Панлогізм і діалектика Гегеля.

У розвитому вигляді зміст філософської системи Гегеля, стиснено викладений в “Енциклопедії філософських наук” (1817). Гегель уважає, що в основі всіх явищ природи й суспільства перебуває абсолют, світовий розум, світовий дух, – Абсолютна Ідея. Вона активна і діяльна, причому ця діяльність полягає в мисленні, а точніше – у самопізнанні.

Гегель приходить до висновку, що світ істинно пізнається думкою, і це тому, що сам світ – це думка. Уся реальність ґрунтується на логічних законах. Абсолютна Ідея. розвиває себе за правилами діалектичної тріади: теза-антитеза-синтез. Гегель критикує формальну логіку і натомість пропонує діалектичну логіку. В логічному мисленні виділяє три ступені: розсудочний – на цьому рівні зміст знання розчленований, сторони суперечностей утримуються у відокремленості. Негативно-діалектичний – це розвиток розсудочного моменту – на цьому ступені протилежності вже не лише фіксуються, але і простежуються як такі, що переходять одна в одну. Це негативний розум, бо він ще не усвідомлює тотожність протилежностей. Спекулятивний (позитивно-діалектичний) – усвідомлюється тотожність протилежностей. Думка розглядається як тотожність мислення та буття.

Історія руху думки, за Гегелем, – це процес пізнання Абсолютним Духом свого власного змісту. Абстрактне в мисленні завжди на початку, конкретне в кінці. Усі конечні речі – це ті речі, наявне буття яких відмінне від його поняття. Тільки в Богові буття збігається з поняттям. Тотожність буття та мислення можна осягнути винятково через спекулятивне мислення. У своєму розвитку Абсолютна Ідея проходить три етапи: розвиток ідеї в її власному лоні, у “стихії чистого мислення” (логіка), тут ідея розкриває свій зміст у системі взаємозв'язаних і таких, що переходять одна в одну логічних категорій; розвиток ідеї у формі інобуття, тобто у формі природи (філософія природи), і розвиток ідеї у свідомості, праві, моральності, всесвітній історії, тобто в духові (філософія духу). На третьому етапі Абсолютна Ідея повертається до самої себе й осягає свій зміст у різних видах людської свідомості та діяльності.

Логіка Гегеля – це цілісна система категорій, яка розвивається від абстрактного до конкретного, органічна єдність усіх трьох моментів логічного (мислення), але при визначальному значенні третього моменту (позитивно-діалектичного). Уся гегелівська логіка розгортається між двома полюсами – “буття” і “ніщо”. Усі інші категорії – це посередні ланки розгортання цих полюсів. Становлення в Гегеля має три аспекти: як синонім категорії “розвиток”; як вираження процесу створення передумов предмета, що виникає на їхній основі; як характеристика початкового етапу уже виниклого предмета. Найважливіші категорії цього вчення – якість, кількість, міра (єдність якості та кількості) і стрибок. За допомогою цих категорій Гегель уперше у світовій філософії розробив один із найважливіших законів діалектики – закон взаємопереходу кількісних (поступових, безперервних) і якісних (перерви безперервності, стрибки) змін. Буття – це становлення, розвиток. Гегель зазначає, що історія філософії починається з елеатів, зокрема Парменіда, який розуміє абсолютне як буття та каже “Лише буття є, а небуття немає”. Логіка теж повинна починатися з буття. Гегель зазначає, що “буття” часто уявляють собі як абсолютне багатство, а “ніщо”, навпаки, як абсолютну бідність. Але якщо розглядати весь світ і казати “все є” – і не казати нічого більше, то ми упускаємо все визначене і маємо замість абсолютної повноти абсолютну порожнечу. Ніщо теж не визначене. Буття та ніщо – це просто порожні абстракції. Істину як буття, так і ніщо виявляє їх єдність – становлення. Істина – це відповідність об’єктивності поняттю: предмети істинні лише тоді коли вони є тим, чим повинні бути, тобто коли їх реальність відповідає їх поняттю. Одиничне буття лише певний аспект ідеї. Одиничне не відповідає своєму поняттю, воно конечне. Жива істота вмирає тому, що вона суперечність: у собі вона всезагальна, проте безпосередньо існує лише як одиничне.

У “Філософії природи” Гегель розглядає питання інобуття Абсолютної Ідеї (природа). Природа, за Гегелем, об’єктивна, оскільки суб’єкт у ній відчужений. Вона також пізнавана, оскільки дух долає відчуження. У природі не існує свободи, і не існує розвитку, тут дух скований. Душі виникають тоді, коли духовному началу вдається вирватися на свободу з кісної матерії. У “Філософії духу” досліджується індивідуальна й суспільна свідомість людей. Якщо у логіці дух був “мисленням у собі”, у природі – відчуженим “буттям для іншого”, то у “Філософії духу” він уже розглядається як такий, що стає звільненим, існує для-себе. У вченні про суб’єктивний дух (антропологія, феноменологія духу, психологія) розглядається становлення психіки людини, її індивідуального й колективного пізнання. Природне тут тяжіє над духовним. У вченні про об’єктивний дух: абстрактне право, мораль, моральність (сім'я, громадянське суспільство, держава) – предметом дослідження стають соціальні процеси, інститути та суспільна свідомість. Абсолютний дух (мистецтво, релігія, філософія) – це єдність суб’єктивного й об’єктивного, яка досягається через розуміння. Філософія – вищий ступінь Абсолютного духу, вона здійснює синтез і повне розкриття істин, що містяться в мистецтві та релігії.

