автономії, а в результаті фактично втратила свою незалежність. Після укладення цієї угоди доля української державності вирішувалась у взаємовідносинах України і Росії. Тогочасна українська політична думка відображала особливості цих відносин та політичний устрій козацько-гетьманської держави, особливо виразно це вдалося зробити П. Орлику
№ 20 Охарактеризуйте еволюцію соціальної структури козацько-гетьманської держави у період з 1648 року до кінця XVIII ст.
Гетьманщина виникла в результаті великого козацького повстання в Речі Посполитій, що спалахнуло 1648 року в українських землях під проводомБогдана Хмельницького. Причинами повстання були корупція королівських урядів, соціальне безправ'я усіх станів за винятком шляхти, економічні і національні утиски українців, активізація української православної церкви і зростання чисельності козацтва попри репресії уряду. Перші перемоги козаків над королівськими військами під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями сприяли розширенню соціальної бази повстання за рахунок українських селян, міщан і духовенства. Бунти охопили усю Наддніпрянщину, Сіверщину, Поділля, Волинь, Галичину. На початку 1649року Київ зустрічав гетьмана Хмельницького як «Мойсея, спасителя, освободителя й визволителя народу з лядської неволі». Початково повстанці прагнули встановлення козацької автономії в Наддніпрянщині, проте на переговорах з королівськими емісарами під Замостям 1649 року вже мали намір «вибити з лядської неволі…народ увесь руський», «всю Русь по Львів, Холм і Галич». Реалізації планів завадила зрада козацького союзника, татарського хана, під час битв під Збаражем і Зборовом. Хмельницький був змушений укласти з польським королем Яном ІІ Казимиром Зборівський договір. За цим договором Військо Запорозьке отримувало автономію, очолювану гетьманом, у складі трьох воєводств —Київського, Чернігівського і Брацлавського, а також східних районів Волині та Поділля. Зборівська угода не влаштовувала ні козаків, ні шляхетську Річ Посполиту. 1650 року обидві сторони стали готуватися до нової війни. Вирішальна битва відбулася 1651 року під Берестечком, де козаки зазнали нищівної поразки через відступ татарських союзників з поля бою. Ця поразка перетворила повстання з громадянської козацько-шляхетської війни на війну українсько-польську. Під Білою Церквою Хмельницький був змушений підписати нову мирну угоду. За Білоцерківським договором 1651 року козацька автономія обмежувалася лише Київським воєводством[3][4]. Оскільки ратифікація договору була зірвана в польському Сеймі, козацька сторона розпочала нові воєнні дії. 1652 року вояки Хмельницького помстилися противнику під Батогом, але 1653 року знову були зраджені татарами під Жванцем. В результаті перманентних воєн з Річчю Посполитою козацька Гетьманщина фактично опинилася незалежною, але не мала міжнародного юридичного визнання. Ненадійність союзу ізКримським ханством змушувала Хмельницького шукати поміч в боротьбі проти Варшави закордоном. Серед кандидатів, які могли прийняти козаків під протекторат, гетьман розглядавОсманського султана Мехмеда та Московського царя Олексія. В результаті тривалих перегорів козацька сторона обрала останнього. 1654 року на Переяславській раді Хмельницький зі старшиною присягнули на вірність цареві в обмін на визнання самоврядування Гетьманщини та оголошення війни Речі Посполитій. Додаткові умови московсько-козацького союзу визначалися Березневими статтями, що були підписані гетьманом того ж року. Навесні 1654 року козацько-московське військо вдерлося на територію Литви. Козаки самостійно захопили південну Білорусь, і спільно із московитами здобули столицю Вільню. У відповідь, польська армія, разом із кримськими татарами, розпочала похід на українську Брацлавщину. Хмельницький спинив противника 1655 року в битві під Охматовим. Воєнним послабленням Речі Посполитої скористалася Швеція. 1655 року шведський король Карл X розпочав війну проти поляків у Прибалтиці. Наступного року, боячись посилення шведів в регіоні, Московія оголосила їм війну і уклала з Річчю Посполитою сепаратний Віленський мир. Московити не допустили козаків до переговорів з поляками й противилися приєднанню Південної Білорусі до Гетьманщини. Через порушення Переяславських домовленостей Хмельницький уклав угоду зі Швецією і Трансільванією, ворогами Москви, й продовжив боротьбу проти Речі Посполитої. Він також відновив дипломатичні контакти з Кримом, вбачаючи небезпеку козацькому суверенітету з північного сходу.
У вересні 1657 року, після смерті Хмельницького, на старшинській раді в Чигирині новим гетьманом було обрано генерального писаря Івана Виговського. Проти цього рішення виступили січовики, яких не запросили на раду, та полтавський полковник Мартин Пушкар, який сам хотів стати гетьманом. Разом із кошовим отаманом Яковом Барабашем, полковник підняв повстання на Лівобережній Україні й закликав на допомогу Москву. За рік гетьману вдалося збройно придушити опозицію. Зважаючи на відкриту підтримку антигетьманського заколоту московським урядом, Виговський продовжив курс покійного Хмельницького на вихід з царської протекції. 1658 року під Гадячем козацька рада разом із польськими емісарами ухвалила подану гетьманом угоду про повернення України під владу короля. Гадяцький трактат спирався на ідею перетворення Речі Посполитої на союз Польщі, Литви і козацької Русі. У відповідь Москва вислала в Україну військо, яке, однак, було розбито Виговським та його союзниками 1659 року під Конотопом. Незважаючи на перемогу, гетьман не зміг нею скористатися — Варшавський сейм урізав підписаний на переговорах текст Гадяцької угоди. Це викликало обурення усього козацтва та сприяло відновленню промосковських впливів на Лівобережжі. Паралельно з цим січовики під проводом Івана Сірка самовільно здійснили похід на союзницький Виговському Крим. У вересні 1659 року гетьмана було скинуто на чорній раді під Германівкою за те, що «запродав Україну ляхам». Виговський врятувався втечею, а замість нього у Білій Церквібуло обрано новим гетьманом 18-річного Юрія Хмельницького, сина покійного Богдана.
