Понятия мировоззрения, его структура и типы. Философия как рационально-теоретическое мировоззрение.

4) стабілізаційна - забезпечення стабільності та стійкості розвитку суспільної системи загалом.

5) інтеграційна – вироблення політичного курсу держави та визначення цілей і завдань розвитку суспільства; організація діяльності суспільства щодо виконання спільних завдань і програм.

6) регулятивна – виражається в координації поведінки індивідів, груп, спільнот на основі введення політичних і правових норм, дотримання яких забезпечується виконавчою та судовою владою.

7) управлінську - передбачає наявність професійно­го апарату управління, який функціонує як на рівні держав­них органів, так і громадських інститутів.

8) міжнародно-політичну.

69. Основні причини виникнення міжнаціональних конфліктів і шляхи їх подолання.

Міжнаціональні конфлікти — це конфлікти між державами, окремими етносами, етнічними групами з приводу захисту прав своїх співвітчизників, приєднання їх до "історичної території", здобуття етнічною групою адміністративно-територіальної автономії або незалежності, розподілу влади, престижу і матеріальних ресурсів.

Концепція внутрішнього колоніалізму (Томас Нейрн). Нерівномірність розвитку капіталізму породжує нерівномірний розподіл матеріальних ресурсів: більшість ресурсів привласнюється центральною етнічною групою, а периферійні етноси змушені задовольнятися тим, що їм залишили.

Етніцистська концепція(Ентоні Сміт, Бенедикт Андерсен). причини міжнаціональних конфліктів в етнокультурних чинниках. У кожної етнічної групи протягом історії нагромаджуються міфи, символи, стереотипи, пов'язані зі сприйняттям як своєї, так і інших народностей.

Неоетніцистська концепція (Джордж Ротшильд, Ральф Премдас). поєднує риси попередніх двох.

Інструменталістська концепція (Джордж Брейлі). Виникнення міжнаціональних конфліктів є результат діяльності певної політичної опозиції, яка, виступаючи проти існуючої держави, намагається згуртувати своїх прихильників навколо певних етнічних цінностей.

До причин слід віднести:

1) помилки в національній політиці, які було допущено в різні періоди життя країни;

2) міграція з інших регіонів;

3) зневажливе ставлення до мови, звичаїв і культури людей інших національностей;

4) погіршення економічного становища в країні;

5) нездатність центральної влади стабілізувати обстановку в країні;

6) нездатність місцевої влади вирішувати проблеми, що виникли в регіоні;

7) штучне роздування різними силами національних незгод;

8)діяльність корумпованих, злочинних елементів. Значний вплив на розвиток міжнаціональних конфліктів мають засоби масової інформації.

Серед механізмів локалізації конфліктів можна було б визначити:

1) створення спільної економічної децентралізованої інфраструктури співробітництва;

2) створення культурної інфраструктури консенсусу національної культури товариства, фестивалі народної творчості та ін.);

3) це збільшення відкритості регіону, політика розширення контактів не тільки економічних і культурних, а й інших (туризм, спорт, науковий обмін тощо);

4) залучення третьої сторони до подолання конфлікту.

У випадку, коли конфлікт набуває затяжного характеру і сторони не можуть домовитися між собою:

1) виникає потреба в «третейському суді»;

2) спеціальні заходи, що витісняють насилля з міжнаціональних відносин, переводять конфлікт у мирне русло;

3) політико-адміністративний механізм, який передбачає введення федералізму і регіональної автономії; механізм надзвичайного реагування означає обов'язкове введення надзвичайного стану на території, де розвиток міжнаціонального конфлікту набув загрозливої форми.

70. Політичний режим. Суть тоталітарної держави.

Політичний режим – це система прийомів, методів, способів здійснення політичної влади в суспільстві.

Тоталітарний режим характеризується, зазвичай, наявністю жодній офіційній ідеології, що формується і замислюється над суспільно-політичним рухом, політичної партією, правляча еліта, політичним лідером, «вождем народу».

Ознаки тоталітарної держави:

1) Наявність однієї всеохоплюючої ідеології, на якій побудована політична система суспільства.

