Суть та ознаки держави.Держава є головним інститутом політичної системи, вона є складним та багатоаспектним суспільним утворенням. Її можна трактувати у двох значеннях: - як сукупність інститутів, установ, організацій, що наділені верховною владою на певній території; - як сукупність людей, які проживають на певній території і об’єднані в єдине ціле органами влади. Під державою розуміють структуровану і правовим шляхом унормовану суверенну публічну владу, що здійснює контроль над даною територією і виступає від імені всього суспільства при здійсненні внутрішніх і зовнішніх функцій. Виділяють наступні ознаки: 1. Територія – частина суші, земних надр, територіальних вод та повітряного простору, на яку дана держава поширює свою владу. Межі території держави визначаються її кордонами, а втрата території означає припинення існування самої держави. 2. Населення – людська спільнота, що проживає на території держави і підкоряється її владі. 3. Публічна влада, яка не ототожнює себе з суспільством і в розпорядженні якої є особлива система органів та установ, що професійно виконують функції управління (державно-бюрократичний апарат) та захисту населення (армія, правоохоронні органи тощо). 4. Наявність правової системи, яка закріплює санкціоновані державою норми, що регулюють суспільне життя і яким повинні підкорятися всі громадяни держави. 5. Суверенітет – верховенство, повнота та неподільність влади всередині держави та її незалежність у зовнішніх стосунках. Суверенітет має внутрішній і зовнішній аспекти: - внутрішній – можливість для держави розпоряджатися своєю територією та ресурсами, примушувати підлеглих до виконання норм та вимог держави; - зовнішній – неподільність і єдність території, недоторканість державних кордонів, невтручання у внутрішні справи держави з боку інших держав, можливість держави проводити незалежну політику, вступати до міжнародних організацій, встановлювати дипломатичні відносини з іншими державами та ін. Тут важливим є визнання міжнародною спільнотою за державою права вступати у відносини з іншими державами на юридично рівних засадах. Володіючи суверенітетом, держава використовує певні прерогативи, до яких належить: - право на організований примус, яке може застосовуватись не лише стосовно громадян держави, а й щодо всіх, хто знаходиться на її території. Для реалізації цієї прерогативи держава володіє особливою системою органів та установ (правоохоронні органи, суди, армія, тюрми); - управління суспільством з метою стабілізації суспільної системи та збереження цілісності суспільства; - збирання податків, мита, випуск грошей і регулювання грошового обміну. Податки є обов’язковими виплатами населення та суб’єктів економічної діяльності, що примусово стягуються державою у встановлених розмірах і фіксовані терміни. Вони використовуються як для утримання державного апарату, так і для вирішення різноманітних соціальних завдань; - монопольне право на видання законів, що поширюються на всю територію і є загальнообов’язковими для всіх громадян; - використання всіх суспільних ресурсів для здійснення внутрішньої і зовнішньої політики.
2. Теорії походження держави. Держава як політична форма організації влади виникає на певному етапі розвитку суспільства. Тому для розуміння суті та призначення держави необхідно проаналізувати основні концепції, що обґрунтовують походження держави.
Таблиця 13.1. Основні теорії походження держави
Кожна з вищезгаданих концепцій розкриває якусь особливість, сторону створення та функціонування держави. Сучасна загальна теорія походження держави є юридичною. Вона пов’язує виникнення держави з правами людини, розглядає її як правову форму організації і функціонування політичної влади. Однак сьогодні, коли історичний метод в політичних дослідженнях не відіграє такої важливої ролі, дискусії навколо проблеми виникнення держави поступово припиняються. На думку багатьох політологів, держави виникали різними шляхами і на їх утворення впливали різноманітні фактори та чинники. У сучасній науці виділяють, як правило, наступні основні причини виникнення держави: 1.Майнова диференціація населення, виникнення приватної власності і утворення класів. 2.Розвиток виробництва і суспільного поділу праці, ускладнення організації суспільства і як наслідок, поява соціальної групи, що здійснює управлінські функції. 3.Завоювання одних народів іншими, воєнно-територіальна експансія. 4.Демографічні причини (перехід до осілого способу життя, збільшення кількості населення).
3. Функції держави. Головне призначення держави полягає в управлінні суспільними справами, забезпеченні цілісності суспільства, узгодженні суспільних інтересів. Своє суспільне призначення держава здійснює через виконання своїх функцій, які можна класифікувати за різноманітними критеріями.
Таблиця 13.2. Класифікація функцій держави.
Найбільш загальним є поділ функцій держави на дві групи: внутрішні і зовнішні. Тому ми більш детально зупинимося на характеристиці різновидів внутрішніх і зовнішніх функцій держави. До зовнішніх функцій держави належать: - оборонна функція – забезпечує цілісність держави, її безпеку, розвиток військового потенціалу; - дипломатична – спрямована на створення та забезпечення сприятливих умов для розвитку держави в системі міжнародних відносин, розвиток співробітництва з іншими країнами, інтеграцію у світове співтовариство. Внутрішні функції держави включають: - адміністративно-управлінську – управління суспільством з допомогою державно-бюрократичного апарату; - нормотворчу – видання нормативних актів, що регулюють всі сфери суспільного життя; - правозахисну – захист конституційних прав і свобод громадян; - виконання загальносуспільних робіт; - розв’язання конфліктів і стабілізацію суспільних відносин; - здійснення політичного керування; - інтеграційну – об’єднання індивідів в групи, асоціації, спілки, організації; - національно-консолідуючу – об’єднання різних територій, регіонів в межах державних кордонів, консолідація суспільства в єдину націю.
