Влада як явище 7 страница
Активістська (партисипаторна) політична культура характеризується чіткою орієнтацією людини на активну роль у політичній системі, залученістю та раціональністю. Громадяни свідомо прагнуть впливати на політичну сферу, направляти її діяльність, з метою задоволення власних інтересів за допомогою законних засобів впливу (вибори, демонстрації тощо). Такий тип культури притаманний для розвинутих демократичних держав. У реальній політичній практиці відбувається поєднання цих «чистих» типів. У результаті твориться 3 типи змішаних політичних культур: патріархально-підданська, піддансько-партисипаторна, патріархально-партисипаторна. Втім найбільш оптимальним є змішаний тип політичної культури, який дослідники назвали «громадянською культурою». У своїй основі вона є партисипаторною культурою, яка інтегрувала певні елементи патріархальної та підданської. Вчені це пояснюють тим, що демократія – це не тільки свобода та активність, а й відповідальність, підкорення законам, правилам та принципам. Громадянська культура – це культура, у якій існує консенсус стосовно легітимності політичних інститутів, напрямку та змісту суспільної політики, широко поширена терпимість стосовно плюралізму інтересів та переконань, а також почуття політичної компетентності та взаємної довіри громадян. Дослідники спробували визначити приблизні співвідношення ідеальних типів політичних культур. Так, «формула» громадянської культури виглядає таким чином: 60% «учасників», 30% «підданих» та 10% «парохіалів». Таким чином, громадянська культура є найвищим проявом політичної культури, за якої суб'єкти політичного процесу у своїй діяльності керуються передусім інтересами всього суспільства і саме йому підпорядковують свої часткові, корпоративні цілі, а дії цих суб'єктів спрямовуються на досягнення громадянського консенсусу і здійснюються в межах правової держави. Окрім вищезазначений типів політичної культури виділяють також фрагментарну та інтегровану політичну культуру. Для фрагментарної культури характерна відсутність згоди стосовно основних принципів політичного устрою та правил поведінки у політиці, що визначається наявністю різноманітних й конфліктуючих систем цінностей, ідей та установок. У рамках цієї культури переважають місцеві політичні лояльності над національними, відсутні загальноприйняті процедури залагодження соціальних конфліктів, а також довіра між окремими групами суспільства. Інтегрована (гомогенна) політична культура характеризується низьким рівнем політичного насилля, переважанням громадянських процедур у налагодженні політичних конфліктів на основі норм права та з урахуванням інтересів всіх учасників конфлікту, довірою у політичних відносинах, лояльністю щодо існуючого режиму, його інститутів та механізмів. Для гомогенного типу політичної культури притаманна наявність значної кількості різних, але мирно співіснуючих та доповнюючих одна одну систем цінностей та установок (політичний плюралізм). Змішаний тип поєднує у собі риси гомогенного та фрагментарного типів політичної культури. У рамках цього типу існує згода щодо певних питань у суспільстві, але щодо інших – зберігається жорстка конфронтація. Виділяють також тоталітарну та демократичну політичну культури. Для тоталітарної політичної культури притаманні переважання у суспільстві колективістської психології та цінностей, загальна нетерпимість до інакомислення, ігнорування відмінних від загальноприйнятих інтересів, культ сильної необмеженої влади та лідера, ставка на силу у вирішенні конфліктів, пошук внутрішніх та зовнішніх ворогів. Демократична політична культура характеризується високим рівнем політичної активності громадян, їх включенням у політичну систему. За такого типу культури визнаються громадянські права і свободи, реалізуються принципи контролю за діяльністю уряду, визнаються відмінності між політичними силами. Загалом це культура громадянського суспільства у правовій державі. 