2) Наявність єдиної партії, як правило, керованої диктатором, яка зливається з державним апаратом і таємною поліцією.

3) Вкрай висока роль державного апарату, проникнення держави практично в усі сфери життя суспільства.

4) Відсутність плюралізму в засобах масової інформації.

5) Жорстка ідеологічна цензура всіх легальних каналів надходження інформації, а також програм середньої і вищої освіти. Кримінальне покарання за поширення незалежної інформації.

6) Велика роль державної пропаганди, маніпуляція масовою свідомістю населення.

7) Заперечення традицій, зокрема традиційної моралі, і повне підпорядкування вибору засобів поставленим цілям (побудувати «нове суспільство»).

8) Масові репресії і терор з боку силових структур.

9) Знищення індивідуальних громадянських прав і свобод.

10) Централізоване планування економіки.

11) Майже всеосяжний контроль правлячої партії над збройними силами та розповсюдженням зброї серед населення.

12) Прихильність експансіонізму.

13) Адміністративний контроль над здійсненням правосуддя.

14) Прагнення стерти всі кордони між державою, громадянським суспільством і особистістю.

 

71. Форми державного правління і державний устрій.

Форми державного правління – спосіб організації державної влади, зумовлений принципами формування і взаємовідносин вищих органів влади.

Є дві основні форми правління:

1) монархія (типи абсолютна і конституційна). Конституційна монархія є у двох видах: дуалістична і парламентська. Дуалістична монархія характеризується наявністю двох політичних установ (монархії та парламенті). У парламентській монархії влада монарха істотно обмежена (він царює, але не править). Теократична монархія, спадкова, виборна тощо.

2) республіка (справа суспільна, типи: президентська, парламентська, напівпрезидентська) – всі вищі органи влади або обираються, або формуються загальнонаціональною представницькою установою.

Форма державного устрою – спосіб територіальної організації держави, що визначається принципами взаємовідносин держави як цілого і її територіальних складових.

Дві основних форми: унітарна та федеративна. Федерація – союзна держава, територія, якої складається з державних утворень, наділених певною політичною самостійністю. Конфедерація – форма союзу держав за якою держави зберігають свій суверенітет у повному обсязі. Конфедерація в умовах монархічного правління називається унією. Імперія – велика держава, яка містила у своєму складі території інших народів та держав.

72. Демократія і засоби масової інформації: поняття, риси.

ЗМІ – розгалужена мережа інститутів каналів комунікацій, установ, які забезпечують систематичний збір, обробку і поширення інформації на масову аудиторію.

ЗМІ виступають як професійний інформаційний посередник між безперервним потоком подій і широкою громадськістю. У світі їх називають мас-медіа (лат. маса – брила + медіум – середній).

Риси ЗМІ:

1) працюють на непостійну аудиторію.

2) у них є спеціальні технічні засоби.

3) носять публічний характер (необмежене коло споживачів).

4) переважна одно спрямованість впливу від комунікатора до реципієнта.

73. Політико-правові погляди Цицерона.

Держава - об'єднання людей не тільки за спільністю інтересів, а й певний правовий утвір, загальний правопорядок

Сім'я -> Муніципія -> Держава.

Прості форми правління: монархія, аристократія, демократія. Правильна – змішання цих трьох видів.

Природне право виникло раніше ніж будь-який закон. Закони встановлені людьми не можуть порушувати порядку в природі.

Сенатська республіка: царська влада – повноваження консулів; аристократія - сенат; народна влада – народні збори.

Обов'язки ідеального громадянина:

1) громадянин не повинен шкодити іншим.

2) не повинен порушувати чужу власність.

3) допускати інші несправедливості.

4) надавати допомогу тим, хто зазнав несправедливості.

5) працювати для загального блага.

6) захищати Батьківщину як воїн.

 

74. Конституція Пилипа Орлика.

Конституція Пилипа Орлика (1710) — договір гетьмана Війська Запорозького Пилипа Орлика зі старшиною та козацтвом Війська (від усієї старшини та козацтва конституцію Орлика підписав кошовий отаман Кость Гордієнко), який визначав права і обов'язки усіх членів Війська.

