Похоронна промова 2 страница

— правда — неправда, наклеп;

— ритмічність, мірність, помірність (як обов'язок перед ближніми, спра­ведливість, взагалі стриманість мовлення як прояв впорядкованості на про­тивагу безладдю й хаосу).

Загальногуманістична цінність цієї парадигми є великою й вагомою. На Заході видають численні праці з етикету, етики ділової та міжособистісної комунікації з метою гуманізації стосунків між людьми¹. '

Руйнівні тенденції вітчизняної логосфери XX ст. мають долатися колек­тивними зусиллями не через «війну слів», мовленнєву агресію, а через ри­торику любові як умову прогресу, братерста, спорідненості людства, через риторику істини, добра й краси на засадах моралі, здобутків академічної науки, кращих світових та національних традицій, на засадах віри, надії, любові. ¹ Див.: Осама й Набукі Міцутані. Як бути ввічливим по-японські.— Токіо, 1987.

У чому ж полягає зовнішній гуманізуючий потенціал риторики, зокрема класичної, не лише загальної, але й часткової, зокрема ділової?

На це питання можна відповідати по-різному, але істинність цього твер­дження доводиться вже не одне тисячоліття, працею не одного десятка по­колінь риторів та інших дослідників.

Зупинимося на сучасних думках риторів, які закладають свій камінь у фундамент гуманістичної неориторики слов'янських народів, зокрема на по­глядах А. К. Михальської, які вона виклала в навчальному посібнику для студентів гуманітарних факультетів під назвою «Російський Сократ. Лекції із порівняльно-історичної риторики» (М., 1996).

Автор досліджує й описує гуманізуючі можливості риторики через РИТОРИЧНИЙ ІДЕАЛ І ЛОГОСФЕРУ. Риторика дає знання, необхідні для звільнення людини та її слова, що є дуже важливим для країн, де культурні традиції мовленнєвого спілкування й красномовства були надовго перервані.

Носії культури певного мовленнєвого середовища повинні осмислити її особливості з метою кращої орієнтації в ньому, розширення можливостей корекції своєї мовленнєвої поведінки, адекватної оцінки мовленнєвої пове­дінки оточуючих, кращого взаєморозуміння з носіями інших, іномовних ри­торичних культур тощо.

Дореволюційний слов'янський риторичний ідеал базувався на постулатах античної риторики, а тому містив у собі гармонійну триєдність:

1. Думка, смислова насиченість, спрямованість до істини.

2. Етичне завдання, моральна націленість на добро й правду.

3. Краса, яка розумілась не як прикрашеність, а як доцільність, функціо­нальність, гармонія.

Дослідники говорили про «прекрасне мовлення» як мисленнєву справу, інтелектуальну працю й гру, як про прекрасну справу, не лише інтелектуаль­но, але й емоційно насичену, етико-естетично значущу. Зокрема, гуманіст XX ст. О. Ф. Лосєв вважав, що хороше мовлення покликане не приховувати реальність, а досліджувати, осмислювати, структурувати.

Нинішнє «хороше мовлення» — це мовлення розумне, перш за все — мужньо-логічне, строге. Але, як зазначають сучасні ритори, воно не відчу­жується від класичних риторичних цінностей націленості на істину, прекрас­ну структурованість, логічність, впорядкованість, а також «не нейтральне відносно моральності, тобто добре й правдиве»¹.

¹ Михальська А. К. Російській Сократ.— М., 1996.— С 9.; Пор.: Овчиннікова А. П. П'ять кроків до гарної мови.— Одеса, 1997.

Класичний риторичний ідеал слов'янська риторична думка перейняла че­рез праці Платона, Сократа, Арістотеля, які через риторику зуміли розро­бити певну філософію життя й спілкування.

Деякі класичні взірці були сприйняті слов'янською риторичною теорією та практикою, вплинули на формування вітчизняної риторичної традиції, а деякі втратили свою значущість, відійшли у минуле.

З історії красномовства відомо, що в Греції покровительками красномов­ства бути три богині: Пейто — богиня переконання, дві Ериди — богині спо­ру — одна «конструктивна», спрямована на досягнення істини (звідси й бла­ге, гармонізуюче красномовство). Друга Ерида — «конфліктна», метою якої було не з'ясування істини про предмет, а боротьба й перемога (агоне — бо­ротьба зі смертю; ПДР-...СЛОВО «агонія»). Отже, друга Ерида була «злою», не­конструктивною, дисгармонійною.

