Методичка) 1. Особливості філософської парадигми Нового часу

Істотна особливість епохи Нового часу – те, що в цей період сформувалося розуміння раціональності, яке значною мірою зберігається і до сьогодні. Потрібно звернути увагу на те, що саме у Новий час сформувалася наука в сучасному розумінні слова. Відрізок часу від дати публікації праці Коперніка “ Про обертання небесних сфер” (1543) до публікації праці Ньютона “Математичні начала натурфілософії” (1687)називають періодом (першої) наукової революції. Народження науки в цьому випадку ототожнюється з народженням сучасної фізики та необхідного для неї математичного апарату. У XVII ст. відбувається визнання соціального статусу науки, народження її у якості особливого соціального інституту. Так у 1662 р. виникає Лондонське королівське товариство, а в 1666 р. – Паризька академія наук. Потрібно пам’ятати, що наука стала узаконеною завдяки даній нею гарантії невтручання в діяльність пануючих інститутів. Наука різко відмежувала себе від інших феноменів культури та їх цінностей, тобто від релігії, моралі, освіти. У статуті Лондонського королівського товариства, який сформульований Робертом Гуком, записано, що мета Товариства: “ вдосконалення знання про природні предмети і всі корисні мистецтва... за допомогою експериментів (не втручаючись у богослов’я, метафізику, мораль, політику, граматику, риторику чи логіку)”.

У філософії Нового часу домінуючою стає парадигма філософського мислення “cogito”. Перевага надається гносеологічній проблематиці. Філософи намагаються розробити універсальний метод пізнання. Підчас вирішення цього питання вони розділилися на дві основні течії – емпіристи (Ф.Бекон, Гоббс, Локк) і раціоналісти ( Декарт, Спіноза, Ляйбніц).

Провідні філософи Нового часу, які водночас були і видатними природодослідниками, зробили спробу вибудовувати філософські системи за зразками науки. У цей період відбувається секуляризація філософії: заміна тиску авторитету церкви авторитетом науки. Відновлюється довіра до розуму. “Монархічна” модель Бога замінюється “деїстичною”, світ у Новий час уже розглядається як механізм, а Бог як годинникар.

Загалом філософія у Новий час перебирає від релігії роль чинника єдності соціокультурного буття.

Рене Декарт (Картезій) (1596-1650) уважається засновником нового способу філософування, нової парадигми філософії. Лише у ХХ столітті його ідеї були сприйняті адекватно Гуссерлем, що і поклало початок феноменології. Вихідним пунктом філософування у Декарта виявилася не субстанція, не першорушій, навіть не Бог, а EGO. Декарта цікавить свідомість, яка усвідомлює себе. Він вирішує всю метафізику розпочати із самого себе, із “Я”. Традиційно метафізика починає з дослідження причин світу. В кінці розгляду виникає запитання: що є причиною першопричини? Відповіді немає. Це привілейований об’єкт. Декарт, а згодом і Кант відмовилися від цих метафізичних першооб’єктів, не бажаючи потрапляти в пастку: або аксіоматично визнати першооб’єкт, або потрапити в дурну нескінченність. Декарт шукає істину про себе і світ, а не метафізичні схоластичні химери.

