ЯН ГУС, ЖАННА Д'АРК.

Бывает и так, что пассионарий не приносит своих близких в жертву собственным страстям, а жертвует собой ради их спасения или ради идеи. Пример такого искреннего служения показал Ян Гус, профессор Пражского университета, заявивший: "Я говорил и говорю, что чехи в королевстве Чешском по закону... и по требованию природы должны быть первыми в должностях, так же как французы во Франции и немцы в своих землях..." Однако жертва Гуса в Констанце была бы бесплодна, если бы не Жижка и братья Прокопы, студенты Пражского университета, горожане и рыцари, крестьяне и чешские священники, выбросившие из окна ратуши Нового Города (район Праги) бургомистра и немецких советников бездарного короля Вацлава IV из династии Люксембургов. Они были обуреваемы гневом и мстили за несправедливый приговор своему ректору, преданному и сожженному немцами…Сходно, но не совсем, произошло в те же годы освобождение Франции от власти английского короля Генриха VI и его союзников-бургундцев, которые стремились оторваться от Франции, несмотря на то что их герцоги носили фамилию Валуа. Жанна д'Арк, лотарингская девушка, говорившая по-французски с немецким выговором, никогда не спасла бы ни Орлеана, ни короля, ни родину, если бы ее окружали только прохвосты - придворные дофина и его фаворитки Агнессы Сорель, и не было бы ни Дюнуа с Ля Гиром, ни маршала Буссака, ни капитана Поитона де Сантрайля, ни отчаянных латников и умелых арбалетчиков, которым оказалось достаточно услышать только два слова: "Прекрасная Франция" - формулировку этнической доминанты, чтобы понять, за что стоит бороться до победы, хотя и до этого за дофина сражались те, кто не хотел "стать англичанином".

Вспомним, что открытие биохимической энергии живого вещества было сделано В. И. Вернадским, когда он сопоставил скопища саранчи с массой руды в месторождении. Саранчи было больше, и летела она навстречу смерти. Так что же ее толкало? В поисках ответа было создано учение о биосфере оболочке Земли, обладающей антиэнтропийными свойствами. Но ведь люди - тоже часть биосферы. Следовательно, энергия живого вещества пронизывает тела наши, наших предков и будет пронизывать тела наших потомков, стимулируя разнообразные этногенезы. И теперь наша задача состоит в том, чтобы показать, может ли открытый и описанный нами феномен решить поставленные выше вопросы этногенеза и этнической истории.

Описанная выше схема этногенеза как дискретного процесса предполагает внезапное возникновение группы пассионарных этносов внутри того или иного региона, последующее их распространение за его пределы, потерю сложности этнической системой и либо распыление особей, ее составлявших, либо превращение их в реликт. Так как эта схема, несмотря на множество локальных вариаций, прослеживается всюду, то возникает потребность в ее интерпретации, хотя бы путем сравнения.

Вообразим шар, получивший внезапный толчок. Энергия толчка затрачивается сначала на преодоление инерции покоя, а затем на движение шара, которое будет медленно затухать вследствие сопротивления среды, пока шар не остановится; путь же этого шара будет зависеть от того, покатится ли он по ровному месту, или наткнется на препятствия, или свалится в яму и т.д., но сколько бы раз мы ни повторяли эту операцию, принцип движения один - инерция толчка, т.е. растрата энергии полученного импульса…Деяния, продиктованные пассионарностью, легко отличимы от обыденных поступков, совершаемых вследствие наличия общечеловеческого инстинкта самосохранения, личного и видового. Не менее отличаются они от реактивных акций, вызываемых внешними раздражителями, например вторжением иноплеменников. Реакции, как правило, кратковременны и потому безрезультатны…Пассионарность обладает важным свойством: она заразительна. Это значит, что люди гармоничные (а в еще большей степени -импульсивные), оказавшись в непосредственной близости от пассионариев, начинают вести себя так, как если бы они были пассионарны. Но как только достаточное расстояние отделяет их от пассионариев, они обретают свой природный психоэтнический поведенческий облик. Это обстоятельство без специального осмысления известно довольно широко и учитывается главным образом в военном деле. Там либо выбирают пассионариев, узнавая их интуитивно, и формируют из них отборные, ударные части, либо сознательно распыляют их в массе мобилизованных, чтобы поднять "воинский дух". Во втором случае считается, что два-три пассионария могут повысить боеспособность целой роты. И это действительно так.