4. Структура, різновиди та парадигми держави. Для адекватного функціонування держави необхідною є наявність системи владних органів та установ, які утворюють структуру держави. До неї входять: 1) за ознакою поділу влади: – законодавчі (представницькі) установи; – виконавчі органи; – судові органи. 2) за ознакою виконання функцій: а) органи, що здійснюють внутрішні функції: – органи адміністративного управління (чиновницько-бюрократичний апарат); – органи охорони правопорядку та безпеки (міліція, суд, прокуратура); – органи соціально-економічного регулювання (фінансово-податковий апарат, органи зв’язку, комунікації, транспорту); – органи духовного виробництва (освіта, наука, культура, ЗМІ). б) органи, що здійснюють зовнішні функції: – збройні сили; – розвідка; – органи міждержавних відносин. Держави можна класифікувати за різними критеріям, виділяючи, відповідно, різноманітні типи держав.
Таб. 13.3. Класифікація держав.
В науковому середовищі склалося різне ставлення, різні погляди на суть та призначення держави. Для систематизації підходів до розуміння держави та особливостей її взаємодії з суспільством використовують поняття парадигми – концептуальна модель, схема теоретичного осмислення держави та її сприйняття суспільною свідомістю. Іспанський політолог Х.Карраседо виділяє три парадигми держави: 1. Парадигма справедливої держави – концепція, яка виходить з того, що держава є абсолютом, наділена вищою мудрістю. Така держава сама встановлює суспільний порядок, втручається у всі сфери суспільного життя. Громадяни ж повинні підкорятися нормам, що їх встановлює держава. Діяльність держави не підлягає критиці. На практиці такі держави тяжіють до тоталітаризму і на сучасному етапі знайшли своє втілення, зокрема, у деяких ісламських країнах (Іран та ін.). 2. Парадигма держави політичного реалізму – концепція, яка, на відміну від попередньої, передбачає мінімум державності. Держава виступає гарантом свободи індивіда, відсутності втручань в його особисте життя. Головне завдання держави – запобігти конфліктам і досягнути рівноваги в суспільстві. Вона має право використовувати примус лише в крайніх випадках. 3. Парадигма правової держави – передбачає регулювання відносин між громадянами і владою відповідно до конституційного ладу. Правова держава є гарантом прав і свобод людини, вона є вищою формою, яку створило людство. Більш детально на характеристиці правової держави ми зупинимося в окремому розділі.
Парадигми держави за Х.Карраседо. Питання для самоконтролю 1. Що таке держава? 2. Назвіть ознаки держави. 3. Перелічіть прерогативи держави як особливої системи управління основними сферами суспільства. 4. Які Ви знаєте теорії походження держави? 5. Які ви знаєте внутрішні функції держави? 6. Які функції держави належать до зовнішніх? 7. Назвіть різновиди держав. 8. Які Ви знаєте парадигми, що пояснюють суть і призначення держави?
Рекомендована літеретура 1. Гелей С., Рутар С. Політологія: Навч. посіб. – К.:Знання, 2007. – 309 с. 2. Конституція України від 28 червня 1996 р. // Відомості Верховної Ради. – 1996. – № 30. – С. 381-417. 3. Мала енциклопедія етнодержавознавства /За ред. Ю.І. Римаренка. – К., 1996. – 942 с. 4. Основи політичної науки. Курс лекцій / За редакцією Б.Кухти. – Львів: Кальварія, 1996. – 238 с. 5. Піча В.М., Хома Н.М. Політологія: Підручник для студентів вищих закладів освіти. – Львів: Магнолія Плюс, 2005. – 304 с. 6. Політологічний енциклопедичний словник – К.: Генеза, 1997. – 400 с. 7. Політологія: Навчальний посібник / Волинець О.О., Гетьманчук М.П. та ін. – Серія «Дистанційне навчання». – № 28. – Львів: Видавництво НУ «Львівська політехніка», 2005. – 360 с. 8. Політологія: Підручник для студентів вищих навчальних закладів / За ред. О.В.Бабкіної, В.П.Горбатенка. – К. Академія, 2003. – 528 с. (Альма-матер). 9. Політологія / За ред. А.Колодій. – К.: Ельга, Ніка-Центр, 2003. – 664 с. 10. Рудич Ф.М. Політологія: Підручник. – К.: Либідь, 2005. – 478 с. 11. Словник-довідник політологічних термінів / За ред. Гетьманчука М.П., Ткачука П.П. – Львів: ЛІСВ, 2006. – 228 с. 12. Шляхтун П.П. Політологія (теорія та історія політичної науки): Підручник. – К.: Либідь, 2002. – 576 с.
Додаткова література 1. Бутенко А. Государство: его вчерашние и сегодняшние трактовки // Государство и право. – 1993. – №7. 2. Зайчук О.В. та ін. Теорія держави і права. Академічний курс. – К., 2006. – 688 с. 3. Рутар С. Держава як основний елемент політичної системи // Розбудова держави. – 1993. – №7. 4. Рябов С. Політологічна теорія держави. – К.: КНЕУ, 1996. – 201 с. 5. Приходько Григорій. Українська держава: випробування кризою. — Львів, 1997. — 48с. 6. Шаповал В. Державний лад країн світу. – К., 1999.
РОЗДІЛ 14. ПРАВОВА ДЕРЖАВА ТА ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО 1. Поняття та основні принципи правової держави. 2. Громадянське суспільство: сутність, функції та структури.