4. Політична культура України. Особливості державотворчих процесів в Україні, демократизація та гуманізація суспільних відносин, процес переходу від тоталітаризму до демократії, від неправової до правової держави сприяє становленню демократичної політичної культури, зростанню впливу людини на політичне життя, відображенню у ньому багатоманітних суспільних інтересів. Дослідники стверджують, що основою типової політичної поведінки в Україні, як і у будь-якій країні, є система цінностей та норм національної політичної культури, що сформована під впливом історично зумовлених етнічних політико-правових традицій. Таким чином, політична культура українців є особливим та універсальним способом відтворення минулого, сьогодення та майбутнього життя нашого народу. У сучасних дослідженнях стверджується, що у політичній культурі пострадянських країн домінують колективістські соціонормативні настанови, що успадковані з часів панування радянської системи, які поєднуються із яскраво вираженою антисистемністю, заідеологізованістю масової політичної свідомості, що проявляється у поляризації політичних позицій різних соціополітичних сил. Тоталітарна система за роки свого панування в Україні надзвичайно вплинула на менталітет нашого народу, що проявилось у прагненні до загальної матеріальної рівності та справедливості, міцній вірі у патерналістські зобов′язання держави перед громадянами, зневірі у спроможність громадян брати активну участь в управлінні державою, страху рішуче діяти без дозволу начальства та брати на себе відповідальність за вчинене, нетерпимості до неординарних політичних ідей та форм активності тощо. Ще одним показником політичної культури в Україні є практична нерозвинутість суспільно-політичного та соціально-економічного компромісу чи досягнення такого рівня стабільності суспільних взаємовідносин, за яким починається етап соціального партнерства. Подолати таку ситуацію, що склалась у масовій українській суспільній свідомості за часів тоталітаризму, можливо шляхом індивідуалізації суспільного життя, коли особистість сприймається не як відображення групових, класових чи професійних втілень, а як самостійний та автономний суб′єкт політичного життя. Важливе значення у цьому контексті має й реалізація на практиці принципу поділу влади, її децентралізації, утвердження у масовій свідомості раціонального ставлення до всіх сторін суспільного життя. Особливо важливим є подолання дисбалансу між суспільним та індивідуальним рівнем політичної свідомості, коли політична верхівка суспільства та саме суспільство живуть окремим життям і функціонують за своєю власною логікою. Таким чином, йдеться про становлення демократичного типу політичної культури українського суспільства, яка буде характеризуватись визнанням самодостатності особистості, впевненістю у необхідності забезпечення та дотримання її свободи, політичною терпимістю до позицій та прагнень інших людей, законослухняністю, що поєднуватиметься з готовністю відстоювати у держави власні права, підтримкою основних демократичних установ та інститутів, увагою до дотримання закону всіма суб′єктами політичної діяльності. Схема 8.1. Функції політичної культури
Таблиця 8.1. Рівні політичної культури
Таблиця 8.2. Структура політичної культури
Таблиця 8.3. Типи політичної культури
Питання для самоконтролю 1. Які основні підходи до розуміння суті та значення політичної культури склались у сучасній політичній науці? 2. Назвіть основні функції, які виконує політична культура у суспільному житті. 3. Які основні елементи та рівні включає політична культура? 4. Які основні типи політичної культури виділяє політична наука. На основі яких критеріїв творяться ці класифікації? 5. Виділіть особливості політичної культури України. Які чинники, на вашу думку, визначають її специфічний характер?
Рекомендована літеретура 1. Алмонд Г., Верба С. Гражданская культура и стабильность демократии //Полис. – 1992. – №4. – С.122-134. 2. Білякова О.Г. Політичні цінності та сучасна політична культура //Політична культура демократичного суспільства: стан і перспективи в Україні: Матеріали всеукр. науково-практ. конф. – 26–27 лютого 1998 р. – К.: Гнозис, 1998. – 228с. 3. Бурдяк В.І., Ротар Н.Ю. Політична культура країн Європи в контексті інтеграційних процесів: Монографія. – Чернівці: Рута, 2004. – 328с. 4. Воронов І.О. Людина і політика: У пошуках гуманістичної альтернативи: Монографія. – К.: Генеза, 2003. – 320с. 5. Жадан І., Кисельов С., Кисельова О, Рябов С. Політична культура та проблеми громадянської освіти в Україні. Аналітичний звіт. – К.: Тандем, 2004. – 80с. 6. Матусевич В. Політична культура: теоретико–методологічні проблеми дослідження //Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 1998. – №4–5. 