Неоромантизм у філософії культури О.Шпенглера.

Неоромантизм в філософії культури О.Шпенглера

Освальд Шпенглер (1880-1936) – історик і філософ. Зазнав дуже сильного впливу Ніцше, особливо його вразила праця “Так казав Заратустра”. Захистив дисертацію про Геракліта. Його часто зараховують до представників філософії життя, проте сам Шпенглер згадує як своїх попередників лише Гете й Ніцше, а також Ляйбніца. Перший том “Падіння Заходу” (DerUntergangdesAbendlandes) опубліковано у травні 1918 року і викликав справжній фурор, перший тираж був моментально розпроданий. Другий – у 1922 році. Шпенглер уважає, що історія – це історія культур. Він відкидає традиційну схему періодизації історії, відмовляється від європоцентризму. На його думку, історія розвивається циклічно по замкнених і недотичних колах (заблокованість культур). Шпенглер виділив вісім зрілих культур: китайську, вав илонську, єгипетську, індійську, античну, арабську, західну та культуру майя. Засобом пізнання історії він проголошує метод аналогії. Кожна культура розглядається як окремий організм, вона ніби переживає вікові пороги окремої людини, а тому можна здійснювати порівняльну морфологію культур. Але силами власної душі неможливо сприйняти історичний зміст світу чужих культур, картину становлення, яка виникла з геть по-іншому влаштованої душі. Життєвий шлях кожної культури запрограмований долею (виражається прасимволом), яка визначається специфічною душею. Душа культури розквітає на ґрунті чітко окресленої місцевості, до якої залишається прив’язаною, як дерево. Культура вмирає тоді, коли ця душа реалізує повну суму своїх можливостей: створить народи, мови, віровчення, мистецтва, держави й науки, і у такий спосіб повернеться у свою первісну стихію. Аналізуючи фаустівську культуру, Шпенглер зазначає: юна, несмілива сповнена передчуттів душа проявилася на світанку романської епохи та готики. У ранньому віці все перебуває в пошуку, згодом творчі сили пригасають. Вони ще пробують змагатися в епоху класицизму, але це вже ознака вмираючої культури. Потім душа зі смутком поринає у спогади про дитинство у романтиці. Нарешті, втомлена, прив’яла, застигла, вона втрачає радощі буття та втікає (час Риму) у присмерки містики, назад у материнське лоно, у могилу. Будь-яка культура старіє та переходить у цивілізацію. Студенти повинні звернути увагу, що Шпенглер протиставляє цивілізацію й культуру.

Він детально описує: античну культуру (греко-римську) – прасимвол: окреме тіло, душа: аполлонівська; арабську культуру (іранську, ісламську) – прасимвол: печера, душа: магічна; фаустівську культуру (західноєвропейську) – прасимвол: безкінечний простір, душа: фаустівська. Фаустівська людина – це певне “Я” як самостійна сила, яка в останній інстанції приймає рішення щодо нескінченного. Аполлонічна людина відчуває себе як “сома” серед багатьох інших і відповідає лише сама за себе. Магічна людина зі своїм духовним буттям виявляється складовою частиною пневматичного “ми”. Тілом і душею ця людина належить собі, але в ній є ще щось інше, чуже і вище, і тому ця людина з усіма своїми поглядами та переконаннями тільки член консенсусу, який, завдяки Божому духу, виключає будь-яку помилку і водночас не дає виявити своє “Я”, що утверджує цінності. Тоді коли відносини античної людини зі своїм божеством будуються за принципом стосунків одного тіла з іншим, коли фаустівське “Я”, яке виявляє свою волю у безмежному світі, всюди відчуває присутність всемогутнього Я такого ж фаустівського і так само здатного виявляти свою волю божества, то магічне божество являє собою невизначену і загадкову небесну силу, яка на свій розсуд може карати й милувати, опускати в темряву і піднімати душі окремих людей у світлий світ. Навіть сама думка про власну волю видається тут абсурдною, оскільки і “воля” і “думка” людини – це тільки наслідок божественного впливу на неї. Історичний образ в античної людини обмежується теперішнім, він містить буття, а не становлення на фоні позачасового міфу, який називається “золотим віком”. Це буття складається зі строкатих епізодів злетів і падінь, щастя й горя, сліпого випадку, постійних змін, які насправді нічого не змінювали, без спрямування, без мети, без “часу”. Відчуття печерного часу і простору, навпаки, вимагає наявності доступної для огляду історії, у якої є початок і кінець світобудови, які водночас і початок і кінець людства, актами божества, яке наділене чарівною владою. Для магічного людського існування властива релігійність, яка також може бути названа печерною; це безпорадне підпорядкування, що абсолютно не знає поняття духовного “Я” і сприймає винятково духовне “МИ”, яке входить в живе тіло в якості відбитка божественного світла. Арабською це називається “іслам” – покірність. Фаустівське таїнство покаяння передбачає наявність сильної та свободної волі, яка долає себе, а іслам, навпаки, вважає неможливість існування власного “Я” у якості свободної волі, що протистоїть Богові. Будь-яка спроба висловити власні наміри чи просто погляди щодо Божественного промислу характеризується поняттям “масіджа”, що означає не просто недобру волю, а доказ того, що цю людину захопили сили темряви і зла, які витіснили з неї все божественне. Магічне пильнування лише арена, на якій розгортається боротьба цих двох сил, без будь-якої участі людини. Закони природи не вічні та не постійні (Бог може явити чудо і відмінити їх), а отже, в них відсутня логічна, фаустівська закономірність. На думку Шпенглера, Августин був останнім великим мислителем ранньоарабської схоластики, а не втіленням західноєвропейського духу. Якщо для людини магічного періоду печерний простір був обмеженим, а небеса близькими, для фаустівської людини вони відійшли у нескінченність. Єдиний дар, який фаустівська душа вимолює у небес, – це можливість свободного волевиявлення. Продати душу дияволу для людини фаустівської культури означає віддати йому свою волю. Цього найбільше боялися. Західноєвропейська культура приходить до висновку, що покаяння здійснюється кожною людиною самостійно. Тільки сама людина може випробувати своє сумління та каятися перед вічністю. Лише вона сама може під час сповіді розібратися у своєму минулому й одягнути його в слова. І відпущення гріхів, вивільнення її Я для нових відповідальних справ стосується винятково її самої. Саме це відрізняє західноєвропейську трагедію від античної, китайської чи індійської та все більше спрямовує наше кримінальне право на особистість злочинця, а не на злочин, виводить основні поняття моралі з діяльності кожного індивіда, а не з типової поведінки. Фаустівська відповідальність замість магічного поклоніння, воля особистості замість consensus, позбавлення гріхів замість розпачу – ось у чому полягає відмінність між найбільш активним і найбільш пасивним (хрещення) з усіх святих таїнств, між печерним світом і динамікою нескінченності. Хрещення здійснюється над людиною, сповідь кожен здійснює всередині себе. Лютер повністю вивільнив фаустівську особистість. Між нею та нескінченністю зникає посередницька постать священика. Критична сила міського духу зросла настільки, що вона вже не просто підтверджувала, але і випробовувала віру. Першим об’єктом аналітичної роботи виявилися релігійні істини, сприйняті розумом, а не серцем. Західноєвропейські науки від початку слугували не теології, а волі до влади через техніку і тільки тому мали математичну й експериментальну спрямованість, що були у своїх засадах практичною механікою.