У “ Метафізичних роздумах” Декарт скаже, що потрібно нарешті всерйоз розглянути й позбутися всіх суджень, які досі приймалися ним на віру, почати все спочатку. Для руйнування таких суджень немає потреби доводити недостовірність кожного з них, та це і виявилося б нескінченною працею. Декарт зазначає, що все, що ним досі сприймалося як істинне й обґрунтоване, він пізнав із чуттів, або завдяки чуттям. Проте він інколи виявляв, що ці чуття оманливі. А тому хто нас хоч раз ошукав, ми вже не довіряємо. Проблема з’являється насамперед тоді, коли ми хочемо чітко відмежувати спання від неспання. Проблематичне існування тілесних, просторових речей. Фізика, астрономія, медицина та інші науки, які залежать від розгляду складних речей, дуже сумнівні, недостовірні, проте арифметика, геометрія й інші подібні науки містять у собі більшу достовірність і безсумнівність – адже незалежно від того чи я сплю, чи ні, два додані до трьох дорівнює п’ять, а квадрат ніколи не буде мати більше чотирьох сторін. Але чи завжди це так? Можливо, також існує не милостивий Бог, як єдине джерело істини, а якийсь злий геній, що спрямовує всі свої зусилля на те, щоб ошукати людину. Отже, все сумнівне. Потрібно знайти хоча б одну достовірну й незаперечну річ. Не існує нічого: ні неба, ні землі, ні розуму, ні тіла. Існує невідомий мені ошуканець, який постійно намагається ошукувати мене. Але якщо він мене обманює, то все-таки я, без сумніву, існую; і нехай, каже Декарт, він мене ошукує скільки завгодно, він не зможе домогтися, аби я став нічим, доки я думатиму, що я щось. Тому, за Декартом, тут належить зробити висновок: Я є, Я існую – неодмінно правильно щоразу, як я це осягаю розумом. Здатність мислити справді мій атрибут. Воно (мислення) єдине не може бути відчужене від мене. Я є, я існую – це достовірно, але тільки до того часу, як я продовжую мислити, можливо, якщо я перестану мислити, я перестану існувати. Я –річ мисляча. А що таке мисляча річ? Це річ, яка сумнівається, пізнає, стверджує, заперечує, бажає, уявляє, відчуває. Тут з’являється чуттєвість. Декарт не інтелектуалізує чуттєвість, просто він розуміє, що будь-яке усвідомлюване відчуття – думка. Отже, ми все сприймаємо й пізнаємо через розум, через думку. Декарт наголошує на активності свідомості, на тому, що ми бачимо речі так, як розуміємо їх. Я впевнений, що я – річ мисляча. Але чи я добре знаю, що взагалі потрібно, щоб бути в чомусь упевненим. Упевненість дає очевидність і простота. Наприклад, 2+3=5, але оскільки якийсь Бог міг дарувати мені таку природу, щоб я помилявся навіть стосовно речей, які видаються найочевиднішими, то потрібно розглянути питання про самого Бога, вирішити чи може цей Бог ошукувати. Для цього Декарт знову повертається до аналізу свідомості: які думки в нас є? звідки вони з’являються? Декарт виділяє думки як образи речей (ідеї), думки як афекти (бажання), думки як судження. Коли я щось уявляю, то я справді це уявляю. В афектах теж немає фальші, самі по собі бажання істинні. Головна й найпоширеніша помилка, зазначає Декарт, полягає в тому, що ідеї всередині мене я розглядаю як подоби або відповідники речей, що існують поза мною. Як би я сприймав ідеї лише як своєрідні модуси або різновиди мого мислення, не співвідносячи їх ні з чим іншим у зовнішньому світі, у мене навряд чи з’явилися підстави схибити. Усі ідеї Декарт поділяє на ті, що видаються мені народженими разом зі мною, чужі та прийшлі, створені й придумані мною самим. Головним завданням Декарт уважає розглянути ті ідеї, які здаються похідними від зовнішніх щодо людини предметів, щоб установити причини, які змушують нас уважати ці ідеї подібними до предметів. Перша причина – цього всього нас учить природа, а друга – у власному досвіді, який свідчить, що ці ідеї зовсім не залежать від моєї волі.

Найперше, що розглядає Декарт – це ідею Бога. Чи є в ній щось, що не може виникнути від мене самого? Декарт приходить до висновку, що ідея Бога не може бути створена самою людиною. Бог справді існує. Він і дає людині ідею самого себе. Під словом “Бог” Декарт розуміє нескінченну, вічну, незмінну, незалежну, всевідаючу, всемогутню субстанцію, яка створює людину та всі інші існуючі речі. Бог володіє всіма довершеностями актуально. Ми конечне, недовершене буття, то звідки в нас ідея нескінченної субстанції? Звідки мені знати, що я сумніваюся або чогось бажаю, тобто, що мені чогось бракує, і я не зовсім досконалий? Лише завдяки тому, що я маю ідею буття досконалішого за моє, через порівняння я пізнаю свої недоліки. Бог також повинен бути творцем мого буття ще й тому, що весь час мого життя поділений на безліч відрізків, де кожен жодним способом не залежить від інших, отже, із того, що я існував раніше, ніяк не виводиться моє існування тепер, хіба що тільки існує якась причина, яка мене породжує і знову створює, відтак і зберігає. Ще один аргумент Декарта – це теза про те, що існування Бога не можна відокремити від його сутності. Існування одна з досконалостей. Безглуздо осягати Бога позбавленого існування. Бог також не може бути ошуканцем – бо ошуканство пов’язане з недосконалістю, вадою. Бог не може мати вад. Думка про Бога як про найвище і довершене буття, видається Декарту очевидною та ясною істиною. Пізнанню Бога перешкоджає те, що розум людини сповнений упередженнями, і те, що образи чуттєвих речей часто відволікають думку. Достовірність, істинність будь-якого знання залежить винятково від пізнання істинного Бога. Бог – сама істина, адже істина – це збіг буття й думки, поняття й реальності, сутності й існування. Усі ті ідеї, які вкладені Богом у душу людині, або навіяні ним, – істинні. Вони не можуть суперечити розумові та сприймаються ним ясно й чітко. Серед цих ідей – ідея Бога, ідея зовнішнього тілесного світу, ідея матеріального буття.