7. Политическая энциклопедия: в 2-х т. /Нац. обществ.-науч. фонд; Рук. проекта Г.Ю. Семигин. – М.: Мысль, 2000. 8. Політологія. Кн. перша: Політика і суспільство. Кн. друга: Держава і політика /А.Колодій, Л.Климанська, Я.Космина, В.Харченко. – 2-е вид., перероб. та доп. – К.: Ельга, Ніка-Центр, 2003. – 664 с. 9. Цимбалістий Б. Політична культура українців //Сучасність. – 1994. – №3 Додаткова література 1. Арутюнян Л. Н. Концепция политической культуры: состояние и перспективы //Политическая наука. – 1999. - № 3. – 33-46. 2. Бебик В.М., Головатий М.Ф., Ребкало В.А. Політична культура сучасної молоді. – К., 1996. 3. Буцевицький В. Пробеми політичної культури в Україні в процесі державотворення //Нова політика. – 1999. – №1. 4. Вуйчич В. Понятие политической культуры //Политическая наука. – 2000. – № 4. – С. 141-154. 5. Гурижина Е.О. Система ценностей как аспект политической культуры //Політична культура демократичного суспільства: стан і перспективи в Україні: матеріали всеукр. науково–практ. конф. – 26-27 лютого 1998 р. – К.: Гнозис, 1998. – 228с. 6. Дмитренко Л. Особливості сучасної української політичної культури: проблема визначення //Політичний менеджмент. – 2005. – №5. – С. 134–138. 7. Каменская Г.В. Политическая культура США //Мировая экономика и международные отношения. – 1993. – №4. 8. Almond G., Verba S. The Civic Culture: Political Attitudes and Democracy in Five Countries. Princeton, 1963. 9. Rozenbaum W.A. Political Culture: Basic Concepts in Political Science. – N.Y., 1975. 10. The Civic Culture Revised/ Ed. by Almond G., Verba S.. Boston: Little Brown, 1980. РОЗДІЛ 9. СУБ’ЄКТИ ПОЛІТИЧНОГО ПРОЦЕСУ. 1. Суб’єкти політики: поняття, типологія, функції. 2. Форми політичної взаємодії суб’єктів політики. 1. Суб’єкти політики: поняття, типологія, функції. Суб’єктом політики є та особистість, організація чи суспільна група, яка постійно і відносно самостійно бере участь у політичному житті відповідно до своїх інтересів, впливає на політичну поведінку інших суб’єктів, викликає своїми діями ті чи інші зміни в політичній системі. Інколи в науковій літературі замість терміну «суб’єкт» вживають термін «дійова особа» (actor) політики. Окремий індивід може вважатися суб’єктом політичного процесу за умови, коли він діє від імені певної суспільної групи, підтримується нею і наділений певними повноваженнями, владою. Виділяють кілька рівнів політичної суб’єктності індивіда:1) пересічний пасивний громадянин із мінімальним політичним впливом, який має статус майже виключно об’єкта політики; 2)громадянин, який бере участь у політичному житті через виконання загальних громадських обов’язків або через громадську організацію; 3)громадянин, який є членом політичної організації, включений до її складу за власною ініціативою; 4) громадсько-політичний діяч; 5) професійний політик; 6) політичний лідер. Включення в політичне життя, активна політична діяльність суб’єктів політики визначається такими передумовами: 1) матеріальним забезпеченням (наявність житла, продовольства, засобів зв’язку тощо); 2) наявністю соціально-культурних чинників, що забезпечують сприйняття суб’єктом політики навколишнього світу, оцінки тих чи інших подій; 3) політико-правовим забезпеченням - широким набором законів, традицій, моральних норм, що стимулюють політичну діяльність і гарантують здійснення політичних прав як окремих громадян, так і їх організацій. Відомо кілька класифікацій суб’єктів політики. Найпоширенішою є поділ суб’єктів на індивідуальних і групових. Груповий суб’єкт – це будь-який елемент соціальної структури (соціально-класової, професійної, територіальної, етнонаціональної тощо), який усвідомлює власні групові інтереси і прагне їх реалізувати на рівні політичної влади. До групових суб’єктів політики також відносять громадські організації, групи тиску, політичні партії або установа, керівні центри різного рівня (місцевого або загальнодержавного), які намагаються досягнути певних політичних результатів своєї діяльності. За рівнем залученості до політичного процесу, а також впливу на прийняття і виконання політичних