За Шпенглером, світова історія – це історія людини міста. Народи, держави, політика й релігія, всі види мистецтв, всі науки ґрунтуються на такому феномені людського існування як місто. Народження душі міста – це справжнє диво. Варто їй лише пробудитися, як вона створює видиме тіло. Зі скупчення селянських дворів виникає цілісність. Ранній період культури – це водночас і ранній період нових міст. У давні часи над людським поглядом панував образ ландшафту. Села повністю губляться у ландшафті. Провінційне містечко повторює місцевість, і тільки пізніше місто протистоїть їй. Його силуети суперечать лініям природи. Воно заперечує природу. Воно хоче бути чимось вищим та іншим за природу. Згодом з’являється величезне місто світу, місто як світ, поряд із яким не повинно існувати жодних міст, воно руйнує образ ландшафту. Справжня історія починається тоді, коли виникають такі стани, як дворянство й духовенство. Селянин не має історії – він вічна людина – містична душа, сухий практичний розум, вічне джерело крові, яка в містах творить історію. Селянин живе до історії та залишається після неї. У кінці біографії кожної високої культури з’являється “столиця світу”. Ця кам’яна маса – абсолютне місто. Існування все більше втрачає своє коріння, неспання духу стає більш напруженим. Напруженість без космічного ритму – це шлях у НІЩО. Але всі цивілізації винятково напруженість. Остання людина великих міст не хоче більше жити. Зникає ціла піраміда здатних до творення культури людей, залишається тільки примітивна кров і виникає тип “фелаха”. Шпенглер називає “фелахами” тих людей, що приходять після загибелі культури – за зразком єгиптян після закінчення римської епохи. Виникають також “фелахські релігії”, загалом вони примітивні.

Шпенглер розрізняє існування та неспання духу (Wachsein). Існування має ритм і спрямованість, Wachsein – це напруга і протяжність. У поняття космічного ритму входить все, що може бути описане поняттями: напрямку, часу, долі, потягу до чогось. Людське буття характеризується боротьбою між існуванням і Wachsein. Рослина – це щось винятково космічне, рослина – повністю те, що вона є. У сутності тварини наявна подвійність, вона водночас і мікрокосм. У тваринному мікрокосмі, де існування та неспання духу поєднані у природну єдність життя, неспання духу (Wachsein) слугує існуванню. Тварина просто живе, і вона не замислюється над життям. Людський дух не хоче слугувати життю. Він бажає підкорити тіло, природу, він хоче панувати. Але справжнє панування належить крові, оскільки вона не сказавши і слова, може породити й убити мислення. Мета мислення – істина. Істини абсолютні та вічні, а отже, не мають із життям нічого спільного. Для тварини існують тільки факти. Людина затиснена між світом фактів і світом істин. Шпенглер зазначає, що коли Ісус постав перед Пілатом, то тут, як у жодній іншій сцені світової історії, виразно простежується зіткнення світу фактів і світу істини. У питанні прокуратора: “ Що є істина? ” – закладений весь смисл історії, але з боку Ісуса могло прозвучати питання “Що є реальність?”. Для Пілата вона була всім, а для Ісуса – нічим. Релігія не може по-іншому оцінювати реальне життя. Ісус жив у світі істини (світі релігії) і не приймав, не розумів чи не хотів розуміти світу фактів (світу політики).