Ярким примером пассионарной индукции является сражение на Аркольском мосту в 1796 г. Австрийскую и французскую армии разделяла неглубокая, но вязкая речка, через которую был перекинут мост. Трижды бросались французы в атаку, но были отброшены австрийской картечью. Наконец, когда солдат уже, казалось, невозможно было поднять на новый бросок, генерал Наполеон Бонапарт схватил знамя и бросился вперед, и за ним, как за магнитом, притягивающим железные опилки, потекла на мост вся колонна гренадеров. Первые ряды были снова искрошены картечью, но последующие успели добежать до австрийских пушек и переколоть артиллеристов, после чего французская армия переправилась целиком и битва была выиграна. Сам Наполеон уцелел лишь потому, что его при рывке столкнули с моста в реку…».

2.Сергій Кримський. «Кінець історії» чи метаісторія? // Ранкові роздуми. – К.: Майстерня Білецьких, 2009. – С. 74-91.

«Хронологічне датування історії як процесуально-часового розкриття людської присутності у світі завжди несе в собі елементи умовності. Але певні злами в активізації сил Духу, Долі та Свободи в історії з різних причин … більш-менш чітко збігаються з чергуванням тисячоліть людської цивілізації. Якщо початок І тисячоліття всесвітньої історії пройшов під знаком чекання Месії, якщо початок ІІ тисячоліття знаменувався есхатологічними пророцтвами кінця світу, то ІІІ тисячоліття усвідомлюється здебільшого як кінець історії.

Справа в тому, що весь соціальний та науково-технічний прогрес людства конституювався як розширення влади над усім існуючим (тобто не тільки над суспільством, а й над природою), розширення можливостей використання, володіння та розпоряджання предметним світом, що опинився в зоні суспільно-історичної практики. Але при цьому залишилася неусвідомленою та обставина, що підкорене буття втрачає природну сталість, перетворюється на щось подібне до стиснутої пружини, яка може раптово розпрямитися через стихію катастроф, аварій, сліпих сил соціальної агресії чи природної безпорадності. Торкаючиьс цього питання, Р. Гвардіні підкреслював, що хаос у людській історії породжується самою боротьбою та навіть перемогою над силами, що його спричиняють. «Дикість у її першій формі переборена, природне середовище підкорене нами, але вона знову з'являється всередині самої культури і стихія її – те ж саме, що перемогло початкову дикість: сама влада. В цій новій дикості відкриваються старі безодні первісних часів. Джунглі, що поглинають і придушують усе на своєму шляху, стрімко розростаються. Усі страховища пустель, усі жахи пітьми знову навколо нас. Людина знову стоїть віч-на-віч із хаосом. І це тим страшніше, чим більше людей цього не помічають. Адже скрізь машини працюють, установи функціонують, освічені люди балакають безупинно».

Думка Р. Гвардіні – лише одне зі свідчень того відчуття кризи людської цивілізації на порозі ІІІ тисячоліття, яку в сучасній філософії характеризують як «антропологічну катастрофу». Цей термін позначає сумарний результат усіх негативних наслідків людської діяльності у сфері оволодіння природою та соціального розвитку. А вони показують, як унаслідок усієї всесвітньої історії людина потрапила в пастку власної могутності. Науково-технічний прогрес обернувся екологічною кризою, наслідки якої зараз важко прогнозувати. Могутній розвиток науки породив загрозу термоядерного Армагеддону, антична любов до істини була скомпрометована цинізмом знання, що позбулось моральних горизонтів. І головне – буття як вищий дар долі перетворили на інструментальний засіб технічної стратегії людства, на предмет виробничої перебудови. Втрачається шанобливість до існуючого, повага до нього та відповідальність за буття. Фізична реальність здебільшого позначається в науковій картині світу через середні величини та набуває статусу чогось відносного. Навіть природа розглядається як сировинна база чи поле розважальної індустрії туризму. Ця антропологічна криза і набуває в сучасній свідомості виразу в концепції «кінця історії».

