Судова влада.

Правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами на допускаються.

Судочинство здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції.

Конституційний Суд – єдиний орган конституційної юрисдикції в Україні.

Повноваження Конституційного Суду України:

1) вирішує питання щодо конституційності законів та інших правових актів Верховної Ради, актів Президента, актів Кабінету Міністрів, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим;

2) дає висновок щодо відповідності Конституції України чинних міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради для ратифікації;

3) дає висновок щодо додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента з поста в порядку імпічменту;

4) здійснює офіційне тлумачення Конституції та законів України.

До Конституційного Суду можуть звертатися: Президент; не менше сорока п’яти народних депутатів; Верховний Суд України; Уповноважений Верховної Ради України з прав людини; Верховна Рада Автономної Республіки Крим.

Конституційний Суд складається з 18 суддів і формується шляхом призначення по 6 суддів відповідно Верховною Радою, Президентом та з’їздом суддів України. Суддя Конституційного Суду призначається на 9 років без права бути призначеним на повторний термін. Ним може бути громадянин України, який на день призначення досяг сорока років, має вищу юридичну освіту і стаж роботи за фахом не менше десяти років, проживає в Україні протягом останніх двадцяти років та володіє державною мовою. Конституційний Суд шляхом таємного голосування обирає зі свого складу лише на один трирічний термін Голову Конституційного Суду.

Система судів загальної юрисдикції в Україні побудована за принципами територіальності і спеціалізації:

1) Верховний Суд України;

2) Вищі спеціалізовані суди (Вищий господарський та Вищий адміністративний);

3) спеціалізовані суди першої і апеляційної інстанції;

4) Касаційний суд (розглядає справи як касаційна інстанція);

5) апеляційні суди й Апеляційний суд України (розглядають апеляції на рішення судів першої інстанції);

6) місцеві суди (районні у містах, міські та військові).

Створення надзвичайних та особливих судів не допускається.

Правосуддя в Україні здійснюють професійні судді та, у визначених законом випадках, народні засідателі і присяжні. Професійні судді не можуть належати до політичних партій та профспілок, брати участь у будь-якій політичній діяльності, мати представницький мандат, обіймати будь-які інші оплачувані посади, виконувати іншу оплачувану роботу, крім наукової, викладацької та творчої. На посаду судді може бути рекомендований кваліфікаційною комісією суддів громадянин України, не молодший двадцяти п'яти років, який має вищу юридичну освіту і стаж роботи у галузі права не менш як три роки, проживає в Україні не менш як десять років та володіє державною мовою.

Суддями спеціалізованих судів можуть бути особи, які мають фахову підготовку з питань юрисдикції цих судів. Ці судді відправляють правосуддя лише у складі колегій суддів. Додаткові вимоги до окремих категорій суддів щодо стажу, віку та їх професійного рівня встановлюються законом. Перше призначення на посаду професійного судді строком на п'ять років здійснюється Президентом України. Всі інші судді, крім суддів Конституційного Суду України, обираються Верховною Радою України безстроково, в порядку, встановленому законом.

Організаційне забезпечення (фінансове, матеріально-технічне, кадрове, організаційно-технічне) здійснює державна судова адміністрація.

Судова система України й надалі залишається малоефективною з погляду надійного захисту прав і свобод громадян. Для неї істотними ознаками є:

1) недостатній рівень фінансування;

2) чотирирівнева організаційна структура, при якій можливий повторний касаційний перегляд судових справ;

3) відсутність процесуального законодавства.

У системі судової влади є також Вища рада юстиції України, до відання якої належить:

1) внесення подання на призначення і звільнення суддів;

2) прийняття рішення щодо порушення суддями принципу несумісності;

3) накладання дисциплінарного стягнення;

4) розгляд скарг апеляційних, місцевих суддів і прокурорів.

Прокуратура в правовій системі України є самостійним централізованим органом. Прокуратуру України очолює Генеральний прокурор, який призначається на посаду та звільняється з посади за згодою Верховної Ради Президентом України. Верховна Рада може також висловити недовіру Генеральному прокуророві.

Згідно з Конституцією прокуратура виконує функції:

1) підтримка державного обвинувачення в суді;

2) представництво інтересів громадянина або держави в суді;

3) нагляд за дотриманням законності органами, які здійснюють дізнання, досудове слідство;

4) нагляд за дотримання законності при виконанні судових рішень.

 

3. Особливості системи місцевого самоврядування в Україні.

Невід’ємною ознакою демократичної правової держави є наявність системи місцевого самоврядування. Місцеве самоврядування – гарантоване право і реальна здатність місцевих територіальних громад самостійно, незалежно і ефективно вирішувати питання місцевого значення в межах визначених законом повноважень та власної фінансової бази. Основним принципом місцевого самоврядування є його організаційне відокремлення від державної влади.

Україна першою з усіх радянських республік прийняла закон про місцеве самоврядування (1990 р.). Остаточно засади формування та діяльності системи місцевого самоврядування в Україні визначила Конституція та закон „Про місцеве самоврядування в Україні” 1997 р., який закріпив і розвинув основні конституційні положення з цього питання.

Місцеве самоврядування базового рівня в Україні здійснюється територіальними громадами сіл, селищ, міст як безпосередньо (тобто через проведення референдумів, загальних зборів громадян, громадських слухань тощо), так і через органи місцевого самоврядування: сільські, селищні, міські, районні, обласні ради та їх виконавчі комітети (у разі наявності останніх). Для кожного з цих видів Рад законодавчо виділяється виключна сфера компетенції, втручання до якої органам державної влади заборонено. Лише у випадках невідповідності рішень органів місцевого самоврядування Конституції чи законам України, ці рішення зупиняються у встановленому законом порядку з одночасним зверненням до суду.

Органами місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, є районні та обласні ради. Питання організації управління районами в містах належить до компетенції міських рад.

Сільський, селищний та міський голова обираються, як і самі Ради, жителями відповідної адміністративно-територіальної одиниці, а голови районних і обласних – відповідною Радою.

До повноважень громад села, селища, міста (що здійснюються безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування) належить:

1) управління майном, що є в комунальній власності;

2) затвердження програм соціально-економічного та культурного розвитку та контроль за їх виконанням;

3) затвердження бюджетів відповідних адміністративно-територіальних одиниць і контроль за їх виконанням;

4) встановлення місцевих податків та зборів відповідно до закону;

5) забезпечення проведення місцевих референдумів та реалізація їх результатів;

6) утворення, реорганізація та ліквідація комунальних підприємств, організацій та установ, а також здійснення контролю за їх діяльністю.

Повноваження обласних та районних Рад включають:

1) затвердження програм соціально-економічного та культурного розвитку відповідних областей і районів та контроль за їх виконанням;

2) затвердження обласних та районних бюджетів, які формуються з коштів Державного бюджету для їх відповідного розподілу між територіальними громадами або для виконання спільних проектів з коштів, залучених на договірних засадах з місцевих бюджетів для реалізації спільних соціально-економічних і культурних програм, та контроль за їх виконанням.

Органам місцевого самоврядування можуть надаватися законом окремі повноваження органів виконавчої влади (планування та облік, забезпечення громадського порядку, управління комунальною власністю), з питань здійснення яких органи місцевого самоврядування підконтрольні органам виконавчої влади. Держава фінансує здійснення цих повноважень у повному обсязі за рахунок коштів Державного бюджету або шляхом віднесення до місцевого бюджету у встановленому законом порядку окремих загальнодержавних податків, передає органам місцевого самоврядування відповідні об’єкти державної власності.

