Елейська школа (Ксенофан, Парменід, Зенон).

Виникла в м.Елеї на півдні Італії у VI-V ст. до н.е. Головними її представниками були Ксенофан, Парменід, Зенон Елейський, Мелісс Самоський, Горгій.

На відміну від мілетської та піфагорейської традицій розглядати дійсність як узгодження, єднання протилежностей елеати аргументовано критикують всі вчення, де визнається рухома, мінлива першооснова речей. Елеати обґрунтовують поняття про незмінну сутність істинного буття, позірність усіх помітних змін та відношень між речами, бо в іншому випадку будь-яке вчення про ту чи іншу річ стає простою марою, жодне знання не е опорою ані в теорії, ані в практичному житті.

Елейська школа вперше розрізнила мислення (і мислиме буття) та чуттєві дані (і буття, що сприймається чуттєво), виділила буття як поняття про дійсність. Завдяки цьому вперше був здійснений поділ між поняттям і тим, що воно позначає, поняття стає окремим предметом дослідження. Елеати змогли сформулювати поняття єдності, єдиного буття як неперервного, незмінного, неподільного цілого, однаково присутнього в усіх елементах чуттєво даної дійсності. Поняття "буття" стало одним з головних для класифікації відомої дійсності, для побудови перших логічно обгрунтованих систем знання за принципом поєднання відомих уявлень у висловлювання, які не суперечать одне одному. Здійснені перші спроби аналізу понять, що використовувалися філософами, призвели до відкриття феномену обмеженості, суперечливості понять. Так, відомі апорії Зенона засвідчили, що поняття "єдине — множинне", "обмежене — необмежене" та інші неспроможні відобразити дійсність, яку за своїми визначеннями вони повинні відображати.

ПАРМЕНІД..Для Парменіда найважливіше визначення буття - осягання його розумом: те, що можна пізнати тільки розумом, і є буття. Почуттям буття недоступне. Тому «одне й те ж є думка і те, про що думка існує». У такому твердженні Парменіда підкреслюється тотожність буття й мислення. Буття - це те,, що є завжди, що єдине й неподільне, що непорушне й несуперечливе, «як думка про нього». Мислення ж - це здатність осягати єдність у несуперечливих формах, результат мислення - знання (episteme). Почуттєве сприйняття має справу з безліччю різноманітних речей і одиничних предметів, що оточують людину. Людина може мати гадку, погляд (doxa) -звичайне, повсякденне уявлення, що протистоїть знанню як наслідку осягнення єдиного. Прагнучи віднайти глибоку основу всього існуючого, Парменід зауважує: ніщо із безпосередньо даного в чуттєвому досвіді не може задовольнити його через явно минущий і скінченний характер. Усі речі, в чому смертні вбачають істину, вірячи в неї, все це — лише ім'я порожнє: бути, але також і не бути, народжуватися, але й гинути, місце на місце міняти, змінювати колір і забарвлення - так яскравими виразами Парменід спростовує чуттєво сприймані речі та явища як щось зовсім не гідне уваги філософа через «неістинність» їх існування, тобто через їх ^скороминучу, підвладну змінам і перетворенням, тлінну природу. Його цікавить те, що залишається неминущим у вічному потоці загальних змін. Від безпосередньої даності буття як множинного Парменід іде до визнання існування, справедливо вважаючи, що без існування світу як єдиного не було б і його чуттєвої множинності. Та потім зосереджує увагу на грані єдиного в бутті, що відкрилася йому. Абсолютний, нетлінний і неминущий характер єдиного буття затьмарює множинне й чуттєве. Тепер буттям філософ називає тільки єдине й нерухоме, а множинне й чуттєве - небуттям, всупереч судженням людей. Звідси всі парадокси вчення Парменіда.

ЗЕНОН.. 1) Проти множинності: якщо усе складається з багато чого, чи якщо суще реально поділяється на відособлені частини, то кожна з цих частин виявляється і нескінченно малою, і нескінченно великою; тому що маючи поза собою нескінченну безліч всіх інших частин, вона складає нескінченно малу частку усього, але з іншого боку, складаючись сама з нескінченної безлічі часток (будучи ділена до нескінченності), вона представляє величину нескінченно велику. Так виходить, якщо визнавати всі частки діленими, що мають величину і; якщо ж визнати, що багато чого, тобто частки усього, не мають ніякої величини і тому неподільні, то виходить нове протиріччя: усі виявляється рівним нічому. Справді, те, що не має величини, не може, приєднуючи до іншого, його збільшувати (нуль не є доданок); тому і всі, що складається з неподільних, позбавлені величини, саме не має ніякої величини, чи є (матеріально) ніщо. За словами Гегеля, «Зенонова діалектика матерії донині не спростована».

2) Проти руху. Щоб пройти відомий простір, тіло що рухається повинне спершу пройти половину цього простору, а для цього — спочатку ще половину цієї половини і т.д. до нескінченності, тобто воно ніколи не рушить з місця; на цій підставі швидконогий Ахіллес ніколи не може наздогнати повільну черепаху (апорія "Ахіллес і черепаха"). Інший аргумент: тіло, що рухається, напр. стріла, що летить, у кожен момент руху займає визначений простір, тобто знаходиться в спокої і, таким чином, весь рух розкладається на моменти спокою, отже, представляє внутрішнє протиріччя (тому що з нулів руху не можна скласти позитивну величину). Аргументи Зенона вказують на дійсні протиріччя в понятті речовини, простору і часу, що складаються з реально роздільних частин; саме це поняття і хотів спростувати Зенон

КСЕНОФАН. В «Глузуваннях» Ксенофан дав гостру критику політеїзму й антропоморфічних уявлень про богів, яка є першою спробою спростування міфології. Він стверджував, що існує тільки один вічний Бог, який не має ні людського, ні звіриного вигляду, але бачить чує і мислить всім своїм єством, а світом керує за допомогою розуму.В цьому розумінні Ксенофан засуджував зображення богів у Гомера та Гесіода. Оскільки Бога Ксенофан вважав тотожним світу, його вчення є варіантом пантеїзму. Як мандрівний учитель «мудрості», а також своїми просвітницькими установками, етичному утилітаризмові, гносеологічному релятивізмові і полемічним прийомам Ксенофан нагадує софістів 5 століття до н. е. Ксенофан гостро критикував різні філософські школи. Йому належить ціла космогонія, типова взагалі для досократівської філософії. Проте він доходить до такого рівня абстракції, щоб мислити матерію як єдине суще, що суміщає в собі основні протиріччя матерії як філософського принципу. Це буття і всюди різне (визнається поступова еволюція матерії), і всюди однорідна і в цьому розумінні шаровидна (можливо, це символ загальної однорідності, або рівновіддаленості від центру). Все і обмежене і нескінченне. Все єдине і множинне. Все тілесне і безтілесне. Все божествене і матеріальне. Все суще і несуще. Все є свідомістю, відчуттям, мисленням, і все матеріальне. Серед численних мотивів натурфілософського, критико-міфологічного і поетичного змісту і серед фрагментів, що дійшли до нас, Ксенофан впевнено проводить думку про неперервність, єдність, вічність, незнищенність і незмінність сущого, що без сумніву вплинуло на всю елейську школу.