рішень, групові суб’єкти політики поділяються на: базові (первинні), вторинні і безпосередні. Базові (первинні) суб’єкти політики – це великі суспільні групи, що виникають спонтанно і спонукають людей, що належать до них, займаючи певне економічне, соціальне та політичне становище, включатися у політичну боротьбу за його збереження або зміну. Сюди відносяться: нації; класи; соціальні, соціально-територіальні і соціально-демографічні спільноти; етнічні та релігійні групи тощо. Первинні суб’єкти політики виконують функції: 1) самоусвідомлення через визначення власних інтересів; 2) формування громадсько-політичних структур; 3) надання їм підтримки через масові акції та інші форми участі. Базові суб’єкти політики водночас є суб’єктами і інших видів діяльності – економічної, культурної, соціальної тощо. Найвпливовішими серед первинних суб’єктів політики є етноси, нації та соціально-класові групи. Нація – це етнополітична спільнота, якій притаманний високий рівень консолідації та самоусвідомлення, включеність у політичне життя, творення або прагнення до творення власної держави. Етноси і нації виступають суб’єктами політики за таких умов: 1) на етапі боротьби за національну державу або національно-адміністративну автономію; 2) при визначенні національних пріоритетів у період становлення політичних інститутів; 3) у міжнародних відносинах тощо. Соціально-класові групи – це спільноти, які різняться між собою за матеріальним становищем, владою, престижем, освітою, способом життя. На основі вказаних ознак класи поділяються на вищі, середні, нижчі та люмпенізовані. Вторинні суб’єкти політики – утворюються на базі первинних і є похідними від них. Сюди належать: політичні партії; масові політичні рухи; громадсько-політичні організації; групи тиску тощо. Різновидом груп тиску є лобістські групи – неформальні кулуарні об’єднання високооплачуваних агентів тих суспільних груп, які домагаються пріоритетного врахування своїх інтересів у політиці. Вторинні суб’єкти політики виконують чимало функцій в політичному житті, зокрема: 1) формують цінності і мету заінтересованих груп; 2) виробляють програми; 3) беруть участь у боротьбі за владу; 4) здійснюють тиск на владні структури. Безпосередні суб’єкти політичної діяльності – це особи або групи людей, що самі приймають політичні рішення і організовують їх виконання. Мова йдеться про: політичних лідерів; владні структури; керівні органи політичних партій, політичну еліту. До функцій безпосередніх суб’єктів політики відносять: 1) прийняття політичних рішень; 2) подолання конфліктів; 3) консолідацію суспільства; 4) організаційну діяльність; 5) боротьбу за самозбереження. За ступенем гласності у функціонуванні суб’єкти політики поділяються на відкриті (явні) та приховані (латентні). Останні не афішують свого існування і відстоюють інтереси протиправними способами, сприяють проникненню «своїх людей» у владні структури, удаючись до підкупу державних службовців, шантажу і насильства. До них належать: кліки (в Україні близький за значенням термін клан), мафії, родинно-земляцькі об’єднання. Кліка – це мала група, що існує у межах великої, виникає стихійно і намагається за допомогою закулісних дій сформувати певну суспільну структуру, щоб зайняти в ній панівне становище й отримати якнайбільшу матеріальну вигоду. Мафія – це строго ієрархізована і глибоко законспірована організація, яка намагається досягти користолюбних цілей у рамках не тільки якоїсь організації, а усього суспільства, використовуючи як законні, так і незаконні засоби. До родинно-земляцьких угрупувань належать люди певного кола, котрі займають ключові позиції в економіці, управлінні, культурі, вступають у різноманітні контакти між собою і надають взаємні послуги, незалежно від відмінностей у світогляді, політичних поглядах, соціальному становищі, освіті й багатстві. Діяльність прихованих суб’єктів політики характерна для держав з різними політичними режимами. Рівень їх політичного впливу залежить від: 1) соціальної і політичної структурованості суспільства; 2) рівня правової та політичної культури; 3) досконалості ринкових механізмів суспільної взаємодії. Важливо, що одна і та сама суспільна група в різних ситуаціях може виступати як суб’єктом, так і об’єктом політичної діяльності. 