Статус органів місцевого самоврядування міст Києва і Севастополя регулюється спеціальними законами.

 

Питання для самоконтролю

 

1. Охарактеризуйте процес становлення української незалежної держави.

2. Які принципи містить Декларація про державний суверенітет України?

3. Дайте характеристику основних повноважень Верховної Ради України.

4. В яких випадках Президент України припиняє повноваження Верховної Ради України?

5. Дайте характеристику повноважень Президента України.

6. За яким принципом формується Кабінет Міністрів України?

7. Дайте загальну характеристику судової влади в Україні.

8. Що належить до компетенції Конституційного Суду України?

9. Охарактеризуйте систему місцевого самоврядування в Україні.

 

Рекомендована літеретура

1. Бодуен Ж. Вступ до політології: Пер. з фр. - К.: Вид-во „Основи”, 1995. - 176 с.

2. Гелей С.Д., Рутар С.М. Політологія. Навч. посібник. - К.: Вид-во „Знання”, 2008. - 415 с.

3. Кузь О.М. Політологія. - Харків: Вид-во ХНЕУ, 2004. - 340 с.

4. Конституція України. - Харків: вид-во: „Весна”, 2007. - 48 с.

5. Політологія / за ред. О.В. Бабкіної, В.П. Горбатенька. - К.: Вид-во „Академія”, 2006. - 567 с.

6. Політологія / За ред. А. Колодій. - К.: Вид-во „Ельга, Ніка-центр”, 2003. - 664 с.

7. Троян С.С. Вступ до теорії політики. Навч. посібник. - К.: НМЦВО, 2005. - 250 с.

8. Холод В.В. Політологія. - Суми: ВТД „Університетська книга”, 2006. - 480 с.

Додаткова література

1. Безсмертний Р. Самоврядування. Конституційна модель: проблеми повноцінного функціонування // Віче. – 1997. – № 2.

2. Горьовий Л., Ющик О, Парламент України: проблеми управління // Віче. – 1997 - № 4.

3. Лагітін А. Концептуальні засади політичного реформування в Україні: постановка проблеми // Політична думка. - 2002. - № 1.

4. Мірошниченко Ю.Р. Організаційно-правові засади підготовки та прийняття державно-політичних рішень. - Харків, 2004. - 365 с.

5. Нельга О. Новий парламент України у контексті професіоналізму // Віче. – 1999. - № 4.

6. Україна: стратегічні пріоритети. Аналітичні оцінки - 2005 / За ред. О.С.Власюка. - К., 2005. - 245 с.

7. Філософія політики: Короткий енцикл. словник / За ред. Андрущенко В.П. - К.: Знання України, 2002. - 672 с.

 

РОЗДІЛ 19. ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА ДЕРЖАВИ ТА МІЖНАРОДНІ ВІДНОСИНИ

1.Зовнішня політика держави та міжнародні відносини: сутність та види.

2. Принципи та суб’єкти міжнародних відносин.

3. Принципи та суб’єкти міжнародних відносин.носини: сутність, види, принципи та суб’єкти. Міжнародні конфлікти: поняття, причини та шляхи їх врегулювання.

4.Україна в системі міжнародних відносин.

1. Зовнішня політика держави та міжнародні відносини: сутність та види.

Зовнішня політика є важливою функцією держави, яка полягає у забезпеченні національної безпеки, представництві інтересів держави за межами своїх національних кордонів. Зовнішня політика держави визначається її внутрішнім життям, а також вона вносить певні корективи у внутрішньополітичні процеси. Реалізацію зовнішньої політики держава здійснює через міністерство закордонних справ, парламентські комітети з питань зовнішньої політики, посольства, наукові та культурні центри за кордоном.

Формування зовнішньої політики держави є складним процесом, оскільки різні політичні сили в середині держави мають своє бачення зовнішньополітичного курсу та національного інтересу.

Зовнішня політика – це комплекс дій, спрямованих на підтримку стосунків з міжнародним співтовариством, захист національного інтересу та поширення свого впливу на інші суб’єкти міжнародних відносин.

Окрім зовнішньої політики держави виділяють міжнародні відносини, виникненню яких сприяли відносини між народами, державами, різними культурами, що тривали впродовж усієї людської історії. Взаємодіючи з іншими державами та їх об’єднаннями, кожна з держав впливає на характер міжнародних відносин.

Міжнародні відносини — система економічних, правових, дипломатичних, ідеологічних, військових, культурних та інших зв’язків і відносин між народами, державами і групами держав, що діють на світовій арені.

Міжнародні відносини є багатогранними і різноманітними, однак в науковому середовищі практично відсутня єдина типологія міжнародних відносин. Більшість науковців поділяє міжнародні відносини на два типи: 1) відносини, які базуються на балансі сил; 2) відносини, які базуються на балансі інтересів.

Види міжнародних відносин розрізняють за різними критеріями, зокрема: а) за сферою суспільного життя – економічні, політичні, військові, культурні тощо; б) за суб’єктами взаємодії – міждержавні, відносини між міжнародними організаціями; г) за ступенем напруги – стабільні і нестабільні, співробітництва та конфлікту, миру і війни; д) за рівнем розвитку – регіональні, субрегіональні, глобальні; е) за статусом – офіційні, неофіційні; з) за змістом – відносини співробітництва, співіснування, нейтралітету.

Також виділяють такі види міжнародні відносин як: 1) партнерські відносини (існує взаємопідтримка зовнішньополітичних дій); 2) конфронтаційні відносини (політичне протистояння та несприйняття); 3) домінантні відносини (одна держава контролює іншу через економічну залежність, присутність на її території своїх військ або окупацію території).

Міжнародні взаємодії, які розгортаються у глобальному та регіональному масштабах, становлять основу системи міжнародних відносин. Метою системи міжнародних відносин є збереження рівноваги сил, попередження розвитку конфліктів, що забезпечується одним з трьох типів контролю:

- імперським (єдина держава конструює решту);

- біполярним (дві наддержави контролюють та регулюють взаємовідносини у межах своїх сфер впливу);

- балансу сил (три або більше держав контролюють дії одна одної за допомогою дипломатичних маневрів, зміни союзів та відкритих конфліктів).

Вищим рівнем структурної організації міжнародних відносин є “світовий порядок ” – устрій, який має забезпечити основні потреби держав-націй, регіональних асоціацій, а також усіх інших легітимних міжнародних асоціацій та інститутів, які здатні створювати і підтримувати умови їх розвитку.

Міжнародні відносини є важливою сферою політології і провідними ідеями зовнішньополітичної діяльності сучасних держав є мирне співіснування, колективна безпека, самовизначення народів та співробітництво.

2. Принципи та суб’єкти міжнародних відносин.

Зовнішньополітична діяльність держав базується на загальноприйнятих принципах міжнародних відносин, які впливають на характер міждержавних стосунків. Головним міжнародним документом сучасності, у якому сформульовані основні принципи міжнародних відносин (міжнародного права) і передбачені заходи щодо їх дотримання, є Статут ООН.

Основні принципи міжнародних відносин:

- повага до державного суверенітету і суверенної рівності;

- незастосування сили чи погрози силою;

- непорушність кордонів і територіальної цілісності;

- мирне врегулювання спорів;

- невтручання у внутрішні справи;

- повага прав і основних свобод людини;

- рівноправність і право народів розпоряджатися своєю долею;

- співробітництво між державами;

- сумлінне виконання міжнародних зобов’язань.

Дані принципи повинні бути визнані і підтримані усіма державами, міжнародними організаціями, а також активно застосовуватись на практиці.