Особливо цікаве для студентів-юристів вчення Гегеля про об’єктивний дух. Гегель обґрунтовує розумність і правомірність приватної власності. Він розрізняє три форми порушення права приватної власності: простодушну неправду; обман; злочин у поєднанні з примусом. Тут також міститься гегелівське вчення про покарання: воно розглядається як необхідне зняття злочину. При встановленні покарання повинен суворо дотримуватися закон, і встановлювати його може лише суд. Гегель був противником жорстоких покарань і обґрунтовував необхідність їх пом’якшення із прогресом цивілізації. Моральна воля проявляється у поступках. У моральній волі Гегель виокремлює три сторони, які представляють одиничне, особливе і загальне: вчинок повинен збігатися із суб’єктивним (“моїм”) умислом; суб’єктивний намір повинен мати своєю метою благо; поступок повинен відповідати добру як об’єктивній цінності. Моральність (певні відносини людей) – це вищий ступінь розвитку об’єктивного духу. Моральність проявляється у сім’ї як природній єдності індивідів. Диференціація сімей веде до утворення громадянського суспільства як взаємовідносин самостійних індивідів. Вища єдність, яка залагоджує всі суперечності, – це держава. Гегель переконаний, що коли держава міцна і не перебуває у стані смертельно небезпечної для неї війни з іншими державами, вона повинна надати максимально можливу свободу індивідам, сім’ям, громадянському суспільству.

Гегель виділяє три гілки влади: князівську, урядову, законодавчу. Князівська влада монарха проголошувалася як така, що має право “остаточного рішення”. Суверенітет держави повинен втілюватися в особі монарха (спадкового). Для монарха Гегель передбачав оптимальний варіант – роль людини, яка самостійно не приймає жодних відповідальних рішень, а лише санкціонує своїм авторитетом рішення, які підготовані компетентними представниками адміністрації відповідно до чинних законів. Таку “розумну” монархію Гегель назвав “конституційною”. Він уважав, що конституція – це поділ державної влади. У суспільстві, за Гегелем, правомірний і необхідний один вид рівності – рівність громадян перед законом.

21. Загальні основи класичного марксизму (К.Маркс, Ф.Енгельс). Філософсько-антропологічна проблематика в творчості Маркса найбільшою мірою виявляється в "Економічно-філософських рукописах 1844 року", які були опубліковані лише 1932 p. У цій праці Маркс посилено працював над фундаментальними проблемами сутності та існування людини, її свободи та рабства, відчуження та подолання відчужених сил, сенсу історії. В трактуванні цих проблем Маркс виявив себе як творчо мислячий гегельянець зі спрямованістю на критичний синтез багатьох гегелівських ідей. При цьому Маркс намагався критично переосмислити і розвинути фейєрбахівські уявлення про людину, враховуючи при цьому ідеї А. Цешковського, М. Гесса і особливо М.Штірнера.

За Марксом, у людині всі її основні характеристики не є чимось природним, натуральним чи заданим ззовні. В людині все є "олюдненим", оскільки людина як індивід існує в зв'язках та взаєминах з іншими людьми. Історичні традиції, звичаї, культурні схеми та стереотипи, що успадковані поведінкою і мисленням, активно впливають на будь-якого індивіда. Глибинні, "родові" характеристики людини (а саме це і є її "сутність") є підсумком світової історії, результатом соціальних дій. Тому Маркс вважає абстракціями водночас поняття "людини як такої" та "Я — індивіду як такого". Тоді добро і зло в людській природі, любов чи егоїзм, за Марксом, пояснюються не самою цією природою, а соціальними обставинами — "передумовами", — що наділяють індивідів тими чи іншими якостями. Ці обставини є не однозначними, а історичними, тобто мінливими в соціальному часі. Вони створюються самою людиною або індивідами в плині зміни соціальних поколінь. Дані обставини є широко варіативними, оскільки характеристики соціального буття (мова, статевовікові ролі, сімейні стосунки, види життєзабезпечення та трудової діяльності) досить різноманітні. Тому соціальна детермінація особистісного Я людини завжди наявна, але не стає настільки ж абсолютною, як детермінація природна. В сучасному йому суспільстві Маркс бачив вузький вихід зі сфери соціального детермінізму до соціальної випадковості, а тому індивід в цьому відношенні володіє свободою та вибором і може стати на позицію "добра" чи "зла", наблизитися до любові чи відхилитися до егоїзму.