1659 року, під тиском московської сторони, молодий Хмельницький підписав Переяславські статті. Вони повертали Гетьманщину в орбіту Московії, обмежували козацьке самоврядування і права Київської митрополії. Статті спричинили розкол козацької старшини на лівобережну про-московську і правобережну анти-московську. Сподіваючись на підтримку козаків в боротьбі проти Речі Посполитої, 1660 року царський уряд розпочав наступ на Правобережжя, але зазнав поразки від поляків під під Чудновим. Через це Хмельницький підписав з поляками Слободищенський трактат — новий договір про перехід Гетьманщини під протекцію польського короля. Козацька рада в Корсуні схвалила угоду, проте полки Лівобережжя її не визнали. Вони залишилися вірними Москві і обрали наказним гетьманом Якима Сомка, дядька молодого Хмельницького. Між козаками обох берегів Дніпра спалахнула громадянська війна, яка отримала назву Руїни.
Протягом 1661–1662 років Хмельницький безуспішно намагався знищити Сомка, але був остаточно розбитий під Каневом. 1662 року безталанний гетьман склав з себе булаву, ставши ченцем. 1663 року чигиринська рада правобережної старшини обрала новим головою держави Павла Тетерю. Одночасно, на Чорній раді під Ніжином, лівобережні козаки скинули Сомка і обрали своїм гетьманом Івана Брюховецького. У 1664–1665 роках війська обох берегів продовжили безуспішну міжусобну війну, в ході яких авторитет двох гетьманів занепав. В результаті, Тетеря зрікся булави і втік до поляків. Брюховецький же спробував заручитися підтримкою царського уряду, підписавши 1665 року кабальні для Гетьманщини Московські статті. За цими статтями українське некозацьке населення Лівобережжя було передано під юрисдикцію московського уряду, а основні українські міста, включно з Кодаком над Запорожжям, окуповували московські війська.
№ 21 Охарактеризуйте сучасні наукові погляди щодо причини, часу виникнення, соціальної бази й організаційної структури українського козацтва.
Спочатку козаки були вільними хліборобами. Періодично вони відривалися від своїх основних занять і займалися відхідництвом(рибальством, полюванням у степу) і набігами на татарські улуси. Перші згадки про українських козаків відносяться до кінця XV століття, хоча саме їхнє виникнення відбулося в більш ранній період. Ще за часів Київської Русі літописи згадують про існування на кордоні руських земель і кочового Степу бродників і берладників — вільних людей, котрі не підкорялися князівській владі і жили, зокрема, за рахунок здобичі від набігів на половців і візантійські володіння. Наприкінці XV — у першій половині XVI століття на українсько-татарському прикордонні знаходилися й українські бояри-лицарі, які очолювали загони, що боролися з татарськими наїздами. До другої половини XVI століття існувала також аморфна прикордонна військово-промислова спільнота бояр-козаків і бояр-шляхтичів. До початку XVII століття усі ті спільноти ввійшли до козацького стану. Старости прикордонних земель використовували фортеці для захисту кордонів, формуючи з козаків бойові загони. Козацтво, яке швидко перетворилося на значну військову силу, уже до початку XVII століття стало найважливішим чинником захистуУкраїни від татаро-турецької і польсько-католицької загрози. У переважній більшості випадків козаки діяли на власний розсуд, що досить часто суперечило зобов'язанням литовських князів та татарських ординців, «підставляючи» литовську владу і накликаючи тим самим на неї всілякі неприємності з боку Криму і Туреччини. Козаки як неконтрольована стихійна військова сила, яку панівні кола Литовського князівствавважали дестабілізуючим, руйнівним чинником як внутрішнього життя держави, так і зовнішньополітичних відносин, не лише привертали до себе увагу владних структур, а й спонукали до намагання приборкати їхню енергію, спрямувати її в річище загальнодержавних інтересів. Таке прагнення стало передумовою організаційного формування козацтва.
Важливу роль в організації козацтва, його консолідації та перетворенні на організовану військову силу відігравали старости порубіжнихміст, таких як Канів, Черкаси, Хмельник, Бар, Брацлав та інші. На старост цих міст, власне, й покладалися обов'язки щодо захисту південних кордонів держави. Особливо значна роль у залученні козацтва до цієї справи належала хмельникському та барському старостам П. Лянцкоронському та Б. Претвичу, а також черкаським старостам С. Полозовичу, Є. Дашкевичу та іншим. Як уже зазначалося, військові формування, які очолювалися керівниками місцевої адміністрації, неодноразово здійснювали воєнні експедиції у пониззя Дніпра, у південні райони степу і навіть на територію Кримського ханства. Саме під час цих походів почала формуватися військова козацька організація, структура її управління, у тому числі й цивільним життям. Як вважав Дмитро Дорошенко, серед інших старост «найбільш вславився черкаський староста Є. Дашкевич й придбав собі ім'я першого провідника й організатора козаччини». Саме Дашкевич 1513 року організував за допомогою козаків оборону Черкас від татарського нападу, очолюваного кримським ханом Саадат-Гіреєм. Через два роки у литовському сеймі він подав проект захисту кордонів Великого князівства Литовськоговід татарських вторгнень, у якому зазначав необхідність будівництва на одному з малодоступних дніпровських островів фортеці, гарнізонякої складався б з 2 тисяч козаків, які мали на човнах патрулювати Дніпро, перешкоджаючи татарам переправлятися через нього. Однак ця пропозиція, хоч і схвально сприйнята, не була реалізована. Та й сама участь козаків у сутичках із татарами призводила до того, що на «чільне місце висувався збройний контекст, зафарбований шляхетним ореолом боротьби за спокій і благо своєї землі» [14]. Проте організаційне формування козацтва не було заслугою лише адміністративної діяльності держави чи окремих урядовців. Провідну роль у цьому процесі відігравала ініціатива знизу. Інакше й сам термін «козацтво» втратив би свій основний зміст — «спільнота вільних вояків». Це був свого роду конгломерат, куди входили вихідці з усіх станів населення, у тому числі і зі шляхетного. Тому необхідно було знаходити певний компроміс між цими людьми, який був можливий лише на общинних засадах. На це змушена була зважати і влада, навіть прагнучи поставити козацтво під свій контроль. Отже, можна стверджувати, що в порубіжних землях відбувалися два протилежно спрямовані процеси: бажання і змога значної частини населення жити та здобувати собі засоби існування незалежно від державної влади та не приймаючи існуючі соціально-економічні відносини, з одного боку, і прагнення державної адміністрації встановити якомога ширше панування над усіма сферами місцевого життя — з іншого. Останнє виявлялося насамперед в оподаткуванні здобичі козаків-уходників, а також у залученні козацтва до виконанняоборонних функцій на користь держави.