Ідея кінця історії входить до суспільної свідомості відразу ж після струсів Другої світової війни. Метафорично це було виголошено в широко відомій тезі Т. Адорно, що «після Освенціму історії прийшов кінець», бо вона вже більше не може задавати зразки поведінки людей, визначати сенс їх життя. Істрія перетворилася на свідоцтво катастроф і поразок людини, яка зазирнула в такі безодні зла, що повинна переродитися.

В політичній ідеології ідея кінця історії була сформульована американським політологом Ф. Фукуямою. Він уважав, що оскільки історія є прогресом свободи, а розвинені країни Заходу вже досягли її розумного апогею в системі ліберально-демократичних відносин, то мета історичного процесу вже досягнута, і надалі треба лише поширювати цінності лібералізму на інші регіони планети. Аля якщо вийти за межі подібних суто ідеологічних міркувань, то, як нам здається, в концепції «кінця історії» є інші, більш фундаментальні основи.

Наприкінці ІІ тисячоліття … світова історія дійсно почала набувати рис фінальності. Адже в цей час уперше гамлетівське питання «Бути чи не бути?» виходить за межі індивідуального життя і адресується всій цивілізації у вигляді дилеми «Бути чи не бути майбутньому?». Інакше кажучи, під знак питання ставиться сама можливість прийдешнього. Якщо раніше смерть констатувалася у контексті життя, тобто в певному аспекті служила зміні поколінь, появі нового, то тепер виявилася загроза абсолютної смерті, глобального знищення людства, чи кліоциду (загибелі історії). Науково-технічний прогрес приводить до того, що від людей починає залежати не тільки наявна форма буття, його якість, а й саме буття як таке.

Спочатку загроза загального знищення виникає як примара термоядерного Армагеддону, прямого зіткнення двох світових систем (капіталізму та соціалізму) в атомному конфлікті. Потім, із припиненням «холодної» війни та розвалом соціалістичного табору, вона перетворилася на проблему виживання людства. Із цього боку загроза майбутньому становить поєднання таких чинників, як небезпека накопичення й зберігання термоядерної зброї та екологічна криза, порушення генофонду людства (генний дрейф тощо), поширення СНІДу, ракових і психічних захворювань, етнічні конфлікти та зростання девіантної поведінки людей (злочинність, наркоманія, самогубства тощо). Шкідливі явища в соціальній психології були завжди. Але в останній чверті ХХ століття вони сконцентрувалися таким чином, що справляють уже враження справжнього вибуху «підземного світу пристрастей», коли тероризм, фундаменталізм, націоналізм, расизм (не тільки білих, а й інших рас), ірраціоналізм, еротизм тощо набувають демонічного забарвлення. Взагалі демонізм, тобто стихія руйнування задля самого знищення, поза розв'язання будь-яких конструктивних проблем, набуває у ХХ столітті надзвичайних масштабів. Так, небезпека аварій сучасної техніки зрівнялася з небезпекою війн. Не знято загрозу й термоядерного кліоциду. Уже саме зберігання атомної зброї… робить людство заручником випадку. У ситуаціях атомно-ракетної варти можливі помилки оператора, неточності в електронних програмах, збої комп'ютера, хибні сигнали тощо. Ці помилки не ліквідуються самі собою, а здатні акумулюватися, внаслідок чого може виникнути така обставина, коли, фігурально кажучи, тарган, що випадково вліз у комп'ютер, викличе термоядерне знищення людства. Сама можливість подібної ситуації, мабуть, найпереконливіше свідчить про те, що накопичення трагічного потенціалу упущень у світовій історії підвело її під червону риску межування з небуттям.

Ці ознаки фінальності виявляються на багатьох інших феноменах світової історії. Зокрема, загроза кліоциду позначається на самій течії історичних подій. «Ми живемо, - підкреслює Октавіо Пас, - у несталому світі: сьогодні зміна не тотожна прогресу», бо макромасштабна зміна може привести і до «раптового знищення» не тільки з воєнних причин.

У глобальних вимірах спостерігається так звана криза «концепції модернізації» (чи еволюції), тобто симптоми неочевидності успіху, покращання. Якщо в локальному масштабі модернізації можуть бути успішними, то в діапазоні світової історії всі престижні програми, з якими пов'язувалась історична місія капіталізму чи соціалізму, виявилися дефектними. Жодна з них не привела до знищення бідності, прямого чи прихованого безробіття, злочинності й соціальної невпевненості, незахищеності майбутнього.

