Соціальний дарвінізм та органіцизм.

Соціальний дарвінізм (соціал-дарвінізм) - соціологічна теорія, згідно з якою закономірності природного добору і боротьби за виживання, виявлені Чарльзом Дарвіном в природі, поширюються на відносини в людському суспільстві.

Соціал-дарвінізм користувався особливою популярністю з кінця XIX століття до закінчення Другої світової війни, хоча деякі критики вважають, що сучасна соціобіологія також може бути класифікована як форма соціал-дарвінізму.

Елементи соціал-дарвинистской теорії використовуються різними консервативними рухами, лібертаріанцам, прихильниками лессеферізма і мілітаризму. У своїх крайніх проявах соціал-дарвінізм межує з євгеніки та расизмом. Соціал-дарвіністи у своїх навчаннях часто використовували мальтузіанство, а також положення євгеніки для обгрунтування переваги спадкових властивостей панівних класів, наприклад, людьми білої раси над неграми.

Самим яскравим виразником ідей соціал-дарвінізму став Герберт Спенсер, автор виразу survival of the fittest, перекладного частіше за все як «виживання найсильнішого». У своїх роботах «Прогрес: його закони і причини» і «Основних засад» (1860) він вводить поняття соціального прогресу. Також Спенсеру належать слова: «Універсальний Закон природи: істота, недостатньо енергійний, щоб боротися за своє існування, має загинути».

Також представником соціал-дарвінізму прийнято вважати Вільяма Самнера (відстоював необхідність соціальної нерівності і був противником державного втручання в економіку), видного американського соціолога і реформіста Албіон Смолла, Густава Ратценхофера та інших.

Відомий письменник Джек Лондон був прихильником ідей соціал-дарвінізму аж до ідейного перелому, ознаменованого романами «Залізна п'ята» і «Мартін Іден».

Найбільшою популярністю ідеї соціального дарвінізму користувалися в Америці і Європі в кінці XIX - початку XX століття. У США ідеї соціал-дарвінізму проповідували Джон Фіске, Едмунд Нобл, Вільям Самнер, Едвард Юманс. Епоха імперіалізму і бурхливо розвивається індустріального капіталізму сприяла погляду на світ як на жорстоке протиборство націй і окремих людей. Однак соціальний і науковий прогрес спростував більшість постулатів і припущень, на яких будувалася теорія соціал-дарвінізму. [Джерело? 583 дні] У 1944 р. американський історик Річард Гофштадтер опублікував книгу «Соціал-дарвінізм в американській думки», що стала своєрідним підсумком розвитку теорії.

Соціал-дарвінізм пояснює еволюцію суспільного життя біологічними принципами природного відбору і боротьби за виживання, підкреслюючи роль конфліктів у суспільному розвитку. Тим самим, його ідеї перебувають в опозиції до принципів патерналізму, до основних принципів традиційного суспільства.

Соціал-дарвінізм є детерміністичних вченням: соціальний конфлікт, з його точки зору, є вічним і непереборним, хоча, по Спенсеру, має привести, в остаточному підсумку, до становлення ідеального суспільства. Проте деякі прихильники цієї теорії навпаки роблять з неї висновок про деградацію людства.

Принципи соціал-дарвінізму схожі з основними постулатами лессеферізма і капіталістичної економіки: всі ці вчення ставлять людину перед вибором: «або пливи, або тони», визнаючи всіх, хто не зміг пристосуватися до умов капіталістичної економіки, «людьми нижчого сорту». У своїх крайніх реакційних варіантах соціал-дарвінізм близький до євгеніки і расизму та служить обгрунтуванням для панування буржуазії, мілітаризму й імперіалізму в зовнішній політиці. Супротивники аболіціонізму часто використовували соціал-дарвінізм для пояснення своїх расистських теорій.

Одним з найбільш видатних критиків соціал-дарвінізму був Петро Кропоткін. У своїй роботі «Взаємодопомога як фактор еволюції» (1902) він наводить доводи, що в живій природі і в людському суспільстві кооперація і взаємодопомога є більш природним явищем, ніж конкуренція в боротьбі за виживання.

З початку Другої світової війни вся ідеологія нацистської Німеччини та її країн-союзників стала засуджувати і представлятися незаперечним злом її супротивниками.

Органіцизм — популярний в 19 столітті напрям у натуралістичній соціології, започаткований відомим англійським філософом та соціологом Гербертом Спенсером. В його основі лежала ідея пошуку аналогії, а в деяких науковців і повного ототожнення суспільства з організмом людини. Представники органістичної школи в соціології пояснювали соціальне життя біологічними закономірностями, виявляючи загальні закономірності розвитку природи та суспільства. Органіцизм намагається пояснити світ людини через світ живої природи, її закономірності, але навіть найглибше знання соціальних закономірностей не може розкрити закономірностей біологічних і навпаки. Механічне перенесення законів біології на суспільство та поверхові аналогії майже нічого не дали для наукового розуміння суспільства, особливо його законів.

Орієнтація на еволюцію та відносно сталі закони біологічного світу виключили, по суті, будь-які спроби дослідження перспектив розвитку суспільства, не орієнтували на дослідження майбутнього.

Якщо порівняти з теоріями, котрі розглядали суспільство як продукт згоди між індивідами, органічний структурно-функціональний підхід до його вивчення був безумовно кроком уперед. У цілому ж концепції органістів не є до кінця науковими. Конкретно-історичне вивчення соціальних явищ вони підміняли довільними аналогіями, соціальні закономірності — біологічними. Такі соціальні явища, як конфлікти, класова боротьба, проголошувалися «хворобами організму». На їхню думку, нормальний розвиток суспільства має відбуватися лише еволюційно.