Фройдівський аналіз проблеми невдоволення людини в культурі.

У викладі ідей, пов'язаних з "невдоволенням культурою", Фрейд незмінно стоїть на тій позиції, що схильність до агресії є первинною і самостійною інстинктивною схильністю людей, а культура зустрічає в ній свою найбільшу перешкоду. Ерос прагне об'єднати людей в сім'ю, плем'я, народи, нації, людство - такою є його активність. Людські маси мають буття пов'язані лібідозно, оскільки об'єднання в праці не може їх утримати разом. Проте цим прагненням культури протидіє природжений потяг до ворожості кожного до всіх і всіх до кожного. Цей виявлений Фрейдом інстинкт агресії поряд з Еросом є похідним від первинного потягу до Танатосу, який поділяє з Еросом панування над світом. Смисл розвитку культури Фрейд бачить у боротьбі між Еросом і Смертю, між інстинктом життя і потягом до руйнування, вважаючи, що така боротьба складає зміст життя взагалі. Фрейд називає її "битвою гігантів".

Класичний психоаналіз розкриває таку картину: коли людина прагне знешкодити свою агресивну пристрасть, агресія інтроектується, стає частиною внутрішнього світу, тобто спрямовується туди, звідки й вела своє походження. Вона спрямовується проти власного "Я". Там вона перехоплюється частиною "Я", котра як предмет "понад-Я" протиставляє себе іншій частині "Я" і - вже як совість - здійснює щодо "Я" таку ж готовність до агресії, яку ''Я" з готовністю задовольнило б за рахунок інших індивідів. Напруження між посиленим "понад-Я" і підкореним йому "Я" слід називати усвідомленням вини: воно виявляється в потребі кари.

Культура, як її розуміє Фрейд, намагається використати це почуття ви-ни - інстанцію, що перебуває всередині самого індивіда - щось схоже на окупаційну владу в переможеному місті. Таким чином, Фрейд виводить вину з первинного потягу агресивності, а далі розвиває ряд категорій, пов'язаних з особистісними формами поведінки: зло, добро, совість і т. ін. Так, совість виявляє тим більшу твердість, чим більше людина виявляється доброчинною; відтак ті, хто пішов стежкою святості, найбільше звинувачу-ють себе в найзліснішій гріховності.

Фрейд відшукує два джерела вини - страх перед авторитетом і більш пізній страх перед "понад-Я". Суворість "понад-Я" - це вимога совісті, Остання є продовженням суворості зовнішнього авторитету, який вона змінила, а почасти й замінила.

Щодо "понад-Я" відмова від задоволення первинних потягів не означає їхню повну ліквідацію, адже вони залишаються: відтак - напруженість стану усвідомлення вини. У найпростішій формі почуття вини є вираженням конфлікту амбівалентності, вічної боротьби між Еросом та інстинктом руйнування або смерті.

Увесь комплекс особистісно-етичних форм поведінки Фрейд виводить із взаємовідношень між "ід" ("Воно"),"его" (потяги "Я") та "суперего" ("понад-Я", совість). Так функція "понад-Я" спостерігає за діями і намірами "Я", оцінює їх, здійснює цензорську роль. Це отримуване самим "Я" відчуття, яке перебуває під спостереженням.

Улюблений алгоритм міркувань Фрейда - виводити всі наслідки зі своєрідної, умовно кажучи, стратифікації психічного. Це не тільки персоніфікація його моментів. Це якесь "багатодушшя", яке було властиве міфологічній психології.

Фрейд психологізує ті сторони людини, які в поведінковій психології належали до різних сфер буття і тому перетворювали рефлексологію в "універсальну" науку про людину. Фрейд у дещо зміненій формі продовжує цю ж лінію. У нього психологія, охоплюючи різноманітні сфери діяльності людини (від первинних потягів до соціальності), також виступає енциклопедичною наукою про людську поведінку. Фрейдизм тому можна визначити як інтровертований поведінковий напрям із певним психологізуванням різних рівнів життєдіяльності людини. І все ж це дає можливість Фрейду поставити ряд серйозних проблем про спосіб існування людини у світі, але при цьому допускається субстанціалізація страт психічного.

У зв'язку з таким уявленням психічного як багатошарового, точніше шарово-антагоністичного, психоаналіз виявив власну агресивність, зробивши спробу "психоаналізувати" людську природу в цілому та її багатоманітні галузі. Більше того, давши певні психотерапевтичні рекомендації для оздоровлення "невротичної" людської культури, Фрейд дав підставу своїм прихильникам зобразити його як пророка всесвітньо-історичного значення.

В кінці свого есе "Невдоволеність культурою" Фрейд указує, що реальна зміна відношення людини до власності може більше допомогти в аналізованій справі, ніж будь-яке уявлення про етичне веління. Разом із тим Фрейд звинувачує соціалістичні вчення в недооцінці людської природи, що начебто знецінює практичне використання реальної зміни відношення людини до власності.

