Панлогізм і діалектика Гегеля. Ще один із найвидатніших філософів-представників німецької класичної філософії – Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770-1831) Головні праці: “Народна релігія й

Ще один із найвидатніших філософів-представників німецької класичної філософії – Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770-1831) Головні праці: “Народна релігія й християнство”, “Феноменологія духу”, “Енциклопедія філософських наук”, “Філософія права”, “Філософія історії”.

У розвитому вигляді зміст філософської системи Гегеля, стиснено викладений в “Енциклопедії філософських наук” (1817). Гегель уважає, що в основі всіх явищ природи й суспільства перебуває абсолют, світовий розум, світовий дух, – Абсолютна Ідея. Вона активна і діяльна, причому ця діяльність полягає в мисленні, а точніше – у самопізнанні.

Гегель приходить до висновку, що світ істинно пізнається думкою, і це тому, що сам світ – це думка. Уся реальність ґрунтується на логічних законах. Абсолютна Ідея.розвиває себе за правилами діалектичної тріади: теза-антитеза-синтез. Гегель критикує формальну логіку і натомість пропонує діалектичну логіку. В логічному мисленні виділяє три ступені: розсудочний – на цьому рівні зміст знання розчленований, сторони суперечностей утримуються у відокремленості. Негативно-діалектичний – це розвиток розсудочного моменту – на цьому ступені протилежності вже не лише фіксуються, але і простежуються як такі, що переходять одна в одну. Це негативний розум, бо він ще не усвідомлює тотожність протилежностей. Спекулятивний (позитивно-діалектичний) – усвідомлюється тотожність протилежностей. Думка розглядається як тотожність мислення та буття.

Історія руху думки, за Гегелем, – це процес пізнання Абсолютним Духом свого власного змісту. Абстрактне в мисленні завжди на початку, конкретне в кінці. Усі конечні речі – це ті речі, наявне буття яких відмінне від його поняття. Тільки в Богові буття збігається з поняттям. Тотожність буття та мислення можна осягнути винятково через спекулятивне мислення. У своєму розвитку Абсолютна Ідея проходить три етапи: розвиток ідеї в її власному лоні, у “стихії чистого мислення” (логіка), тут ідея розкриває свій зміст у системі взаємозв'язаних і таких, що переходять одна в одну логічних категорій; розвиток ідеї у формі інобуття, тобто у формі природи (філософія природи), і розвиток ідеї у свідомості, праві, моральності, всесвітній історії, тобто в духові (філософія духу). На третьому етапі Абсолютна Ідея повертається до самої себе й осягає свій зміст у різних видах людської свідомості та діяльності.

Логіка Гегеля – це цілісна система категорій, яка розвивається від абстрактного до конкретного, органічна єдність усіх трьох моментів логічного (мислення), але при визначальному значенні третього моменту (позитивно-діалектичного). Уся гегелівська логіка розгортається між двома полюсами – “буття” і “ніщо”. Усі інші категорії – це посередні ланки розгортання цих полюсів. Становлення в Гегеля має три аспекти: як синонім категорії “розвиток”; як вираження процесу створення передумов предмета, що виникає на їхній основі; як характеристика початкового етапу уже виниклого предмета. Найважливіші категорії цього вчення – якість, кількість, міра (єдність якості та кількості) і стрибок. За допомогою цих категорій Гегель уперше у світовій філософії розробив один із найважливіших законів діалектики – закон взаємопереходу кількісних (поступових, безперервних) і якісних (перерви безперервності, стрибки) змін. Буття – це становлення, розвиток. Гегель зазначає, що історія філософії починається з елеатів, зокрема Парменіда, який розуміє абсолютне як буття та каже “Лише буття є, а небуття немає”. Логіка теж повинна починатися з буття. Гегель зазначає, що “буття” часто уявляють собі як абсолютне багатство, а “ніщо”, навпаки, як абсолютну бідність. Але якщо розглядати весь світ і казати “все є” – і не казати нічого більше, то ми упускаємо все визначене і маємо замість абсолютної повноти абсолютну порожнечу. Ніщо теж не визначене. Буття та ніщо – це просто порожні абстракції. Істину як буття, так і ніщо виявляє їх єдність – становлення. Істина – це відповідність об’єктивності поняттю: предмети істинні лише тоді коли вони є тим, чим повинні бути, тобто коли їх реальність відповідає їх поняттю. Одиничне буття лише певний аспект ідеї. Одиничне не відповідає своєму поняттю, воно конечне. Жива істота вмирає тому, що вона суперечність: у собі вона всезагальна, проте безпосередньо існує лише як одиничне.