Ще одна проблема, яка хвилює Декарта, – це проблема істини й облуди (хиби). Якщо все, що я маю, дано мені Богом, і якщо він не вклав у мене здатності помилятися, то чому я помиляюся? Найголовнішими модусами мислення Декарт уважає розум і волю. Розум – це така форма мислення, у якій мисляче “Я” виступає як суб’єкт споглядання, сприймання. Воля – таке мислення, коли “Я” виступає як суб’єкт діяльності. Помилки виникають внаслідок неправильного поєднання розуму й волі у судженнях. На відміну від розуму воля, або здатність вільного рішення, не має меж. Людина має свободу приймати рішення, здійснювати вибір. Оскільки воля значно ширша за розум, вона поширюється далеко за межі тих достовірних істин, які сприймаються нами інтуїтивно чи доводяться логікою. Звідси і виникають помилкові судження, у яких ми щось стверджуємо або заперечуємо щодо речей, про які не маємо ясного й чіткого знання. Щоб уникати хибних суджень потрібно стримувати волю і не переходити межі розуму. Свобода волі – це вияв божественного начала в людині, але саме через цю свободу людина потрапляє на шлях гріха у сфері моралі та помилки у пізнанні. Потрібно навчитися вміло користуватися волею, узгоджувати її з розумом. Декарт зауважує, що немає причини скаржитися, що Бог дав йому волю більшу за інтелект, оскільки воля, становлячи єдину і ніби неподільну річ, має, очевидно, таку природу, від якої не можна нічого відняти, не зруйнувавши її, тож чим вона більша, тим більше я повинен дякувати за доброту тому, хто мене нею обдарував. Людина, щоб уникнути помилок мусить утримувати волю в межах свого знання та висловлювати судження тільки про речі, що ясно й чітко пізнаються розумом. Для глибшого розуміння специфіки картезіанської філософії, та її актуальності радимо студентам ознайомитися з працею М.К. Мамардашвілі “Картезіанські роздуми”.

Одне із найважливіших положень філософії Декарта – розмежування матеріальної та духовної субстанції: розмежування душі й тіла, духу й матерії. Річ мисляча і річ матеріальна розглядаються Декартом як самостійні субстанції, підстава для цього – те, що розум сприймає їх чітко і ясно як незалежну одна від іншої. Атрибут матеріальної субстанції – протяжність, атрибут духовної – мислення.

Метод Декарта докорінно відрізняється від наукового методу Бекона. Він віддає перевагу методу логічної дедукції. Джерелом достовірного знання, на думку Декарта, може бути тільки людський розум, інтелект. Метод Декарта зафіксований у чотирьох правилах: перше правило – за істинні можна вважати лише ті положення, які не викликають жодного сумніву, які не потребують доведення, їх істинність просто очевидна; критерій істинності у Декарта – чіткість і ясність сприймання розумом; наприклад, твердження “ціле більше за частину” не потребує доказу, наш розум сприймає його як істинне, очевидне; друге правило – кожну складну річ або проблему потрібно ділити на прості складники і робити це до того часу, доки не прийдемо до простих, ясних і очевидних нашому розуму речей; третє правило – потрібно дотримуватися певного порядку мислення, починати з найпростіших і доступних для пізнання предметів і поступово сходити до складних і важчих – це і є раціональна дедукція; тут необхідна інтуїція для встановлення логічних відношень між простими елементами знання; четверте правило – потрібно робити повний огляд, перелік усієї системи вивідного знання, всього ланцюга дедуктивних висновків, щоб не допусти помилки на якійсь із ланок. Декарт уважав, що дотримуючися певного порядку у висновках і керуючись правилами наукового методу, людський розум здатний проникнути в найвіддаленіші куточки світу.