Козацтво сформувалося на стику землеробської та кочової цивілізацій між слов'янським та тюркським етнічними масивами, між християнством та магометанством. Показово, що турки називали запорожців буткалами, тобто змішаним народом. У козацький побут органічно ввійшли тюркські слова (кіш, осавул, булава, бунчук, барабан, табір, майдан тощо), татарські озброєння (крива шабля), одяг і звичаї (шаровари, оселедець тощо). Тому термін «протистояння», поширений в історичній літературі, не зовсім точно відображає характер тих умов, за яких відбувалося формування козацтва. Цей маргінальний прошарок населення зростав на ґрунті взаємодії, взаємовпливу та пошуку компромісу між кочовою та хліборобською цивілізаціями. Перші згадки про козацтво датуються XIII ст., проте як нова соціальна верства суспільної ієрархії воно формується водночас зі шляхтою протягом XV— XVI ст. Фактично майже до кінця XVI ст. термін «козацтво» фіксував не соціальний статус, а спосіб життя, рід занять. У 1572 р. король Сигізмунд II Август видав універсал про утворення найманого козацького формування. 300 козаків було прийнято на державну службу, записано у реєстр (список) і отримало правовий статус регулярного війська. І хоча ця дія мала на меті розкол козацтва, намагання використати частину його сил в інтересах польської держави, все ж вона поклала початок двом важливим суспільним процесам: а) утворенню реєстрових збройних формувань; б) легітимізації козацького стану — юридичному визнанню прав, привілеїв та обов'язків козацтва як соціальної верстви.
№ 22 Висвітліть умови прийняття Переяславського договору 1654 р., визначте суть «Березневих статей» та їхнє значення в контексті українського державотворення
У січні 1648 року на Запоріжжі розпочалося масштабне антипольське повстання під проводом гетьмана Богдана Хмельницького. Повстанці отримали низку перемог над урядовими військами Речі Посполитої, їх підтримали народні маси, розраховуючи на збільшення козацького реєстру (який утримувався коштом державної скарбниці), послаблення польського панського гніту, утисків з боку євреїв — керуючих маєтками, а також відновлення позицій православної церкви на своїх землях. Однак здобута Б.Хмельницьким автономія опинилась затиснутою між 3-х великих держав Східної Європи: Річчю Посполитою, Османською імперією, Московським царством. Проголосити незалежність він не міг, бо був лідером повстання, але не мав права стати легітимним монархом, і такої кандидатури серед лідерів повстання не було. Економічна і людська база Б.Хмельницького — відсталі Київське, а періодично також Брацлавське і Чернігівське воєводства. Вести тривалу війну в таких умовах було неможливо. Єдиний союзник — кримський хан — не був зацікавлений в остаточній перемозі козаків. Отже, первісно Хмельницький намагався побудувати автономне утворення в межах Речі Посполитої, просив військової допомоги у російського царя і його воєвод, з часом — схилявся до рішення стати васалом Османської імперії, що стало чинником, який вплинув на рішення Земського собору у 1653 р.
Восени 1653 р. Земський собор, який відбувався у Москві, прийняв рішення про включення України до складу Московії, а 23 жовтня (2 листопада) 1653 р. московський уряд оголосив війну Речі Посполитій. Для ведення переговорного процесу між обома державами в Україну з Москви 9 (19) жовтня 1653 р. вирушило велике посольство на чолі з боярином В.Бутурліним. У його складі були також окольничий І.Олфер'єв, дяк Л.Лопухін, представники духовенства. Подорож тривала довго — майже три місяці! І не тільки через бездоріжжя та безлад: довелося виготовляти новий царський прапор і текст промови В.Бутурліна, з призначеної гетьману булави зникло кілька коштовних камінців, тому їх довелось відновити. Потім посольство ще тиждень чекало приїзду Б.Хмельницького, який затримався в Чигирині на похороні старшого сина, а потім не міг переправитися через Дніпро, бо крига на річці була недостатньо міцною. Місцем проведення генеральної військової ради було обрано м. Переяслав, куди посольство прибуло 31 грудня 1653 р. (10 січня 1654 р.). Б.Хмельницький разом з генеральною старшиною прибув 6 (16) січня 1654 р.