Суб’єкти міжнародних відносин – людина, соціальна група чи організація, яка, керуючись певними інтересами, бере участь у міжнародних політичних процесах чи впливає на них. До суб’єктів міжнародних відносин належать національні держави, міжнародні організації, транснаціональні корпорації, окремі особи, релігійні чи національні об’єднання, які діють у багатьох країнах.

Національна держава – географічно обмежена, законно визнана цілісність, яка керується єдиним урядом і населення якої вважає себе єдиною нацією. Кожна держава в системі міжнародних відносин намагається реалізувати свій національний інтерес.

Національний інтерес – це збереження благ і цінностей, які дане суспільство вважає для себе істотними, це засіб обґрунтування, проголошення або критики зовнішньополітичних курсів з урахуванням потреб суспільства.

Для досягнення своїх цілей у зовнішній політиці держави використовують різні методи, зокрема: дезінтегративні (насильство, тиск, втручання у внутрішні справи інших держав) та інтегративні (компроміс, консенсус, позбавлення можливості застосовувати силу щодо інших держав). На основі цього формуються типи зовнішньої політики держав, зокрема:

- агресивна політика (характеризується прагненням держави досягнути експансіоністських цілей, спробами розв’язати внутрішні проблеми засобами зовнішньої політики);

- активна політика (будується на пошуках балансу між внутрішньою та зовнішньою діяльністю держави, на успішному виконанні нею ролі суб’єкта міжнародної політики);

- пасивна політика (властива державам, слабким в економічному, політичному і військовому відношенні, які намагаються пристосуватися до міжнародного середовища, перевівши свою зовнішню політику на позиції інших держав. Фактично така політика є відмовою від власного суверенітету або його частини);

- консервативна політика (пов’язана з прагненням колишніх “великих ” держав зберегти свої впливи на міжнародній арені і досягнутий раніше баланс між внутрішньою і зовнішньою політикою).

Проводячи свою зовнішню політику, держави намагаються досягнути високого рівня впливу (сили). Сила (могутність) держави на міжнародному рівні визначається багатьма критеріями, зокрема: геополітичним розташуванням, населенням (його чисельність, здоров’я, освіта тощо), природними ресурсами, індустріальним розвитком держави, військовою могутністю, політичним керівництвом та внутрішньою організацією влади, дипломатією, міжнародним іміджем. На цій підставі ми можемо говорити про певну ієрархію держав на міжнародній арені, яка виглядає наступним чином:

- наддержави (спроможні впливати на існування всього людства);

- великі держави (мають суттєвий вплив на світовий розвиток, але не панують в системі міжнародних відносин, їх вплив обмежується одним регіоном або сферою відносин на рівні регіону,);

- середні держави (мають вплив у найближчому оточенні);

- малі держави (мають слабкий вплив у найближчому оточенні, при цьому володіють засобами для захисту незалежності та територіальної цілісності);

- мікродержави (нездатні захистити свій суверенітет національними засобами, незначна територія і до 2 млн. населення).

Поряд із національними державами, важливими суб’єктами міжнародних відносин є міжнародні організації – об’єднання держав, національних, громадських організацій з метою розв’язання питань регіонального або глобального характеру. Ознаками міжнародних організацій є: договірна основа, наявність спільної цілі, організаційна структура, відповідність нормам міжнародного права. Основними завданнями міжнародних організацій є: узгодження шляхів розв’язання міжнародних проблем; пошук і вироблення компромісів; врегулювання міжнародних конфліктів; розвиток міжнародної співпраці.

За характером членства міжнародні організації поділяють на міжурядові (у світі їх понад 400) та неурядові організації (понад 4 тис.). Міжнародні урядові організації створюються урядами двох і більше держав, членство у таких організаціях є добровільним і вони не порушують суверенітету окремих держав.

Головними функціями міжнародних організацій є: виступають ареною спілкування; регулююча функція під час вирішення певних проблем (МАГАТЕ, ВОЗ тощо); розподільча функція щодо дефіцитних ресурсів та послуг (Світовий банк, МВФ); сприяють об’єднанню збройних сил та посиленню військових можливостей (НАТО); в окремих випадках можуть виконувати наднаціональні функції.

Також особливий вплив як суб’єкти міжнародних відносин на сучасному етапі мають і недержавні організації – добровільні об’єднання, створені на основі спільних інтересів чи потреб (економічних, соціальних, національних тощо), їхні рішення не мають для держав юридичної сили, а лише рекомендаційний характер. Засновниками таких організацій є професійні, релігійні, громадські організації, бізнес групи чи приватні особи. Серед цих суб’єктів велику роль відіграють і транснаціональні корпорації (мережа банків, підприємств та установ, які діють одночасно в кількох країнах), метою яких є організація виробництва та отримання прибутку і їх діяльність має глобальний характер. Хоча транснаціональні корпорації діють в основному у сфері економіки, вони мають значний вплив на політику держав, можуть втручатись у внутрішньополітичні справи, а також посилюють економічну взаємозалежність. Щодо негативної сторони міжнародних транснаціональних корпорацій, то можна сказати, що їх діяльність часто призводить до порушення економічного балансу в системі міжнародних відносин, створення екологічних проблем, руйнування національних традицій, породжують конфлікти між різними культурами.

Суб’єктами міжнародних відносин (в дещо меншій мірі) також виступають політичні лідери, національно-визвольні, етнічні рухи; мафіозні угрупування окремих країн; окремі особи, які активно діють у сфері міжнародних відносин.

В сучасних умовах глобалізація міжнародних процесів сприяє зростанню кількості суб’єктів міжнародних відносин, що беруть в них безпосередню участь або здійснюють на них суттєвий вплив.

Суб’єкти міжнародних відносин існують не ізольовано одні від одних, а тісно пов’язані між собою і діють в рамках міжнародної системи. Разом з тим, інтереси суб’єктів міжнародних відносин є доволі різними, зокрема, виділяють спільні інтереси (кооперативна модель), взаємовиключні (конфронтація) та різноспрямовані інтереси (нейтралітет). Якщо інтереси держав не перетинаються і держави можуть їх задовольнити безперешкодно, то між ними складуться партнерські відносини, якщо ж існують взаємовиключні інтереси то виникають міжнародні конфлікти.

 

3. Міжнародні конфлікти: поняття, причини та шляхи їх врегулювання.

Одним із ключових питань міжнародних відносин є міжнародні конфлікти. Незважаючи на те, що з початку XXI ст.. посилюється тенденція до зменшення кількості міжнародних конфліктів, проблема їх врегулювання залишається одним із важливих питань. Сьогодні можна спостерігати ряд міжнародних криз, які посилюють міжнародну напругу, зокрема, це Косово, Ірак, Афганістан та ін.

Міжнародний конфлікт – це зіткнення двох або більше різноспрямованих сил з метою реалізації цілей та інтересів в умовах протидії. Суб’єктами міжнародних конфліктів можуть бути держави, міждержавні об’єднання, міжнародні організації. Під час конфлікту може змінюватись характер зацікавлених сторін у конфлікті, розширюватись кількість учасників, відбуватись підміна безпосередніх чи другорядних сторін конфлікту. Виникнення політичного конфлікту залежить від політичних інтересів держави, нації та інших суб’єктів міжнародних відносин.