У вступі цього акта проголошувалось, що Україна повинна бути вільною державою.

Окремі статті обмежували владу гетьмана: державні справи гетьман мав вирішувати спільно з генеральною Радою, до якої також входили виборні депутати від полків.

Вирішення судових справ проти старшини передавалось генеральному судові.

Планувалось чітко розмежувати державний скарб і особисті фінанси гетьмана. Мала вільно обиратись полкова і сотенна старшина, а гетьман тільки затверджував її.

На гетьмана покладався обов’язок захищати козаків і посполитих від надмірних утисків, опікуватись козацькими вдовами та сиротами.

Цим актом мали бути скасовані оренди і стації, які збиралися з народу для утримання компанійського (сердюцького) війська. Конституція обумовлювала також права Православної Церкви, підпорядкованої константинопольському патріарху. Кордон України знову мав проходити, як за Хмельницького, по Случі.

Законодавча влада надається Генеральній Раді, що виконує роль парламенту. Найвищу виконавчу владу мав гетьман, влада якого була довічною. У період між сесійними зборами Генеральної Ради виконував її повноваження.

75. Функції політики.

• ціннісно - орієнтаційну — політика виражає інтереси соціальних груп, дає поштовх до визначення колективних цілей, програм суспільного розвитку;

• управлінську — політика здійснює керівництво політичними й суспільними процесами в інтересах окремих соціальних груп і суспільства в цілому, дозволяє вирішити соціальні й політичні протиріччя;

• інноваційну, сутність якої полягає у сприянні реалізації певних інтересів, цілей і завдань. Саме політика створює нові форми організації, забезпечує зміну й розвиток суспільства;

• інтегруючу — здійснюючи управління різними сферами життя суспільства, політика як соціальний інститут інтегрує розвиток різних сфер суспільства;

• прогностичну — політика розробляє визначення перспектив суспільного розвитку, створення різноманітних моделей майбутнього стану економічної, політичної системи тощо;

• соціалізації — політика забезпечує формування особистості, її виховання і всебічний розвиток, розширення її світогляду

Толкотт Парсонс відносить до них визначення колективної мети суспільного розвитку, мобілізацію і прийняття рішень, збереження стабільності в суспільстві і розподіл ресурсів.

Французький політолог Рене Дебре вбачав функції політики у збереженні цілісності і стабільності суспільства; Девід Істон — в авторитарному привласненні цінностей.

Водночас політиці властиві й латентні функції. Американський соціолог, нобелівський лауреат, Роберт Кінг Мертон вважав, що у конкретному суспільстві окремі функції можуть бути нерозвиненими, за характером здійснення основних функцій можна визначити зрілість політичного життя суспільства і держави.

76. Політичні концепції Вебера.

Праці: "Протестантська етика та дух капіталізму" (1905 р.), "Господарча етика світових релігій" (1916-1919 рр.), "Політика як покликання та професія" (1919 р.) тощо.

Держава – це людська спільнота, яка всередині певної області претендує на монополію легітимного фізичного насильства (це є основною ознакою та сутнісною характеристикою держави). Державні установи та окремі особи мають право на застосування фізичного насильства лише тією мірою, якою їм дозволяє робити це держава.

Типи панування (підстави легітимності).

1) авторитет традицій, довічного закону. В основі такого підкорення лежать звички, звичаї, глибока повага до законів і самих властителів, яка доповнюється вірою в їхню святість (на основі релігії). Чистий тип такого панування – патріархальне суспільство, схоже за своєю організацією на родину: хазяїн-повелитель очолює "державно-родинну" ієрархію. Такий тип панування Вебер назвав традиційним (існує у Китаї)

2) харизма (надзвичайний особистий дар вождя). В основі такої підстави легітимності лежать емоції (аффективний момент). Люди підкоряються лідеру, який має надзвичайні особисті якості (магічні здібності, особливий риторичний дар, силу інтелекту та духу).

3) раціональність. Підставою підкорення є віра в обов’язковість виконання легальних настанов, тобто законів та очікування отримати користь або хоча б уникнути покарання у випадку дотримання встановлених державою правил. Така легітимація влади властива сучасним західним суспільствам.