У Переяславі відбулася 8 (18) січня 1654 р. старшинська рада, а згодом генеральна військова рада. У ній взяли участь представники козацтва Київського, Чернігівського таБрацлавського полків та жителі Переяслава. Не було представників від селян, міщан (крім Переяслава) та духовенства. Під час публічної церемонії гетьман і козацька старшина присяглися на тім, «щоб бути їм із землею і городами під царською великою рукою невідступно». Після зачитання царської грамоти гетьманом старшина та посли пішли до Успенського собору, де духовенство мало привести їх до присяги. Однак Б.Хмельницький зажадав, щоб посли першими принесли присягу від імені царя, що мало б забезпечити Україні збереження її прав, а також було б ствердженням союзу між обома державами. Боярин В.Бутурлін рішуче відмовився скласти присягу, у зв'язку з чим гетьман і старшини пішли на нараду, яка тривала декілька годин, а посли залишились чекати у соборі. В ході наради полковникипереяславський П.Тетеря та миргородський Г.Лісницький приходили і просили В.Бутурліна скласти присягу, але безуспішно. Одночасно керівник посольства двічі стверджував, що цар охоронятиме всі права України і заявляв, що «царское слово переменно не бывает». В. Бутурлін відмовився присягати від імені царя, посилаючись на те, що цар не присягає своїм підданим. Ніякого письмового договору в Переяславі укладено не було. Після тривалої наради і враховуючи слова Бутурліна, які гетьман і старшина тлумачили як рівнозначні присязі царя, українська сторона склала присягу. Всього у день Переяславської Ради присягу склали 284 особи. Від імені царя гетьману було вручено грамоту та знаки гетьманської влади: військовий прапор (хоругву), булаву та шапку. Після від'їзду Бутурліна козацька старшина з гетьманом узялися за вироблення умов договору. Було вирішено віддати Україну під протекторат Московської держави зі збереженням основних прав і вільностей Війська Запорозького; було написано проект договору у формі петиції до царя з 23 пунктів, якого привезли в Москву наприкінці березня 1654 р. переяславський полковник П. Тетеря і військовий суддя Самійло Зарудний. Після Переяславської Ради представники московського посольства побували у 117 містах і містечках України для прийняття присяги від населення на вірність цареві. За їхніми даними присягу склали 122 542 особи чоловічої статі. Безумовно, ця цифра була завищена царськими дяками. Відмовились підтримати Переяславську угоду й присягати московському царю ряд представників козацької старшини, зокрема полковники Іван Богун, Осип Глух, Григорій Гуляницький, Іван Сірко, Петро Дорошенко, Михайло Ханенко, Брацлавський,Кропивнянський, Полтавський (царських представників там побили киями), Уманський козацькі полки, деякі міста, зокрема Чорнобиль, а також українське духовенство на чолі з митрополитом С.Косівим. Не присягала Запорізька Січ. Згідно з Переяславськими домовленостями між гетьманом і царським урядом було укладено Березневі статті 1654. У результаті Переяславської Ради та наступних переговорів між гетьманським та царським урядами було укладено воєнно-політичний союз двох держав — України та Московії. Необхідність виходу з-під польської залежності спонукала Б.Хмельницького піти на визнання протекторату московського царя над Україною. Одночасно було дано царську гарантію щодо збереження державних прав України, яку згодом неодноразово порушували і врешті решт широка автономія українських земель і Запоріжжя звелася протягом 120 років нанівець. 300-у річницю Переяславської Ради широко відзначали в СРСР 1954 року, до цього ювілея було приурочене, зокрема, передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу УРСР.
Березне́ві статті́ 1654 року (інші назви — «Статті Богдана Хмельницького», «Березневі статті Богдана Хмельницького», «Статті війська Запорозького», «Переяславські статті») — угода між російським царським урядом і українською козацькою старшиною, комплекс документів, які регламентували політичне, правове, фінансове і військове становище України післяПереяславської ради. Згідно з цими статтями Україна зберігала свої військово-адміністративні органи управління на чолі з виборним гетьманом. На Гетьманщині без обмежень мало далі діяти місцеве право, обумовлювалося невтручання царських воєвод та інших урядовців у внутрішні справи України. Україна зберігала свої збройні сили — 60-тисячне козацьке військо. Гетьманський уряд мав право на ведення стосунків з іноземними державами, правда з дозволу царського уряду і не мав права на зносини з Польщею та Туреччиною. Гетьман обирався на козацькій раді пожиттєво, а царя лише повідомляли про результат виборів. Влада Гетьмана поширювалась на всю територію України. Всі податки і доходи збирались українськими фінансовими органами. Представники Москви лише мали приймати від них належну їй данину. При виборах наступних гетьманів приймалися договірні статті, в яких ряд пунктів Березневих статей скорочувався, вводилися нові статті. Угода розірвана у 30.1.(9.2.) 1667 року Московською державою, що підписала сепаратне Андрусівське перемир'я з Річчю Посполитою. Серед істориків є певна дискусія чим були Березневі статті — військовим союзом між двома державами Україною та Московією чи договором, який регламентував широку автономію Гетьманщини у складі Московської Держави. Проте, серед 11 пунктів Березневих статей нема жодного, в якому би йшлося про приєднання України до Московії чи їх возз'єднання. З початку визвольної війни 1648 р. російський уряд надавав широку економічну і фінансову допомогу Україні. Поступово розширювалася дипломатична підтримка України зі сторони Росії, а також допомогу людьми, зброєю, боєприпасами. На початку 1649 р. російський уряд визнав гетьмана Хмельницького і з цього часу регулярно обмінювався з ним послами. Тоді ж уряд повідомив гетьману про готовність прийняти Україну в російське підданство, але вважав за необхідне поки уникати війни з Польщею.
Зміст статей
- Збір податків на користь царської скарбниці доручалося вести українським урядовцям.
- Установлювалася платня у розмірі:
- військовому писарю та підпискам — 1000 польських злотих;
- військовим суддям — 300 польських злотих;
- судовим писарям — 100 польських злотих;
- польським писарям та хорунжим — 50 польських злотих;
- сотенним хорунжим — 30 польських злотих;
- гетьманському бунчужному — 50 злотих.
козацькій старшині, писарю, двом військовим суддям, усім полковникам і військовим та полковим осавулам надавалися у володіння млини;
- Установлювалася платня генеральному обозному у розмірі 400 злотих і генеральному хорунжому — 50 злотих;
- Заборонялися дипломатичні відносини гетьмана з турецьким султаном та польським королем;
- Підтверджувалося право київського митрополита й усього духовенства на маєтності, якими вони володіли;
- Московський уряд зобов'язувався вступити у війну з Польщею навесні 1654 року;
- Передбачалося утримання російських військ на кордонах України з Річчю Посполитою;
- Гетьманський уряд просив установити платню:
- полковим у розмірі 100 єфимків талерів;
- полковим осавулам — 200 польських злотих;
- військовим осавулам — 300 польських злотих;
- сотникам — 100 польських злотих;
- кожному козакові у розмірі 30 польських злотих.
Однак це прохання було відкладене до перепису всіх прибутків, які мали надходити до царської скарбниці з України, а також до укладення реєстру, що мав охопити 60 тисяч козаків;
- у випадку татарських нападів на Україну передбачалося організовувати проти них спільні походи як з боку України, так і Московської держави;
Гетьманський уряд просив установити утримання для козацької залоги кількістю 400 осіб у фортеці Кодак та для запорожців, виконання цього прохання також було відкладене до окремого рішення. Тут же містилася вимога до гетьмана негайно почати укладення реєстру, що мав охопити 60 тисяч козаків, і після завершення роботи треба було надіслати його до Москви.
№23 Проаналізуйте етнополітичні процеси в козацько-гетьманській державі.
Міжетнічні конфлікти в період визвольної війни 1648-1657 рр.: українсько-польські, українсько-єврейські.