Практика міжнародних відносин свідчить, що в основі міжнародного конфлікту дуже часто є багато чинників, зокрема: 1) бідність і нерівність у добробуті народів; 2) соціально-економічний лад; 3) політичний устрій; 4) територіальні спори; 5) релігійні та національні протиріччя. Кожна зацікавлена сторона демонструє свою волю, висуває власні вимоги, обґрунтовує притаманну їй позицію або при певних обставинах висловлює заперечення. Отже, міжнародна суперечність виникає за умови, якщо принаймні дві країни висувають взаємні претензії.

Виділяють такі типи міжнародних конфліктів:

¾ війна – великомасштабний конфлікт між державами, що прагнуть досягнути своїх політичних цілей за допомогою організованої збройної боротьби;

¾ світова війна – збройний міжнародний конфлікт, у який втягуються групи держав, що переслідують глобальні цілі;

¾ міжнародна криза – конфліктна ситуація, за якої зачіпаються життєво важливі цілі суб’єктів міжнародної політики, обмежений час для прийняття політичних рішень. Події розгортаються непередбачувана, ситуація «ні миру, ні війни».

¾ тероризм – форма політичного насильства, яке спрямовується проти урядів окремих держав (але часто страждають пересічні громадяни) і його метою є створення атмосфери страху.

¾ громадянська війна і революція – стає міжнародним конфліктом у випадку, коле держава звертається по допомогу до інших держав чи організацій і конфлікт набуває міжнародного характеру.

¾ конфлікт малої інтенсивності – відносини між державними та недержавними суб’єктами на регіональному рівні чи у прикордонній зоні, часто такі конфлікти можуть перерости у великомасштабні конфлікти.

Проблема врегулювання міжнародних конфліктів залишається однією із складних та актуальних в різні часи. Виділяють різні точки зору щодо шляхів врегулювання міжнародних конфліктів та підтримки миру на міжнародному рівні, зокрема:

1. створення світового державного порядку, коли окрема організація, наприклад, ООН має найвищу владу у розв’язанні світових проблем і зможе примусити суб’єктів міжнародних відносин виконувати її рішення, що сприятиме уникненню міжнародних конфліктів. Шляхи врегулювання міжнародних суперечностей і конфліктів визначено у Статуті ООН (Стаття 33), який зобов’язує членів ООН дотримуватися принципів справедливості і міжнародного права. Проте компетенція такого світового уряду повинна бути обмежена та чітко регламентована.

2. переговори як шлях до врегулювання конфліктів – упроцесі переговорів конфліктна ситуація може бути вирішена шляхом односторонніх або взаємних поступок, іншої прийнятної форми компромісу. Якщо ж діяльність дипломатів не приносить успіху, а напруженість у стосунках ворогуючих сторін загрожує безпеці в світі, до переговорного процесу залучається третя сторона-посередник. Вона може це робити з власної ініціативи або на прохання зацікавлених сторін. З такою місією виступають як держави, так і міжнародні організації, політичні діячі, які користуються довірою і авторитетом, представники світових релігій тощо.

3. посилення інтеграційних процесів, які руйнують міждержавні та міжрегіональні бар’єри, що створює умови для формування міжнародних союзів, асоціацій, мета яких – координація дій держав, об’єднання зусиль та співпраця.

Отже, проблеми міжнародних конфліктів займають важливе місце в системі міжнародних відносин і вирішення міжнародних конфліктів залежить від багатьох чинників, зокрема, від загальної міжнародної ситуації, зацікавленості конфліктуючих сторін у подоланні конфлікту, від рівня розвитку демократії, вмілого використання міжнародних посередників та застосування технологій розв’язання конфліктів.

4. Україна в системі міжнародних відносин.

Україна як суб’єкт міжнародного права визнана сучасним світом, здійснює безпосередні відносини з іншими державами та міжнародними організаціями, приєдналась до міжнародних договорів, самостійно вирішує питання війни і миру. Як активний суб’єкт міжнародних відносин Україна заявила про себе після проголошення Акту про незалежність України 24 серпня 1991 р. Наша держава підтвердила дотримання умов договору 1991 р. між США та СРСР про обмеження та скорочення стратегічних ядерних озброєнь. Така зовнішньополітична стратегія держави зумовила активне визнання України багатьма державами світу, встановлення дипломатичних відносин. Вже в січні 1993 р. Україну як незалежну державу визнали 132 держави світу, з яких 106 встановили дипломатичні відносини.

На сьогодні Україна цілком самостійно, на основі національного інтересу, визначає стратегію свого зовнішньополітичного курсу, будує співпрацю із іншими державами та міжнародними організаціями. Основні цілі, пріоритети та напрями зовнішньої політики України сформульовані у «Декларації про державний суверенітет України» (16 липня 1990 р). Також важливими документами для розвитку міжнародних відносин стали Акт проголошення незалежності України (24 серпня 1991 р.), результати Всеукраїнського референдуму (1 грудня 1991р.), прийняття «Основних напрямків зовнішньої політики України» (2 липня 1993 р.), прийняття Конституції України (28 червня 1996 р.).

Засади, якими керується Україна як суб’єкт міжнародних відносин – норми міжнародного права, статут ООН, Ради Європи, принципи міжнародних відносин. Серед головних функцій зовнішньої політики Україна можна назвати: гарантування національної безпеки України; створення умов для прогресу національної економіки; участь у розв’язанні глобальних проблем; підтримка зв’язків з діаспорою; інформаційна функція.

Основними сферами зовнішньополітичної діяльності України є розвиток двосторонніх міждержавних відносин (Україна—США, Україна—Росія та ін..), розширення участі у європейському регіональному співробітництві, членство в міжнародних організаціях. Для України пріоритетними напрямами двосторонніх відносин є активний розвиток стосунків з такими групами держав: прикордонні держави; держави-члени Європейського Союзу та НАТО; країни Азії, Азіатсько-Тихоокеанського регіону, Африки та Латинської Америки.

Україна бере активну участь у ряді міжнародних організацій, зокрема, це ООН, Рада Європи, МАГАТЕ, ОБСЄ, Міжнародний валютний фонд, Світовий банк, Європейський банк реконструкції та розвитку, Світова організація торгівлі та ін.. Важливим кроком на шляху євроінтеграції України було прийняття у 2005 р. Плану дій Україна—ЄС в рамках Європейської політики сусідства. Разом з тим, геополітична орієнтація України на Європу не означає ізоляцію від Росії.

Сучасні дослідження українських вчених визначають такі основні геополітичні пріоритети України:

- зміцнення України як суверенної незалежної держави;

- повернення України в європейський цивілізаційний простір (всебічна інтеграція до європейських і євроатлантичних політичних і соціальних структур, а також структур безпеки);

- зміцнення стратегічного партнерства з США і зв’язків з країнами Західної Європи;

- підтримка і розвиток рівноправних, взаємовигідних економічних, політичних і соціокультурних відносин з Росією;

- зміцнення та консолідація особливих відносин із стратегічно важливими сусідами (Польщею, країнами Балтії, Туреччиною, Грузією, Азербайджаном та країнами Вишеградської групи);

- сприяння формуванню „поясу стабільності ” та регіональних структур безпеки (від Балтійського і Чорного морів до Закавказзя і Центральної Азії);

У своїй зовнішньополітичній діяльності Україна дотримується принципів рівноправного партнерства, єдності національної, регіональної та міжнародної безпеки. Україна – молода держава і її зовнішньополітичний курс ще виробляється і конкретизуватиметься відповідно до міжнародної ситуації.

Питання для самоконтролю

1. Дайте визначення поняття “міжнародні відносини”, “зовнішня політика”.

2. Розкрийте ієрархію держав на міжнародній арені.

3. Що ви розумієте під поняттям “національний інтерес ”?