Політика та політики:

Політика – це прагнення до участі у владі або до здійснення впливу на розподіл влади, чи то між державами, чи то всередині держави між групами людей, які вона в себе включає.

1. "випадковий політик". Таким політиками є всі ми, наприклад коли опускаємо в урну виборчий бюлетень або беремо участь у мітингу.

2. "політик за сумісництвом" – це повірені особи та правління партійно-політичних союзів, тобто люди, які займаються політичною діяльністю лише у випадку необхідності і вона не стає для них головною справою життя.

3. політик за професією та політик за покликанням. Можна жити "для політики" і можна жити "за рахунок" політики. "За рахунок" політики як професії живуть ті, хто прагне зробити з неї постійне джерело прибутку. Професійний політик, який живе за рахунок політики – це чиновник, який отримує зарплату за виконання своїх службових обов’язків, або бере хабарі (або і те і інше одночасно). Політик, який живе "для політики" повинен бути незалежним від прибутків, які може дати йому політична діяльність і в нього повинні бути три якості, які в цьому випадку є вирішальними:

а) пристрасть – орієнтація на сутність справи, пристрасна самовіддача праві.

б) відчуття відповідальності за результат своєї діяльності.

в) окомір – здатність з внутрішньою зібраністю та спокоєм піддаватись впливу реальностей. Від політика вимагається дистанція по відношенню до речей та людей.

 

77. Соціальний феномен політики.

Як соціальний інститут політика регулює соціальні взаємодії публічними методами, здійснює розподіл влади, встановлює певний порядок публічної організації суспільного буття та виробляє важливі для суспільства рішення. Політика завжди пов'язана з реалізацією інтересів та соціальних можливостей конкретних груп людей, тому політика є завжди суб'єктною. В процесі функціонування інституту політики виокремлюються соціальні актори, які відіграють різні ролі: тих, хто визначає та контролює політику; тих, хто її реалізує; тих, хто прагне вплинути на аспекти політики, не маючи достатніх ресурсів для її визначення; тих, на кого так чи інакше політика спрямована. Взаємодія носіїв різних ролей, виконання ними специфічних функцій регулюється системою правил та цінностей, які відбивають особливості політичної свідомості та культури певного суспільства та обмежують зміст політики і засобів її здійснення.

Політика є багатоаспектним явищем. Таке розмаїття втілюється у функціях політики як соціального інституту. Успішна реалізація інститутом політики соціального призначення передбачає виконання ним наступних найважливіших функцій:

1) власно-регулятивна. (реалізуючи цю функцію, інститут політики тим самим впливає на процеси стратифікації суспільства, виявляє соціальну силу певних груп, вносить суб'єктивний чинник до процесу прийняття рішень.

2) ресурсно-регулятивна. Політичні відносини виникають у зв'язку з проблемою встановлення та забезпечення порядку розподілу соціально значущих ресурсів, необхідних для задоволення потреб різних груп людей.

3)комунікативна функція. Політика сприяє безпосередньому та опосередкованому спілкуванню, до якого залучаються члени суспільства з приводу влади, владного розподілу ресурсів та контролю за ними.

4) інтегративна функція. Визначаючи соціальні цілі, засоби їх досягнення, владно розподіляючи ресурси, політика тим самим мовби плете "невидимі сітки", які зв'язують суспільство у цілісний соціальний організм, стимулюють суспільну злагоду.

78. Політичні партії. Сучасні партійні системи.

Політична партія – добровільна, громадсько-політична організація певних соціальних верств населення, яка склалася на ідеологічній основі та у своїй діяльності спрямована на завоювання, утримання та використання політичної влади.

Ознаки політичної партії:

1) зв'язок партії з певним класом або соціальною групою.

2) наявність певної ідеології.

3) існування організаційної структури (членство, субординація, партійний апарат тощо.).

4) установка на завоювання, утримання та використання політичної влади.

5) підтримка політики партії тими верствами суспільства, інтереси яких захищає партія.