Тому греки розрізняли два види спору: конструктивний називали діалек­тикою, а неконструктивний, атональний. — еристикою.

Нині гуманістична риторика як знак антропоцентризму суспільства демо­кратичного спрямування дозволяє відкрити масам «елітне» знання «посвя­чених», яке стає доступним будь-якій культурній людині.

У наш час звернення до своїх інтелектуальних коренів, зокрема через ви­вчення античної філософської, риторичної, етичної думки, стає знаком до­би, символом нової України. Кожна молода людина повинна включити до основ власної культури, загального світогляду загальнолюдські і національні пам'ятники риторичної культур и не як екзотичну диковину, а як власні ко­рені, як власне надбання, особливо у сфері гуманітарної освіти.

Похвальне красномовство гуманістичної риторики певною мірою втрати­ло свою актуальність у часи нашого динамічного трансформаційного періо­ду, коли соціально-економічні негаразди спонукають людей думати більше про хліб насущний, ніж про духовно-інтелектуальну розкіш словесного спіл­кування. Але, на щастя, еволюційний розвиток ніхто зупинити не може, і на­віть прагматичні ділові кола України все більше замислюються над істинни­ми цінностями життя, спілкуванням між людьми в ім'я добра. А тому нас не дивують, а лише радують прагматичні замовлення деяких бізнесменів навчи­ти їх писати й виголошувати діловий тост, оригінальну промову тощо.

Гуманістична риторика повертає суспільство обличчям до власних коре­нів, знаходить їх, наближає людину та її розум, серце до того рідного й без­цінного, що містить у собі могутню силу мудрості й любові. Це є надзвичай­но важливим для нашого суспільства, про яке Ліна Костенко говорить так:

«Усі усіх не люблять. Це біда». Чи не перегукується це із пророчими слова­ми Тараса Шевченка: «Доборолась Україна до самого краю...»?

Гуманізм риторики полягає в тому, що вона вчить людину складати не будь-які, а прекрасні, мудрі, моральні промови; вона вчить людину певному способу життя у злагоді з Богом, власною совістю й людьми; мудра й пра­вильна риторична поведінка мовця може стати запорукою щасливої долі гармонійної «людини, яка говорить».

Великий гуманіст, ритор і мудрець Сократ залишив людству в спадок свої безсмертні етичні роздуми про високу етичність ритора, який своїми спра­вами, самим своїм життям служить істині — справедливому і благому. В ім'я цього істинний оратор готовий прийняти смерть: «Але ось уже час іти звід­си, мені — щоби вмирати, вам — щоби жити, а хто з нас іде на краще, це ні для кого не ясно, крім Бога»¹.

Красномовство має значний естетичний потенціал через класичну катего­рію гармонії. Гармонія — це порядок, впорядкованість мовлення й мислен­ня. Порядок — це космос (грецьке «космос» означає прикрашене, впоряд­коване, звідки й «косметика»). Порядок протистоїть хаосу — «безчинству у мовленні», за словами Сократа, дисгармонії у спілкуванні.

«Порядок», гармонія мовлення можуть розглядатися через призму бага­тьох факторів: помірність, міра (кількісний параметр промови); це і змісто­вий параметр — якісність, стриманість думок; етичність позиції, яка виявля­ється у певних моральних обов'язках перед співрозмовником — обов'язок бути справедливим, доброчесним. Отже, стриманість, обов'язок, справедли­вість у мовленні — це основа хороших стосунків, братерського взаєморозу­міння, істинного спілкування.

Носієм гармонії є оратор, його розум, душа, серце, які виливаються у світлоносному СЛОВІ ГАРМОНІЇ на противагу хаосові. Цікаві роздуми про хаос і гармонію знаходимо у Бестужева-Марлінського: «Хаос — предтеча творення чогось істинного, високого, й поетичного. Нехай тільки промінь ге­нія прониже цей морок. Ворожі, рівносильні досі порошинки оживуть любо­в'ю й гармонією, стечуться до однієї найдужчої, зліпляться струнко, уля­жуться блискучими кристалами, виникнуть горами, розіллються морем, і жива сила спише чоло нового світу своїми велетенськими ієрогліфами»².

У пізніші часи агональний діалог, спір як прояви негуманістичної рито­рики софістичного напрямку Квінтиліана часто брали гору над гармонійною,

¹ Платон. Собр. соч. в 4-х томах.— М., 1990.