1. Поняття та основні засади правової держави. Загальносвітовою тенденцією є формування правової держави як вищої форми розвитку сучасної державності. Правова держава характеризується владою закону в суспільстві, правовою рівністю усіх громадян перед законом, пріоритетом прав і свобод людини та їх гарантованістю, визнанням народу єдиним джерелом влади, підпорядкуванням державних структур правовим нормам. Витоки ідеї правової держави сягають часів античності. Так ще Платон писав, що повноцінна державність можлива лише там, “де закон володар над правителями, а вони його раби”. Натомість мислитель бачив близьку загибель держави, у якій закон не має сили. Аристотель зазначав, що там, де відсутня влада закону немає сенсу говорити про будь-яку форму держави, оскільки в такому суспільстві панує хаос, анархія та свавілля володаря-деспота. Ідейно-теоретичні підвалини концепції правової держави заклали представники західноєвропейської політичної думки XVII-XIX ст. Дж. Локк, Ш.-Л. Монтеск’є (концепція розподілу влади), Ж.-Ж.Руссо (ідея народного суверенітету), І. Кант (концепція держави як об’єднання людей, що підкоряються правовим законам), Г. Гегель, А. де Токвіль та ін. В Україні ідею правової держави розробляли С. Оріховський-Роксолян (XVI ст.), П. Орлик (XVII ст.), Олександр і Богдан Кістяківські, М.Грушевський, О. Ейхельман (XIX-перша половина XX ст.), І. Лисяк-Рудницький (XX ст.) та ін. Правова держава – це така форма організації і діяльності публічно-політичної влади, яка функціонує згідно з принципом верховенства права, за якої діють усталені правові норми, встановлені у порядку, що визначений Конституцією, гарантуються права і свободи людини, владні структури не втручаються у сферу громадянського суспільств а. Існування правової держави ґрунтується на реалізації низки взаємопов’язаних принципів: - верховенство права в усіх сферах суспільного життя; - відповідальність перед законом громадян, громадських організацій і державних органів влади; поширення вимог та норм Конституції, законів держави на сферу діяльності усіх громадських та політичних інститутів (включаючи правлячу партію), громадян та усі сфери суспільного життя; - підзаконність державної влади, обмеженість сфери її діяльності, невтручання держави у справи громадянського суспільства; легальна діяльність не лише правлячих, але й опозиційних партій, об’єднань, рухів; багатопартійність; - охорона державою невід’ємних природних прав людини та громадянських свобод; - визнання пріоритетності прав та інтересів особи, непорушності її честі і гідності, створення гарантій її захисту; - розв’язання питань і прийняття загальних рішень за принципом більшості з урахуванням прав меншості і повагою до її позицій; - рівність закону для всіх і рівність усіх перед законом; - дотримання “правил гри” суб’єктами політичного процесу у політичній взаємодії, у боротьбі за владу, при формуванні органів влади; - взаємна відповідальність держави і особи, правова відповідальність офіційних осіб держави за дії, які вони чинять від її імені; можливість оскаржити в судовому порядку неправомірні дії державних органів і посадових осіб; - поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову, їх взаємна урівноваженість та відкритість; - незалежність судів та суддів від органів державного управління, правлячих політичних сил; наявність ефективної системи захисту прав людини; визначальна роль суду у розв’язанні всіх спірних питань, підконтрольність йому всіх громадян та інститутів; визнання й здійснення на практиці принципів конституціоналізму й законності, конституційний нагляд за дотриманням законності; - наявність ефективних форм контролю за дотриманням законів та інших нормативно-правових актів; загальнодоступність суспільно значимої інформації, незалежність засобів масової інформації. Реалізація відзначених принципів правової держави забезпечує повагу до прав і свобод особистості та їх дієвий захист. На цій підставі можна ототожнити “правову” і “демократичну” державу. В правовій державі чітко обмежується діяльність владних структур за принципом “дозволено лише те, що прямо наказано законом” та встановлюється чіткі межі поведінки пересічного громадянина згідно з принципом “дозволено все, що прямо не заборонено законом”. Водночас, для правової держави недостатньо обмеження її діяльності правом та проголошення верховенства закону. Адже зазначені ознаки можуть бути притаманними і неправовій, деспотичній державі з тоталітарним політичним режимом. В такому разі панування закону перетворює населення країни в безправних підданих. На цій підставі свідченням наявності правової держави є панування права і закону, похідних від “ природних прав ” і свобод людини як члена громадянського суспільства. В такий спосіб громадянське суспільство виступає умовою існування правової держави. І навпаки, правова держава є необхідною умовою існування громадянського суспільства. Сучасна Україна проголосила і формально закріпила в законодавстві основні принципи правової держави, однак вони не повністю реалізовані в політичному житті країни. Причиною цього є збереження в політичній практиці радянської традиції, за якою держава є найвищою цінністю, що забезпечує її перевагу над правом, яке розглядається як інструмент державної влади. За таких умов громадянські права продовжують трактуватися як “дар” держави народові, яка може значно їх обмежити або й відібрати зовсім (наприклад, право власності, свободи віросповідання та ін.). Разом з тим, в останні роки спостерігаються тенденції до розвитку правових традицій в державному житті України. Їх виявом є зростання кількості громадян нашої держави, які відстоюють свої права та свободи, вирішують суперечки через суди (вітчизняні суди, Європейську комісію з прав людини та Європейський суд з прав людини). Розвиток таких тенденцій обумовлюється діяльністю громадянського суспільства, яке формує відповідну політико-правову культуру та громадянську активність українців. Зокрема Міжнародний фонд “Відродження” регулярно фінансує діяльність юридичних клінік, які сприяють громадянам у наданні консультацій з правових питань. У травні 2008 р. Рада з прав людини ООН визнала, що Україна досягнула прогресу у гармонізації вітчизняного законодавства з міжнародними нормами і стандартами, в укріпленні засобів правового захисту на національному рівні, у реформуванні правосуддя та підвищенні рівня правової культури.