Структура партії:

1) лідери партії.

2) партійний апарат.

3) ідеологи партії.

4) рядові члени партії.

Істотну роль відіграють партійний електорат, симпатики і меценати (безкорисливе надання коштів).

Партійна система – сукупність всіх політичних партій діючих у даній країні та х взаємовідносини.

На формування партійних систем впливає ряд факторів: соціальна структура суспільства, історичні особливості країни, різноманітність культур та мов, чинне законодавство, характер виборчих систем. Типологія партійних систем дуже тісно пов'язана з політичними системами (демократичні, авторитарні, тоталітарні).

Види: однопартійними та багатопартійними.

Історично склалися типи:

1) біпартизм - система, в якій визначальну роль відіграють дві основні політичні партії, які, перемагаючи на виборах, по черзі приходять до влади (США, Великобританія, Канада);

2) "двох з половиною партій";, коли жодна з двох найбільших партій не може отримати більшості в парламенті й одна з них утворює коаліцію з третьою для формування уряду (типова для сучасної Німеччини);

3) поліпартизм - три і більше партій з приблизно однаковим за кількістю електоратом, жодна з яких не здатна на тривалий час одержувати підтримку більшості в парламенті й змушена формувати урядові коаліції (Італія, Бельгія, Франція, Данія та ін. країни).

 

79. Національна політика в Україні на сучасному етапі.

В Україні 27.4% населення іноетнічні, тобто кожен 4 ГУ не українець.

У розробці та реалізації національної політики головна роль належить державі. Держава – не етнічна спільність, а співтовариство людей, що живуть на одній території.

Основним напрямкам державної політики України в сфері міжнаціональних відносин є:

1) забезпечення рівних конституційних прав та свобод усім громадянам, незалежно від раси, національного чи етнічного походження, перетворення поліетнічності суспільства, його багатокультурності в консолідуючий фактор формування громадянського суспільства, розвиток культурної самобутності українського етносу, всебічний розвиток української культури та мови, створення сприятливих умов для розвитку етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності національних меншин;

2) інтеграція до українського суспільства етнічних груп, які незаконно були депортовані;

3) розширення співпраці зі закордонними українцями;

4) затвердження в міжетнічних відносинах атмосфери толерантності, дружби, взаємної довіри, поваги до мови, культури, традицій етнічних груп;

5) удосконалення правових засад регулювання міжнаціональних відносин.

 

80. Культ особи: суть, передумови виникнення, труднощі боротьби з ним, трагічні наслідки.

Культ особи — безмірне звеличення особи, сліпе поклоніння, а іноді й обожнювання людини, яка займає найвище становище в ієрархії політ, чи реліг. влади, надмірне перебільшення заслуг, функцій і ролі лідера. Культ особи - характеристика специфічного єдиновладдя тоталітарного типу, історико-соціальне, політичне поняття.

Найчастіше культ особи притаманний тоталітарним і авторитарним державам. Іноді його елементи простежуються і в дем. країнах (у Франції в період правління Шарля де Голя). Передумови культу особи політичних керівників на соціально-психологічному рівні починаються з їх сакралізації, обожнювання влади. Найдавніші початки його — в ідолопоклонстві первісних релігійних вірувань та культів. Суб'єктивною передумовою культу особи є також патріархальне сприйняття глави держави як «батька» однієї великої сім'ї, визнання держави із жорсткою ієрархічною, побудовою суспільства єдиною моделлю.

Об'єктивними причинами культу особи називалися: відсталість країни, капіталістичне оточення, зовнішня загроза, суб'єктивними — особисті риси характеру диктатора.

В сучасних умовах яскравими проявами тоталітарного культу особи стали культи Кім Ір Сена, Кім Чен Іра в Кореї, Фіделя Кастро на Кубі, Хусейна в Іраку, Кадаффі в Лівії тощо. Радянським народам довелося пережити культ особи Иосифа Сталіна, який став найважливішим атрибутом очолюваної ним тоталітарної диктатури, а надалі став зразком для ряду сталінських і неосталінських культів особи.

81. Сутність держави і її місце у політичній системі суспільства.