До ІІІ тисячоліття своєї історії людство в принципі випробувало більшість можливих ідей, проектів, утопій досягнення соціального щастя людей та переконалося в їх слабкій реалізації. Історія все більш наполегливо починає свідчити про безпорадність її «горизонтального» виміру, тобто прогресу як шляху набуття абсолютних цінностей. Вони, як і на початку історичної діяльності, здобуваються не стільки в лінійному русі від старої фази суспільства до нової, скільки завдяки осягненню інваріантних параметрів людяності, моральності, величі, краси та добра. Сучасний досвід доводить, що основні цінності історії складає не те, що змінюється в горнилі соціально-економічного прогресу, а інваріанти історичної діяльності, які зберігаються та збагачуються в цьому процесі. Тому питання зараз ставиться не про те, як змінити людину, а про те, як, за формулюванням А. Печчеї, жити, не гублячи самого себе; як жити, не знищуючи природу; як жити, щоб зберегти минуле (традиції та культуру); як жити, щоб не вступати в конфлікт з іншими спільнотами людей?

Серед граничних питань, що їх ставить історія на межі ІІІ тисячоліття, найістотнішого значення набуває проблема лімітів практичної діяльності. Досі мислителі сперечалися лише стосовно обріїв пізнання, не замахуючись на потенціал практики, бо вона становить «субстанцію» самої історії та діяльності людей. Але виявилося, що саме ця практична, а не теоретична сила людської активності має свою межу.

Так, із матеріального боку практика виявляє насамперед енергетичні ліміти свого здійснення. На Землі, наприклад, не можна використовувати енергію, яка еквівалентна анігіляції 2*10¹⁰ тонн речовини, не можна виробляти більше 10¹⁴ Вт електричних потужностей, бо це призведе до знищення планети. Навіть урахування космізації виробництва не дає підстав стверджувати неосяжних енергетичних ресурсів, можливість перенесення виробництва енергетичних потужностей у Космос. У Космосі загалом не може бути енергії вище 10²⁹ ерг, тобто енергії «великого вибуху», який породив наш Всесвіт.

Звертає увагу й проблема скінченності природних ресурсів людської діяльності, вичерпання багатств природи, завдяки експлуатації яких відбувався розвиток цивілізації. Значущість цієї обставини стає нині відчутною, якщо врахувати, що історичний оптимізм людської цивілізації, віра в безмежність суспільного прогресу спиралась якраз на тезу безмежності ресурсів природи. Цій тезі зараз і приходить кінець.

Моделі функціонування виробництва завжди потребують алгоритмів розрахунку ресурсів, а економічна поведінка певних суспільних груп базується на альтернативах, які визначаються кінцевими розмірами виробничого споживання. Але ситуація принципової обмеженості земних джерел індустріального розвитку ставить питання про ліміти економічної діяльності взагалі. Можливість заміни одних, традиційних ресурсів іншими та зміна технології лише розсувають історичний діапазон, розширюють термін, у якому можуть позначатися ліміти експлуатації земної сировини. При врахуванні історичного характеру цих лімітів вимогу скінченності земних джерел індустріально розвитку треба, мабуть, формулювати у вигляді закону незростання ресурсів, що, зрозуміло, не знімає саму проблему існування певних меж промислової діяльності.

Проблема цих меж заявляє про себе не тільки теоретично, а й практично. У другій половині ХХ століття людство накопичило таку масу «мертвої матерії», яка перебільшує обсяг відходів виробництва за всю світову історію. Зараз індустріальні проблеми ведуть до того, що з надр планети на її поверхню викидається щорічно 100 мільярдів тонн сировини, з якої лише 1-3 % переробляється у продукт, а 97-98 мільярдів тонн іде у відвали. За підрахунками економістів, вже з початку ІІІ тисячоліття нашої ери кількісні параметри перетворення речовини планети у відвали, «мертву матерію», можуть досягти величини у 300 мільярдів тонн, а з цього кількісного показника починається агонія природи, повне порушення рівноваги у взаємодії людини із зовнішнім світом. Отже, виробнича практика має визначені екологічні ліміти…

…створювалися вченими «Римського клубу» починаючи з 1972 року, питання лімітів кількісного росту виробництва досить мотивовано висувається на передній план сучасної соціально-економічної стратегії людства. І хоч прогрес енергозберігаючих технологій, мініатюризація техніки та уповільнення росту народонаселення дають надію на поступове, а не різке вичерпання матеріальних ресурсів, неможливо відмінити скінченність масштабів економічного росту.