2. Громадянське суспільство: сутність, функції та суб’єкти. Обов’язковою умовою формування правової держави є становлення і розвиток системи суспільних інститутів, які ототожнюються із громадянським суспільством. Концепція громадянського суспільства формувалася у XVII-XVIII ст. Її основні положення знайшли відображення у працях Т. Гоббса і Дж. Локка, Ш.-Л. Монтеск’є, а згодом – І. Канта, Г.Гегеля, Т. Пейна, Дж. Медісона, А.де Токвіля, К. Маркса, Ф. Енгельса, А. Грамші, Ю. Габермаса, Дж. Кіна, Е.Арато. Серед українських мислителів увагу проблемі формування громадянського суспільства в Україні приділяли М. Драгоманов, І. Франко, М. Грушевський, Б. Кістяківський, В. Липинський, мислителі діаспори (Р.Шпорлюк, О. Мотиль, В. Ісаїв, Т. Кузьо) та сучасні українські науковці (І.Кресіна, В. Селіванов, А. Колодій, А. Карась, Г. Щедрова). Громадянське суспільство – це сфера спілкування й солідарності, спонтанної самоорганізації і самоврядування вільних індивідів на основі добровільно сформованих асоціацій громадян, яка захищена необхідними законами від прямого втручання і регламентації з боку держави. Доструктури громадянського суспільства входять його cуб’єкти та інститути. Серед суб’єктів громадянського суспільства виділяються: 1) вільні та рівні індивіди, які об’єднуються на основі спільних інтересів; 2) добровільні асоціації, орієнтовані на вирішення певних громадських справ, які не може вирішити держава чи її органи; 3) вільна преса як засіб комунікації та самовиразу індивідів. Суб’єкти громадянського суспільства формують його інститути, до яких відносять: 1) церкву, 2) приватні заклади освіти, 3) недержавні ЗМІ, 4) приватні корпорації і споживчі кооперативи, 5) добровільні громадські організації та об’єднання, серед яких особливе місце займають політичні партії. Інститути громадянського суспільства функціонують у найрізноманітніших сферах суспільного життя. Серед них визначають: 1) економічну сферу, до якої входять приватні корпорації і споживчі кооперативи. Вони спираються на недержавну (індивідуальну і колективну) власність на засоби виробництва, свободу підприємницької, трудової і споживчої діяльності. Це є “фундамент” громадянського суспільства, наявність якого робить людину незалежною від держави. 2) соціальну сферу,представлену недержавними спільнотами (класовими, етнічними, демографічними (особливо сім’єю), професійними тощо). 3) політичну сферу,яку формують недержавні політичні інститути (політичні партії, громадські організації і суспільні рухи, органи місцевого самоврядування, засоби масової інформації). Вони є основними засобами впливу громадянського суспільства на державу. 4) духовну сферу, – це окремі установи: школа, церква, культурно-мистецькі заклади. Громадянське суспільство виконує ряд функцій: - соціалізації, яка орієнтує індивідів на “суспільно-корисні справи”; - поширення громадянської політичної культури, що сприяє зміцненню демократичного ладу, надання процесові демократизації незворотного характеру; - формування механізму самоорганізації людей для виконання суспільних справ; - противаги владним структурам, недопущення узурпації влади. До ознак громадянського суспільства відносять: - існування вільної особистості; - функціонування вільних ЗМІ та засобів масової комунікації, які впливають на формування громадської думки; - діяльність приватних підприємств; - мережу громадських організацій, захищених законом і незалежних від держави; - накопичення соціального капіталу ( солідарності, довіри, співробітництва). Важливо розглянути особливості взаємодії держави і громадянського суспільства. Держава і громадянське суспільство – це свого роду антиномія, яка дозволяє здійснити розподіл цілісного суспільного організму на дві взаємопов’язані і взаємообумовлені сфери – політичну і соціальну. Для держави характерні тенденція до централізації, впорядкування суспільного життя, переважання вертикальних та ієрархічних зв’язків. Натомість для громадянського суспільства властиві тенденції до децентралізації і свободи особи та домінування горизонтальних, невладних зв’язків.
Таблиця 14.1. Відмінності між державою і громадянським суспільством:
Загалом виділяють декілька моделей взаємовідносин громадянського суспільства і держави, які визначаються типом політичного режиму країни: демократичним, авторитарним або тоталітарним. За демократичного політичного режиму у правовій державі громадянське суспільство виступає партнером держави. Воно здійснює вплив на державу через формування органів влади шляхом виборів, активною та самостійною діяльністю партій, ЗМІ та громадських організацій. Вони захищені законом від державного втручання у внутрішню сферу їх функціонування. Розвинене громадянське суспільство можливе лише у державі, яка реагує на запити і потреби асоційованого громадянства, сприяє його розвитку, запобігає виникненню конфліктів. Взаємовідносини держави і громадянського суспільства мають будуватися на основі діалогу і співпраці, що, своєю чергою, сприятиме демократичному розвитку держави. Порушення рівноваги між державою і громадянським суспільством призводить до гіпертрофії владних структур, диктату держави, відчудження і політичного безсилля народу. Саме це продемонстрував досвід тоталітарних режимів XX ст., зокрема і в колишньому СРСР. Водночас, розвинені держави заходу демонструють перевагу громадянського суспільства над державою, хоча повинен зберігатись баланс у правах і можливостях держави та громадянського суспільства, їх рівність. За умов авторитарного політичного режиму держава не здійснює тотального контролю над суспільством, не нав’язує йому свою ідеологію. Як наслідок, зберігається автономія особи і суспільства в неполітичних сферах, існує недержавний сектор економіки. Домінує одна політична партія. Проте громадянське суспільство істотно не впливає на процеси прийняття політико-правових рішень, формування органів державної влади тощо. За тоталітарного політичного режиму громадянське суспільство взагалі відсутнє. За таких умов суспільство не здійснює політичного впливу на державну організацію. Це пояснюється необмеженим державним контролем над суспільним і приватним життям, коли держава стає власником всіх