Держава – суверенна, політико-територіальна організація влади певної частини населення в соціально-неоднорідному суспільстві, що має спеціальний апарат управління та примусу, а також здійснює управління загальносуспільними справами.

Поняття держава як правило вживається у двох значеннях:

1) у широкому сенсі – суспільство, країна, народ, що розташовані на певній території і представлені органами вищої влади.

2) у вузькому значенні – система організацій, установ, інститутів, які володіють верховною владою на певній території і здійснюють управління суспільством.

Складові елементи держави: територія, населення та незалежна суверена політична влада.

У світі 194 держави, та близько двох тисяч народів.

Соціальна, етнічна, політична і культурна інтегрованість населення дозволяє визначити його як народ.

Ознаки держави:

1) відокремлення влади від суспільства, поява професіоналів управлінців.

2) суверенітет, політична незалежність держави, тобто верховна влада на певній території.

3) держава має певну територію.

4) держава володіє монопольним правом на законне застосування сили та фізичного примусу.

5) держава має виключне право на видання законів і норм.

6) державною прерогативою, є визначення грошової системи (стягнення податків та зборів).

7) держава охоплює своїм впливом усе населення, ознакою є наявність громадянства.

Призначення держави у політичній системі:

1) надає організованості суспільству.

2) управляє його справами.

3) забезпечує його цілісність.

4) узгоджує багатоманітні соціальні інтереси.

Основна мета держави – забезпечення умов для гідного життя всіх людей.

 

82. Політична думка Стародавнього Риму. Характерні риси, основні представники.

Історія давньоримської політичної думки охоплює ціле тисячоліття до V ст. н. є. У загальнотеоретичному плані ця думка перебувала під значним впливом відповідних учень давньогрецьких мислителів, передусім Сократа, Платона та Арістотеля.

Марк Туллій Цицерон Держава - об'єднання людей не тільки за спільністю інтересів, а й певний правовий утвір, загальний правопорядок. Сім'я -> Муніципія -> Держава.

Прості форми правління: монархія, аристократія, демократія. Правильна – змішання цих трьох видів.

Природне право виникло раніше ніж будь-який закон. Закони встановлені людьми не можуть порушувати порядку в природі.

Сенатська республіка: царська влада – повноваження консулів; аристократія - сенат; народна влада – народні збори.

Обов'язки ідеального громадянина:

1) громадянин не повинен шкодити іншим.

2) не повинен порушувати чужу власність.

3) допускати інші несправедливості.

4) надавати допомогу тим, хто зазнав несправедливості.

5) працювати для загального блага.

6) захищати Батьківщину як воїн.

Аврелій Августин (354-430) Блаженний, праця "Про град Божий".

Гріховність земного державно-правового життя виявляється у пануванні людини над людиною, у відносинах управління й підкорення, панування і рабства. Такий стан він називає "природним порядком" людського життя і критикує його з релігійно-ідеальних позицій божественного порядку та його земного прообразу у вигляді християнської церкви. Гріховний порядок світу має тимчасовий характер і триватиме до другого пришестя Христа й судного дня, коли встановиться "царство небесне".

Спільність людей може бути народом і державою лише тоді, коли ґрунтується на праві, поєднаному з утіленою в Богові справедливістю.

Форми державного правління Августин розрізняє залежно від обов'язків, покладених на верховну владу. Головними з них він вважає моральні й релігійні обов'язки, зокрема повагу до Бога і до людини. Він вважає прийнятними всі форми правління в тому разі, якщо в державі зберігаються втілена у праві справедливість і повага до релігії. Несправедливого правителя, як і несправедливий народ, він називає тираном, а несправедливу аристократію - клікою.

 

83. Форми державного правління.

Форми державного правління – спосіб організації державної влади, зумовлений принципами формування і взаємовідносин вищих органів влади.

Є дві основні форми правління:

1) монархія (типи абсолютна і конституційна). Конституційна монархія є у двох видах: дуалістична і парламентська. Дуалістична монархія характеризується наявністю двох політичних установ (монархії та парламенті). У парламентській монархії влада монарха істотно обмежена (він царює, але не править). Теократична монархія, спадкова, виборна тощо.

