Влада як явище 1 страница

 

Правобережна Україна знову перейшла під владу Дорошенка, проте ситуація на Правобережжі була складною. Роки виснажливої війни перетворили українські міста і села на правому березі Дніпра на суцільну руїну. Турецькі залоги, закріпившись у стратегічно важливих містах, вимагали сплати данини турецькому султанові, руйнували церкви або перетворювали їх на мечеті, грабували і захоплювали в полон місцеве населення. Жителі цілих сіл були змушені тікати на лівий берег Дніпра, сподіваючись знайти там безпечні умови для життя. Авторитет Петра Дорошенка впав серед місцевого населення. Розчарований політикою Туреччини, він вирішив зректися булави.

Восени 1675 року на козацькій раді в Чигирині Петро Дорошенко склав гетьманські клейноди, а Іван Сірко прийняв від нього присягу на вірність цареві. Московський уряд вимагав від Дорошенка присяги на лівому березі Дніпра в присутності Самойловича і Ромодановського, від чого Дорошенко рішуче відмовився.

Восени 1676 року 30-тисячна московська армія і полки Самойловича знову обложили Чигирин. 19 вересня 1676 розпочався штурм гетьманської столиці, яку обороняв всього двохтисячний загін сердюків. Після кількагодинного запеклого бою Дорошенко, розуміючи всю безвихідь становища, переконав козаків припинити опір.

Після зречення з гетьманства Дорошенко поселився в містечку Сосниця (Чернігівська область), проте через деякий час на вимогу царського уряду переїхав до Москви. У 1679—1682 роках Дорошенко був призначеним вятським воєводою і мешкав безпосередньо у Вятці.

Останні роки життя Дорошенко провів у селищі Ярополчому під Москвою (тепер село Волоколамського району Московської області), яке було віддано йому в 1684 році в спадкове володіння. Там він, вже літньою людиною, одружився на Агафії Єропкіній, представниці столбового дворянства, яка народила йому синів Олександра і Петра і дочку Катерину. Помер 19 листопада 1698 року. Похований на сільському кладовищі. Там є кам'яна плита з ґратчастою огорожею і з написом. У краєзнавчому музеї навпроти могили зберігається мармуровий пам^ятик гетьмана роботи невідомого скульптора XVIII сторіччя.

Правнука гетьмана Наталя Ґончарова стала дружиною класика російської літератури Олександра Пушкіна, який шкодував, що каплиці на могилі гетьмана на той час вже не існувало і за клопотанням якого була відновлена після поетової смерті. Цю другу каплицю було знищено більшовиками у роки Другої світової війни. Втретє каплицю було поновлено на кошти російських благотворчих фондів, та за допомогою регіональної громадської організації «Земляцтво вихідців із Хмельницької області».

 

Михайло Дорошенко (р. н. невід. — †1628) — український військовий діяч, з 1618 р. — козацький полковник, козацький гетьман (1622—1628 з перервами).

Брав участь у поході Петра Сагайдачного на Москву. Брав участь у Хотинській війні 1620—1621.

В 1622 обраний гетьманом замість Оліфера Голуба.

Здійснив вдалий похід на Перекоп.

Вперше згадується в документах про Хотинську битву 1621 р. як козацький полковник і прихильник гетьмана Сагайдачного.

Батько наказного гетьмана Дорофія Дорошенка, дід пізнішого гетьмана Петра Дорошенка.

Дорошенко брав участь у селянсько-козацькому повстанні 1625 р. під проводом Марка Жмайло. В листопаді 1625 р. обраний гетьманом замість Марка Жмайла. Дорошенко уклав Куруківський договір 1625 р., який деякою мірою задовольнив козацьку старшину (встановив старшині грошову платню, надавав їй земельні маєтності, збільшив реєстр до 6 тис. чоловік), але суперечив інтересам широких мас українського козацтва (повертав всіх нереєстрових козаків у підданство до польських панів).

Навесні 1626 р. Дорошенко за наказом польського уряду намагався захопити Запорізьку Січ, але внаслідок збройного опору запорожців змушений був відступити на о. Велика Хортиця, де залишив залогу з 1 тис. реєстрових козаків.