Безпосередньою реакцією на дуалізм Декарта виявилося вчення Бенедикта Спінози (1632-1677). Цей філософ прагне подолати дуалізм свого попередника шляхом запровадження у філософію єдиної субстанції. На відміну від Декарта Спіноза починає свою філософію не з суб’єкта, не з “Я”, не із самосвідомості, а з об’єкта, буття, субстанції. Субстанція, за Спінозою – це самостійне, ні від чого незалежне буття. Вона причина самої себе (causasui). З абсолютної довершеності субстанції постає необхідність її існування У таких працях, як “Основи філософії Декарта”, “Трактат про вдосконалення розуму” та інших Спіноза характеризує субстанцію як вічну, безмежну, невизначену. Субстанція у Спінози – це Бог, водночас Він ототожнюється з природою (пантеїзм). Бог – це внутрішня щодо природних речей причина. Могутність Бога – закони й необхідність самої природи. Спіноза не ототожнює природу з матерією, матеріальне буття – один із нескінченних вимірів природи. Субстанція проявляється в атрибутах. Студентам потрібно звернути увагу на те, що субстанція, за Спінозою, має нескінченне число атрибутів, але людина здатна пізнавати лише два – мислення та протяжність.

Раціоналістичну теорію пізнання Декарта Спіноза доповнює поняттям “інтуїтивного пізнання” як адекватного розкриття природи речей.Інтуїція, за Спінозою, – найвищий вид пізнання. Розум здатний безпосередньо сприймати деякі адекватні ідеї, які виконують роль фундаменту для логічного міркування. Найважливіша серед них ідея Бога. Виходячи з цієї ідеї, за допомогою логічної дедукції можна відтворити об’єктивну логіку світу, осягнути всю природу.

Важливі для студентів-юристів політико-правові погляди Спінози, які він виклав у “Богословсько-політичному трактаті” та “Політичному трактаті”.

Готфрід Ляйбніц (1646-1716) не приймає картезіанський дуалізм душі й тіла, і не приймає спосіб, у який Спіноза долає цей дуалізм. Він пропонує своє вчення про індивідуальні субстанції – монади. Монади– це ідеальні начала речей, усі речі складаються з монад, вони прості субстанції, які не мають частин. Монади не можуть виникнути або бути зруйнованими природним шляхом. Вони створюються Богом і, як і Бог, вічні. За Ляйбніцем, існує три класи монад: “голі” монади, душі, духи. Бог – монада монад. Він володіє максимумом активності. Складні субстанції, такі, як речі, тіла, рослини, тварини, люди формуються природним шляхом і набувають ознак тілесності, множинності та протяжності. Монади замкнуті, вони нічого не сприймають із зовні, а все створюють завдяки власній діяльності. Взаємодія відбувається завдяки наперед установленій гармонії. Ляйбніц критикує емпіризм і його вчення про душу як чисту дошку, що отримує всі свої ідеї із зовнішнього досвіду, пасивно віддзеркалює дії зовнішніх причин. Він, як і Декарт, уважає, що всі ідеї вроджені, але це переважно темні перцепції, до ясного усвідомлення яких душа ще повинна прийти у своєму духовному розвитку. Вічні та необхідні істини розуму належать нашій душі, на них ґрунтується уся наша діяльність як розумних істот, але це не означає, що ми їх весь час усвідомлюємо, свідомо мислимо, для їх розуміння потрібні додаткові інтелектуальні зусилля. Основні гносеологічні ідеї Ляйбніц виклав у праці “Нові дослідження людського розуму”.