² Див.: Костянтин Паустовський. Золота троянда.— К., 1957.— С 201—202.

гуманістичною риторикою Арістотеля, Сократа, Платона через певні істори-ко-соціальні причини. Маніпулювання масами в своїх інтересах, зокрема збагачення, здобуття влади над людьми тощо,— основні ознаки її негуман-ності й дисгармонії, а тому ці засади не могли лягти в основу риторичного ідеалу слов'ян, зокрема українців з їхнім кордоцентризмом, тяжінням до лі­ричного світовідчуття, естетичним потенціалом слова й пісні, релігійністю, тяжінням до волелюбності й демократії у спілкуванні й співжитті.

Наводимо унікальний фрагмент «риторики любові» (гуманістичної рито­рики, похвального красномовства) славнозвісного Іоанна Златоуста «Похва­ла народові»: «...ви — мої батьки, ви — моя мати, ви — моє життя, ви — моя ласка, і я радію, якщо у вас є успіхи. Ви — моя прикраса, і моє багат­ство, ви — мій скарб, я тисячу разів готовий принести себе в жертву за вас. Нема для мене милості, і віддам, що повинен, бо ж добрий пастир повинен віддати душу свою за овець своїх: така смерть приносить безсмертя...».

Глава III ПЕДАГОГІЧНА РИТОРИКА.

...КрАЩА у СВІТІ МЕТА - СТАТИ ХОрОШОЮ ЛЮДИНОЮ...

Цицерон

К

ласична риторика у другій половині XX ст. оновлюється як наука фі­лософсько-дидактичного спрямування — педагогічна риторика, мета якої — формування культури риторичної особистості вчителя, який володіє мистецтвом переконуючого мовлення і може навчити цьому мистецтву своїх учнів, студентів.

Без уміння вести конструктивний діалог, диспут, спілкування неможлива педагогіка спілкування, демократизація шкільного та вузівського життя.

У програмі «Україна XXI століття. Державна національна програма «Ос­віта»¹ відзначається криза освіти, яка виявилася у «невідповідності знань за­питам особистості, суспільним потребам та світовим стандартам, у знецінен­ні соціального престижу освіченості та інтелектуальної діяльності...».

Тому стратегічними цілями освіти, зокрема й педагогічної, в Україні ста­ють відродження й розбудова національної системи освіти, формування творчої особистості вчителя, забезпечення пріоритетності людини, станов­лення її фізичного та морального здоров'я, відтворення й трансляція куль­тури і духовності в усій різноманітності вітчизняних та світових зразків, за­безпечення можливостей постійного духовного самовдосконалення особис­тості й формування інтелектуального потенціалу як найвищої цінності нації; забезпечення моральної, інтелектуальної та психологічної готовності всіх ді­тей до здобуття освіти².

Основним напрямком реалізації програмних завдань сучасна педагогіка вважає забезпечення освіти на основі прогресивних концепцій, запровад-¹ Україна XXI століття. Державна національна програма «Освіта». — К., 1992. ¹ Там само.— С. 2.

ження сучасних технологій, зокрема життєтворчості, та науково-методичних досягнень у навчальний процес, усунення уніфікації освіти тоталітарної дер­жави¹.

Вихідними принципами реалізації Програми є пріоритетність освіти, її гуманізація, гуманітаризація, яка покликана формувати цілісну картину сві­ту, гуманітарну культуру людини, і в першу чергу — вчителя-просвітителя, гуманіста-патріота на основі багатоукладності та варіативності освіти (вибо­ру форм освіти, навчальних закладів, засобів навчання тощо).

Усі ці вихідні принципи національної освіти України мають свої педа­гогічні корені на світанку молодої Української Народної Республіки, коли відома просвітянка й письменниця Софія Русова у 1918 р. уклала «Порад­ник діячам позашкільної освіти і дошкільного виховання»², в якому писала: «Сам народ розуміє свою темноту, почуває усю небезпеку свого несвідомо­го становища і скрізь по селах, по містах, по заводах, по окремих хуторах — лунає «Освіти, дайте нам освіти!». Софія Русова закликала українську інте-лігенцію задовольнити цю справедливу вимогу нашого народу, виконати свій обов'язок перед підростаючим поколінням, розуміючи, що це «широка й ве­личезна праця».

