Проблема нігілізму та категорія “воля до влади” у філософії Ніцше.

У якості головної риси сущого в цілому Ніцше розглядає “волю до влади”. Ніцше зазначає, що всі поняття, якими тисячоліття користувалися філософи, були муміями, із їх рук не виходило нічого живого. Усі вони вірять у чисте буття, але не можуть його вловити, а причиною цього вважають недосконалість чуттєвого сприйняття. Ніцше приймає Гераклітові погляди. У Геракліта не має буття у розумінні Парменіда. Є лише становлення, множинність, процес. Причому становлення не спокутується, буття невинне, воно виправдовується (на відміну від Анаксагора, Емпедокла). На думку Ніцше, Геракліт правий у тому, що “буття” – порожня фікція. “Справжнього” світу немає: він вигаданий, насправді існує тільки світ “позірний”. Вічна лише сила, позбавлена цілі, яку Геракліт називав “грою ”. Безпричинність і безцільність світу робить його божественним.

Буття у Ніцше – це утвердження волі до влади, а небуття – заперечення. Ніцше також говорить, що ми не маємо жодного іншого уявлення про буття, окрім “ життя ”. Як може бутищось мертве? Життя – це воля до влади. Буття – узагальнене поняття “жити” (дихати), бути одухотвореним, бажати, діяти.

Ніцше вважає, що філософські та релігійні картини світу відображають людську потребу у наявності смислу та порядку. Люди не можуть жити без постійної “фальсифікації” світу. На його думку, світ не має плану, він тільки іграшка у руках долі. Наше мислення завжди вимагає строгої логічної форми й структури. Воно аполлонівське, але реальність не має форми, і вона діонісійська (у Ніцше життєстверджуючим богом виступає Діоніс.). Отже, наше розуміння дійсності – неперервна взаємодія між мисленням та імпульсивними силами життя, тобто діонісійського й аполлонівського начал (протиставлення Діоніса й Апполона у філософію увів Шеллінг). Загроза хаосу змушує нас творити смисл. Ми визначаємо мету й смисл лише для того, щоб вижити. Людина схильна забувати, і структура, яку ми додаємо світові, здається нам власною структурою світу, створеним Богом порядком. Нігілізм, у якості способу мислення, виник як безпосередній наслідок підозри, що насправді не існує жодного зовнішнього чи внутрішнього морального авторитету.

Ніцше називав себе першим повним європейським нігілістом. Він поставив діагноз іншим і собі – це неможливість віри, втрата її первісного ґрунту, тобто втрата довіри до життя. Під нігілізмом Ніцше розуміє повністю позбавлене ілюзій уявлення про світ. Одна з найскандальніших тез ніцшеанської філософії – це слова “БОГ МЕРТВИЙ”. Уперше вони висловлені у третій книзі твору “Весела наука”. Як зазначає Гайдеггер, потрібно із самого початку знати, що у Ніцше слова “Бог” і “християнський Бог” позначають надчуттєвий світ узагалі. Бог – це назва сфери ідей та ідеалів. Ця область надчуттєвого, починаючи із Платона, а точніше з пізньогрецького християнського витлумачення платонівської філософії, вважається справжнім, дійсним світом. На відміну від нього чуттєвий світ тільки поцейбічний та мінливий – тому він видимість, він несправжній. Поцейбічний світ – світ страждань і печалі, потойбічний – світ вічного блаженства. Отже, слова “Бог мертвий” означають: надчуттєвий світ утратив свою дієву силу. Він уже не дарує життя. Наступив кінець метафізики (для Ніцше вся західна філософія – це лише платонізм). В одному зі своїх записів сам Ніцше запитує, що означає нігілізм, і відповідає: “Те, що вищі цінності знецінюються”. А такими вищими цінностями вважалися істина, добро, краса, благо. Тепер віра в них почала зникати. Ідеальний світ неможливий, не існує того, “що повинно бути”, для чого ж тоді потрібні всі ці цінності, якщо вони не забезпечують гарантій, засобів і шляхів їх здійснення. Судити світ, оцінювати його неможливо, будь-яке ціннісне судження стосовно світу зрештою виявляється оббріхуванням життя, не можна судити світ із погляду “ніщо”.