За Дорошенка було реорганізовано реєстрове козацьке військо, створено 6 реєстрових полків:

Білоцерківський,

Канівський,

Київський,

Корсунський,

Переяславський,

Черкаський.

Восени 1626 козацькі війська на чолі з Дорошенком розгромили значний загін кримсько-ногайської кінноти під Білою Церквою.

В травні 1628 Дорошенко, виконуючи умови договору про взаємодопомогу між Військом Запорізьким і Кримським ханством (укладений 24 грудня 1624) очолив похід козаків на Крим на допомогу ханові Мехмеду ІІІ Ґераю та калзі Шагіну Ґераю, які вели боротьбу проти ставленика Туреччини Джанібека Ґерая та в наш час[Коли?] знаходилися в фортеці Чуфут-Кале, обложені союзними султану ногайцями Буджакської Орди. 31 травня 1628 р. 4-тисячний козацький загін під проводом М. Дорошенка з боями досяг р. Альми в околицях Бахчисарая, де йому дорогу заступили османсько-буджацькі сили. Сточився бій з використанням тяжкої артилерії. Противник був розгромлений та розігнаний, Мехмед ІІІ Герай та Шагін Герай звільнені з облоги. Втрати козацького війська в цім бою склали близько двохсот осіб, серед загиблих був і Михайло Дорошенко, в котрого влучила яничарська куля.

Місце поховання невідоме; можливо — на одному з християнських (грецьких) цвинтарів м. Бахчисарая.

 

Теперь маленькое генеалогическое исследование: Михаил Дорошенко - Дорофей Михайлович Дорошенко - Петр Дорофеевич Дорошенко – Александр Петрович Дорошенко – Екатерина Александровна Загряжская(ур. Дорошенко) – Иван Александрович Загряжский – Наталья Ивановна Гончарова (ур. Загряжская) – Наталья Николаевна Пушкина (ур. Гончарова)

 

 

Питання для самоконтролю

1. Що вивчає політологія?

2. Коли організаційно визначилася наука про політику?

3. Назвіть методи політології.

4. Які є підходи до розуміння політики?

5. Назвіть аспекти політики та розкрийте їхню суть.

6. Розкрийте зміст політики як сфери суспільної діяльності людей.

 

Рекомендована літеретура

1. Аляєв Г.Є. Політологія: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів. – Полтава: АСМІ, 2007. – 280 с.

2. Бебик В.М. Основи теоретичної і практичної політології: Підручник / Міжрегіональна академія управління персоналом. – К., 1994. – 121 с

3. Кирилюк Ф.М. Історія зарубіжних політичних вчень нової доби. Навчальний посібник рекомендований МОН України. – К.: Центр учбової літератури, 2008. – 416с.

4. Конверський А.Є., Лубський В.І., Горбаченко Т.І. та ін. Політологія: освітньо-професійний комплекс: Навчальний посібник. – К.: Центр учбової літератури, 2007. – 680 с.

5. Короткий оксфордський політичний словник / Пер. з англ.; за ред. І.Макліна, А Макмілана. – К.: Вид-во “Основи”, 2005. – 789 с.

6. Політологічний енциклопедичний словник / В.Б. Авер'янов, І.В. Алєксєєнко, С.С. Андрєєв та ін.; В.П. Горбатенко (упоряд.), Ю.С. Шемшученко та ін. – К., 2004. - 428 c.

7. Політологія / За ред. І.С. Дзюбка та ін. – К., 2000.

8. Політологія / За ред. О.В. Бабкіної, В.П. Горбатенка. – К., 2001.

9. Політологія: історія та методологія / За ред. Ф.М. Кирилюка. – К.: Здоров’я 2000. – 630 с.

10. Політологія. Навчально-методичний комплекс: Підручник. – Київ: Центр навчальної літератури, 2004. – 704 с.

11. Рудич Ф.М. Політологія: Підручник. – 2-е вид., стереотип. – К.: Либідь, 2006. – 480 с.