Річ у тім, що в розвинених країнах, а точніше, в «суспільстві споживання», живе лише 13% населення планети, але вони використовують 70% її міжнародних ресурсів, які не відтворюються. Ще більш виразна ситуація з економічним розвитком США, де при населенні, що становить 6% людства, споживається 40% світових ресурсів, не говорячи вже про їх частку у збільшенні світового сміття. Отже, поширення на всі країни норм виробничої діяльності, що характерні для розвинених країн, неможливе як з енергетичних, так і з соціальних причин.

Необмежений прогрес у споживанні матеріальних благ веде людей врешті-решт до «споживання» самих себе, бо однобічний культ матеріально-споживацьких цінностей спотворює духовне зростання особи, її людські якості та вищі цінності. Він спричиняє екзистенціальну катастрофу втрати сенсу життя, самогубства, поширення наркоманії, феноменів девіантної поведінки. Такий культ призводить до так званого «принципу свині» як вимоги матеріального збільшення всього матеріально корисного. Але відомо, що навіть такі необхідні речі, як добра їжа чи автотранспорт, при необмеженому використанні перетворюються на свою протилежність і можуть завдати шкоди.

Підсумкове узагальнення всіх цих обставин лімітності практики та економічного розвитку за експонентою науково-технічного прогресу ставить нове, незвичайне з погляду історичного оптимізму питання про обмеження росту виробництва у світовому масштабі. Виявляється навіть доцільним при доведенні споживання людей до певного науково-обґрунтованого рівня перевести виробництво на замкнений, «нульовий» цикл. Тоді задоволення матеріальних потреб стане рутинною справою циклічного відтворення економічної діяльності, а невичерпність людської творчості визначатиметься духовними координатами.

Ідея «нульового» циклу виробництва та лімітів практики і є одним із фундаментальних свідоцтв фіналізму історії на межі ІІІ тисячоліття. Тут виявляється своєрідна діалектика самозаперечення, згідно з якою всякий процес (у тому числі історія, виробництво, суспільна практика) викликає «зворотні сили» (Гегель) більш великого цілого (у кінцевому підсумку – Універсуму). Ці сили й обертають вектор процесу в бік нуля як крапки «фазового переходу» до більш значних обріїв цілого, до тотальності. Тому нуль характеризує самонегацію процесу лише в розумінні позначення місця «зустрічі» з Універсумом, порталу нескінченності, а не з погляду оцінки попереднього досвіду.

Такі нульові ситуації досі споглядалися головним чином у пізнанні. Скажемо, намагання пізнати першооснови фізичної реальності в мікросвіті призвели фізику врешті-решт до ідеї «нульового поля», поля вакууму як основного стану фундаментальних фізичних взаємодій. І навпаки, пошук граничних принципів мегасвіту привів (згідно з однією з версій подолання гравітаційного парадокса Зеелегера) до ідеї наявності у Всесвіті негативних та позитивних мас, що дозволяє припускати нульове значення їх суми.

У соціальній сфері «нульові ситуації» трактувалися часто-густо як феномен викликання людиною в ході історичної діяльності сил, що заперечують самого суб'єкта дії. Символічним щодо цього є оповідання О. Толстого «Стародавній шлях». У ньому зображується парадоксальна за суттю ситуація. Середземним морем пливе корабель, що везе поранених солдатів із фронтів першої світової війни, тобто по стародавньому шляху світової цивілізації їздять люди, які гинуть від цієї цивілізації. Письменник засвідчує, що з кожним простріленим черепом розвалюється масив людської історії. Людський мозок заперечує сам себе, створюючи засоби свого знищення. І це дійсно так. Із тією поправкою, що зараз, у термоядерні часи, під загрозою негації опиняються не окремі люди, а все людство.