Педагогічна риторика сучасності є інтегратором, синтезатором у процесі фахової підготовки вчителя-інтелектуала, вчителя-інтелігента, педагога-ора­тора й мудреця, який майстерно володіє секретами переконуючої комуніка­ції засобами живого слова.

До актуальних проблем педагогічної риторики ми відносимо такі:

— концепція гуманізації та гуманітаризації освіти України містить у со­бі поновлення статусу риторики як науки та навчальної дисципліни в серед­ній та вищій школах із збереженням кращих філософсько-дидактичних тра­дицій світового та національного риторичного досвіду;

— нагальною потребою демократичного суспільства є формування мов­ної та риторичної культури особистості вчителя з ефективним мисленням, якісним мовленням, оптимальним спілкуванням;

— назріла потреба формування національної школи риторики для успіш­ної реалізації концепції народної освіти, формування риторичної особистос­ті вчителя, спеціаліста — випускника вузу, який зможе ефективно реалізо-

Див.: Школа життєтворчості особистості.— К., 1995; Психологія і педагогіка життєтвор­чості.— К., 1996; Мистецтво життєтворчості особистості.— Ч. 1—2.— К., 1997.

Русова С. Порадник діячам позашкільної освіти і дошкільного виховання: Вип. 1.— К., 1918.— С 3.

вувати свої демократичні права і свободи у всіх сферах переконуючої кому­нікації;

— нова суспільно-мовленнєва практика, закон про українську мову як державну мову України вимагають цілеспрямованої державної політики — фінансової, видавничої, кадрової, спрямованої на відродження національної риторичної спадщини, формування риторичної культури особистості вчите­ля, спеціаліста в системі «людина — людина»;

— вивчити і осмислити світовий та національний досвід викладання ри­торики, зокрема у США, Японії, Франції, Німеччині, Голландії та інших краї­нах з метою інтеграції у цивілізований світ;

— єдиним критерієм культури народу стає МІРА ГУМАННОСТІ, ступінь орієнтації та формування творчої особистості, зокрема вчителя;

— перспективним шляхом формування й підвищення риторичної культу­ри суспільства є формування полемічної культури, виховання кадрів поле­містів, спеціалістів з проблем еристики, культури демократичного діалогу, дискусії тощо — професійних кадрів політиків, вчителів, журналістів, юрис­тів тощо;

— формування високопрофесійного корпусу лекторських кадрів України по лінії товариства «Знання», «Просвіта» тощо, підвищення їхньої оратор­ської майстерності у відповідних центрах, інститутах підвищення лекторсь­кої майстерності;

— наприкінці XX ст. відродження риторичного потенціалу суспільства на якісно новому рівні корелюється із античним світом, у якому мікрокосм лю­дини включається до макрокосму Всесвіту.

Отже, педагогічна риторика до актуальних та першочергових проблем відносить такі:

— розробка програм, навчальних планів, методичних рекомендацій, мо­нографій тощо до курсу риторики філософсько-дидактичного спрямування для середньої та вищої школи України;

— формування національної школи красномовства через виховання ри­торичної культури особистості вчителя, лектора, політика, журналіста, які живе слово вважають головним інструментом професійної діяльності;

— координація творчих зусиль провідних спеціалістів — педагогів, рито­рів, філософів, логіків та інших, які працюють у сфері переконуючої кому­нікації;

— створення у вузах відповідних кафедр риторики, логіки, еристики, те­орії й практики аргументації, педагогічної майстерності, педагогічної твор-

ження сучасних технологій, зокрема життєтворчості, та науково-методичних досягнень у навчальний процес, усунення уніфікації освіти тоталітарної дер­жави¹.

Вихідними принципами реалізації Програми є пріоритетність освіти, її гуманізація, гуманітаризація, яка покликана формувати цілісну картину сві­ту, гуманітарну культуру людини, і в першу чергу — вчителя-просвітителя, гуманіста-патріота на основі багатоукладності та варіативності освіти (вибо­ру форм освіти, навчальних закладів, засобів навчання тощо).

Усі ці вихідні принципи національної освіти України мають свої педа­гогічні корені на світанку молодої Української Народної Республіки, коли відома просвітянка й письменниця Софія Русова у 1918 р. уклала «Порад­ник діячам позашкільної освіти і дошкільного виховання»², в якому писала: «Сам народ розуміє свою темноту, почуває усю небезпеку свого несвідомо­го становища і скрізь по селах, по містах, по заводах, по окремих хуторах — лунає «Освіти, дайте нам освіти!». Софія Русова закликала українську інте-лігенцію задовольнити цю справедливу вимогу нашого народу, виконати свій обов'язок перед підростаючим поколінням, розуміючи, що це «широка й ве­личезна праця».