12. Українська політологія: витоки та еволюція: Навч.посібник / За ред. Ф.М. Кирилюка. – К., 1995.

13. Цвих В.Ф. Деякі аспекти сучасного стану політології в Україні // Філософські проблеми гуманітарних наук. – 2006. – № 10-11. – С. 31-35.

14. Шляхтун П.П. Політологія. (теорія та історія політичної науки): Підручник. – К.: Либідь, 2002. – 576 с.

15. Юрій М.Ф. Політологія: Підручник. – К.: Дакор, КНТ, 2006. – 416 с.

 

Додаткова література

1. Арістотель Політика / Пер. з давньогр. та передм. О. Кислюка. К.: Основи. 2003. – 239 с.

2. Бодуен Ж. Вступ до політології / О.Марштупенко (пер.). – К.: Основи, 1995. – 174 с.

3. Вебер Макс. Покликання до політики // Соціологія. Загальноісторичні аналізи. Політика / Пер. з нім. Олександр Погорілий. – К.: Основи, 1998. – С. 173-191.

4. Енциклопедія політичної думки. / За ред. Д. Міллера, Д. Коулмена, В. Конналі, А. Райана. – К., 2000. – 472 с.

5. Кирилюк Ф.М. Історія політології. Підручник для вищих навч. закл.. – К.: Знання України, 2001. – 354 с.

6. Кирилюк Ф. М. Політологія Нової доби: Посібник. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2003. – 304 с.

7. Класики політичної думки від Платона до Макса Вебера / Євгеній Причепій (ред.). – К.: ВК ТОВ “Тандем”, 2002. – 582 с.

8. Політологія в Україні: стан та перспективи розвитку. Наукові доповіді та статті. К. Вид-во Європейського ун-ту. 2000. – 252 с.

9. Скиба В. Й., Горбатенко В. П., Туренко В. В. Вступ до політології: Екскурс в історію правничо- політичної думки / Міжнародний фонд "Відродження". – К.: Основи, 1996. – 717 с.

10. Сучасна західна політологія. Короткий нарис історії й теорії: Конспект лекції / Упорядн. А.В.Місуно, В.В. Братаніч. – К., 1991.

 

 

РОЗДІЛ 2. ПОЛІТИЧНА ВЛАДА.

1. Сутність та природа влади. Основні концепції політичної влади.

2. Організація владних відносин у державі. Джерела та ресурси політичної влади.

3. Форми та види політичної влади.

4. Легітимність політичної влади та її типи.

 

1. Сутність та природа влади. Основні концепції політичної влади.

Категорія «влада» є однією із найбільш дискусивних та неоднозначних категорій соціально-філософських наук, зокрема й політичної науки. Багатогранність цього явища зумовлює появу його численних трактувань та пояснень. Наприклад, Б.Рассел трактував владу за аналогією поняттю енергії у фізиці як об′єднуючу всі соціальні науки категорію, а Т.Парсонс вважав, що влада у політиці має таке ж значення як гроші в економіці.

Влада та владні відносини існують всюди: у сім”ї, у неформальних групах, у виробничих колективах, у різноманітних організаціях та установах, де виникає необхідність в управлінні та у підтримці порядку, а також має місце природна нерівність членів спільноти, яка передбачає панування одних та підпорядкування інших. Таким чином, владу можна визначити як відносини між людьми, при яких один з них (індивідуальний чи колективний суб′єкт влади), володіючи певним потенціалом (воля, інтелект, сила, багатство, авторитет, суспільне визнання тощо), змушує іншу людину (індивідуальний чи колективний об′єкт влади) виконувати його бажання, рішення, накази, які б той ніколи не виконав за власною волею.

Політична влада трактується дослідниками як здатність та можливість здійснювати свою волю, вплив на політичну діяльність, поведінку людей за допомогою певних засобів: авторитету, права, насильства. Політична влада є здатністю суспільних груп та індивідів, що їх представляють, впроваджувати у суспільне життя рішення, що виражають їх волю.

