Основні категорії психоаналізу З.Фройда та поняття “сублімації”. (Козьмук) Основні категорії психоаналізу З.Фройда

(Козьмук) Основні категорії психоаналізу З.Фройда. Зігмунд ФРОЙД (1856-1939) - відомий австрійський лікар-психіатр був одним із видатних мислителів епохи Модерну, які серйозно ушкодили самовдоволеність людини. Пов’язано це було з тим, що З.Фройд започаткував впливовий для новітнього часу психологічний, а, зрештою і в широкому розумінні філософсько-антропологічний, напрям психоаналізу. Як зазначав сам З.Фройд, окреслюючи історичне значення напрямку, психоаналіз завдав три удари по людському нарцисизму. М.Копернік, проголосивши, що Земля є лише однією із багатьох планет, які обертаються довкола Сонця, перемістив людину із цента Всесвіту на периферію. Ч.Дарвін завдав другого удару, піддаючи сумніву боготворимість людини, наголошуючи на її еволюційному походженні. З.Фройд запропонував принципово новий погляд на людину. Він розкрив у структурі людської психіки шар несвідомого і показав, що ми не є господарями свого власного розуму, яким продовжували пишатися навіть тоді, коли виявили, що перебуваємо не у центрі Всесвіту і є близькими родичами земних живих істот. Оцінюючи результати досліджень З.Фройда, Л.Бінсвангер зазначає, що за Фройдом сутність людини – це не „людина вічно безсмертна”, чи „людина божественна”, або ж „універсальна історична людина”, а “людина як природа” (homonatura).

У 1896 році З.Фройд уперше використав термін „психоаналіз”, під яким розумів метод дослідження психічних процесів і новий метод лікування неврозів. Але дуже швидко психоаналіз став популярним і перетворився з методу лікування неврозів у загальнопсихологічне вчення про особистість та її розвиток.

На думку З.Фройда, життя людини в кінцевому підсумку детермінується несвідомим. Ми є дуже мало обізнані із структурою та функціонуванням нашої психіки. З того, що ми називаємо своєю психікою (духовним життям) достеменно нам відомі лише дві речі: фізичний орган - головний і спинний мозок (нервова система) та безпосередні прояви нашої свідомості. Але цим не вичерпується людська психіка, на думку З.Фройда ця структура містить у собі щонайменше три складових: id, ego, super ego. З взаємовідношень id – ego – super ego З.Фройд виводить увесь комплекс особистісно-етичних форм поведінки.

Іd, за Фройдом, є найдавнішою частиною психіки людини. ЇЇ сутність - усе спадкове, вроджене, передусім це фізіологічні потяги, які знаходять вияв у поведінці тіла. Сфера id вміщує два фундаментальні потяги: конструктивний, життєутверджуючий, який визначається як libido – еротичний (Ерос) та деструктивний – потяг до смерті (Танатос).

Під впливом довколишнього середовища певна частина id набула специфічного розвитку. Якийсь шар нервової тканини, що його первісним завданням було сприймання зовнішніх подразників і реагування на них, перетворився на посередника між id та довколишнім світом – це і є еgo. Воно здійснює вибір між тою чи тою реакцією на подразнення. Його функції: самозахист, навчання, цілеспрямована зміна довколишнього світу на свою користь, опанування потягами несвідомого.

Розвиваючись упродовж усього свого дитинства під впливом батьків, людина витворює в ego спеціальну інстанцію, яка називається super ego (норми, правила культури, совість), функціями якого є: спостерігати за діями й намірами ego, оцінювати їх, здійснювати цензорську роль.

На думку З.Фройда у людському житті особливу роль відіграють переживання ранніх дитячих років, оскільки еротичний момент уже наявний у ранніх дитячих діях, водночас у дитинстві формується так званий (в термінології З.Фройда) Едіпів комплекс, який у дорослому житті може стати джерелом не лише легких неврозів, але спричиняти дуже серйозні психічні розлади. Загалом саме у Едіповому комплексі З.Фройд убачає найголовніше джерело почуття провини, яке так часто мучить невротиків.

Людина стає невротиком тому, що не може витримати усього тягара обмежень, які накладає на неї суспільство, що переслідує свої соціокультурні ідеали. Головне джерело неврозів і, як супроводжуючий їх мотив невдоволення людини культурою, З.Фройд убачає у подавленні природних людських інкстинктів-потягів. В цьому аспекті культура, на думку З.Фройда та багатьох його послідовників, відіграє репресивну, щодо людини як природної істоти, функцію.

З.Фройд констатує той пезперечний факт, що людина перестає бути людиною поза культурою. Водночас, перебування людини в культурі оплачується ціною її психічного здоров’я, оскільки культурних цілей людина досягає, головним чином, шляхом обмеження її власного еротичного життя та природної агресивності – первісних психофізіологічних потягів. Таке суспільне існування людини не завжди є безболісним для неї, оскільки надмірне обмеження „природного” заради „культурного” призводить до зворотного результату. Неврози – плата репресованої культурою природи людини. В цьому розумінні культура відіграє негативну для людини функцію, ослабляє її як природну істоту.