4. Назвіть види зовнішньої політики держав.

5. У чому зміст понять: “агресивна політика”, “активна політика”, “пасивна політика”, “консервативна політика”?

6. Назвіть суб’єктів міжнародних відносин.

7. Назвіть причини міжнародних конфліктів.

8. Назвіть типи міжнародних конфліктів.

Основна література

1. Політологія. Кн. перша: Політика і суспільство. Кн. друга: Держава і політика /А.Колодій, Л.Климанська, Я.Космина, В.Харченко. – 2-е вид., перероб. та доп. – К.: Ельга, Ніка-Центр, 2003. – 664 с.

2. Політологія: Підручник /За ред. Бабкіної О.В. – К.: Академія, 2008. – 567 с.

3. Політологія: Навч. посібник / О.О. Волинець, М.П. Гетьманчук, В.В. Гулай, С. І. Дорошенко, І. Р. Малик, О.Ю. Мороз, Р.Я. Пасічний, О.В. Піскорський, П.П. Ткачук, В. І. Харченко. – Серія "Дистанційне навчання". – № 28. – Львів: Вид-во Національного університету "Львівська політехніка", 2005. – 360 с.

4. Міжнародні організації: Навч. посібник /За ред Ю.Г. Козака, В.В. Ковалевського. – К., 2003.

5. Міжнародні відносини і євроатлантична інтеграція України /Під. ред. Л.С.Голопатюка. – К., 2005.

6. Світова та європейська інтеграція: організаційні засади /За ред. Я.Й. Малика, М.З. Мальського. – Львів, 2002.

7. Рудич Ф. М. Політологія: Підручник. – К.: Либідь, 2005. – 478 с.

Додаткова література

1. Геополітика: Військово-політичні аспекти: навчальний посібник. –Львів: ЛІСВ, 2008. – 343 с.

2. Голуб Н.В., Клімкін П.А. Україна та міжнародні організації. – К., 2003.

3. Коппель О.А., Пархомчук О.С. Міжнародні системи. Світова політика. – К.: ФАДА, ЛТД, 2001. – 224 с.

4. Цимбалістий В. Теорія міжнародних відносин: навчальний посібник. – Львів, 2007. – 360 с.

5. Білоус О.Г., Мацейко Ю.М. Глобальна перспектива і сталий розвиток. − К., 2005.

 

РОЗДІЛ 20. ІСТОРІЯ ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ УКРАЇНИ

1. Політична думка Київської Русі

2. Українська політична думка XVІ – початку XVII століття.

3. Політичні ідеї періоду козацько-гетьманської держави.

4. Політична думка України ХІХ – початку ХХ століття.

1. Політична думка Київської Русі.

Початки політичної історії сучасної України вчені пов’язують із зародженням державотворчих процесів у великих племінних об’єднаннях (союзах племен) на її території у VI-VIII ст. З часом (у VIII-XI cт.) вони еволюціонували у значно ширші й дещо чіткіше політично окреслені об’єднання – «союзи союзів», «над союзи». Апогеєм даного процесу стало утворення Київської Русі, яка започаткувала державотворчу традицію українського народу.

Давньоруські писемні пам’ятки свідчать, що політичне життя того періоду було надзвичайно бурхливим, сповненим різноманітних конфліктів. Гостра боротьба між різними угрупованнями всередині панівної верстви за державну владу, яка відбувалася протягом всієї історії Київської Русі, слугувала грунтом для роздумів про сутність та межі цієї влади, про її призначення у суспільному житті, про якості, якими мусив володіти її носій – великий князь Київський.

Утвердження князівської влади вимагало відповідного ідеологічного забезпечення. Його основою могла стати нова релігія, покликана замінити традицію виборності князя, залежності його від волі віча і таким чином забезпечити станові привілеї військово-аристократичній верстві на чолі з великим князем. Такою новою релігією стало християнство, яке до того ж в умовах великого простору та етнічної різнорідності Київської Русі, виявилось більш відповідним інтересам центральної влади, ніж язичництво. Окрім цього прийняття християнства сприяло налагодженню міжнародних відносин з Візантією та європейськими монархіями.

Умови суспільного життя, які склалися у Давньоруській державі, багато в чому пояснюють виступи духовенства за посилення Київського великокняжого престолу та прагнення збереження єдності державної організації. Церковники добре усвідомлювали складність впровадження християнства та створення митрополії без допомоги держави. Водночас серед духовенства була поширена ідея підпорядкування великокнязівської адміністрації церкві, яка намагалася утвердити князям думку, що лише «духовний провід» може дати державі добробут і мир, уникнути міжусобних чвар та удільних війн. Розбіжності у поглядах на державну владу оформились у двох теологічних концепціях:

1) автократичної князівської влади – сильної одноосібної влади князя у якій вбачалася гарантія захисту християнства, церковної та політичної єдності Русі;

2) «богоугодного володаря», згідно якої місія об’єднання держави покладалася не на київський великокняжий престол, а на церкву. Акцентується увага на ідеї соборності Русі, тобто духовній єдності, через сповідування єдиної державної релігії – православ’я.

Обґрунтування першої концепції міститься у «Слові про закон і благодать» першого київського митрополита Іларіона, «Збірнику Святослава» 1074 року, «Повчанні» Володимира Мономаха, Галицько-Волинському літописі та ін. На думку Іларіона, «єдинодержцю», або «великому кагану», Володимиру Великому роль хрестителя Русі вдалося виконати завдяки зосередженню у своїх руках верховної влади. Єдиновладдя великого князя Київської Русі однак не зводилося до абсолюту. Іларіон вважав, що князь – глава держави відповідальний перед Богом. Його влада величезна, але зовсім не безмежна. Князь повинен здійснювати свою владу в рамках закону. В основі його дій повинна лежати не сваволя, а справедливість.

Основи другої концепції заклав печерський ігумен Феодосій (помер 1074 р.), який вважав, що світські володарі не зберігають, а лише захищають «правовір’я», стають на бік церковних інтересів. Князь, будучи обраним Богом на престол, мусив добре знати Христове вчення й служити опорою церкві. Серед функцій князя однією з найголовніших вважалася функція захисту православного християнства. Вчення про «богоугодного володаря» закликало до об’єднання руських князів навколо церкви, а не навколо київського великокняжого престолу.

Погляди Феодосія розвинув далі монах Києво-Печерського монастиря Нестор – автор літопису «Повість минулих літ» (бл. 1113 р.). Однією з головних ідей твору є принцип династичного князювання: кожний князь панує в своєму уділі. На відміну від митрополита Іларіона, який обстоював князівське єдиновладдя, Нестор виправдовує схему колективного володіння державою князівським родом Рюриковичів. Для цього, в самому початку твору відтворена біблійна легенда про поділ Землі трьома синами Ноя, а також вводиться розповідь про закликання слов’янськими племенами варягів на княжіння. Отже, «Повість…» не лише обґрунтовувала легітимність династичної влади Рюриковичів, але й санкціонувала феодальну роздробленість Русі та удільно-династичне князювання як єдину встановлену Богом форму правління. При цьому Нестор засуджує міжусобні війни між князями.