У сучасній політичній науці існує кілька підходів до трактування сутності політичної влади:

· сутнісний, згідно якого влада є сутністю, яка має свою особливу, унікальну природу. Наприклад, влада монарха у Середні віки трактувалась як особливий дар, даний Богом, недоступний та незрозумілий для звичайних людей.

· телеологічний – трактує владу як здатність досягати поставленої мети. Йдеться про те, що той, хто досягає мети, реалізує заплановані цілі, володіє владою. Водночас це трактування не є цілком вірним, адже влада – це не тільки досягнення мети, а й засіб цього досягнення.

· психологічний – трактує владу та владні відносини як природні прояви людської психіки.

· поведінковий (біхевіористський) – визначає владу крізь призму відносин між людьми, при якому одна людина віддає накази, а інша – підкоряється, а прагнення до влади проголошується домінуючою рисою природи людини.

· комунікативний – визначає владу як певне спілкування між людьми за допомогою мови, жестів та символів, через які передаються накази та досягається їх виконання.

· системний підхід до трактування влади визначає останню як визначальний елемент суспільного життя, який підтримує соціальний порядок – регулює суспільне життя, вирішує конфлікти, інтегрує суспільство тощо.

Виходячи із запропонованих дефініцій влади, основними характеристиками владних відносин є:

· наявність як мінімум двох взаємодіючих одна з одною сторін,

· наявність нерівності між ними у розподілі ресурсів,

· для успішного здійснення впливу на об’єкт влади, той, хто цією владою володіє, повинен розпоряджатися певними ресурсами, тобто засобами, за допомогою яких він може забезпечити виконання владних наказів.

Найвищим та найповнішим виразом політичної влади є влада державна. Політична влада – є можливістю та здатністю усіх суб'єктів політики здійснювати вплив на процес прийняття політичних рішень, їх реалізацію, на політичну поведінку індивідів, соціальних груп та об'єднань. Державна влада є лише однією із форм політичної влади: це спеціально організована система державних органів, організацій, установ, що створена для управління усіма сферами суспільного життя. Основними ознаками державної влади є:

· структурне розмежування суспільних груп на тих, хто здійснює владу (суб′єкт влади, політична еліта) та тих, на кого ця влада спрямована (об′єкт влади, решта населення);

· державна влада поширюється на певну територію, в рамках якої вона володіє ознаками суверенітету (верховенства та неподільності);

· державна влада реалізується за допомогою певного особливого відокремленого управлінського апарату;

· державна влада володіє монополією на організоване та легальне застосування засобів примусу;

· державна влада є основним арбітром у розподілі первинних благ при реалізації суспільних справ.

 

2. Організація владних відносин у державі. Джерела та ресурси політичної влади.

Політична влада є цілісною, багатогранною системою, в якій взаємодіють різноманітні компоненти матеріальної, політичної, духовної культури суспільства. Основними компонентами владних відносин є суб′єкт влади, об′єкт влади, джерела, засоби (ресурси) та їх співвідношення, що змушує взаємодіяти всі ці елементи та визначає особливості механізму та способів взаємодії суб′єкта та об′єкта.

Суб′єктом влади є окрема людина, спільноти людей (народ, нація, класи, етногрупи, світове співтовариство), політичні інститути та державні й громадські організації тощо. Для виникнення владних відносин суб′єкт політичної влади повинен володіти певними особливостями, зокрема бажанням володарювати, що проявляється у наданні наказів та розпоряджень, та готовністю брати на себе пов′язану з ними відповідальність. Іншою особливістю суб′єкта володарювання є його компетентність, знання про справи, стан та настрої підлеглих, уміння використовувати ресурси, володіння авторитетом. Таким чином, джерелами політичної влади можуть бути авторитет, сила, закон, багатство, гроші, соціальний та політичний статус у суспільстві, інтерес, знання та інформація тощо.

Суб′єкт влади, видаючи накази (розпорядження, команди), визначає поведінку об′єкта влади (людей, їх груп, організацій, спільнот, на які спрямована влада), і використовує певні санкції, спонукаючи до підкорення. Співвідношення суб′єкта та об′єкта влади, процес функціонування владних інституцій пов′язаний з поняттям «піраміди влади», на верхівці якої перебуває владна еліта (організована активна меншість, що є суб′єктом влади), а біля підняжжя – маси (більшість населення, що підпорядковується еліті).