2) республіка (справа суспільна, типи: президентська, парламентська, напівпрезидентська) – всі вищі органи влади або обираються, або формуються загальнонаціональною представницькою установою.

 

84. Етнонаціональна політика в Україні.

На сучасному етапі розвитку України національно-етнічна сфера стає невід'ємним виміром суспільно-політичних реалій. У зв'язку з цим етнонаціональний розвиток українського суспільства потребує адекватного забезпечення політичними засобами і механізмами.

Першочерговими потребами є:

1) наукове осмислення вітчизняної етнонаціональної самоорганізації, проблем національної державності й державного управління національною структурою;

2) формування соціально-політичних важелів розв'язання суперечностей у сфері етнонаціональних відносин;

3) всебічний аналіз існуючих форм національного об'єднання і моделювання нових, їх реалізація в поєднанні з фундаментальними цінностями українського демократичного самовідродження.

Вирішення національного питання в Україні на сучасному етапі можна визначити як:

а) суверенізацію особистості, втілення в життя національних прав людини;

б) політико-правове закріплення демократичного розвитку української нації;

в) забезпечення колективних прав етнічних меншин.

 

85. Політологія в системі суспільних наук. Предмет політології.

Політологія – наука про політику, про закономірності і випадковості розвитку політичного процесу, про функціонування політичної системи та влади, про форми і методи діяльності суб'єктів політики, проблеми в міжнародних відносинах.

Предметом політології є вивчення об’єктивних закономірностей світового політичного процесу, політичних відносин в окремих країнах і групах держав; відносини між класами, державами, націями, де головне завдання полягає в тому, щоб утримати, зберегти або завоювати владу; способи управління соціально-політичними процесами.

Тісними є зв'язки політології з історичною наукою,зокрема з політичною історією. Історія як наука вивчає минуле людства в усій його конкретності й багатоманітності. Загальна історія є передусім історією політики — вона вивчає головним чином процеси виникнення, розвитку й занепаду держав, відносини між ними, війни, революції тощо і в цій іпостасі виступає як політична історія. Політологія — це теорія політики, а не її історія.

Найскладнішим є зв'язок політології з соціологією,зокрема з політичною соціологією. Досить поширене ототожнення політології і політичної соціології частково виправдане тим, що тривалий час політологія розвивалась у складі соціології.

Політологія й теорія держави і права мають спільний головний об'єкт дослідження — державу. Політологію іноді називають державознавством. Однак у вивченні політики вона, на відміну від теорії держави і права, не обмежується державою, а досліджує також інші політичні інститути — політичні партії, групи інтересів, органи місцевого самоврядування тощо, всю багатоманітність суб'єктів і виявів політичних відносин.

Об'єктом науки конституційного права є державнополітичні відносини, тобто ті, суб'єктом яких тією чи іншою мірою виступає держава. Політологія ж виходить за межі цих відносин, досліджуючи також інші форми й види політичних відносин, використовуючи притаманні їй методи й засоби пізнання.

86. Політична культура як явище політичного життя.

Термін політична культура виник у 18 столітті у працях німецького філософа Гердера.

Політична культура – сукупність позицій, цінностей і кодексу поведінки, що стосується взаємних відносин між владою і громадянами.

1) суспільства – є зафіксований у законах, звичаях, традиціях політичний досвід суспільства, рівень уявлень про політичний процес.

2) індивіда – це поєднання політичних знань, переконань і політичної поведінки окремої людини.

містить:

1) культуру політичної свідомості.

2) культуру політичної поведінки індивідів, груп і партій.

3) культуру функціонування політичних інститутів і організацій.

охоплює такі аспекти:

1) знання політики.

2) знання фактів.

3) оцінювання певних політичних явищ.

4) емоційний бік політичних позицій (патріотизм, любов до батьківщини).

5) зразки політичної поведінки.

Суб'єкти політичної культури – індивіди, групи, регіони, держава, нації, партії, класи.

Об'єкт політичної культури – політична система суспільства, її компоненти (політичні режими, соціальні інститути, організації тощо).