Жорстоке міжетнічне протистояння періоду національно-визвольної війни українського народу проти Речі Посполитої 1648 – 1657 рр. мало глибоке коріння. Останнє десятиріччя перед визвольною війною 1648—1654pp. було часом особливо жорстокого феодального гніту. Польські й полонізовані українські магнати й козацтва, міщанства шляхтичі, захопивши владу неймовірно експлуатували населення, насамперед селян. Панщина у "багатьох місцевостях України, зокрема, у Східній Галичині й на Волині, досягла 5—6 днів на тиждень. «Щоденно працювати повинні як зимою, так і влітку»,— говориться в багатьох інвентарях першої половини XVII ст. Окрім панщини, селяни платили феодалові також натуральні й грошові податки, розміри яких безперервно зростали,— збіжжя, мед, бджільну десятину, поволовщину й ін. Панові йшло майно померлих селян та майно втікачів. Ще тяжче жилося селянам у маєтках, які здавалися власниками в оренду, оскільки орендар за час оренди прагнув одержати якнайбільше прибутків.
Становище погіршувалося ще й тим, що шляхтич міг робити з селянином все, що хотів,— продати, обміняти, навіть убити, — і селянин ніде не знаходив на нього управи, бо закон був завжди на боці пана.
Розповідаючи про життя селян Середнього Подніпров'я, Боплан писав, що селяни там надзвичайно бідні, мусять виконувати багато повинностей і «коли селянам трапиться ще потрапити в неволю до лихого пана, становище їх гірше, ніж галерних невільників».
Перші перемоги козацького війська викликали небачений вибух активності українського простолюду. Ненависний режим для українських селян, які тисячами вливалися до козацького війська, був персоніфікований в ляхах (під якими розуміли не лише польських, а й українських панів) та євреях-орендарях. Помста за національні та релігійні приниження, ненависть до польської тиранії, до католицької віри, небажання більше терпіти польське панування та прагнення “не залишити тепер жодного ляха на світі” спричинили до вигнання та нищення польсько-шляхетського населення українських земель в період визвольної війни.
Селяни, ті ватагами йшли до Хмельницького або збиралися у полки та йшли „чистити Україну". Сі полки, чи як їх звали загони, були чималі: у Кривоноса було тисяч 20 або 30, а в инших по 1-2 тисячі. Кривонос орудовав на Волині проти недоляшка, перевертня українського князя Вишневецького, що палав ненавистю до козаків; на Поділлі орудовав Ганджа та Морозенко; коло Київа та Чернигова – Лисенко-Вовгура та Харченко-Гайчура. Не попускали тепер козаки нікому. Довго терпіли вони муки, а тепер вони вилилися у кріваве море і затопили усю Україну, від Припеті до Дністра. Цілими табунами тікали Поляки і євреї у Польщу, бо нікого не милували повстанці. Мстилися тоді на Поляках і євреях за свої кривди часом нелюдськи і немилосердно: побивали старих і малих, жінок і дітей, і усяково знущалися.
Найбільший магнат Лівобережжя Вішневецкий, дізнавшись про повстання Хмельницького, зібрав велике військо, аби рушити на допомогу Потоцкому усмиряти повстання. Його резиденція Лубни, була захоплена повстанцями, які вирізували всіх католиків, що знаходилися там, і євреїв, не встигли піти своєчасно з Вішневецким. Все, що так чи інакше було пов'язане з Польщею і її соціальних буд рятувалося від повстанців і вирушало з Вішневецким: шляхта, арендатори-еврєї, католики, уніати. Вони знали, що якщо лише попадуть в руки повстанців, то їм пощади не буде. Вельми детально, барвистим біблейським стилем, описує сучасник подій рабин Ганновер цей „ісход" євреїв з Лівобережжя спільно з поляками, які до євреїв відносилися дуже добре і всіляко оберігали і захищали, аби вони не попали в руки козаків. Про долю ж тих, які не встигли приєднатися до Вішневецкому Ганновер пише: „багато общин, які лежали за Дніпром, блізь місць війни, як Переяслав, Баришевка, Пірятін, Лубни, Лохвіца, не встигли бігти і були знищені в ім'я Божий і загинули серед мук страшних і гірких.”
Не інакше поступали і з поляками, особливо з ксьондзами. Повбивали на Заднепров'і тисячі єврейських душ"... Відомості, які дає Ганновер повністю збігаються з описами подій іншими сучасниками, які дають і число загиблих. Грушевський в своїй книзі „Хмелніччина в розквіті" говорить про дві тисячі євреїв убитих в Чернігові, 800 в Гомелі, декількох сотнях в Сосніце, Батуріне, Носовке і в інших містах і містечках. В результаті цього стихійного погрому, на Льовобережьі в декілька тижнів літа 1648 років зникли всі поляки, євреї, католики а також і ті з нечисленної православної шляхти, які симпатизували полякам і співробітничали з ними. Православний шляхтич і ярий прибічник Польщі, Ерліч, залишив цікаві описи подій того часу. Зокрема, він детально описує повстання жителів Києва, під час якого в Києві було вирізане все, що так чи інакше мало відношення до Польщі і були зруйновані костели і католицькі монастирі. Уціліли лише ті, хто сховалися в православних монастирях або були у складі польського Київського гарнізону.
Небаченою жорстокістю відзначалися і каральні експедиції польської шляхти. Наслідками їх кривавих рейдів було масове винищення українського селянства: в очах шляхтичів воно було “бунтівною черню”, яку потрібно було приборкати, навівши на неї жах розправами над “винними й невинними”. На Вишневецького Хмельницький писав до короля, що він козаків і священиків мучив, лупив, на паль сажав, і инші нечувані муки задавати. А хто згадає про всю наругу, яку приходилося людям терпіти стільки часу, про те, як безчестили жінок і доньок, били, глузовали, казали робити тяжку працю панщину, то не диво буде, що назбиралося злости і в сих повстанцях.