З нижніх щаблів даної піраміди на верхні делегується частина індивідуальних воль багатьох людей, які на верхніх щаблях акумулюються, узгоджуються, перетворюючись у «загальну волю» суспільства. Ця воля повертається вниз у вигляді владних рішень, що регулюють суспільні відносини. Таким чином, взаємини суб′єкта та об′єкта влади у владній піраміді полягають у тому, що політична еліта панує, тобто має право приймати рішення від імені всього народу, контролює поведінку мас через позитивні чи негативні санкції, має престиж та певні привілеї матеріального та нематеріального характеру.

У процесі владної взаємодії суб′єкт політичної влади використовує або може використати для здійснення влади певні засоби, які називають ресурсами політичної влади. До них належать:

· матеріальні (утилітарні) ресурси – матеріальні та інші соціальні блага, що пов′язані з щоденними інтересам людей. Ці ресурси використовують для заохочення чи покарання не тільки окремих політиків, а й цілих верств населення.

· структурні ресурси – державний апарат, закони, суд, авторитет лідера та партійна дисципліна тощо, міри адміністративного покарання, які використовуються у випадках, коли не спрацьовують утилітарні ресурси.

· психологічні ресурси включають у себе засоби впливу на внутрішній світ людини, ціннісні орієнтації та норми поведінки. Вони використовуються для переконання підлеглих у правильності дій керівництва, їх схваленні, визнанні вимог суб′єкта влади.

Різноманітні ресурси застосовуються суб’єктами влади зазвичай комплексно. Наприклад, держава як політичний суб’єкт використовує у більшій чи меншій мірі всі перераховані вище ресурси. Специфічним ресурсом політичної влади є сама людина як універсальний та багатофункціональний ресурс, який творить інші ресурси. Важливе місце серед ресурсів влади у різні часи була груба фізична (збройна сила), якою й сьогодні користуються, особливо в недемократичних країнах. За допомогою сили, використовуючи засоби примусу, владна еліта може нав′язувати свою волю решті суспільства. Втім сучасні еліти все більшого значення надають добровільній згоді мас підкорятися їх вимогам, виконувати закони й розпорядження, що створює відчуття причетності людей до політики, здійснюваної органами влади.

3. Форми та види політичної влади.

Класифікація чи типологізація політичної влади є одним із завдань політичної науки. Витоки існуючих типологій можна віднайти ще в античній суспільно-політичній думці. Давньогрецький філософ Платон розділив форми здійснення влади у містах-державах (полісах) на такі типи:

· монархія як влада однієї людини та її спотворена форма – тиранія,

· аристократія як правління декількох людей та її спотворена форма – олігархія,

· демократія як правління багатьох чи всього народу. Показовим є те, що Платон не називав спотвореної форми демократії, вважаючи її найгіршою формою правління.

Продовжив традицію Платона Арістотель, який при виділенні типів влади виходив з двох основних позицій. Перша з них стосується того, чи правителі керують для реалізації загальних інтересів, тобто для досягнення доброго життя не тільки для себе, а й для всіх членів суспільства, чи переслідують приватні інтереси. Другий критерій стосується кількості громадян, що наділені правом керувати, таким чином, існують форми правління одного, небагатьох та багатьох. На цій основі Арістотель пропонує знамениту класифікацію форм правління на правильні (монархія, аристократія, політія) та неправильні (тиранія, олігархія, демократія, що має тенденцію переростати у охлократію – владу натовпу, черні).

Шукаючи способів уникнути зосередження влади в одних руках та не допущення зловживання нею, філософи Нового часу запропонували принципи децентралізації та розподілу влад. У XVIII столітті Ш.Л.Монтеск’є активно виступав за реалізацію цих принципів як необхідної умови забезпечення свободи у суспільстві та попередження деспотизму й тиранії. Сутність потрійного розподілу влади на законодавчу, виконавчу та судову полягає у тому, що ці гілки повинні взаємно доповнювати, стримувати та контролювати одна одну.