2. Форми політичної взаємодії суб’єктів політики. Політична система як цілісне утворення функціонує завдяки політичним відносинам. Останні об’єднують вертикальними та горизонтальними зв’язками політичні структури суспільства. Політичні відносини можна трактувати як систему взаємозв’язків та взаємодію суб’єктів політики в контексті завоювання, розподілу, використання та утримання контролю за політичною владою. Способи взаємодії суб’єктів політики значною мірою залежать від співвідношення їхніх інтересів. З погляду сумісності існує три типи інтересів: спільні, взаємо-заперечні і паралельні. Враховуючи цю класифікацію, можна виділити різні форми взаємодії суб’єктів політики. Форми політичної взаємодії – це усталені, інституційно або психологічно зумовлені способи поведінки суб’єктів, що взаємодіють. Умовно їх можна поділити на дві групи: 1) функціонування (співпраця, конкуренція, консолідація і панування; 2) розвитку (конфлікти і реформи). Співпраця – форма політичної взаємодії, яка ґрунтується на спільних діях суб’єктів політики, що мають спільні або відмінні цінності та інтереси, але прагнуть реалізувати взаємовигідну мету. Політична конкуренція – форма політичної взаємодії, за якої суб’єкти політики в рамках правових або не правових правил змагаються за перевагу у розподілі влади, матеріальних ресурсів і престижу. Консолідація – це форма політичної взаємодії, що веде до об’єднання заінтересованих груп для досягнення спільних цілей (наприклад, узгодження масових дій заради здійснення тиску на уряд чи парламент). Панування – це тип політичної взаємодії, який передбачає між суб’єктами політики нерівноправні стосунки: придушення, експлуатацію, підкорення тощо. Взаємодія суб’єктів політичного процесу не може відбуватися без конфліктів. Соціальний конфлікт – це зіткнення протилежних інтересів, цінностей, прагнень, що веде до протиборства груп, які їх захищають. Соціальний конфлікт стає політичним, якщо він зачіпає владні інституції або такі проблеми перерозподілу ресурсів, які не можуть бути вирішені без залучення фактора влади. Конфлікти виконують такі функції: сигнальну; інформаційну; диференціювальну; інтегральну; динамічну. Суб’єктами політичних конфліктів можуть бути: національні держави або групи національних держав; соціальні групи; політичні еліти; приховані суб’єкти політики тощо. Виділяють такі основні типи конфліктів: конфлікт інтересів, ціннісні конфлікти, конфлікти ідентифікації. Конфлікт інтересів переважає в економічно розвинутих країнах і має економічне підґрунтя (перерозподіл податків, обсяг соціального забезпечення тощо). Ціннісні конфлікти – це боротьба навколо уявлень про те, що є правильним або важливим, до яких цілей треба прагнути. Конфлікти ідентифікації характерні для суспільств, у яких індивіди ототожнюють себе лише з окремою групою (релігійною, мовною, етнічною), а не із суспільством взагалі. Політичні конфлікти часто набувають форм переворотів і революцій. Революції – це корінні, глибокі, якісні зміни, які виникають і здійснюються як результат накопичення суперечностей у процесі еволюційного розвитку, що розв’язуються переворотом, стрибком, різкими змінами. Політична революція – це суспільний рух і переворот, мета яких – повалення старого режиму шляхом насильницького завоювання політичної влади і здійснення докорінних змін політичного життя суспільства. Розв’язання конфліктних ситуацій передбачає три стадії: 1) підготовчий етап – завданням якого є визначити тип конфлікту, ступінь його загострення, наміри, цілі та орієнтації його учасників; 2) етап вирішення конфлікту – переговори; 3) завершальний етап, який передбачає вихід учасників переговорів із конфліктної ситуації, визначення об’єктивних критеріїв контролю за реалізацією прийнятих рішень. Сучасні плюралістичні суспільства досягли значних успіхів в узгодженні групових інтересів, збалансуванні конфліктності й консолідації свого розвитку. Їх досвід використовується для створення теоретичних моделей розв’язання конфліктів, які використовуються в політичній практиці для досягнення консенсусу і консолідації плюралістичних суспільств, які об’єднують групи з різними інтересами, але спільними фундаментальними цінностями. Схема 9.1. Поняття суб’єкта і об’єкта політики
|
