Поняття парадигми в Соціології. Основні сучасні парадигми в соціології.

Поняття "парадигма" ввів у науковий обіг американський соціолог Т. Кун. Під соціологічною парадигмою розуміють сукупність основних принципів і положень певної теорії, що мають власний поняттєвий апарат і визнаються групою вчених.

Соціологія належить до наук із багатопарадигмальним статусом. Це означає, що для соціології характерним є плюралізм у розумінні суспільства, а отже, можливість усебічно охопити та детальніше вивчити соціальне життя в ньому.

Розрізняють парадигмальні імена в соціології (наприклад, О. Конт, Г. Спенсер, Е. Дюркгейм, К. Маркс, М. Вебер, Дж. Мід, Т. Парсонс та ін.) і парадигмачьні школи в соціології (зокрема, Чиказька, Франкфуртська, Колумбійська, Гарвардська школи тощо).

За характером методологічних підходів до вивчення суспільства розрізняють структурні (макросоціологічні) парадигми й інтерпретивні (мікросоціологічні). У свою чергу, структурні парадигми поділяють на функціоналістські та конфліктні.

Визначними класиками функціоналістських парадигм є Г. Спенсер та Е. Дюркгейм. Засновником сучасного структурного функціоналізму вважають американського соціолога Т. Парсонса, декана факультету соціології Гарвардського університету, котрий очолив його після П. Сорокіна. Значний внесок у розвиток структурного функціоналізму зробив американський соціолог Р. Мертон.

Функціоналістські парадигми націлюють дослідника на розгляд суспільства з позицій системноорганізованого явища, що складається з частин, які взаємодіють і становлять єдине ціле. При цьому певні частини суспільства є також складноструктурованими.

Функціоналісти наголошують на стабільності, сталості, гармонії, порядку, солідарності, співробітництві в суспільстві. Суспільство ж розуміють як таке, що тяжіє до рівноваги, само­збереження, а розвиток у ньому тлумачать як повільні, поступові еволюційні зміни.

Конфліктні парадигми розглядають суспільство як суперечливе єдине ціле внаслідок існування конфліктів у ньому з різною природою, розв'язання яких і поява нових зумовлюють постійний розвиток соціуму та зміни в ньому. Прибічники конфліктних парадигм акцентують увагу на існуванні розбіжностей, протилежностей, суперечностей між різними соціальними суб'єктами, розв'язання яких є джерелом постійного оновлення суспільства, отже, його генези.

Класики конфліктного підходу - К. Маркс, Г. Зіммель, Л. Гумплович. Сучасні теоретики конфліктного підходу в соціології - Р. Міллс, Р. Дарендорф, Л. Козер.

Наприкінці XX ст. провідною стає думка сучасних учених про доцільність поєднання функціоналістського та конфліктного підходів для пояснення суспільних процесів.

Інтерпретивні парадигми пояснюють суспільство з погляду буденного життя людини в її найближчому оточенні, а тому предметом їхнього розгляду є переживання, думки, прагнення, мотивації, суб'єктивні відчуття людей, суб'єктивні смисли, що їх вкладає людина в різні судження, дії. Найбільш плідно інтерпретивні парадигми почали вивчатися з 60-х pp. XX ст. їх розглядають як подальший розвиток "розуміючої соціології", започаткованої М. Вебером.

Найбільш відомі серед цих парадигм: теорія соціальної дії (М. Вебер), теорія символічного інтеракціонізму (Цж. Мід), феноменологія (А. Щюц, Т. Лукман), етнометодологія (Г. Гар-фінкель, Е. Гоффман), теорія соціального обміну (Д. Хоманс, П. Блау).

За змістом і методами дослідження структурні парадигми тяжіють до політології, права, економіки, а інтерпретивні тісно пов'язані з психологією, педагогікою, етнографією та іншими "поведінковими" дисциплінами, котрі ще називають біхевіо-ристичними.

Кожному типові парадигм відповідають певні методи дослідження. Так, структурним парадигмам відповідають "жорсткі" (кількісні, статистичні) методи збору інформації. Приміром, при вивченні суспільства загалом, його соціальних інститутів, взаємозв'язку між ними виникає потреба у знанні, заснованому на описові, на поясненні узагаль-нювальних даних.

Інтерпретивним парадигмам відповідають "м'які" (якісні) методи. Вони застосовуються тоді, коли досліднику необхідно знати не тільки певний стан речей, а й виявити внутрішні, латентні, приховані механізми, які неможливо ґрунтовно дослідити за допомогою масових опитувань і збору кількісних даних. Наприклад, при вивченні життєвого світу людини, його самосвідомості, мотиваційної сфери соціолог повинен здобути такі знання, які б ґрунтувалися на розумінні та поясненні. Видів "м'яких" методів дослідження дуже багато. Серед них можна виокремити: історію сім'ї, історію життя людини, біографічний метод (біографічне інтерв'ю, соціальна автобіографія), групові дискусії, метод "фокус-груп", глибинні інтерв'ю та ін.