містить чотири компоненти:

1) пізнавальний компонент – становить знання про різні аспекти політичного життя суспільства.

2) емоційно-чуттєвий компонент – почуття та переживання суб'єкту політики.

3) оцінювальний компонент – оцінка суб'єктом політики сучасних політичних відносин.

4) поведінковий компонент – політична поведінка як спосіб реагування на події, що відбуваються у політичному житті.

Рівні політичної культури: певної групи, класові, національний, суспільної системи в цілому.

Американські політологи Алмонд і Верба виділили три типи політичної культури:

1) патріархальну - властиві відсутність інтересу у людей до політики, влади та інститутів.

2) підданську - властиво те, що суб'єкти покладають свої надії на органи державної влади та на лідерів. Не дуже активні в політиці.

3) активістку - значний інтерес до політики, представники займаються активною участю в політичному процесі.

Чимало політиків виділяють замкнені та відкриті типи. Замкнуті орієнтуються на власні уявлення про політичне життя, ґрунтується на своїх звичаях (країни сходу). Відкриті – теж зберігають традиції, цінності, норми проте проявляють інтерес до інших уявлень (країни заходу).

У рамках кожної національної політичної культури розрізняють елітарну та масову політичну культуру. Елітарна – культура політичної влади, об'єднань, громадян. Масова – культура підданих, громадян.

Виокремлюють такі типи політичної культури:

1) з точки зору геополітики: західний і східний тип.

2) за ідеологією: капіталістичний, соціалістичний, етнічний, конфесійний.

3) за ступенем інтегрованості індивіда: індивідуалістичний і колективістський.

4) за ступенем демократизму: тоталітарний, авторитарний, демократичний.

5) за формою управління: президентський, парламентський, монархічний, диктаторський.

6) за розвиненістю політичних структур: до партійний, моно партійний, багатопартійний.

7)за типом поведінки у конфліктних ситуаціях: конфронтаційний, консенсуальний, компромісний.

 

87. Структура політики.

1) політичні відносини, що відображають стійкий характер взаємозв'язків суспільних груп між собою і з інститутами влади; взаємозв'язки соціальних суб'єктів, у яких виражаються їхні інтереси та здійснюється політична діяльність. Формою політичних відносин можуть бути: вибори,референдуми, мітинги, зібрання, пікети, страйки, політичні перемовини тощо.

2) політичну свідомість, яка характеризує залежність політичного життя від усвідомленого ставлення людей до своїх інтересів;

3) політичний інтерес, що являє собою внутрішнє, усвідомлене джерело політичної поведінки, яке спонукає людей до постановки певних політичних цілей і до дій, направлених на втілення цих цілей у життя;

4) політична діяльність суб'єктів політики; суб'єктами політики виступають переважно: держава, політичні партії, громадські організації, або ж політичний індивід, дії якого чітко окреслені законами та моральними нормами; іноді і соціальні інститути, які покликані виконувати переважно неполітичні завдання, нерідко справляють досить суттєвий вплив на політику: церква, університети, асоціації тощо;

5) політичний процес як сукупність видів діяльності суб'єктів політики, які охоплюють усі стадії функціонування політичної системи і спрямовані на досягнення політичних цілей;

6) політична організація, що відображає роль інститутів публічної влади як центрів управління системними процесами. Це сукупність органів законодавчої, виконавчої і судової влади,партійних і громадських організацій, груп тиску, що представляють політичні інтереси різних верств суспільства в цілому, становлять організаційний кістяк політики. Політична організація концентрує владне волевиявлення народу, включаючи прийняття і організацію управлінського рішення, задаючи тим самим певну спрямованість всьому політичному процесу.

88. Політична влада - центральний компонент політичних систем.

Політична влада (влада закону) – реальна здатність одних людей проводити свою волю стосовно інших за допомогою правових та політичних норм. Основні способи досягнення влади: політична реформа, революція, політичні перевороти.

Характерні ознаки політичної влади:

1) загальність, обов'язковість її рішень для всіх громадян.

2) безособовість.

3) монополія на фізичне насильство.

4) політ