Для Ніцше нігілізм – це внутрішня логіка історичного розвитку Заходу. Захід вірить в інший світ, тобто вірить у ніщо – а це і є нігілізм..Фактично віра в інший світ – це небажання жити, це потяг до небуття. Відбувається радикальна переоцінка цінностей. “Ні” попереднім цінностям випливає з “так” новим цінностям. Нове покладання цінностей Ніцше теж називає нігілізмом. Він розрізняє повний і неповний нігілізм. Неповний нігілізм хоча і змінює попередні цінності іншими, але ставить їх на попереднє місце – ідеальне місце у сфері надчуттєвого. Повний, завершений нігілізм зобов’язаний усунути надчуттєве як таке, і усунути всі цінності, що випливають із цього надчуттєвого. Життя, яке досі знецінювалося повинно бути оцінено. Ніцше зазначає, що всі цінності, до яких прагне сучасне йому людство, є цінностями декадансу, це і моральна поведінка, яку уособлював Сократ, і ті цінності, які проповідує християнство. Християнсько-платонівська мораль заперечує світ пристрастей і страждань заради світу гармонійного, який існує винятково в уяві. Треба взяти до уваги, що критика Ніцше християнства передусім стосується моралі. Він ніколи не говорить негативно про особистість Христа, не переймається критикою християнської церкви. Ніцше вважав, що заповіт Христа – творчість, а не віра, і з цього погляду історія виявилася багатовіковою зрадою Євангелія. Найбільше спотворення – ідея суду, а також її наслідки – поняття кари та винагороди. Християнство нігілістичне, оскільки, наділяючи життя смисловою ілюзією, воно перешкоджає усвідомленню справжнього смислу життя. З цих позицій нігілізм – це не відсутність віри взагалі, а невіра в те, що є.

Теза – “переоцінка всіх попередніх цінностей” поряд із провідним словом “нігілізм” слугує для Ніцше в якості другої головної рубрики, яка вказує на місце й призначення його принципової метафізичної позиції всередині історії західної метафізики. Під “переоцінкою цінностей” ми розуміємо висування видозмінених цінностей на місце всіх попередніх цінностей. Проте для Ніцше “переоцінка” означає, що зникає саме “місце” для попередніх цінностей. Для такої переоцінки цінностей потрібен якийсь новий принцип, тобто такий підхід, при якому суще в цілому отримало б принципово нове визначення. Якщо все суще – воля до влади, то має цінність і є цінністю винятково те, що здійснюється владою у її сутності. Воля до влади як принцип нового покладання цінностей не терпить жодної іншої цілі за межами сущого в цілому. Оскільки ж все суще, у якості волі до влади, повинно бути постійним “становленням”, але за тих умов, що це становлення ніколи не може вийти за межі себе до якоїсь мети, а навпаки, є окресленим колом зростання влади, повертається знову і знову тільки до неї, то й суще загалом, яке є таким владним становленням, повинно знову й знову повертатися до самого себе. Тому головна риса сущого як волі до влади визначається ще й як “вічне повернення того ж самого”. Загалом ніцшеанська категорія повернення того ж самого найскладніша для розуміння. Дещо по-іншому, за попередників, інтерпретує цю категорію Ж.Дельоз: “ Повертається не те саме, вічне повернення вибіркове, негативні сили приречені на зникнення”. Ніцше пропонує керуватися принципом активного самоствердження життя, рухомого, мінливого. Воля до вічного повернення – це передусім поєдинок із самим собою, який супроводжується випробуванням, порівнянням, розрізненням сил активних, здатних до утвердження від сил реактивних, які по суті негативні.