«Нульову ситуації» в історії не менш наочно знаменуються ідеєю переведення світового виробництва на нульовий цикл. Тут виявляється саме внутрішнє самовичерпування соціально-економічного прогресу як предметного змісту історії. Історія підходить до меж свого здійснення за матеріально-ціннісними показниками, за параметрами виробництва та споживання матеріальних благ. «Кінець історії» в цьому розумінні є не припиненням людської діяльності, а початком її трансформації в нові, переважно соціокультурні виміри.

Історія починається з того, що люди конституюються в соціумі, універсалізуючи сили суспільства для боротьби з природою. Зараз, коли ця боротьба стала загрожувати існуванню людства, на чільне місце виходить нова суттєва сила – універсалізація культури як духовно-практичне засвоєння і природи, і соціуму історії. Ця універсалізація культури означає переведення її розуміння з уявлень про результати духовних досягнень частини суспільства, його освічених прошарків, чи успіхів цивілізації окремих передових країн у всезагальність людської екзистенції.

Йдеться про всезагальність екзистенції в її постіндустріальному поданні, що охоплює і природу (екологічна культура, формування ноосфери взагалі), і соціум (інформаційне суспільство, в якому культура стає стратегічним чинником розвитку), і виробництво (зростання ролі духовного виробництва, процесів формування людини як світу культури). Інакше кажучи, в постіндустріальному суспільстві культура стає не тільки репрезентантом (чи результатом), а й його внутрішнім змістом коеволюції природи і людини, розвитку соціуму й виробництва, спілкування та формування монадної особистості, перетворення індивідуального в головну сферу вираження всезагального.

Культура в такому широкому розкритті, коли вона стає здатною вступати в конкуренцію з універсальністю Природи та Історії, і задає виміри історії. Адже життя культури не є адекватним заміні старого на нове, минулого на прийдешнє, воно не підпадає взагалі під «стрілу часу», бо акумулює потенціал усіх часів. Тому, за думкою О. Мандельштама, творець культури на запитання «Котра година?» має право відповісти: «Вічність». У культурі, як підкреслює М. Цвєтаєва, «сучасність – не вчасність, а дочасність».

Отже, надання таким факторам історії, як виробництво, соціокультурна діяльність, побут, спілкування та життя особи культурних пріоритетів, переводить «горизонталь» «стріли часу» у «вертикаль» ціннісних звершень. У цьому розумінні настає «кінець історії» як прозріння метаісторії, що зорієнтована вже на погляд вічного, інваріантного, того, що не підвладне плинності. Історія стає об'ємною. Вона все більш органічно пов'язує рух «уперед» із перетворенням теперішнього під кутом зору невикористаних можливостей минулого, тобто реалізує майбутнє не тільки у сьогоденні, а й у складі досвіду минулого, що входить у нього. Минуле в контексті зростаючої плинності різних новацій набуває гідності «вічного теперішнього» і не відділяється відчутним інтервалом від сьогодення. Це дозволяє оцінювати історію під сигнатурою інваріантного, а не плинного.

Актуалізація інваріантного означає, що предметним полем історичної дії у всезростаючому масштабі стає зіставлення всіх часів, через порівняння яких і вилучається стале, те, що не підпадає під владу плинності. Із зовнішнього погляду це може здаватися різновекторним просуванням і «вперед», і «назад», і «вгору» до цінностей, що керують порівнянням часів. Виникає метаісторична ситуація, коли, за виразом Гете, «вічність створює мить». Таким метаісторичним поширенням засвоєння минулого і характеризуються риси фіналізму у всесвітньо-історичному процесі напередодні ІІІ тисячоліття.

Минуле стає все актуальнішим, і це з особливою силою розкривають процеси національного ренесансу, що проходять зараз у багатьох країнах світу. Адже національне відродження потребує зараз ціннісного засвоєння всього того, що зберігається в часі, пробудження сталих цінностей, інваріантного змісту досвіду нації.

Звертає увагу й актуалізація в сучасній історії ролі так званих первинних колективів, тобто спільностей (типу сім'ї, маєтку, общини, земляцтва, конфесійних об'єднань, етносу), які є наскрізними для історичного процесу і здатні реставруватися. Характерно, що зростання ролі традиційних цінностей спостерігається не тільки в мусульманському світі та на Далекому Сході, а й у таких розвинених країнах, як США. Відомо, наприклад, що більш ніж 7 млн. американців живуть зараз в общинах. Під знаком старозавітних традицій розвивається зараз Ізраїль. Відроджується в Росії та в Україні і козацтво.