У Франції розробкою універсального методу пізнання займався Р. Декарт (1596-1650). Він зіграв важливу роль у становленні математичних методів та їх застосування в природознавстві, що багато в чому визначило раціоналістичний характер його філософії.
Займаючись проблемою розробки нового методу пізнання, Декарт протиставляє його схоластичної логіки. При цьому новий метод - це метод і філософії, і науки. Філософ не проводить між ними кордону. Він формулює основні правила методу: 1) «... включати у свої судження тільки те, що представляється моєму розуму настільки ясно і настільки чітко, що не дає мені ніякого приводу піддавати їх сумніву», 2) ділити кожне досліджуване явище на необхідне і можливе число частин; 3) «дотримуватися певного порядку мислення", простуючи поступово від простішого до найбільш складного», 4) складати найбільш повні переліки та огляди, що виключають упущення. Як критерій істинності Декарт пропонує критерій інтуїтивної «ясності і виразності» ідеї, що зіграв ключову роль у західноєвропейській філософії.
Побудова своєї філософської системи Декарт почав з сумніви в істинності всіх знань, якими володіє людство. Сумніву піддаються упередження, дані чуттєвого досвіду. Відзначаючи обмеженість останнього, Декарт вважає, що природа людського духу більш наочна, ніж тіло. Виходячи з очевидності буття духовного істоти, оскільки «я... тільки мисляча річ», Декарт формулює знамениту тезу «я мислю, отже, існую». Як самоочевидне воно не схильне сумніву і стає інтуїтивної основою всієї його раціоналістичної філософії. Пізнання, отже, не залежить від чуттєвого досвіду, знання дедуктивно виводиться з низки базисних інтуїцій і аксіом; серед них - «вроджені ідеї».
Основна риса філософського світогляду Декарта-дуалізм. Мислитель розрізняє дві рівноправні субстанції: матеріальну і духовну. Атрибут духовної - мислення, матеріальної - протяжність, тобто Декарт, по суті, ототожнює матерію з простором. Матерія однорідна, а тому кількісно вимірно. Матеріальний світ розуміється як складна машина, результат механічної взаємодії нескінченно подільних частинок і їх вихорів. Тварини - теж складні машини. Декарт, таким чином, розробляє механистическую картину природи.
У цю картину природи не цілком вписався людина як єдність матеріальної і духовної субстанцій. Не подолавши дуалізм, Декарт пропонує фантастичне рішення: речовини взаємодіють особливим чином в шишкоподібної залозі в мозку людини.
Філософія Декарта і його наукові ідеї вплинули на голландського мислителя Бенедикта (Баруха) Спінозу (1632-1677), в основі філософії якого лежить вчення про єдину субстанції. Долаючи дуалізм Декарта, він стверджує, що є тільки одна субстанція - Бог, що розуміється як природа. Єдина субстанція має безліччю атрибутів, тобто невід'ємних властивостей, з яких відомі два - «мислення» і «довжина». Вчення Спінози про атрибути спрямоване проти дуалізму Декарта, згідно з яким протяжність і мислення утворює дві субстанції. Додання Богу атрибута протяжності вело до ототожнення Бога і природи. Спіноза виділяє також незліченні модуси (конкретні стану субстанції): в атрибуті мислення - це думки, бажання, воля, в атрибуті протяжності - тіло. Спіноза виходить з принципу повного збігу «порядку речей» і «порядку ідей», тобто наші ідеї не можуть бути істинними чи хибними, а тільки більш-менш ясними. Звідси розрізняються три роди пізнання: 1) чуттєве, 2) розумове, 3) інтуїтивне. Чуттєве пізнання має підпорядкований, другорядний характер. У цій оцінці чуттєвого пізнання проявляється раціоналізм Спінози.
Субстанція незмінна, вічна і з необхідністю визначає все як єдину причину всього. Людина - лише мислячий автомат, який підпорядковується необхідності природи. Свобода досягається лише через пізнання необхідності, а для цього потрібно спочатку проаналізувати пристрасті і звільнитися від них - така етика Спінози.
Таким чином, на відміну від Декарта Спіноза створив строго моністичну картину світу, виводячи все існуюче з єдиної матеріальної субстанції.
Німецький учений Готфрід Лейбніц (1646-1716), незадоволений пасивним характером субстанції в моністичному вченні Спінози, розвинув плюралістичну концепцію об'єктивного ідеалізму. У його основній роботі «Нові досліди про людський розум» дається розгорнута критика системи емпіризму Локка і обгрунтовується теорія «вроджених ідей». Лейбніц будує свою філософію раціонально-дедуктивним методом. Як і інші раціоналісти, він виводить окремі явища з базисних аксіом і принципів.
Лейбніц критикує недоліки сформувалася механістичної картини світу і доповнює дослідження діючих механічних причин дослідженням субстанціональних і цільових причин, тобто прагне синтезувати вже сформований природничонауковий метод з елементами традиційної філософської методології. На цій основі він будує свою, на перший погляд, фантастичну онтологію - Монадологія, тобто вчення про монади. В основі їх розвитку лежить сила уявлення, яку Лейбніц називає перцепцією. Монади - духовні субстанції речей, вони безсмертні, нетотожні, їх безліч. Лейбніц виходить з плюралізму субстанцій. Фізично монади не пов'язані, але координуються вищої монадою - Богом - у вигляді встановленої гармонії. Вчений припускає безліч можливих світів, але дійсний світ - кращий з можливих світів, бо така мета його творця.
Історична цінність монадологію Лейбніца визначається наявністю в ній значних елементів діалектики (ідея про саморусі монад як джерело і причини їх безперервного зміни, думка про зв'язок мікрокосму і макрокосму і т.д.), що опинилися вельми плідними для подальшого розвитку філософії.
Гносеологічна позиція Лейбніца виражена в тезі, в якому він заявив, що немає нічого в розумі, чого не було раніше в почуттях, за винятком самого розуму. Особливості його раціоналістичної теорії пізнання виразно виступають в його трактуванні істини.