засобів виробництва, підпорядковує наявні громадські організації. В умовах панування тоталітарного режиму не держава існує для людей, а люди для держави. Людина в тоталітарній державі перетворюється на “абсолютного громадянина”, а згодом – у підданого, безсилого і безпорадного перед апаратом насильства і примусу. Народ стає “масою” і набуває ознак “натовпу”. Наприклад, у колишньому Радянському Союзі громадські організації створювались під егідою державно-партійного апарату та повністю йому підпорядковані. Вони виконували функцію своєрідного засобу контролю над діяльністю більш-менш орієнтованих на суспільно-політичні справи, активних громадян. Після проголошення незалежності України відновився процес формування громадянського суспільства. Чинниками його формування в Україні є: 1) вільні та альтернативні політичні вибори, 2) незалежні (насамперед від органів влади) засоби масової інформації, 3) розвиток місцевого самоврядування, 4) політичні партії, здатні представляти групові інтереси. Однак, виділяють окремі негативні тенденції в формуванні українського громадянського суспільства. По-перше, в Україні органи влади різного рівня діють неефективно. Численні міністерства, відомства, державні комітети, підкомітети, комісії, тощо демонструють неспроможність вивести країну із системної кризи, наслідком чого був динамічний процес відчудження громадян від держави, влади і політики. За висновками вітчизняних політологів та соціологів, серед постсоціалістичних європейських держав Україна залишається в числі “лідерів” за рівнем недовіри населення до владних структур. Що свідчить про неефективність функціонування владної піраміди громадянського суспільства. По-друге, в Україні на сьогодні політичні партії не достатньо сприяють належному встановленню каналів звязку між державою і громадянами. Чимало партій, особливо під час виборчих кампаній, намагаються показати себе представниками інтересів усього народу, а не певних соціальних груп, що є недалекоглядним популістським кроком. Свідченням цього є досвід Народного руху України та Української республіканської партії, інших націонал-демократичних сил. На початку 90-х рр. вони позиціонували себе захисниками інтересів “всього народу”, а не окремих верств суспільства. В результаті, зараз ці партії є на узбіччі політичного життя. Отже, характерна для розвиненого громадянського суспільства система представництва інтересів різних груп населення у вигляді об’єднань громадян, в Україні не працює. По-третє, особливостю соціальної структури сучасної України є відсутність вагомого прошарку середнього класу. Це провокує зубожіння численних верств населення, поляризацію багатства і бідності. Понад 65% населення України є бідними й існують в умовах крайньої невизначеності та непевності. Через несформованість середнього класу, розшарування суспільства частина населення поступово розчаровується в демократичних цінностях, впевнене у неможливості громадян впливати на функціонування органів державної влади. Відповідно, така важлива передумова становлення громадянського суспільства як високий рівень добробуту населення в Україні не реалізується. Формування громадянського суспільства в Україні як стратегічна мета розвитку держави буде досягнута завдяки розвитку національної духовної культури на основі принципів ідейного й політичного плюралізму, національних і світових культурних надбань, а також через усунення негативних ментально-психологічні нашарувань у свідомості українського населення, зумовлених тоталітарною суспільно-політичною практикою, через вміле поєднання елементів загально-цивілізаційного досвіду з віковими традиціями української культури.
Таблиця 14.2.
Схема 14.1. Функції громадянського суспільства
Схема 14.2. Суб’єкти громадянського суспільства
Схема 14.3. Ознаки громадянського суспільства
Схема 14.4. Інститути громадянського суспільства
Питання для самоконтролю 1. Назвіть теоретиків концепції правової держави. 2. Виділіть та охарактеризуйте принципи правової держави. 3. Які інститути громадянського суспільства Ви можете назвати? 4. Назвіть суб’єктів громадянського суспільства. 5. Назвіть ознаки громадянського суспільства. 6. Які функції виконує громадянське суспільство? 7. Які особливості взаємодії держави і громадянського суспільства в демократичних державах? 8. Назвіть чинники формування громадянського суспільства в Україні?
Рекомендована літеретура 1. Бабкіна О.В., Горбатенко В.П. Політологія. – К.: КМ Академія, 2002. – 528 с. 2. Піча В.М., Хома Н.М. Політологія: Підручник для студентів вищих закладів освіти. 5-те вид., стереот. – Львів: Новий світ-2000, 2008. – 304 с. 3. Політологія: Навч. посібник / О.О.Волинець, М.П.Гетьманчук, В.В.Гулай, С.І.Дорошенко, І.Р.Малик, О.Ю.Мороз, Р.Я.Пасічний, О.В.Піскорський, П.П.Ткачук, В.І.Харченко. – Львів: Вид-во НУ “Львівська політехніка”, 2005. – 360 с. 4. Політологія. Кн. перша: Політика і суспільство. Кн. друга: Держава і політика / А.Колодій, Л.Климанська, Я.Космина, В.Харченко. – 2-е вид., перероб. та доп. – К.: Ельга, Ніка-Центр, 2003. – 664 с. 5. Шляхтун П.П. Політологія (теорія та історія політичної науки): Підручник. – К., 2002. – 576 с.
Додаткова література 1. Буник М.З. Теоретико-методологічні аспекти співвідношення громадянського суспільства і держави // Українська національна ідея: реалії та перспективи розвитку. – 2006. – №18. – C. 17-22. 2. Громадянське суспільство / Культурологічний часопис “Ї”. – 2001. – №21. – 278 с. http://www.ji.lviv.ua/pdf/21.pdf 3. Габермас Ю. Структурні перетворення у сфері відкритості: дослідження категорії громадянське суспільство. – Львів: Літопис, 2000. – 318 с. 4. Карась А.Ф. Філософія громадянського суспільства в класичних теоріях і некласичних інтерпретаціях. – К.; Львів: ВЦ ЛНУ ім. І.Франка, 2003. – 520 с. 5. Колодій А.Ф. На шляху до громадянського суспільства. Теоретичні засади й соціокультурні передумови демократичної трансформації в Україні. – Львів: Вид-во “Червона Калина”. – 2002. – 276 с.
РОЗДІЛ 15. ФОРМА ДЕРЖАВИ 1. Форма держави: поняття та складові елементи. 2. Форма державного правління. 2.1. Монархічна форма правління. 2.2. Республіка як форма правління. 3. Державно-територіальний устрій.
