Філософія Сократа

Сократа вважають засновником автономної філософської етики.

У центрі філософії Сократа – людина. Але вона ним розглядається насамперед як моральна істота. Тому філософія Сократа – це етичний антропологізм. Інтересам Сократа були чужі як міфологія, так і метафізика. Основами свого філо­софствування він вважав принцип необхідності пізнання самого себе та загального пізнання на основі принципу «я знаю, що нічо­го не знаю».

Сократ розробив власний метод пошуку істинного знання, який він назвав маєвтикою (мистецтво народження істини). Мета маєвтики — всебічне обговорення будь-якого предмету, визначення(дефініція) поняття. Сократ першим підніс знання до рівня понять. Якщо до нього філософи і користувались поняттями, то робили це стихійно. І тільки Сократ звернув увагу на те, що якщо нема поняття. то немає і знання. Головне для Сократа – процес пошуку понять.

Головними темами філософських роздумів Сократа були: доб­ро й зло, любов, щастя, людські чесноти. Філософ був прихиль­ником етичного реалізму, згідно з яким будь-яке знання є добро, а будь-яке зло — це вияв незнання. Сократ став прикладом єдності своїх етичних поглядів і практичного життя. Переконання Сократа в існування об’єктивної істини приводить його до висновку, що існують об’єктивні моральноі норми, що відмінність між добром і злом не відносна, а абсолютна.

Поставивши у центр своєї філософії людину, Сократ стверджує, що пізнати світ людина може, тільки пізнавши душу людини і її справи, і в цьому основне завдання філософії.

11.Система об’єктивного ідеалізму Платон а.

(методика) Платон (428/427 -347 рр. до н.е.) – один із найвідоміших філософів Стародавньої Греції. Учень Сократа. У 397 р. до н.е. заснував у Афінах філософську школу, відому під назвою Академія. Платон уважає, що матеріальний світ, який нас оточує і який ми пізнаємо своїми чуттями – це лише тінь, він похідний від світу ідей (ейдосів). Тобто матеріальний світ вторинний. Усі явища й предмети матеріального світу плинні, виникають, гинуть, змінюються, ідеї незмінні, нерухомі та вічні. Для Платона всі зміни – це зло, божественний лише спокій. Ідею (абстракцію) Платон відриває від реальних одиничних предметів, абсолютизує та проголошує первинною. Реальні речі – це поєднання ідеї (справжнього буття) із пасивною матерією без форми (небуттям). Найдетальніше вчення Платона про ідеї розроблено у творах “Бенкет”, “Федон”, “Федр ”. З елеатами Платона поєднує те, що буття (ідеї) вічне, незмінне і пізнаване лише розумом, ідеї – це сутності, це те, що існує насправді. На відміну від Парменіда, Платон визнає небуття. Якщо б не було небуття, то неможливо було б помилятися: хибна думка – це думка про неіснуюче. Якщо взяти за буття єдине, нерухоме, незмінне, то виявиться, що пізнання неможливе, адже пізнання передбачає наявність відношення між тим, хто пізнає, і тим, що пізнається. Тому, з одного боку, буття повинно бути тотожним самому собі (перебувати у стані спокою), а, з іншого боку, буття повинно бути відмінним від самого себе. Але якщо рух і спокій існують, то буття охоплює і те, і те, відмінне від них обох. Замість того, щоб протиставляти буттю небуття, Платон уводить поняття “Іншого”, яке є “існуючим небуттям”. Інше вказує на інакше відношення до буття. А отже, небуття у Платона мислиться як принцип розрізнення чи відношення. Усі ідеї є тим, чим вони є одна щодо одної, і лише в цьому відношенні мають сутність. Завдяки Іншому в буття входить: відмінність, відношення, зв’язок. Інше існує, тільки завдячуючи своїй прилученості до буття. На відміну від Парменіда, Платон уважає, що Єдине (Одно) – надбуттєве і непізнаване. Якщо Єдине – єдине, то воно не може мати визначень, а тому про нього неможливі будь-які висловлювання, адже будь-яке визначення передбачає зв’язок із чимось іншим. Не можна навіть сказати “Єдине є” тому, що тоді буття (“є”) було б визначенням (предикатом) Єдиного, і Єдине стало б двома. Але, з іншого боку, буття, не прилучене до Єдиного, перетворилося б у щось безмежне, невловиме і позбавлене форми, тобто в Небуття, певна множина – множина одиниць, а отже, множинне не може існувати і не може бути мислимим без Єдиного. Отже, Єдине (Одно) вище за буття, це умова можливості буття, подібно до того, як у давньогрецькій математиці одиниця – не число, а начало числа. Детальніше з цією проблемою можна ознайомитися у статті П.П. Гайденко “Буття і розум”.

Теорія пізнання розробляється Платоном у творах “Федр”, “Менон”. Чуттєве пізнання, предмет якого – весь матеріальний світ, виступає як вторинне, неістинне тому, що інформує нас про несправжнє буття. Справжнє, істинне пізнання, за Платоном, – це пізнання, яке проникає у світ ідей. Центр платонівської гносеології – теорія пригадування. Душа пригадує ідеї, з якими вона зустрічалася і які пізнала ще тоді, коли не поєдналася з тілом, а вільно існувала у царстві ідей. Душа безтілесна, безсмертна, вона не виникає одночасно з тілом, а існує вічно. Тіло повністю підпорядковується їй. Вона складається із трьох ієрархічно впорядкованих частин: розум, воля, потяги й чуттєвість.

Космологічні ідеї викладені у діалозі “Тімей”. Космос один, він невічний, має кулеподібну форму. Центр космосу – Земля, оточена планетами і нерухомими зірками. Творець-деміург надав світові певний порядок і послідовність.

Етика Платона побудована виходячи з ідеалістичного розуміння душі, її основа – усвідомлення вроджених доброчесностей. Дотримання цих доброчесностей веде до справедливості. Мірило моральності для Платона – інтереси держави.

Держава,на думку Платона, виникла тому, що людина, індивід не може самостійно забезпечити свої головні потреби. Платон пропонує власну теорію ідеальної держави. Ідеальна держава повинна складатися із трьох соціальних груп (станів): правителі-філософи, стратеги-воїни, виробники-землероби й ремісники. Загальна доброчесність держави – справедливість. Платон віддає перевагу не індивіду, а колективу. З позиції ідеальної держави Платон класифікує існуючі державні форми на: тимократію, олігархію, демократію та тиранію. Для глибшого вивчення суспільно-політичних поглядів Платона студентам потрібно ознайомитися з працями Платона “Держава”, “Закони”. Також радимо студентам поміркувати над питанням розбіжності між демократичними поглядами Сократа і тоталітаризмом Платона, яке розглядається К.Поппером у праці “Відкрите суспільство та його вороги”.