Законодавча влада покладається на парламент країни (Конгрес, Верховна Рада, Великі збори тощо) та базується на принципах конституції та верховенства права, формується через вільні вибори. До її функцій належить внесення поправок до конституції, визначення основ внутрішньої та зовнішньої політики держави, затвердження держбюджету, прийняття законів, контроль за їх виконанням. Прийняті цією гілкою влади закони є обов’язковими для виконавчих органів влади та громадян. Законодавча влада контролюється виборцями через народне волевиявлення, вільні демократичні вибори, взаємодію з судовою та виконавчою владами.

Виконавчу владу здійснюють президент та уряд, які вирішують питання у сфері господарства, культури, освіти, фінансування, забезпечення повсякденного життя та потреб населення тощо. Виконавча влада не тільки виконує закони, а може сама видавати нормативні акти чи виступати із законодавчою ініціативою. Таким чином, можна виділити дві основні функції виконавчої влади: перша з них стосується безпосереднього керівництва діяльністю всього державного апарату щодо здійснення внутрішньої та зовнішньої політики, а друга – стосується регламентації цієї діяльності у встановлених законодавством межах.

Судова влада включає суди – установи, які є самостійними структурами державної організації. Суди у своїй діяльності повинні виходити з конституції, існуючих законів та не можуть виступати у ролі законодавця. Суди здійснюють правосуддя, визначають відповідність дій організацій, політичних інститутів, людей встановленим законом нормам та приписам, а при необхідності застосовують санкції для попередження незаконної діяльності.

Відомий політолог та економіст Б.Гаврилишин виділив такі три форми сучасної політичної влади:

1. Влада типу противаги, яка характеризується існуванням в суспільстві правлячої групи та опозиції, чітким розподілом влади та реалізацією принципу контролю та рівноваги, періодичністю виборів та прийняттям рішень згідно волевиявлення більшості. Така форма влади переважає у англосаксонських та англомовних країнах.

2. Колегіальна влада проявляється у високій мірі суспільної згоди (консенсусу) у суспільстві, відсутності гострих чвар та конфліктів, участі населення у прийнятті політичних рішень, що поєднується з їх активною прихильністю до вироблених владою політичних курсів, які, зазвичай, реалізуються ефективно. Такий тип влади притаманний для Швейцарії та Японії.

3. Унітарна влада характеризується концентрацією влади в одних руках, відсутністю реальної опозиції чи противаги, ідеологічним виправданням владних рішень. Такий тип влади може бути ефективним під час криз, воєн, подолання економічних труднощів, втім за зростання масової освіченості, політичної свідомості така влада демонструє свою неефективність.

 

4. Легітимність політичної влади та її типи.

Важливе значення для політичної стабільності та підтримки політичних лідерів має легітимність влади (від лат. legitimus – законний, правомірний, правильний) як стан, коли населення країни та міжнародне співтоваристо визнає правочинність даної влади. Легітимність безпосередньо пов’язана з авторитетом влади, з вірою більшості населення у те, що існуючий порядок є найкращим для даної країни, з консенсусом стосовно базових політичних цінностей.

Дослідники приділили чимало уваги з'ясуванню суті легітимності. М.Вебер розробив типологію легітимності (панування), виділивши триосновнихїї типи:

1. Традиційне панування, яке опирається на силу традицій. Накази керівників є правомірними, оскільки відповідають звичаям та історичним перецендентам. Прикладом традиційного панування є абсолютні монархії; де влада має традиційний характер та завжди була легітимною, адже освячена авторитетом віддавна існуючих патріархальних настанов, а також релігійними нормами. Йдеться про те, що піддані за такого тип легітимності абсолютно слухняні правителю в обмін на його постійну турботу про них.