1. Форма держави: поняття та складові елементи. В різних державах її структура має переважно однакове призначення, однак практична реалізація впливу органів влади на особисте і суспільне життя громадян має різні наслідки і часто є доволі відмінною у різних країнах. З метою виокремлення та систематизації різноманітних держав в політичній науці використовують поняття форма держави – сукупність найбільш загальних ознак держави, які зумовлені різними способами організації влади. На творення певної форми держави має вплив цілий ряд чинників: а) співвідношення політичних сил; б) історичні традиції, політична культура, сукупність інститутів минулого, що перейшли у спадщину; в) геополітичне становище країни; г) особа державного лідера. Термін „форма держави” є складним, синтетичним поняттям і розкривається через три вужчі характеристики: - форму державного правління (інституціональна характеристика організації влади); - державно-територіальний устрій (територіальна характеристика організації влади); - політичний режим (функціональна характеристика організації влади). Форма державного правління – певний спосіб організації верховної влади в державі, який визначається джерелами походження, порядком формування та правовим статусом вищих органів влади і обумовлює їх структуру, принципи взаємовідносин і співвідношення сфер компетенції кожного з них. Державно-територіальний устрій – територіально-політична організація держави, що визначається політико-правовим статусом її терторіальних складових частин та принципами їх взаємовідносин з центральними органами влади і між собою. Політичний режим – спосіб функціонування державної влади, система методів і прийомів її реалізації, які визначають характер відносин між владою та народом, рівень правової захищеності особи, виявляють ставлення владних структур до правових основ своєї діяльності.
2. Форма державного правління. 2.1. Монархічна форма правління. За формою державного правління держави поділяються на два основні різновиди – монархія та республіка.
Таблиця 15.1. Основні відмінності між республікою і монархією.
Варто зауважити, що остання відмінність між республікою і монархією діє тільки стосовно абсолютної монархії. Монархії поділяються на необмежені (абсолютні) та обмежені (конституційні). В абсолютній монархії вся повнота влади зосереджена в руках монарха, який одноосібно призначає уряд, що виконує його волю. Представницькі інститути відсутні. В наш час абсолютна монархія збереглася в Саудівській Аравії, Об’єднаних Арабськх Еміратах, Катарі, Омані та ін. В конституційних монархіях в компетенції монарха є лише ті повноваження, які визначені за ним конституцією. В залежності від обсягу повноважень монарха конституційні монархії, в свою чергу, поділяють на дуалістичні і парламентські. В дуалістичних монархіях (Йорданія, Кувейт, Марокко) влада поділена між монархом і парламентом. Повноваження монарха обмежуються у сфері законодавства. Однак він може видавати власні укази, що мають силу закону та відхиляти закони, прийняті парламентом. Повноваження монарха у виконавчій сфері дещо ширші. Так, у компетенції монарха є призначення уряду, який він може звільнити у будь-кий час. Уряд є відповідальний і перед монархом, і перед парламентом. Наступним різновидом обмеженої монархії є парламентська монархія (Великобританія, Бельгія, Іспанія, Швеція, Японія і т.д.). В даному випадку обсяг повноважень короля чи імператора є настільки незначним, що швидше можна говорити про збереження „символу монархії”, ніж про монархічну форму державного правління. Система правління в парламентських монархіях нагадує спосіб урядування в парламентській республіці.
Таблиця 15.2. Основні відмінності між дуалістичною і парламентською монархіями.
Варто зазначити, що окремо також виділяють теократичну монархію, в якій політична і духовна влада зосереджена в руках однієї особи чи групи (Ватикан, Катар, Бахрейн та ін.).
2.2. Республіка як форма правління. Найпоширенішою формою державного врядування в сучасному світі є республіка. Республіка – це форма правління, за якої найвища державна влада здійснюється виборними органами, що обираються населенням на певний визначений термін. Представницькі повноваження обраного глави держави виконуються за дорученням виборців, парламенту або іншого органу, перед якими він є відповідальним. Повноваження глави держави є обмежені в часі. Розрізняють три види республік: - президентська – США, Мексика; - парламентська – ФРН, Італія; - парламентсько-президентська (змішана) – Франція, Україна, Росія.
Таблиця 15.3. Порівняльна характеристика основних різновидів республік.
3. Державно-територіальний устрій. За державно-територіальним устроєм всі держави поділяються на прості (унітарні) і складні. Унітарна – єдина держава, територіально-адміністративні частини якої не мають власного суверенітету і політичної самостійності, є найпоширенішою формою державно-територіального устрою. Поділ території на адміністративні одиниці, статус керуючих ними органів визначається загальнодержавними правовими нормами. Унітарні держави мають декілька підвидів: - держави в яких керівництво на місцях здійснюється призначеними центром урядовцями при відсутності виборних місцевих органів; - держави в яких є виборні місцеві органи, але їх діяльність контролюється представниками центральної влади (Франція, Японія); - держави в яких центральні владні структури здійснюють опосередкований контроль над виборними органами місцевого управління (Великобританія, Нова Зеландія); - держави, де органам місцевого самоврядування надані найширші повноваження у розв’язанні питань економічного, соціального та культурно-духовного розвитку; - держави з адміністративно-територіальними автономіями (Данія, Іспанія, Італія, Україна). Федерація – союзна держава, яка складається з державних утворень, що наділені певною політичною і юридичною самостійністю. Члени федерації мають право в межах своєї конституції створювати парламенти та уряди, видавати закони, встановлювати податки, запроваджувати своє громадянство. Розподіл повноважень між федерацією та її суб’єктами регламентується федеральними законами та конституцією, які зберігають своє верховенство в межах федерації. Федеральні органи влади вирішують питання оборони, зовнішньої політики, фінансового регулювання, грошової системи, соціального захисту та ін. Здебільшого суб’єкти федеративних держав не мають права виходу з федерації (Австрія, Австралія, ФРН, США, Росія), а якщо таке право і існує (Канада) то механізм виходу дуже складний. Конфедерації – це союзи суверенних держав, що укладаються з метою реалізації спільної мети, як правило зовнішньополітичної чи оборонної. Суб’єкти конфедерації зберігають основну частину свого суверенітету, державну самостійність, делегуючи конфедерації лише обмежений перелік повноважень. Рішення керівних органів конфедерації реалізуються лише за згоди і через власні інституції кожної держави-учасника союзу. Конфедерація формує свої фінанси за рахунок внесків держав-членів. Сьогодні конфедеративні держави є рідкісним явищем, швидше, вони існували як перехідна форма до федерації (Швейцарія до 1848р, США у 1776-1787рр., Німецький союз у 1815-1867 рр.). Деякі політологи вважають, що така міжнародна організація як Європейський союз є наближено до конфедерації (слабкою конфедерацією). Імперії – насильно створені складні держави, що досить часто мають деспотичні форми правління. В залежності від рівня розвитку комунікацій, могутності метрополії, політичного режиму, здатності підлеглих до спротиву обсяг повноважень складових частин імперії та ступінь їх інтегрованості може бути різним. Імперії були притаманні для минулих епох і вважаються багатьма дослідниками формами, що передували федераціям. Що стосується третьої складової форми держави – політичного режиму, то він детально розглядатиметься в наступному розділі.