На думку Маркса, категорії "добра" чи "зла" не можна прикладати ні до людського роду, ані до окремого індивіда, але можна оцінювати епохи, звичаї, соціальні параметри "обставин" життя людей. Тому соціальний "діагноз" стає у Маркса основою морально-філософських оцінок людського життя, свідомості та практики. При цьому Маркс багаторазово підкреслював, що оцінювати епохи і людей потрібно не за їхніми "словами про самих себе", а за соціальними обставинами і справами, тому що мораль (навіть у філософському зображенні) лише маніфестує глибинні тенденції та рухи в соціальній реальності.

Наявну реальність Маркс оцінює досить суворо, оскільки в ній панує соціальне відчуження, коли людська діяльність та її продукти "стають ворожими для людини і пригноблюють її, замість того щоб людина панувала над ними". Найбільшою мірою відчуження, за Марксом, тяжіє над людьми фізичної праці (пролетарями), однак те ж саме, в дещо іншому ступені, можна сказати про будь-яку людину. Оскільки відчужений світ людини, остільки відчужена й сама людина в своєму світі. Людина повинна присвоїти собі весь соціальний світ, зробити його своїм, тобто перетворитися на "цілісного", "універсального", "тотального" індивіда. Людина спроможна це зробити, тому що є за своєю суттю соціально-практичною істотою.

Людина, створюючи предмети (опредмечування), відмінні від самої себе, реалізує себе в природі, перетворює її в олюднену природу. Але це досить складний процес, який упродовж більшої частини людської історії виступає як спонукуваний потребами, що для кожного окремого індивіда виступають у вигляді тиску зовнішніх умов і обставин життя. Людина сама є природною істотою, а тому немає природа поза людиною, розриву між людиною і "зовнішнім середовищем". Людина змушена постійно і безперервно створювати собі можливості для життєзабезпечення і тим самим опредмечувати саму себе, практично реалізовувати свої потенції в предметному світі. Створюючи предмети, долаючи зовнішні обставини чи пристосовуючись до них, виробляючи, реалізуючи в предметному середовищі свою сутність, людина водночас змінює саму себе, а тому немає людської практики без самозміни людини. Тим самім Маркс оцінив історичне значення праці як самопороджуючого початку для людського роду.

Найфундаментальнішим рівнем соціального життя Маркс вважає виробництво, яке тлумачить досить узагальнено — як загальну субстанцію людського роду, як практику. В історичних же формах промисловості до сучасної йому включно (які досить часто, розглядаючи погляди Маркса, ототожнюють з поняттям виробництва взагалі) Маркс вбачає пануючою працю у й відчуженні; таким самим є його оціночний підхід до історичного минулого промисловості та форм праці, які існували в минулому.

Отже, найважливішими ідеями філософської антропології Маркса є наділення людини (чи індивідів) рангом самостійної суверенності, тобто статусом суб'єкта соціальної історії, і розшифрування, розкриття цих положень у понятті перетворюючої практики. При цьому очевидним є спрямування на "зняття" наймогутніших обмежень людської активності — Бога і природи. В граничному відношенні стосунки між людьми, між людиною і природою, між людиною зовнішньою і внутрішньою, за Марксом, повинні стати "чистими" і "прозорими". Тому наявне буття становить лише початок дійсної історії, передісторію, яку потрібно подолати. Звідси й стають зрозумілими деякі утопічні прогнози та проекти, засновані на філософсько-антропологічних поглядах Маркса і покликані стати програмою для перетворення суспільства. Основою Марксової філософсько-історичної концепції є гегелівський принцип "заперечення заперечення". Маркс вважав людей, що практично діють, певним "самодвигуном" та рушійною силою історії. Не визнаючи жодних "зовнішніх сил", які б були рушієм історії, Маркс вважає суб'єктами історичного процесу активних, творчих, діяльних індивідів. При цьому люди й стають власне людьми, коли вони починають практично виділяти себе з природи, тобто коли починають "виробляти власні умови життя". Філософські погляди Енгельса найбільшою мірою викладено в "Анти-Дюрінгу" та "Діалектиці природи". Слід відзначити, що сам Енгельс не був самостійним філософом, а переважно популяризував та розгортав філософські ідеї Маркса. Невід'ємною характеристикою матерії є рух і розвиток; водночас і сам рух є невід'ємним від матерії. Це зумовлено тим, що рух становить спосіб існування матерії, а тому він так само не створюваний і не знищуваний, як і сама матерія. Енгельс дає класифікацію форм руху матерії (механічна, фізична, хімічна та біологічна), вважаючи їх предметом вивчення різноманітних наук. У зв'язку з цим він також пропонує таку класифікацію наук: науки про неживу природу; науки, що вивчають живі організми; історичні науки. Окреме місце в даній класифікації він відводить наукам, що вивчають людське мислення — формальній логіці та діалектиці. При цьому діалектика для Енгельса виконує роль не лише науки про мислення, а й науки про всезагальні закони руху і розвитку природи, людського суспільства та мислення (саме він запропонував дане визначення, яке пізніше у філософії марксизму було розповсюджене взагалі на всю філософію).