У “Філософії природи” Гегель розглядає питання інобуття Абсолютної Ідеї (природа). Природа, за Гегелем, об’єктивна, оскільки суб’єкт у ній відчужений. Вона також пізнавана, оскільки дух долає відчуження. У природі не існує свободи, і не існує розвитку, тут дух скований. Душі виникають тоді, коли духовному началу вдається вирватися на свободу з кісної матерії. У “Філософії духу” досліджується індивідуальна й суспільна свідомість людей. Якщо у логіці дух був “мисленням у собі”, у природі – відчуженим “буттям для іншого”, то у “Філософії духу” він уже розглядається як такий, що стає звільненим, існує для-себе. У вченні про суб’єктивний дух (антропологія, феноменологія духу, психологія) розглядається становлення психіки людини, її індивідуального й колективного пізнання. Природне тут тяжіє над духовним. У вченні про об’єктивний дух: абстрактне право, мораль, моральність (сім'я, громадянське суспільство, держава) – предметом дослідження стають соціальні процеси, інститути та суспільна свідомість. Абсолютний дух (мистецтво, релігія, філософія) – це єдність суб’єктивного й об’єктивного, яка досягається через розуміння. Філософія – вищий ступінь Абсолютного духу, вона здійснює синтез і повне розкриття істин, що містяться в мистецтві та релігії.

Особливо цікаве для студентів-юристів вчення Гегеля про об’єктивний дух. Гегель обґрунтовує розумність і правомірність приватної власності. Він розрізняє три форми порушення права приватної власності: простодушну неправду; обман; злочин у поєднанні з примусом. Тут також міститься гегелівське вчення про покарання: воно розглядається як необхідне зняття злочину. При встановленні покарання повинен суворо дотримуватися закон, і встановлювати його може лише суд. Гегель був противником жорстоких покарань і обґрунтовував необхідність їх пом’якшення із прогресом цивілізації. Моральна воля проявляється у поступках. У моральній волі Гегель виокремлює три сторони, які представляють одиничне, особливе і загальне: вчинок повинен збігатися із суб’єктивним (“моїм”) умислом; суб’єктивний намір повинен мати своєю метою благо; поступок повинен відповідати добру як об’єктивній цінності. Моральність (певні відносини людей) – це вищий ступінь розвитку об’єктивного духу. Моральність проявляється у сім’ї як природній єдності індивідів. Диференціація сімей веде до утворення громадянського суспільства як взаємовідносин самостійних індивідів. Вища єдність, яка залагоджує всі суперечності, – це держава. Гегель переконаний, що коли держава міцна і не перебуває у стані смертельно небезпечної для неї війни з іншими державами, вона повинна надати максимально можливу свободу індивідам, сім’ям, громадянському суспільству.

Гегель виділяє три гілки влади: князівську, урядову, законодавчу. Князівська влада монарха проголошувалася як така, що має право “остаточного рішення”. Суверенітет держави повинен втілюватися в особі монарха (спадкового). Для монарха Гегель передбачав оптимальний варіант – роль людини, яка самостійно не приймає жодних відповідальних рішень, а лише санкціонує своїм авторитетом рішення, які підготовані компетентними представниками адміністрації відповідно до чинних законів. Таку “розумну” монархію Гегель назвав “конституційною”. Він уважав, що конституція – це поділ державної влади. У суспільстві, за Гегелем, правомірний і необхідний один вид рівності – рівність громадян перед законом.

Вікіпедія: Панлогізм (від грец. Πᾶν - все і λόγος - думка, слово, розум) - метафізична теорія, згідно з якою все існуюче являє собою втілення розуму або логосу

Панлогізм як світогляд з особливою послідовністю проведене Гегелем, під дійсністю розуміє світ втілилися ідей. Закони логіки є не тільки законами нашого мислення, але також основними законами дійсності, в якій все визначається логічною необхідністю [8]. У цьому сенсі онтологія зближується з логікою [9].

Елементи панлогизма отримали подальший розвиток у марбургськой школі неокантіанства [1].