2. Харизматичне панування (від грецьк. charisma – особливий божественний дар, милість, виняткова обдарованість) базується на особистій відданості людей, їх переконанні у надзвичайному дарі правителя, вождя, якому приписуються виняткові особисті риси, сила пророка, здатність творити дива та здійснювати неординарні вчинки у переломні та критичні моменти історії. Також така влада може базуватися на проявах виняткового таланту лідера, який виказує у ньому борця зі злом за правду та справедливість. У цьому випадку йдеться про безумовну довіру великої кількості людей до вождя, сліпе йому підкорення, що грунтується на почутті страху та самозбереження. Харизматичними особистостями в історії були основоположники всіх світових релігій (Мойсей, Христос, Магомет, Будда) та пророки (Ілля, Ісайя, Даниїл тощо), видатні полководці (Александр Македонський, Ю.Цезар, Наполеон тощо), засновники держав, вожді та диктатори (В.Ленін, Й.Сталін, А.Гітлер, Б.Муссоліні тощо).

3. Легальне (раціональне) панування грунтується на підпорядкуванні усіх системі законів, які встановлюються та застосовуються у відповідності з конкретними правовими принципами. Такий тип влади базується на вірі у силу права, закону та врахуванні конкретних раціонально виражених інтересів громадян. За такого типу легітимності влада знаходиться у руках чиновників, які не мають яскравих особистісних рис та здатності вести за собою маси, втім є професіоналами та компетентними для управління. Прикладом такої легітимності є прем’єр-міністр чи президент у сучасних європейських країнах, який часто є професійним чиновником. Такий тип легітимності можливий лише у економічно благополучних країнах, у яких високо розвинута правосвідомість громадян. Менш розвинуті країни найчастіше потребують харизматичного лідера чи лідера змішаного типу – традиційно-харизматичного.

Названі М.Вебером три ідеальні («чисті») типи легітимності у реальності найчастіше функціонують у формі певних їх комбінацій.

Д.Істон виділяє інші джерела підтримки влади та відданості політичного режиму: ідеологічна прихильність до владних структур та правових норм режиму; позитивна оцінка особистих якостей суб'єктів влади тощо. На цій основі Д.Істон пропонує розглядати такі різновиди легітимності:

· Ідеологічна – опирається на ідеологічні принципи та переконання громадян у цінності політичного ладу як найкращого, що підкріплюється інтенсивною пропагандою;

· Структурна – опирається на прихильність громадян до механізмів та норм політичного режиму. Прикладом може бути Великобританія з її демократичними традиціями, прихильністю до монархії та парламентаризму;

· Особистісна (персональна) – опирається на віру громадян у особисті якості політичного лідера, його спроможність належно використовувати політичну владу. Вона базується на симпатіях громадян до політичного лідера, їх раціональному розрахунку. Прикладом такого типу легітимності Д.Істон вважає США, де президент повинен володіти саме персональною легітимністю.

Проблема легітимації політичної влади важлива для будь-якого політичного режиму. Найбільшим потенціалом легітимності володіє демократичний режим, оскільки тільки та влада, яка чітко виконує норми права та правила гри стає легітимною, а народ готовий її підтримувати без загрози застосування сили. Йдеться про процеси легітимації, тобто процедури суспільного визнання певної дії, події чи факту, діючої особи.

Процес легітимації поєднується з протилежним – процесом делегітимації, наслідком якого є втрата політиками та системою влади довіри, суспільного визнання. Причинами делегітимації можуть бути: суперечності між універсальними цінностями, що панують у суспільстві, та егоїстичними інтересами владної еліти, між основними принципами демократії та соціально-політичною практикою, що виявляються у спробах силового вирішення проблем, тиску на ЗМІ, відсутності у політичній системі механізмів захисту інтересів громадян, зростанні бюрократизації та корумпованості, зіткненні різних гілок влади, внутрішніх соціальних протиріччях всередині неї, втраті владою віри у власну правочинність тощо. Всі ці ознаки можуть призвести до кризи легітимності, яка виникає коли статусу основних соціальних інститутів загрожує небезпека, коли вимоги основних суспільних груп не сприймаються політичною владою. Для подолання кризи легітимності та зміцнення своїх позицій суб′єкт політичної влади може використати такі засоби:

· Змінити систему законодавства та державного правління відповідно до нових вимог суспільства (наприклад, реформування партійного керівництва у Радянському Союзі за часів «перебудови»);