Педагогічна риторика сучасності є інтегратором, синтезатором у процесі фахової підготовки вчителя-{нтелектуала, вчителя-інтелігента, педагога-ора­тора й мудреця, який майстерно володіє секретами переконуючої комуніка­ції засобами живого слова.

До актуальних проблем педагогічної риторики ми відносимо такі:

— концепція гуманізації та гуманітаризації освіти України містить у со­бі поновлення статусу риторики як науки та навчальної дисципліни в серед­ній та вищій школах із збереженням кращих філософсько-дидактичних тра­дицій світового та національного риторичного досвіду;

— нагальною потребою демократичного суспільства є формування мов­ної та риторичної культури особистості вчителя з ефективним мисленням, якісним мовленням, оптимальним спілкуванням;

— назріла потреба формування національної школи риторики для успіш­ної реалізації концепції народної освіти, формування риторичної особистос­ті вчителя, спеціаліста — випускника вузу, який зможе ефективно реалізо-

Див.: Школа життєтворчості особистості.— К., 1995; Психологія і педагогіка життєтвор­чості.— К., 1996; Мистецтво життєтворчості особистості.-— Ч. 1—2.— К., 1997.

Русова С Порадник діячам позашкільної освіти і дошкільного виховання: Вип. 1.— К., 1918,— С 3.

вувати свої демократичні права і свободи у всіх сферах переконуючої кому­нікації;

— нова суспільно-мовленнєва практика, закон про українську мову як
державну мову України вимагають цілеспрямованої державної політики —
фінансової, видавничої, кадрової, спрямованої на відродження національної
риторичної спадщини, формування риторичної культури особистості вчите­
ля, спеціаліста в системі «людина — людина»;

— вивчити і осмислити світовий та національний досвід викладання ри­торики, зокрема у США, Японії, Франції, Німеччині, Голландії та інших краї­нах з метою інтеграції у цивілізований світ;

— єдиним критерієм культури народу стає МІРА ГУМАННОСТІ, ступінь орієнтації та формування творчої особистості, зокрема вчителя;

— перспективним шляхом формування й підвищення риторичної культу­ри суспільства є формування полемічної культури, виховання кадрів поле­містів, спеціалістів з проблем еристики, культури демократичного діалогу, дискусії тощо — професійних кадрів політиків, вчителів, журналістів, юрис­тів тощо;

— формування високопрофесійного корпусу лекторських кадрів України по лінії товариства «Знання», «Просвіта» тощо, підвищення їхньої оратор­ської майстерності у відповідних центрах, інститутах підвищення лекторсь­кої майстерності;

— наприкінці XX ст. відродження риторичного потенціалу суспільства на якісно новому рівні корелюється із античним світом, у якому мікрокосм лю­дини включається до макрокосму Всесвіту.

Отже, педагогічна риторика до актуальних та першочергових проблем відносить такі:

— розробка програм, навчальних планів, методичних рекомендацій, мо­нографій тощо до курсу риторики філософсько-дидактичного спрямування для середньої та вищої школи України;

— формування національної школи красномовства через виховання ри­торичної культури особистості вчителя, лектора, політика, журналіста, які живе слово вважають головним інструментом професійної діяльності;

— координація творчих зусиль провідних спеціалістів — педагогів, рито­рів, філософів, логіків та інших, які працюють у сфері переконуючої кому­нікації;

— створення у вузах відповідних кафедр риторики, логіки, еристики, те­орії й практики аргументації, педагогічної майстерності, педагогічної твор-

чості, театральної педагогіки та інших з метою формування національної ри­торичної школи;

— перспективним напрямом розвитку риторики філософсько-дидактич­ного спрямування є також розвиток проблематики часткової риторики, спрямованої на дослідження проблем політичного, академічного, диплома­тичного, військового, рекламного красномовства, а також перспективного напряму часткової риторики — риторики ділової комунікації (американсь­ка, японська, московська та інші школи підготовки кадрів менеджерів);

— нові підходи до риторики як класичної гуманітарної науки, націленої на формування гармонійної творчої особистості, позбавляють її від штучних ідеологічних обмежень та фальсифікацій, що призвело до її занепаду й ви­родження у середині XIX ст.;

— розробка науково-педагогічної системи навчання учнів, студентів ора­торському мистецтву, риториці та створення умов для підвищення професіо­налізму;

— залучення учнів, студентів до різноманітних форм риторичної діяль­ності у навчальній та позанавчальній творчості з метою формування пози­тивної мотивації до фахової діяльності;

— поліпшення якості профвідбору абітурієнтів до педагогічних вузів із врахуванням риторичних здібностей до переконуючої комунікації;

— осмислення іміджу вчителя крізь призму риторики.