Таблиця 15.4. Порівняльна характеристика основних різновидів сучасних форм державно-територіального устрою.
Схема 15.1. Форма держави та її складові
Питання для самоконтролю 1. Через які складові розкривається термін «форма держави»? 2. Що таке форма державного правління? 3. Які види держав за формою державного правління ви знаєте? 4. Чим відрізняється республіка від монархії? 5. Які ви можете назвати різновиди монархій? 6. Які види республік ви знаєте? 7. Що таке державно-територіальний устрій? 8. Назвіть види держав за державно-територіальним устроєм. 9. Розкрийте поняття політичного режиму.
Рекомендована літеретура 1. Гелей С., Рутар С. Політологія: Навч. посіб. – К.:Знання, 2007. – 309 с. 2. Мала енциклопедія етнодержавознавства /За ред. Ю.І. Римаренка. – К., 1996. – 942 с. 3. Основи політичної науки. Курс лекцій / За редакцією Б.Кухти. – Львів: Кальварія, 1996. – 238 с. 4. Піча В.М., Хома Н.М. Політологія: Підручник для студентів вищих закладів освіти. – Львів: Магнолія Плюс, 2005. – 304 с. 5. Політологічний енциклопедичний словник – К.: Генеза, 1997. – 400 с. 6. Політологія: Навчальний посібник / Волинець О.О., Гетьманчук М.П. та ін. – Серія «Дистанційне навчання». – № 28. – Львів: Видавництво НУ «Львівська політехніка», 2005. – 360 с. 7. Політологія: Підручник для студентів вищих навчальних закладів / За ред. О.В.Бабкіної, В.П.Горбатенка. – К. Академія, 2003. – 528 с. (Альма-матер). 8. Політологія / За ред. А.Колодій. – К.: Ельга, Ніка-Центр, 2003. – 664 с. 9. Рудич Ф.М. Політологія: Підручник. – К.: Либідь, 2005. – 478 с. 10. Словник-довідник політологічних термінів / За ред. Гетьманчука М.П., Ткачука П.П. – Львів: ЛІСВ, 2006. – 228 с. 11. Шляхтун П.П. Політологія (теорія та історія політичної науки): Підручник. – К.: Либідь, 2002. – 576 с.
Додаткова література 1. Зайчук О.В. та ін. Теорія держави і права. Академічний курс. – К., 2006. – 688 с. 2. Рутар С. Держава як основний елемент політичної системи // Розбудова держави. – 1993. – №7. 3. Рябов С. Політологічна теорія держави. – К.: КНЕУ, 1996. – 201 с. 4. Шаповал В. Державний лад країн світу. – К., 1999. РОЗДІЛ 16. ДЕМОКРАТІЯ ТА ДЕМОКРАТИЧНІ ПОЛІТИЧНІ РЕЖИМИ. 1. Поняття про демократію. Античне і сучасне розуміння демократії. 2. Політичні принципи демократії. 3. Концепції демократії. 4. Основні ознаки демократичного політичного режиму.
1. Поняття про демократію. Античне і сучасне розуміння демократії. У різні історичні епохи, в різних державах в поняття "демократія" вкладався різний зміст. І нині, дана категорія є найбільш багатозначною, багатоаспектною та багатогранною. Термін „демократія”( грец.demokratia – влада народу, від demos – народ і kratos – влада) означає народовладдя. Вперше цей термін зустрічається у творчості давньогрецького мислителя Геродота. У Стародавній Греції демократія визначалась як особлива форма організації держави, за якої влада належить не одній особі (чи групі осіб), а народу (зокрема,–усім вільним громадянам античного міста-полісу). Проблема демократії та її ролі у суспільно-політичному житті є однією із центральних у політології. Науковці наголошують на багатозначності терміну, який використовується в наступних значеннях: 1. Демократія як форма політичної організації суспільства, що грунтується на визнанні народу джерелом влади, участі громадян у процесі прийняття рішень, гарантованості прав і свобод особи, забезпеченні права громадян на контроль за діяльністю владних структур, здійсненні публічної підзвітністі правителів громадськості, реалізації принципів представництва інтересів усіх суспільних груп. 2. Демократія як тип політичного режиму. 3.Демократія як тип і форма організації будь-якого суспільного об’єднання (партії, організації, асоціації), що функціонує на засадах рівності своїх членів, періодичної виборності керівних органів та прийняття рішень більшістю (партійна, профспілкова, виробнича та інша демократія). 4.Демократія розглядається як ідеал суспільного устрою, що базується на певній системі цінностей (свободи, політичної рівності, народного суверенітету, поваги до прав людини, правової захищеності особи, участі громадян в управлінні державою тощо). 5.Перетворюючись із світоглядного ідеалу в цілі політичної діяльності демократія набуває ознак громадського руху за відповідні світоглядні цінності (національно-демократичного, соціально-демократичного, ліберально- демократичного, християнсько-демократичного тощо). Отже, термін „демократія” є одним з найбільш розповсюджених, багатоаспектних і багатозначних понять як політичної теорії так і політичної практики. Узагальнюючи багатоманітність трактувань, зазначимо, що демократія – - це організація та функціонування державної влади на засадах визнання народу її джерелом і носієм, на прагненні забезпечити справедливість, рівність і добробут усіх при розв"язуванні проблем і питань суспільного врядування; -це форма суспільного ладу, заснована на участі громадян в процесі прийняття рішень через пряме народовладдя і делегування свого суверенітету представницьким і виконавчим органам влади, за якої гарантуються права і свободи особистості і меншин, забезпечується право громадян на контроль за діяльністю владних структур, реалізуються принципи поділу влади та представництва інтересів всіх соціальних груп; -це форма організації та функціонування політичної системи, за якої існують рівні можливості для здійснення прав і свобод кожного члена суспільства. Залежно від ступеня участі народу в управлінні суспільними справами, демократія може функціонувати у певних організаційних формах – прямій (безпосередній) та представницькій. Пряма (безпосередня) демократія передбачає безпосереднє волевиявлення народу при виробленні та прийнятті державних рішень (на зборах, референдумах, плебісцитах, всенародних обговореннях тощо). Представницька демократія – форма здійснення державної влади через виборні органи та вільно обраних представників, які діють від імені своїх виборців та підзвітні їм. Представницька демократія передбачає опосередковану участь громадян у прийнятті рішень шляхом вибору ними своїх представників в органи державної влади. Історично первинною формою демократії вважається демократія, яка виникла і функціонувала у античних містах-полісах в 5 ст до н.