Характерною особливістю давньоруської літератури було те, що роздроблення Київської Русі на низку автономних князівств сприймалося не як роздроблення її території і відповідно зникнення Руської землі, а лише як розпад єдиного колись князівського роду на ворогуючі між собою угруповання. У цій ворожнечі, у якій брат йшов на брата, тогочасні мислителі вбачали головну причину усіх нещасть. Тому наскрізною темою більшості писемних пам’яток тієї доби є заклик до князів припинити міжусобиці. Описами міжусобних війн між князями та тими спустошеннями, які вони принесли переповнена «Повість минулих літ». Початок занепаду Київської Русі Нестор-літописець пов’язує з початком братовбивчих війн між спадкоємцями Ярослава Мудрого. Подібні висновки знаходимо у поемі «Слово о полку Ігоревім» (бл. 1187 р.). Її автор закидає удільним князям непослух великого князя Київського й ставлення своїх інтересів вище загальнодержавних.

Для духовенства одним з найважливіших показників ефективності служіння правителів була їхня здатність забезпечити державно-політичну та релігійно-церковну цілісність, що мало служити у справі християнізації Київської Русі. Тільки ті правителі вславляються у літературі княжої доби, наділяються різними позитивними рисами, які сприяли своїми діями соборності руської землі, захищали її від зовнішніх ворогів та життя свого не шкодували заради неї. Вважалося, що та чи інша людина обирається Богом на роль глави держави не для того, щоб просто бути верховним правителем, але для служіння руській землі, для підтримання у ній порядку, захисту її від ворогів, відправлення правосуддя тощо.

Проблема князівської честі і ідеалу князя-правителя займає одне з центральних місць у «Повчанні» своїм дітям Володимира Мономаха (1053-1125 рр.). У своєму творі князь закликав синів дотримуватись договорів. Розуміючи важливе політичне значення моральних якостей правителя, Мономах закликав нащадків дотримуватись заповідей Христа, бути людяними, благочестивими, працелюбними та милосердними. Честь собі князь здобуває не статусом своїм, а знаннями й добрими справами. Зміст «Повчання» стає зрозумілим, якщо його розглядати в контексті тої політичної ситуації, у якій він писався. Єдність та могутність Київської Русі трималися майже виключно на авторитеті Володимира Мономаха. Удільні князі перетворилися на початок ХІІ ст., по суті, у самостійних володарів. Це означало, що міжкнязівські відносини набули суто договірного характеру. Причому дотримання угод усе більше залежало від доброї волі самих князів: для примусу когось з них до виконання договірних умов на практиці не залишалося іншого засобу, окрім моральної проповіді.

 

2. Українська політична думка XVI – початку XVII ст.

Подальший розвиток феодальних відносин та перехід українських земель під владу Литви та Польщі зумовив особливості політичних процесів у цей період. На рубежі між середньовіччям та новими часами відбувалося посилення ролі окремих станів, з’являлися нові державні інститути, загострювались соціальні та релігійні протиріччя у суспільстві. Масове покатоличення і ополячення усіх прошарків українських феодалів призвело до загрози втрати провідної політичної верстви українського народу, що, своєю чергою, актуалізувало питання самоідентифікації. На історичній арені постали козацтво, православні церковні братства, греко-католицька церква. Помітний вплив на зміст політичної думки мало проникнення із Заходу в Україну ідей, сформованих культурою Відродження й рухом Реформації та контрреформації.

Серед політичних мислителів того часу слід відзначити насамперед українсько-польського письменника-гуманіста Станіслава Оріховського-Роксолана (1516-1566 рр.). Умовно його творчість можна поділити на два етапи: перший – приблизно до кінця 40-х рр. і другий – до кінця життя. На першому етапі творчості помітний вплив ідей Відродження та Реформації, на другому – зайняв процерковні позиції. Найбільший інтерес для політичної теорії становлять, зокрема, два його твори: «Політика королівства польського на взірець арістотелівських політик» (1556 р.) та «Польські діалоги політичні» (1563 р.). У них подав своє бачення суті держави, її форми правління та устрою та різних проблем політичної влади.

С. Оріховський розробив низку порад королю щодо управління державою, вказуючи, що в основі функціонування християнської держави повинно бути дотримання права. Вперше у Східній Європі розробив т.зв. піраміду влади і чітко зайняв позиції (на відміну від своїх поглядів у молоді роки) підпорядкування світської влади духовній.

Постать С. Оріховського також важлива з огляду на її роль у формуванні самосвідомості українців як окремого народу. С. Оріховський чітко виокремлює «русинів»-українців серед інших слов`ян. Про королівство Польське С. Оріховський писав, що «складається з Поляків, Литви, Русі і Прусів», відтак це скоріше федерація народів ніж суто польська держава. Саме С. Оріховському належить формулювання принципу інкорпорації етніч­них меншин, зокрема українців, у систему Речі Посполитої «gentus rus, nation polonus», тобто зберігаючи власну історико-культурну спадщину, представник етнічної «меншини» може прилучатися до здобутків «високої» культури панівної етнічної групи.

Варто відзначити, що С. Оріховський, сам будучи католицьким священиком, запропонував (чи не вперше) укласти рівноправний союз між католицькою і православною церквами з метою забезпечення єдності держави і рівноправності її громадян. Однак, католицьке духовенство, відчуваючи за собою підтримку держави і католицьких королів, цю ідею відкинуло, запропонувавши ідею унії під зверхністю римського папи із збереженням за православними їх традиційної релігійної обрядовості. Так, у 1577 р. польський єзуїт Петро Скарга (1536-1612 рр.) написав книжку «Про єдність церков», у якій засуджувалась православна віра, доводилась потреба унії Української церкви з Римом, розглядались культурні та матеріальні вигоди для української шляхти і духовенства внаслідок об’єднання. Скарга критикував втручання мирян у справи православної церкви; використання при богослужінні незрозумілої народу мови; практику шлюбів священників православної церкви та ін.

Після Брестської церковної унії 1596 р. спалахнула полеміка між її прихильниками та противниками. У відповідь на новий твір П. Скарги «Синод брестський» (1597 р.), який доводив правомірність створення греко-католицької церкви, з’явились праці православних ідеологів Мелетія Смотрицького, Христофора Філалета, Івана Вишенського, Іова Борецького, Захарія Копистенського та ін. У книзі «Апокрисис» (1597 р.) Х. Філалет звинуватив римського папу у спробі поширення католицизму на українських і білоруських землях збройними силами польської шляхти. Опираючись на ідеї суспільного договору та природних прав, Х. Філалет обгрунтовував наявність у всіх підданих Речі Посполитої свободи віросповідання та свободи сумління. Монарх, для забезпечення власного спокою і процвітання держави, повинен шанувати права і свободи своїх підданих. Крім того, не лише піддані присягають королю, але й він, при вступі на престол, присягає народу, державі та її громадянам. Взаємна присяга є своєрідним договором між королем. Тобто між державою та її громадянами, незалежно від їхньої конфесійної приналежності. Таким чином вибір віри є справою особистого сумління кожної людини в державі, а рівність громадян в правах зумовлюється рівністю їх обов’язків.

З іншої позиції атакував унію чернець Афонського монастиря Іван Вишенський (бл. 1545 – 1620 рр.). В усіх творах, а особливо в «Посланіі к от православной віри утікшим єпіскопам» (1598 р.), адресованому вищому духовенству, що прийняло унію, полеміст закидає священнослужителям надмірну любов до мирського життя, жадібність, прагнення до особистого збагачення, викриває їх як злочинців. У памфлеті протиставляється споживацьке, далеке від християнських постулатів життя православних єпископів, римо-католицького та уніатського духовенства і злиденне існування пастви. Він вважав, що праця кріпаків є джерелом багатства панів, виступав проти визиску селян феодалами та духовенством. В одному з програмних творів І. Вишенського «Обличение диавола-миродержца» (1599-1600 рр.) з'ясовується суспільно-етичний ідеал мислителя. Ним є cуспільство рівності та братерства, побудоване на засадах раннього християнства у якому церква буде без ієрархії служителів.