3.1. Імідж учителя крізь призму риторики

Ндйкрдщий орлтор є той, хто своїм словом

і ПОВЧАЄ СЛУХАЧІВ, і ДАЄ НАСОЛОДУ, і СПрАВЛЯЄ

НА НИХ СИЛЬНЕ ВРАЖЕННЯ. ВЧИТИ - ОбоВЯЗОК

ОрАТОрД, ДАВАТИ НАСОЛОДУ - ЧЕСТЬ.... СПрАВЛЯТИ Ж

СИЛЬНЕ ВРАЖЕННЯ - НЕОбхіДНО.

Цицерон

З найдавніших часів учитель шанувався, як Бог, як духовний батько, на­ставник у пошуку істини, добра й краси, взірець розсудливості в особисто­му й громадському житті. Великий Олександр Македонський сказав крилаті слова любові й захоплення про батька Філіппа й учителя Арістотеля: «Фі-ліпп навчив мене жити, а Арістотель навчив жити достойно».

І ґо

Вчитель-інтелектуал, вчитель-златоуст, вчитель-адвокат дитини, молоді в усі часи в усіх народів високо шанувався, бо плекав живу думку й душу май­бутніх «робітників» життя й істинних патріотів держави¹. Тому вчитель у громадській свідомості сприймався як «охоронець істини», «гарант безпе­рервності життя», «посередник між Богом і людьми», «Бог», який «всіх нав­чає всього» (Я. А. Коменський), який має золоті ключі від таємниць земно­го буття, бо готує зустріч учня з Богом (школи Піфагора, Сократа, Песта-лоцці, Коменського та ін.).

Творчий вчитель — це діамант, який осяває душу усіма гранями свого пе­дагогічного дару, який плекає дитину на засадах добра, формуючи інтелек­туальну еліту суспільства. В цьому його великий патріотичний обов'язок пе­ред державою, висока громадянська відповідальність перед суспільством як «гуманіста-демократа» (С. Шацький).

Учитель в античні часи стояв поруч з філософом-любомудром, оратором-златоустом, божественним поетом, пророком-віщуном, царем, був провісни­ком правди, служив істині, добру, красі, вмів сам і вчив учнів тлумачити «мертвий» текст, блискуче володів ораторським, еристичним мистецтвом як «акушер істини», міг захистити істину, майстерно враховувати заперечення опонента, чітко пояснити свою точку зору, володів сократівським методом запитань і відповідей, діалоговою культурою, бо в усіх народів виконував ви­значну соціальну роль — роль стабілізуючого фактора.

Відомо, що людина народжується двічі — фізично й духовно, і біля духов­ної колиски дитини часто стоїть духовний наставник-учитель. Як духовний наставник (другий батько), вчитель прищеплює душі дитини високі моральні цінності й якості, зокрема благородні почуття віри, надії, любові, глибокої по­ваги до рідної землі, свого генетичного кореня., роду, народу, держави. Тому в очах дитини учитель в усі часи — це не імідж, а істинна суть шанованого, улюбленого «другого батька», «другої матері», як творця традицій, як писав у своїх «Діалогах» великий Платон.

Часом духовні наставники досягали визнання як святі люди землі рідної, ставали безсмертними в пам'яті людській. Серед них преподобний отець Сергій Радонезький удостоєний високої честі вічної слави й любові, зокре­ма у «Слові похвальному» на його смерть, яке створив його учень священик Єпіфаній. Великий духом учитель тут названий святим, який «доброчеснос-

Див.: Ахмедзянова Л. М. Теоретичні основи і практика розвитку педагогічного покликан­ня.— К., 1996; Барахтян М. М. Формування у студентів артистичних умінь як компонента педагогічної майстерності.— К., 1993.