В кривавому польсько-українському протистоянні трагічною виявилася доля євреїв. Причиною спалаху антисемітизму в охопленій козацько-селянською революцією Україні була безпосередня причетність єврейського торгово-посередницького прошарку до пануючих структур Речі Посполитої. Польські пани передавали євреям право на збір податків, різноманітні промисли, оренду корчем та млинів, а часом – навіть православних церков. Тож економічна залежність українського селянства від євреїв посилювався ще й релігійним приниженням – адже в непоодиноких випадках неможливо було здійснити релігійну відправу, не заплативши за це орендарю. Відтак еврей-орендар ніби перемикав на себе епіцентр напруги між власником і підданими, а оскільки ця напруга мала ще й національно-релігійне підгрунтя, то на чужакові-євреєві зосередилась особлива ненависть. Її наслідком стали криваві єврейські погроми, цілеспрямоване масове винищення єврейського населення без різниці віку і статі. Майже 300 єврейських громад, осілих в Україні, припинили своє існування саме в цей час. Втім, це цілком відповідало етнополітиці козацької держави, яка поставала в ході війни: за умовами Зборівського договору 1649 р. євреї не мали права мешкати в області козацького управління (на території Київського, Брацлавського й Чернігівського воєводств).
№ 24 Проаналізуйте в історико-етнополітичному контексті особливості процесу обмеження та ліквідації царським урядом автономії України (друга половина XVII-XVIII ст.).
1) 1654—1708 роки — перехід від протекторату до автономії України, поступове, але постійне обмеження її прав;
2) 1708-1727 роки — форсований наступ на українську автономію;
3) 1727-1764 роки — чергування двох тенденцій у російському уряді щодо України — звідси то повернення гетьманської влади, то посилення імперського тиску;
4) 1764-1781 роки — остаточна ліквідація української автономії.
Після Полтавської битви гетьман І. Скоропадський звернувся до царя з проханням підтвердити права й вільності Гетьманщини. Але Петро І не тільки не підтвердив їх, але й видав «Рішучий указ» 1709 р., за яким козацькі війська, як і раніше, повинні були підкорятися московським генералам, а московським воєводам дозволялося втручатися в українські справи. Значним обмеженням влади гетьмана стало призначення в Україну царських резидентів. Українські землі почали роздавати царським вельмо жам. Резиденція гетьмана була перенесена в м. Глухів, ближче до російського кордону. Тут «квартирувало» 2 царські полки. Наступним актом обмеження влади гетьмана стало створення у 1722 р. Малоросійської колегії з б офіцерів на чолі з бригади ром С. Вельяміновим. Це аргументували тим, що в Україні не порядки в судах, у збиранні податків, хабарництво. Фактично це означало, що Малоросійська колегія стає вищим контролюючим органом Гетьманщини. На посади полковників почали признача ти неукраїнців. Після смерті у 1722 р. Скоропадського імператор не дозволив обирати нового гетьмана. Наказним гетьманом став Павло Полуботок (1722-1724), який разом зі старшиною звернувся до царя з проханням ліквідувати Малоросійську колегію, дозволити обрати нового гетьмана. Але цар відповів, що від Бог дана Хмельницького до Скоропадського «все гетманы явились изменниками», і не дозволив цього. Полуботка заарештували і він помер у в'язниці в Петербурзі у 1724 р.
Згодом помер Петро І, а його внук Петро II дозволив обрати гетьмана. На цю посаду обрали авторитетного 73-річного Данила Апостола, який походив із сім'ї полковника і сам у 28 років став полковником, обіймаючи цю посаду 45 років. Д. Апостол був досить багатою людиною. У 1724 р. йому належало 4 містечка, 16 сіл, 3 сільця, 1 слобідка, 10 хуторів, де було всього 2678 дворів; він також мав замок, пасіки, млини, цегельні, сукняні, килимові, винокурні, пивоварний заводи. Він звернувся до царя з проханням відновити автономію України, як за Б. Хмельницького. Йому відповіли «Решительными пунктами» 1728 p., зміст яких свідчив, що йдеться не про дві договірні сторони, а про указ царя щодо порядків на Гетьманщині. Царський уряд поступово уніфікував посади козацької старшини, прирівнявши їх до чинів «Табелю про ранги», введеного Петром І. Гетьман прирівнювався до генерал-аншефа (повного генерала), генеральний обозний — до генерал-майора, інша генеральська старшина — до російських полковників, тобто українські чини у цілому знижувалися (український полковник не дорівнював російському полковнику). Та й то полковники в Україні тепер призначалися тільки російським урядом. При Д. Апостолі з 9 полковників 6 були іноземцями.
При гетьмані Апостолі почалася кодифікація українського права. Після 15-річної роботи комісія підготувала кодекс — «Права, за якими судиться малоросійський народ». Але оскільки він передбачав автономність України, Сенат не затвердив його.
Після смерті Д. Апостола у 1734 р. цариця Анна Іванівна не дозволила обрання нового гетьмана. За її указом правління Лівобережною і Слобідською Україною передавали Правлінню гетьманського уряду з 6 чол., з яких три — українські старшини. Але головував у ньому царський резидент. У 1735 р. Правління провело реформу, розділивши козаків на дві категорії: ба гаті, боєздатні козаки (виборні) і не здатні купити собі військове спорядження — підпомічники. У 1754 р. у реєстрі налічувалося 175 тис. виборних і 190 тис. підпомічників. У 1750 p., під час царювання дочки Петра І Єлизавети, було дозволено обрання нового гетьмана. Ним став брат фавори та імператриці Кирило Розумовський (1750-1764), якому тоді було лише 22 роки. Він провів судову реформу в Гетьманщині (1760 p.): її, територія поділялася на 20 судових повітів, де були суд земський — для цивільних справ і суд підкоморський — для земельних, для карних — громадські суди. Усіх суддів обирала козацька старшина. У 1754 р. були ліквідовані митні кордони між Україною і Росією, що означало ліквідацію ще одного атрибута автономії України.
З-під юрисдикції гетьмана був вилучений Київ, російський уряд застановив контроль над наданням гетьманом посад і маєтків, йому було заборонено листуватися з іншими державами. К. Розумовський розумів деякий анахронізм устрою української державності й хотів перетворити козацьку напіввійськову державу, що базувалася на розподілі на військові одиниці, у цивільну, шляхетську. Після того як російською імператрицею стала Катерина II, вона задумала посилити централізацію своєї держави, ліквідувати автономію України, перетворивши її на звичайну провінцію Росії. Катерина хотіла, щоб не тільки гетьмана не стало, а щоб «сама назва гетьмана зникла». У цей час українська старшина висуває ідею спадковості влади гетьмана. Дізнавшись про це, Катерина II обвинувачує К. Розумовського у зраді і змушує його відмовитись від гетьманства. Так було ліквідовано автономію України, залишки української державності. У Лівобережній Україні було створено Малоросійське генерал-губернаторство, а для управління Україною — Малоросійську колегію з 4 російських і 4 українських членів.
