Нація як суб’єкт політики

Нації належать до найчисельніших групових суб'єктів політики, котрі уособлюють горизонтальну диференціацію людства, його різнобарвність, багатство культурно-психологічних і політичних форм. Вони відіграють вирішальну роль у процесах суспільної консолідації та взаємодії і є чи не найголовнішими дійовими особами історичного процесу, принаймні, коли мова йде про нові і новітні часи. Всупереч утопічним прогнозам щодо денаціоналізації людства, поширеним на початку ХХ ст., роль нації як форми суспільної організації і чинника політичного життя аж ніяк не зменшується. Навпаки, нація все виразніше виступає як базовий елемент людського співтовариства, дійова особа політики.

Роль національного чинника і національної проблематики особливо зросла після розпаду СРСР та утворення на його теренах національних держав. Більшість із них, у тому числі й Україна, розвиваються як демократичні національні держави, що утворилися внаслідок самовизначення корінної (заголовної, титульної) нації і стали рівноправними членами світового співтовариства, суб'єктами міжнародної політики. Для народів цих країн поняття “нація”, “національна держава”, “національний і державний суверенітет”, “національна ідея”, “націоналізм”, “національні інтереси” - не голі абстракції, а вплетені в повсякденне життя найактуальніші категорії.

Нація виступає як суб'єкт політики у двох аспектах:

1. кожна нація має право на самовизначення, тобто утворення своєї власної держави; нація суб'єкт політика

2. нація (якщо держава однонаціональна) або народ (як сукупність декількох націй) є єдиним джерелом державної влади.

Світова практика визнає за націями певний правовий статус, для забезпечення вільного волевиявлення націй, реалізації їх законних прав на життя, відносини з іншими націями на основі рівності. Йдеться про надання повної свободи націям для встановлення ними економічних, політичних, культурних та інших відносин, а отже, про право націй на самовизначення. Навіть більше, самовизначення є загальновизнаною основоположною нормою міжнародного права, обов'язковою для всіх без винятку держав. Це зафіксовано в документах ООН (друга стаття Статуту). У цьому документі наголошується на правомірності боротьби народів за досягнення політичної незалежності та творення своєї державності, свобода народу чи нації без втручання ззовні в її політичний статус, на необхідності уникнення збройного втручання у справи держав, які стали на шлях самостійного розвитку, а також забороняються акти політичної, ідеологічної, економічної агресії.

Право нації на самовизначення означає:

1. вільний вибір нацією державного устрою аж до відокремлення і формування своєї самостійної держави, що передбачає свободу вибирати інститути і символи державності.

2. самостійність у розв'язанні економічних та інших питань свого розвитку, якщо нація перебуває в добровільному об'єднанні з іншими націями в одну державу.

Тут, навіть теоретично, складається наступна ситуація, коли бажаною, але політично неможливою умовою розвитку цивілізації є абсолютна реалізація права кожної нації на самовизначення, або „добровільне”, з великим наголосом на цьому слові, входження або перебування нації в складі багатонаціональної держави. Практично, при реалізації своїх політичних прав на самовизначення бездержавні нації наштовхуються на звинувачення у сепаратизмі та діях на порушення суверенітету і цілісності держави, на території якої вони знаходяться або претендують, оскільки вся територія планети Земля вже поділена. Як свідчить світова історія багатьом націям вдалося реалізувати своє право на самовизначення, хоча дуже малій частині з них шляхом мирного вирішення конфлікту (СРСР), а дуже великій кількості ще не вдалось це зробити (ірландці у складі Великої Британії, численним націям у складі Російської Федерації тощо).

Тобто самовизначення націй неможливе без розв'язання проблеми національно-територіального розмежування, яка є однією з найскладніших і найгостріших проблем. Реалізувати це право, беручи до уваги історичні умови певної нації, прийняті форми його реалізації, можна у двох формах -- відокремлення і возз'єднання.

Таким чином є дві форми реалізації права на самовизначення:

1. відокремлення, тобто вихід з багатонаціональних об'єднань внаслідок волевиявлення народу на основі державно-національного самовизначення;

2. об'єднання однієї нації з іншою (іншими) в межах однієї держави на федеративній (конфедеративній) основі або автономізації в умовах унітарної держави.

В кримінальному законі практично кожної країни визнаються злочином дії, що призводять до порушення територіально цілісності держави. Проте слід чітко відрізняти сепаратизм, що цілком виправдано вважається злочином, від утворення нацією своєї власної держави. Тут, в кожному конкретному випадку, слід вивчити та проаналізувати, етнічний склад населення, що бажає відокремитись, чи володіє воно ознаками нації, ті причини, які спонукають їх вийти зі складу багатонаціональної держави (наприклад, тотальне порушення етнічних прав, проведення дискримінаційної національної політики або неможливість вільно розвиватись, загроза асиміляції тощо). На жаль, міжнародне співтовариство не витворило жодного міжнародно-правового акту, який би дав чітке поняття „нації”, її ознаки, а також порядок врегулювання конфлікту, що виник на основі реалізації права нації на самовизначення.

Отже, становлення націй як суб'єктів політики -- природна реакція на розклад тоталітарного суспільства. Нація як суб'єкт політики прагне до власної державності, створення інфраструктури національної влади, розвитку контактів з іншими націями.