З іншого боку, культура має також позитивне значення для індивіда, оскільки надає йому можливість значною мірою нейтралізувати її негативну, ослаблюючу для нього, соціальну функцію, якщо він активно залучається до культуротворчої діяльності. За цієї умови культурна діяльність людини є сублімацією, тобто своєрідним способом перенесення лібідальної енергії в культурну діяльність людини. Основоположник психоаналізу переконливо обгрунтовує таку діяльність людини на прикладі таких видатних митців культури як Леонардо да Вінчі, Ф.Достоєвський, В.Гете. При цьому, доводить З.Фройд, саме комплекс Едіпа був визначальним в їх сублімованій культурній діяльності.

Водночас, енергія несвідомого не може стовідсотково бути сублімованою, творчо вивільненою, а відповідно людина не може уникнути дуалізму еротичного та деструктивного потягу, їх протистояння. Усе живе є носієм специфічної життєвої енергії, яка, проте, підпорядкована тим самим законам, що і всі природні процеси. Приміром, другий закон термодинаміки говорить про ріст ентропії: високоорганізовані системи прагнуть до хаосу „теплової смерті”, до повернення у вихідний, простий стан. Всі живі організми, наділені не лише прагненням до ускладнення в процесі еволюції, але й прагненням до саморуйнування, повернення до неорганічного стану. Аналогічно, це стосується й психічного життя людини, яке прагне до „нульового рівня” збудження. Насолода приносить розрядку збудження, зменшення психічної напруги, - в цьому, якщо завгодно, проявляється дія „принципа нірвани”, прагнення психіки повернутися до неорганічного стану.

Деструктивний потяг передусім спрямовується всередину, проти самої психіки, а вже потім він спрямовується на зовнішній світ і перетворюється в агресивність. Якщо ж нагромаджена в несвідомому агресивна енергія “заблоковується” і подавляється зовнішніми, переважно морально-етичними, факторами, вона нагромаджується довкола super-ego, що призводить до хворобливого почуття провини, безпричинного страху, неврозів, манії переслідування, інколи навіть до самогубства. Таку ж модель З.Фройд застосовує до сексуального інстинкту: спочатку потяг спрямований на власне тіло, потім він стає об'єктивним, але за певних умов нереалізований об’єктний потяг знову може повернутися до нарцисизму у різних формах патології. Агресивність (як і сексуальність) належить до людської природи, і жодними суспільними реформами неможливо подолати насилля. Відбувається вічна боротьба між інстинктом життя, Еросом, який об’єднує людей, та інстинктом смерті й руйнування, Танатосом.

На думку З.Фройда, вижити людині у такій складній ситуації може допомогти практичний психоаналіз, робота лікарів-психоаналітиків. Безрезультатні витіснення мають лише негативні наслідки. Потрібно знайти максимально безпечні шляхи реалізації несвідомих бажань людини. Якщо раніше індивід не мав достатньої сили усунути небажаний потяг і „заганяв” його у несвідоме, то за допомогою психоаналітика він робить його явним і свідомо засуджує. Розкриті несвідомі потяги можуть спрямовуватися на різні продуктивні цілі (сублімуватися), в цьому випадку повинно відбуватися заміщення безпосередньої сексуальної мети більш віддаленою і в соціальному плані більш цінною. З.Фройд наголошує, що за законами природи неможливо перевести всю сексуальну енергію на інші цілі, певна частина витіснених еротичних прагнень має право на пряме задоволення і повинна знайти його в житті.

Ми не повинні культивувати в собі ні тілесно-фізіологічної, ні духовно-культурної гордині, а природно поєднувати їх у взаємозбагаченні. В цьому філософсько-антропологічне значення психоаналізу З.Фройда.

 

Сублімація - захисний механізм психіки, що представляє собою спосіб зняття внутрішньої напруги за допомогою перенаправлення енергії на досягнення соціально прийнятних цілей, творчість. Вперше описаний Фрейдом.

Опис: Зигмунд Фрейд, відповідно до концепцій своєї теорії, описував сублімацію як відхилення енергії біологічних, в першу чергу сексуальних потягів від їхньої прямої мети і перенаправлення її до соціально прийнятних цілей. Розглядалася ним як виключно «хороша» захист, що сприяє конструктивної роботи і зняття внутрішньої напруги індивіда. Подібна оцінка сублімації зберігається в будь-якої терапії, спрямованої не на «зачистку» особистості від її внутрішніх конфліктів, а на пошук соціально адаптивного їх дозволу (зокрема в психоаналізі).

На даний момент сублімація зазвичай розуміється ширше - як перенаправлення неприйнятних імпульсів взагалі, незалежно від їх природи. Сублімація приймає самі різні форми. Наприклад: садистичні бажання можна сублімувати, займаючись хірургією. Механізм сублімації трансформує небажані, що травмують і негативні переживання в різні види конструктивної і затребуваною діяльності [1].