4 червня 1775 р. за наказом Катерини II було зруйновано Запорізьку Січ — останній атрибут української державності. Катерина II не могла терпіти існування козацької республіки в імперії, а військове значення Запорозька Січ уже втрачала. Останнього кошового отамана Січі Петра Калнишевського (незважаючи на те, що він мав звання генерал-лейтенанта російської армії) було заслано на Соловки, де він відбував 28-річне заслання і помер у 1803 р. у віці 113 років. Частина запорожців переселилася в пониззя Дунаю, де заснувала Задунайську Січ. Україна втратила свої збройні сили, одну з головних ознак національної держави, свій оригінальний політичний устрій, автономні права і була зведена до стану звичайної окраїни Російської імперії.
Посилення впливу російської держави на землі Гетьманщини в добу Руїни.
З першим гетьманством Юрася Хмельниченка почалася найсумніша доба в історії козаччини — Руїна. Згідне й однопільне дотепер запоріжське військо розбилося на два ворожі табори, що завзято себе поборювали. Не було одної влади, — на Правобережжі правив один гетьман, на Лівобережжі другий. Ідея самостійної Української Держави занепадала все більше, сусіди господарили на Україні, як у себе дома, а самі українці накликували на себе ворогів... Багата, цвітуча, вільна країна занепала до краю; на місці великих осель сіріли руїни, на місці родючих піль появився дикий степ.
Основною ознакою етнополітичної ситуації в добу Руїни, а особливо Гетьманщини, було постійне зростання російської присутності та впливу на землях Лівобережжя і Слобожанщини. Впродовж ХVІІІ ст., прагнучи обмежити, а згодом і ліквідувати українську автономію, уряд Росії дедалі більше посилює контроль над українським суспільним життям, насаджує русифікацію. На українських землях царизм відпрацьовував модель політики щодо окраїнних іноетнічних територій та перетворення самобутнього населення такої території шляхом нівелювання його національних особливостей на “етнографічну групу” в уніфікованій масі підданих імперії.
Відразу ж після Переяславської ради царський уряд ради став на шлях послідовного обмеження прав гетьманської адміністрації. Так в грудні 1665р. Брюховецький подписав Московські статті, які значно обмежували політичні права України, посилювали її військово-адміністративну і фінансову залежність від московського уряду. За Московськими статтями українські міста і землі переходили під безпосередню владу московського царя. Гетьманському уряду заборонялось вступати в дипломатичні зносини з іноземними державами. Обмежувалось право вільного обрання гетьмана, вибори якого мали проходити лише з дозволу царя і в присутності московських послів, новообраний гетьман мав приїздити до Москви на затвердження. Кількість московських військ в Україні збільшувалась до 12 тис., причому український уряд зобов'язувався постачати їм безкоштовно харчі. Військові гарнізони розміщувалися тепер крім головних полкових міст і в Полтаві, Кременчуці, Новгороді-Сіверському, Каневі і навіть на Запоріжжі (у фортеці Кодак). Збирання податків з українського населення (за винятком козаків) покладалося на московських воєвод і всі збори мали йти у царську казну. Українська Церква переходила у підпорядкування Московському Патріарху. Фактично лише козацький стан зберігав свої автономні права. В 1669 р. у Глухівських статтях було скасовано права Гетьманщини на самостійну зовнішню політику. Коломацькі статті 1687 р. ще більше обмежили економічну самостійність, соціальну та зовнішню політику Гетьманщини (заборонялося вести торгівлю з Кримом, рекомендувалося сприяти російсько-українським шлюбам, вимагалося під страхом смерті приймати неповноцінні монети, які спеціально карбувалися для московського війська). Всі справи, пов'язані з Україною, царизм вирішував через Малоросійський приказ, що прагнув поставити під контроль діяльність органів управління Гетьманщини.
Царизм цілеспрямовано підтримував і захищав інтереси росіян, надавав їм різноманітні привілеї, особливо дворянам, поміщикам, військовим і чиновникам.
Державною культурною полiтикою Російської Iмперiї стає пряме переслiдування власне української культури, культурного життя, викорiнення української самобутностi.
Імміграційна політика Російської держави: колонізація Слобожанщини та південноукраїнських земель.
Московський уряд довгий час сприяв українському заселенню Слобідської України. Це давало Москві можливість економічно розбудувати вільні простори, мати добру військову силу для оборони своїх південних кордонів і разом із тим стримувати потік московських утікачів-кріпаків на Дон. Тому царський уряд постачав українським переселенцям зброю й харчі, дозволяв їм оселюватися цілими громадами на пільгових умовах («слободи»), наділяв їх землею й зберігав за поселенцями козацькі права і полковий устрій. Уже в 1650-их pp. існували слобідські полки Острогозький (Рибінський), Сумський, Охтирський, Харківський. 1685 утворено Ізюмський полк.
За московського царя Олексія Михайловича з Право- і Лівобережної України, котра була тоді під польським урядом, переселилася велика сила українців. Вони поосажували багато міст, слобід, сіл і хуторів, котрі власне й склали з себе Слободську Україну, або інакше — Слободські козацькі полки. Увесь оцей край заселився за московською Бєлгородською лінією більш усього мешканцями-українцями, хоч траплялися серед них і московські служилі люди. Подекуди, місцями, як, наприклад, у Чугуєві і в деяких інших місцях, як ми бачили, мешкали майже одні тільки московські служилі люди.
Перші поселенці з України, що знаходилася під владою Польщі, з’явилися на вільних (“слободних”) землях, що хоча і не контролювалися Москвою, але були у сфері її інтересів. Йдеться про південно-східне порубіжжя (“Дике поле”) між Московською державою і Кримським ханством. Інтенсивне заселення українцями цих земель припадає на кінець ХУІ-ХУІІ ст. Це були втікачі від польського гніту, а також від спустошень, яких зазнали українські землі в часи Руїни. Московська влада охоче їх приймала не тільки як “братів по крові і вірі”, а й як спільників у боротьбі проти кримських татар.