Відомий український просвітитель — ритор Феофан Прокопович читав курси риторики й поетики у Києво-Могилянській академії на початку XVII ст., його ораторська й педагогічна діяльність здобула таку славу, що ско­ро московський царизм «вилучив» український ораторський діамант з націо­нальної корони красномовства, щоб використати його у власних інтересах.

Образ оратора-наставника є категорією історичною, змінною. У певних суспільно-політичних умовах негативні тенденції можуть призвести до спо­творення, девальвації образу оратора, речника народу, духовного пастиря. Але орієнтиром для усіх часів і народів залишаються вершинні загально­людські цінності, погляди на оратора-громадянина, патріота Вітчизни й за­хисника інтересів народу: «Оратор повинен стояти, як озброєний воїн у строю, вирішувати справи великої важливості і завжди прагнути до перемо­ги», — писав Квінтиліан.

Українська школа красномовства має свої риторичні традиції, зокрема XVII—XVIII ст., які можна вважати риторичним ренесансом України. Осві­чений випускник Києво-Могилянської академії мав володіти кількома мова­ми, трьома стилями мовлення — високим (видатним, поважним, піднесеним, величним), середнім (скромним, квітчастим, поміркованим, однорідним), низьким (простим, фамільярним). Найвидатнішим оратором вважався той, хто визначається у всіх цих стилях та застосовує їх.

Професійна культура сучасного вчителя може розглядатися крізь приз­му не лише філософії, етики, риторики, але й володіння ним людинознавчи­ми технологіями, які базуються на теорії психодидактики, соціальної психо­логії, кібернетики, теорії управління, етнопсихології, релігієзнавства, теорії та методики професійної освіти¹.

Педагогічна риторика, яка зросла на педагогіці, риториці, етиці, у наш час стає інтегратором, синтезатором у процесі фахової підготовки вчителя школи XX ст.— вчителя — одухотвореного інтелігента, справедливого вчи-теля-інтелектуала, педагога-златоуста, вчителя-майстра, який володіє секре­тами переконуючої комунікації засобами живого слова, який має імідж, сутнісну якість не «прохача зарплати», а борця за права дитини й творця духовності суспільства, який зберіг власну душу чистою, любляче серце не-

Див.: Корчинський Станіслав. Моделювання структури образу ідеального і реального вчи­теля на рівні сукупних уявлень у різних суб'єктів педагогічної взаємодії,— К., 1998; Годлевська А. І. Формування мовленнєвого компонента комунікативності майбутнього вчителя у структурі позанавчальної діяльності.— К., 1998; Короткова Р. І. Формування у студентів педвузу техніки мовлення як компонента професійної майстерності.— К., 1998.

А ПА

втомленим, вуста неложними, розум осяяний благодаттю істини, золоте сло­во добра й правди окриленим через власну життєтворчість, індивідуальність мікрокосмосу в макрокосмосі «планети людей».

Духовність вчителя, його моральну довершеність ми розуміємо не обо­в'язково через його релігійну приналежність до певної конфесії, Як Я. А. Ко-менський у праці «Закони добре організованої школи». Швидше це релігійна свідомість, як вважає московський професор Б. С. Братусь, це його висока моральна краса й культура, яка націлює аксіологію особистості від гуманіс­тичних цінностей до вищих — духовних (есхатологічних) цінностей, коли людина, зокрема дитина, починає усвідомлювати себе та інших не як кінце­вих смертних істот, а як істот особливого роду, співвідносних з духовним світом. У цих межах особистість встановлює суб'єктивні стосунки з Богом через пошуки особистої формули зв'язку з Ним. Зокрема, у християнській традиції суб'єкт розглядається як образ і подоба Бога, а інша людина набу­ває в його очах не лише гуманістичної загальнолюдської цінності, але й особливої, сакральної, божественної. Така духовна людина розуміє щастя й добробут не лише через задоволення власних егоїстичних чи групових (гру-поцентричних) інтересів, але поширює їх на все людство, відчуваючи зв'язок з Богом, вважаючи за щастя служити Йому, з'єднатися з Ним.

Такі високі духовно-моральні та інтелектуальні якості формували настав-ники-ритори у своїх вихованців, отже природно, що, в свою чергу, вони во­лоділи цими чеснотами самі, являючи взірець людини мудрої, творчої, висо­коосвіченої, морально довершеної, яку прагнули наслідувати їхні кращі й найздібніші учні, спудеї, студенти, братчики — вихованці братських шкіл України.