Класичний психоаналіз Фрейда можна було б назвати плюралістичною психологією - як за її вихідними принципами (Ерос і Танатос), так і за встановленими в ній шарами психічного (ід, его, суперего). Це дало можливість самому Фрейду вказати на гостру конфліктність людської психології. Проте плюралізм не може остаточно задовольнити допитливий дослідницький розум, який шукає моністичного тлумачення. У Фрейда вихідні потяги були протиставленими соціальності, і він весь час твердить про їхню несумісність і зазначає у зв'язку з цим трагічність людського існування. Ці вади класичного фрейдизму були помітними і для тих, хто перебував у рамках психоаналізу взагалі. А. Адлер був одним із тих, хто спробував побудувати "моністичну", але все ж психоаналітичну психологію.

У праці "Невдоволеність культурою" Фрейд розмірковує про релігію як чуття "океанічного", безконечності, вічності, чим людина пов'язується з великим світом.

Вдалим є порівняння минулого психіки з Вічним містом - Римом. Тіло успадковує минулі стадії розвитку організму. Одне з первісних почуттів злитості "Я" і світу стає джерелом релігійних потреб. Фрейд і виводить саму релігійність із дитячої безпорадності та обожнення батька.

Ідея смислу життя виникає лише в релігійних системах і зникає разом з ними. Ціль життя передбачається принципом задоволення, який далі перетворюється на більш скромний - принцип реальності. Але задоволення може бути й від наступу на природу, від підкорення її людській волі. Природі має підкорюватись сам організм.

Якщо вгамувати потяги, не буде страждання. У цьому полягає східна мудрість. Правда, сублімація сприяє радості творчості, але мистецтво дає лише сурогат звільнення від страждань. Про реальні біди ми не забуваємо. Чи не дивна позиція щодо мистецтва! Хтось прагне змінити світ, щоб він відповідав ідеалам. Це стосується й релігії як "масового божевілля" Це врятовує і любов з її прагненням бути коханим, любимим. Естетика не захищає від загрози страждань, а тільки дає компенсацію. Культурна цінність прекрасного не очевидна. Культура в усіх своїх формах не справджує сподівань.

Стати щасливим не можна, стверджує Фрейд. Це може бути лише індивідуальна економія лібідо, пов'язана з типом психічної конституції індивіда. Еротичне перетворюється в нарцисичну замкненість у собі. Людина дії перетворює світ, але не досягає цілі. Невдоволеність призводить до втечі в невроз. Релігія применшує цінність життя, залякує Інтелект, насаджує психічний інфантилізм, створює масове безумство. А джерела страждань залишаються: всесилля природи, тлінність нашого тіла, недоліки державних установ, наші нещастя від культури. Чи не слід повернутися до первісних форм життя? Культура намагається дати захист від страждань, але марно. А християнство ще й вороже культурі. Культура має регулювати відносини між людьми. Краса, охайність породжують ідеали добра, істини. це й ознаки культури, як раніше такою ознакою виступила філософія. Регулювання соціальних відносин також є ознакою культури. Тут виступає вимога обмежень задоволення потягів. Проте індивід не хоче визнавати її, посилаючись на справедливість, право і т. ін. Свобода обмежується разом із розвитком культури.

За Фрейдом, індивідуальна свобода спрямована проти мас. Культура вимагає сублімації - відтак і виникнення форм психічної діяльності. Культу-ра базується на відмові від потягів - звідси й витоки незадоволення могутніх потягів. Тому первісною основою культури є табу.

Культура прив'язує одного чоловіка до однієї жінки, в той час як сексуальність є самостійним джерелом задоволення. У цьому теж полягає проблема суперечності культури, а отже й витік суперечливих потягів людини, яка керується у власному життєдіянні настановами культури.

Людина не є лише м'якою та люблячою істотою. Агресивність є вродженою рисою людини. Взаємна ворожість людей загрожує суспільству розпадом. Потяг до влади залишається, агресивність продовжує існувати. Агресивність - невикорінювана риса людської культури. Завжди можна об'єднати людей, якщо вказати їм на ворога - об'єкт агресії.

Фрейд указує на ще одну ваду культури - психологічну злиденність мас. Своєрідною є історія інстинкту - потягу до смерті. У садизмі сплавлені і любов, і деструкція. Те ж і в мазохізмі. "Я" задовольняється бажанням всемогутності, агресія, деструктивність є первинними життєвими настановленнями. Людство живе між Еросом і Смертю. Культура за своїм змістом зводиться Фрейдом до боротьби за виживання.

Усвідомлення впни, спокутування її тлумачаться як потреба кари. Це - внутрішня інстанція культури. Феномени совісті поєднуються з феноменом вини. Доброчинність вимагає нагороди, але в чому ж тоді заслуга доброчинності?

Вся мораль вміщується, за Фрейдом, між Еросом і Танатосом. Почуття вини породжується амбівалентністю конфлікту між ними. Почуття вини - найважливіша проблема розвитку культури. Платою за культурний прогрес є зменшення щастя як наслідок зростання почуття вини, як страх перед "понад-Я". Людина часто втрачає любов, міняючи її навнутрішнє нещастя, усвідомлюючи винуватість. Помста визначається агресією, яку чекає дитина від батька.

Розробка відповідних форм учинку, де вину визначено як вихідну, основоположну в культурній моралі, є важливим заповітом психоаналізу для розробки проблем культури, які навряд чи можна вмістити,в поняття "вдоволення" чи "невдоволення" культурою.