Населення Слобожанщини складалося з переселенців, що приходили з різних етнорегіонів України, переважно Правобережної. Тут вони змішувалися з місцевим населенням, формуючи таким чином самобутню культуру, побутову обрядність тощо. Визначальним при цьому був вплив українського козацтва, яке невдовзі перетворилося на провідний суспільний стан цього краю. Українська мова, яка тут сформувалася, також була своєрідною. Вона була, як зазначав відомий дослідник Слобожанщини Д.Багалій, “не задніпрянська, не галицька чи чернігівська, а власна, місцева, наближена до полтавської і київської”.
Йшли, рятуючись від польський-католицької агресії, не тільки одиниці, або окремі сім'ї, а цілі групи, нерідко в декілька сотів чоловік або навіть декілька сотів сімейств. Москва їх охоче приймала і всіляко допомагала влаштуватися на новому місці, видаючи допомогу і натурою, і грошима, і, відводячи хороші землі для поселення. Селилися вони на тоді пустинних, багатющих землях, в межах дореволюційної Харківської губернії і суміжних повітах Воронежської і Курської губерній. Землі ці були на південь за створеним Москвою проти набігів татар поряд прикордонних фортець, так званою „белгородской межею",, яка тягнулася (із заходу на схід) від Ахтирки, через Корочу і Новий Оскол, до Острогожська і упиралася у верхів'я Дону.
Можливість і вірогідність набігів татар, які при своїх нападах на Москву, зазвичай проходили, саме, через ці землі, примусила нових поселенців організуватися воєнно для відсічи цих набігів, створивши, за зразком Гетманщини, козачі полиці і сотні. Москва, за несення цієї військової служби і охорону меж, звільнила нових поселенців від всяких податків і повинностей і допомагала їм зброєю і боєприпасами. Оскільки їх села були вільні, називалися вони „слободами", звідки і пішла назва —,,Слободская Україна" або „Слободщина".
Слободщина швидко заселялася, особливо в першій половині 17-го століття, коли на Пріднепровї, із змінним успіхом, велася боротьба з Польщею. Після кожного неуспіху або поразки повстанців, прибували нові партії біженців. Іноді, ці партії були такі численні, що відразу ж після прибуття, засновували нові міста або велику слободу і створювали козацькі сотні і полки. Так, в 1638 р. залишки війська гетьмана Остряніци, після польської перемоги, перейшли на Слободщину, заснували місто Чугуїв і створили Чугуївський полк. У 1652 р. більше тисячі козаків, не рахуючи їх сімей і „посполитых" з сім'ями, очолювані полк. Дзінковськім, пішовши з Придніпров'я, заснували місто Острогожськ і полк того ж імені. Приблизно біля того ж часу, заселені землі в районах Сум і Харкова, і створені однойменні козацькі полиці. Декількома роками пізніше, на південь від Харкова, засновано місто Родзинки і створений Ізюмський полк.
В результаті, вже в другій половині 17-го століття вся Слободщина була заселена, хоч і не так густо, як Придніпров'я. Заселена вона була, майже виключно, виход- цамі з України-Русі, з незначним числом, вкраплен- них на цій території, сіл великоросів.
XVIII століття також стало періодом інтенсивного освоєння і залюднення Степової України. Колонізація відбувалася як з волі російського уряду, так і самопливом. Так, у XVIII столітті царський уряд санкціонує оселення на українських територіях різних християнських народів: сербів, хорватів, македонців, молдаван, болгар. А паралельно цій урядовій колонізації, йшло, можна сказати, народне, селянсько-козацьке освоєння українських пустуючих земель.
№ 29 Здійсніть порівняльний аналіз соціальної модернізації України в Російській та Австрійській імперіях наприкінці XVIII – на початку ХХ ст.
Українські землі, підпорядковані Австрійській імперії, були найвідсталішою в її складі частиною. Промислове виробництво продовжувало залишатися на мануфактурній стадії. Навесні 1848 р. більшу частину Європи охопили революційні рухи, котрі завдали нищівного удару і консервативній багатонаціональній Австрійській імперії. Це не могло не турбувати австро-угорську владу. Тому ще австрійська імператриця Марія-Тереза видала ряд законів (патентів), згідно з якими було дещо зменшено селянські повинності. Але найбільше значення для Галичини мали реформи її сина Иосифа II, який патентами 1781 — 1782 pp. проголосив звільнення селян і чітко визначив розмір панщини (до ЗО днів на рік). Натомість у Російській імперії ще була повна залежність селян. Причому, коли Йосиф II скасував кріпацтво і намагався впорядкувати відносини між селянами і поміщиками, Катерина II, навпаки, одним розчерком пера З травня 1783 р. ввела кріпацтво на Лівобережній Україні. І хоча після смерті Йосифа ІІ мав місце відхід від реформаторського курсу, в 40-х роках ХІХ ст. розгорнувся новий виток реформ. У 1846 році у Галичині було дещо зменшено повинності селян, їм було надано права розпорядження земельними наділами та оскарження дій дідичів в адміністративних органах. В економічному відношенні землі Підавстрійської України були менш розвинутими ніж Наддніпрянщина (українські землі у складі Російської імперії). Тому в пошуках кращих умов життя, починаючи з 70-х років сотні тисяч селян виїжджають з цих регіонів за кордон. Орієнтована була ця еміграція головним чином на країни Північної і Південної Америки (США, Бразилію, Канаду, Аргентину).
У 1848-1849 роках більшість європейських країн переживала революційні потрясіння. Під впливом революції в Австрії пройшли більш радикальні реформи. Імператорським патентом від 17 квітня 1848 р. було оголошено про звільнення селян від панщини та інших повинностей на користь дідичів у Галичині. 31 липня 1848 р. дію патенту поширено на Буковину. На протязі 1848-1853 рр. стало вільним і селянство Закарпаття. За звільнення селян їх колишні господарі отримали великий викуп і, крім того, поступово заволоділи майже всіма лісами і пасовищами. Та головне було в тому, що відбулась ліквідація юридичної залежності селян від панів і закріплення землі, якою