 

3. Політичні ідеї періоду козацько-гетьманської держави.

У середині XVII ст., в період національно-визвольної війни українського народу, формувалися не лише нова українська державність, але й нові погляди на її устрій та статус.

Нове політичне мислення позначилось на важливих політико-правових документах того часу, зокрема «Договорі поміж цісарем турецьким і Військом Запорозьким з народом Руським...» (1649 р.), статтях Б. Хмельницького (1654 р.), Гадяцькому трактаті (1658 р.). Останній вже досить чітко виписував новий статус України як автономного князівства Руського в Речі Посполитій, яка, відтак, перетворювалась із двоєдиної держави у складі Королівства Польського і Великого князівства Литовського у триєдину на засадах федералізму. Концепція «Великого Князівства Руського», що була розроблена й покладена в основу договору стараннями козацького полковника Юрія Немирича (1612-1659 рр.), надовго стала зразком для тих козацьких провідників, які боролися за права свого народу і країни. Ідеї Гадяцького трактату значною мірою використовувались і "останнім гетьманом обох сторін Дніпра П. Дорошенком", і творцями найбільш відомої пам’ятки політичної думки козацької доби – так званої Конституції Пилипа Орлика.

Остання стала важливим етапом формування української політичної думки. Прийнята на емігрантській козацькій раді у Бендерах 5 квітня 1710 р. одночасно з обранням гетьманом Пилипа Орлика (1672-1742 рр.), Конституція за своєю формою є договором гетьмана зі старшиною і всім Військом Запорозьким, а за змістом – документом, що в політико-правових поняттях того часу обгрунтовує права України на державну самостійність та її державний устрій.

Автори Конституції визначають її як вищий правовий документ, що визначає основні принципи функціонування козацької держави і покликаний забезпечити дотримання традиційних демократичних принципів організації державної влади, не допустити перетворення гетьманської влади в деспотичну. Головним принципом формування владних структур козацької держави Конституція проголошувала виборність всіх урядових посад з низу до верху.

В нормах цього правового акта вже містилися елементи теорії природного права, а головне – положення теорії поділу влади в організації державного управління за трьома напрямами, які функціонують самостійно, - законодавчий, виконавчий, судовий.

Законодавча влада надавалася Генеральній Раді (парламенту), до якої входять генеральні старшини, цивільні полковники від міст, генеральні радники (делегати від полків з людей розважливих і заслужених), полкові старшини, сотники та представники від Запорозької Січі. Збиратись повинна вона тричі на рік: на Різдво, Великдень, Покрову. На своїх зборах Генеральна Рада мала розглядати питання про безпеку держави, спільне благо, інші громадські справи, заслуховувати звіти гетьмана, питання про недовіру йому, за поданням гетьмана обирати генеральну старшину.

У період між сесійними зборами Генеральної Ради її повноваження виконував гетьман разом із Радою генеральної старшини. Ці інститути уособлювали найвищу виконавчу владу.

Повноваження судової влади мали належати Генеральному Суду. Конституцією передбачалося відокремлення повноважень судової влади від інших інститутів державної влади, її незалежність у висновках під час ухвалення рішень, а також обов’язковість для всіх виконання цих рішень.

Попри те, що Бендерська Конституція не була втілена на практиці, вона стала свідченням високого рівня політичної та правовою культури не лише авторів документу, а й широких верств українського населення для якого власне і призначався цей документ. Важливість Конституції також обумовлена її місцем в історії українського державотворення: в ній здійснено всебічне (історичне, політичне і правове) обгрунтування ідеї незалежності України як суверенної держави.

 

4. Політична думка України ХІХ – початку ХХ ст.

Важливою сторінкою в розвитку політичних теорій в Україні були XIX ст., особливо його друга половина, й початок XX ст. У цей час на українських землях виникає багато різних політи­чних течій і напрямів, які висвітлювали складність тогочасних сус­пільно-політичних відносин, різноманітність інтересів і потреб. Ідеї кожної з цих течій і нап­рямів політичної думки (див. таблицю 1) безпосередньо відображали особливості класової боротьби, національних і релігійних відносин, боротьби за дер­жавну владу.

З 40-х років XIX ст. починається політизація українського національного руху, що спочатку розвивався переважно як культурницько-просвітній. Однією з перших й найвідоміших політичних організацій було Слов’янське товариство св. Кирила і Мефодія, більш відоме в літературі як Кирило-Мефодіївське братство. Програмні положення братства були викладені у «Книзі буття українського народу» і «Статуті Слов'янського братства св. Кирила і Мефодія» (1846), основним автором яких був Микола Костомаров (1817-1885 рр.). В основу документів лягли ідеї українського національного відродження і панславізму.

Кирило-Мефодіївське братство ставило своїм головним завданням побудову майбутнього суспільства на засадах християнської моралі, шляхом здійснення ряду реформ; створення демократичної федерації слов'янських народів, очолюваної Україною, на принципах рівності і суверенності; знищення царизму і скасування кріпосного права і станів; встановлення демократичних прав і свобод для громадян; зрівняння у правах всіх слов'янських народів щодо їх національної мови, культури і освіти. Кирило-мефодіївці, єднаючись на основі спільних політичних поглядів, бачили різні шляхи проведення їх у життя – від ліберально-поміркованого реформізму (М. Костомаров, В. Білозерський, П. Куліш) – до революційних методів боротьби (Т. Шевченко, М. Гулак, Г. Андрузький).

Кирило-Мефодіївське братство проіснувало 14 місяців. У березні 1847 р. діяльність братства була викрита, а члени заарештовані. Найсуворіше було покарано Т. Шевченка, якого віддали у солдати Окремого Оренбурзького корпусу з забороною писати і малювати. За словами Я. Грицака, ніколи раніше перед Т. Шевченком українські інтелектуали не піднімали так сильно свої голоси протесту проти Росії. Його поезія різко відкидала конформістську модель "малоросійства", що ґрунтувалася на ідеї нероздільності Малої і Великої Русі і лояльності до імператора. Заклик Кобзаря до одночасного національного і соціального визволення став ідеологічним наріжним каменем модерної України. Його творчість становить водорозділ у розвитку української ідеї. Увесь пізніший український національний рух у тій чи іншій мірі ідентифікував себе з Т. Шевченком як своїм духовним батьком. А його мученицька особиста доля послужила джерелом для витворення сильного національного міфу, який надихав наступні покоління українських діячів.

Речником і провідником подальшої політизації українства став Михайло Драгоманов (1841-1895 рр.) – творець його першої систематизованої політичної доктрини. Його ідеї являли собою поєднання ліберально-демократичних, соціалістичних й українських патріотичних елементів з позитивістським філософським підґрунтям.

М. Драгоманов обстоював пріоритет громадських справ і вільних політичних установ над економічними класовими інтересами та універсальних людських цінностей над виключно національними потребами. Він, проте, вірив, що національність є невід’ємною складовою сучасної цивілізації, підкреслював визначальну роль національної держави як гаранта захисту основних людських потреб. На його думку, гарантією свободи громадян, товариств і народів є федеративний устрій держави, утворений на засадах децентралізації, як вільна спілка вільних і самостійних у місцевих справах громадян.