е. Добу античності часто називають класичним періодом полісної організації суспільства. Античний поліс – це місто-держава, певна форма соціально-економічної і політичної організації суспільства у Стародавній Греції та Стародавній Італії, що об"єднував вільних громадян міста. Поліс мав власні форми політичного устрою, звичаї, традиції, право. Брати активну участь у політичному житті поліса – було обов"язком кожного громадянина. Початки демократичного врядування прийнято пов’язувати з реформами Солона у VI столітті до н.е. Однак особливого розвитку демократія набула в Афінській державі часів Перікла (490-429 рр. до н.е.), якого називають "батьком афінської демократії". В Афінській державі вирішення усіх важливих суспільних питань та загальнодержавних справ відбувалось на народних зборах, до участі у яких залучались громадяни полісу. Суспільне життя характеризувалось значним інтересом людей до політики та їхньою високою політичною активністю. Політика для афінянина не була віддаленим та відчуженим об"єктом, а сприймалась, як частина життя. Однак варто зазначити, що громадянство в ті часи було дуже обмеженим і його мало далеко не все населення держави, як у сучасних демократіях. Отже, основними рисами античної демократії були: - Маломасштабність демократії. Демократія не поширювалась на інші міста-поліси і не сприяла об"єднанню греків навіть перед зовнішньою загрозою. - Широке застосування механізмів прямої демократії, коли усі громадяни полісу мали право і обов"язок брати участь у прийнятті рішень з важливих державних питань. Найчастіше це відбувалось на міських зборах, які скликались виборним органом. - У часть громадян у здійсненні правосуддя та виконання ними адміністративних функцій у державних установах. Ці посади займались на виборній основі або шляхом жеребкування на один рік. - Моністичне уявлення про наявність спільного громадського інтересу та про його гармонійне поєднання з особистими інтересами громадян. -Одностайність при прийнятті рішень. Фракційність і інакомислення засуджувалися і каралися остракізмом – відлученням від громади (в Афінах – терміном на 10 років). -Вузьке громадянство, яке обмежувалося корінним (у другому поколінні для афінської демократії) вільним населенням чоловічої статі міста – держави. -Принцип рівності та свободи громадян виводився з членства у даній громаді і був підпорядкований її спільним інтересам. Уявлення про будь-які універсальні людські чи політичні права були відсутні. Починаючи з XVII–XVIII століть починають формуватись національні держави. Уявлення про демократію суттєво змінюється. Сфера застосування поняття демократії переноситься з міста-держави на націю-державу. Тобто, старе розуміння демократії (як самоврядування, що вимагало невеликих політичних одиниць, базувалось на єдиній волі народу і здійсненні народного суверенітету через пряму участь в управлінні) не знаходить застосування в державних об’єднаннях з великими територіями і багаточисельним населенням. В кінці XVIII-поч.XIX століть розвиток ідей народного суверенітету відбувається у новому напрямку– політичного плюралізму й представництва інтересів. Формуються уявлення про демократію як форму правління, при якій владний суверенітет народу реалізується як через пряме народовладдя так і через делегування владних повноважень представницьким органам. Отже, з появою масштабних держав-націй відбуваються глибокі зміни в інститутах та практиці демократії. Американський політолог Роберт Дал вказує на наступні: -Невід"ємним елементом сучасної демократії стало представництво. Народ необов’язково сам має приймати рішення. Народ делегує свою волю виборним уповноваженим представникам, які відстоюють його інтереси на державному рівні. - Розміри демократичної держави мають перспективу необмеженого зростання. - Механізми прямої демократії відрізняються обмеженою сферою застосування (за винятком деяких країн, наприклад Швейцарія, де вони належать до національної специфіки). - Розмаїтість суспільного життя, множинність інтересів стала сприйматися як норма. -Долаються моністичні уявлення про єдиний загальнонародний інтерес та єдину народну волю,які були властиві античній демократії - Політичний плюралізм визнається принципом функціонування всієї політичної системи. - Конфлікти інтересів, зіткнення позицій розглядаютьсяяк неминуче і природне явище. - Розширення індивідуальних прав, свобод особи стало характерною ознакою сучасних представницьких демократій, які дістали назву ліберально-демократичних систем. - Виникла поліархія – сучасна форма представницької демократії, що відрізняється від ранніх маломасштабних демократій і недемократичних систем. Поняття "поліархія" Р.Дал ввів з метою представити різницю між демократичним ідеалом і демократичною практикою і показати, що старі уявлення про демократизм політичного устрою не відповідають умовам сучасних складних суспільств. Отже сучасне розуміння демократії пов"язане із становленням національних держав у Нові часи та із виникненям складних плюралістичних суспільств, перед якими постала важлива проблема врегулювання конфліктів інтересів та захисту прав особи. Основні відмінності між античними та сучасними уявленнями про демократію
|
Схема 13.1.