Найбільш повно питання суспільно-політичної організації у М. Драгоманова відображені у Проекті основного статуту українського товариства «Вільна спілка» (1884 р.), де обгрунтовувалась можливість зміни державного устрою у Російській імперії. Жорсткий централізм Російської імперії М. Драгоманов вважав найбільшим злом на шляху до справжнього конституційного ладу. Державу він розглядає як «вільну спілку» окремих самоуправ, кожна з яких окремо і всі разом становлять основу державного життя, натомість центральна влада – це тільки доповнення до самоуправної влади. Основою такої децентралізації є запровадження місцевого самоуправління, коли кожна самоуправа має свою внутрішню самостійність і незалежність відносно інших самоуправ.

Ці погляди справили значний вплив на молодих галицьких соціалістів Михайла Павлика (1853-1915 рр.) та Івана Франка (1856-1916 рр.), з якими Драгоманов підтримував близькі контакти. Зокрема, це проявилося, коли 1890 р. І. Франко і М. Павлик стали одними із засновників у Львові першої української політичної партії – Русько-української радикальної партії і написали для неї програму. Серед її вимог була така, що вимагала перетворити Австро-Угорську імперію на федеративний союз національностей, створивши замість тодішніх провінцій – національні території з цілковитою політичною автономією кожної національності.

Суспільно-політичні погляди І. Франка, його ставлення до проблеми вирішення українського питання, ідеалу державного і суспільного устрою, пройшли тривалий еволюційний шлях. Почавши з популяризації марксистських ідей, громадівського соціалізму М. Драгоманова, мислитель поступово переходить на ліберельно-демократичні позиції, позначені чітко вираженим національним спрямуванням. В останній період своєї активної політичної та наукової діяльності, він однозначно визначається як прихильник ідеї державно-політичної незалежності України, хоча і вважає, що здійснення цього ідеалу для його сучасників знаходиться «поза межею можливого». Так, у статті «Свобода і автономія» (1907 р.) І. Франко акцентує увагу на тому, що ідеалом поневоленої нації, зокрема й українців, він вважав політичну державну самостійність, а можливість існування міжнародних об’єднань з деякими ознаками союзної держави відносив у далеке майбутнє, коли після довгих років незалежного існування забудуться старі образи.

Ретельний план реорганізації державного устрою Російської імперії належить Михайлові Грушевському (1866-1934 рр.). Відштовхуючись від висунутої М. Драгомановим ідеї «самоуправління областей і національностей», він запропонував концепцію національно-територіальної децентралізації, що передбачала виділення всіх населених українцями земель імперії в окрему державно-територіальну одиницю з власним парламентом, системою виконавчої влади, освіти. На думку М. Грушевського, тільки децентралізація, національно-територіальний автономізм, федералізм і найширша участь народу в управлінні може забезпечити ефективний розвиток територій і зменшити соціальне напруження в суспільстві.

М. Грушевський основою історичного процесу вважав народ. Вчений захищав ідею пріоритету інтересів народу, суспільства над інтересами держави. Український народ він розглядав як окрему етнокультурну одиницю, що є спадкоємницею Київської Русі та сформувала свої етно­культурні особливості в умовах Галицько-Волинської та Литовсько-Польської держав.

У 90-х роках ХІХ ст. формується політична концепція, що порушувала федералістську традицію і як ідеал пропонувала державну самостійність України, відкидаючи орієнтацію на об’єднання слов’янства під російською гегемонією. Найвиразніше її висловили на лівому ідеологічному фланзі Юліан Бачинський (1870-1940 рр.), а на правому – Микола Міхновський (1873-1924 рр.). Вони прийшли до єдиного висновку щодо незалежності Української держави, але з різних вихідних методологій – економічної та історико-правничої.

Ю. Бачинський у 1895 р. опублікував працю під назвою «Ukraina irredenta» («Україна уярмлена»), де обгрунтував самостійність України з марксистських позицій аналізу тенденцій економічного і господарського розвитку країни. При цьому автор не вважав створення держави самоціллю, а бачив у ній лише найважливіший засіб для забезпечення можливості вільного культурного розвитку. В далекому майбутньому, на його думку, відпаде необхідність в її існуванні.

Протилежних позицій дотримувався М. Міхновський. У 1900 р. він опублікував брошуру «Самостійна Україна», яка вважається першим програмним документом українського націоналізму. Аналізуючи Переяславський договір 1654 р. з точки зору принципів міжнародного права, М. Міхновський вказує на порушення Москвою зобов’язань перед Україною, розкриває ворожу політику царату щодо українського народу. У такий спосіб він обґрунтовує юридичні підстави політичної незалежності України.

М. Міхновський є основоположником національно-радикальної політично-філософської течії. Її засадничими положеннями стали гранична самодостатність української ідеї та її цілковита окремішність від ідеї загальноросійської (в т. ч. і революційної), необхідність здобуття Україною політичної незалежності та досягнення соборності без огляду на можливі конфлікти і в якнайшвидший час, лідерство української інтелектуальної еліти в боротьбі (коли треба, то й збройній) за державну незалежність.

Вирішальний вплив на формування ідеології українського націоналізму мав Дмитро Донцов (1883-1973 рр.). Завдяки його творчості ідеологія українського націоналізму набрала войовничо-ірраціонального та волюнтаристського характеру. Відкидаючи ліберально-демократичні принципи розбудови Української держави, Д. Донцов розробляє власну теорію націоналізму, який називає «чинним» або «вольовим».

Звертаючись до популярних у Європі початку XX ст. ідей волюнтаризму (Шопенгауер, Гартман, Ніцше, Сорель та ін.), речник "чинного націоналізму" обґрунтовував примат волі до влади ("функція влади – найвища функція нації"). Займаючи ірраціоналістичні позиції, зауважуючи принципові обмеження інтелектуалізму просвітництва, Д. Донцов вважав, що в основі національної ідеї має бути не розум, а воля – інстинктивне прагнення нації до самоствердження, влади та панування.

Д. Донцов гостро критикував представників традиційного українського націоналізму ХІХ ст. за федералістські, автономістські мрії та несміливість політичних вимог. Аналізуючи невдачі боротьби за державність у 1917-1920-х рр. Д. Донцов обстоює одну з ключових, на його думку, вимог вольового націоналізму – творче насильство і активну меншість (формування національної еліти). Критикуючи ліберальний індивідуалізм М. Драгоманова, він обґрунтовує пріоритетну роль насильства у житті нації, відкидає ідею компромісу та діалогу, вказуючи, що лише агресивність є шляхом кожної нової ідеї. Д. Донцов звернув особливу увагу на проблему формування національної політичної еліти. Закликав до західної орієнтації українства на Захід через політичну несумісність української та російської історичних традицій, національних звичок, способу життя.

Власну модель майбутнього суспільно-політичного устрою, заснованого на ідеях націоналізму, запропонував один із лідерів ОУН Микола Сціборський (1897-1941 рр.). Він сформулював концепцію націократії – «режиму панування нації у власній державі, що здійснюється владою усіх соціальне корисних верств, об'єднаних - відповідно до їх суспільно-продукційної функції - у представницьких органах державного управління».

Встановленню націократії, за М. Сціборським, передує національна революція, яка мала проводитись «власними силами української нації». Рушійною силою революції мало бути селянство. Підставою революції мали стати гасла приватної власності на землю, загальної солідарності усіх свідомих сил України.

М. Сціборський заперечував право політичних партій на участь в управлінні державою і вважав диктатуру оптимальним засобом здійснення державної влади на час національної революції. Опорою політичного режиму мала стати революційна націоналістична організація, яка виконувала б диктаторські функції.

По завершенні революції в Україні має встановитися республіканський лад. Політичні партії стануть непотрібними. Функці