Чинник минулого стає важливим і в механізмах посилення суспільно-економічної діяльності. Принципового значення набуває в цьому відношенні в сучасній світовій історії поява та швидкий розвиток «конфуціанського капіталізму», особливого варіанту буржуазного суспільства, що розкриває зараз свої переваги перед західно-капіталістичною цивілізацією. Ці переваги (як свідчить досвід Японії, Тайваню, …) визначаються значною мірою використанням інваріантних структур азійських культур (патерналізму, конфуціанства, поваги до влади, пріоритету особистісних стосунків та взаємних зобов’язань перед формальними, партнерства, державної підтримки бізнесу тощо).

Поверненням до багатьох традицій минулого, особливо ХІХ ст., та розвитком так званої метакультури, що робить предметом свого зображення попередню культуру, тобто саморефлексію, характеризується нині суспільно-історичний процес у країнах Заходу. Аналізуючи його, відомий американський публіцист О.Геніс підкреслює, що після закінчення «холодної війни» виразно виявилось інше протистояння: боротьба ХІХ з ХХ століттям. «ХІХ боровся із ХХ, щоб перемогти в ХХІ, який уже почався. Утомленим ветераном світ повертається з цієї війни, щоб продовжити свій повільний похід до зневажених ветеранів минулого… Віднині ідеал майбутнього – повернення в минуле». Про це свідчить і характер науково-технічного прогресу, який здійснює на основі телемеханіки ідею «електронного котеджу», роботи на дому, що знаменує перетворення сім'ї (як це було в середньовіччі) на головну ланку суспільства, коли вона водночас виступає і місцем роботи, і середовищем навчання (бо ремісник зі своїми учнями), і лазаретом, і дитячим садком. «Виявилось, - продовжує О.Геніс, - що комп’ютери ведуть історію назад… Світ майбутнього – це не велике місто, а велике село. Уже зараз ідеальний американський дім нагадує старовинний маєток. Його господарю навіть не треба їздити на роботу – замість людей переміщується інформація, пучки електронів. Не здивує, якщо у ХХІ ст. воскресне заодно й коняка».

Не менш серйозно впливає на процес актуалізації минулого потреба використання аскетичного досвіду попередніх епох. Неминучість переходу сучасного людства до більш поміркованих (стосовно рівня життя суспільства споживання в розвинених країнах) норм споживання робить таку потребу урахування досвіду минулих століть злободенною.

Щодо фундаментальної для кінця ХХ ст. проблеми піднесення моральних цінностей, які спотворювались у тоталітарних суспільствах, то з цього боку сучасна історія потребує вже врахування досвіду не століть, а тисячоліть свого попереднього розвитку. Тут вклад сьогодення стає значно меншим порівняно з часовою повсюдністю загальнолюдської моралі, з історичним авторитетом усіх колишніх часів епох, на які спиралися моральні традиції цивілізації.

Поряд із цим осучасненням у моральній атмосфері кінця тисячоліття історичного масиву часів стоїть зростання в сьогоденні релігійної свідомості різних конфесійних напрямів. Проте моральна компенсація спотвореної духовності нашого трагічного століття потребує звернення до історичних підвалин людяності, які є першоджерелом самої релігії. «Глобальне екологічне регулювання, - пише з цього приводу К.Померанц, - потребує від нас нового кроку. Не створення нової релігії, але рух у глибину кожної – до того рівня, де дух скидає з себе владу букви і стає очевидним Єдине».

Отже, «кінець історії» можна розуміти і з точки зору неможливості на досвіді ХХ століття створювати зразки людської поведінки, і з погляду загрози кліоциду, до якого дійшов історичний прогрес, та лімітів практики, що виявилися в сьогоденні, і в контексті потреб переведення виробництва на «нульовий» цикл, і, нарешті, у зв'язку з посиленням саморефлексії історії, зростанням цінності минулого, актуалізацією інваріантного, сталого, вічного в побудові майбутнього. Історія збагачується, ніби обертаючись назад[i]. Таке обертання і потребує метаісторичного погляду на сучасність.

Концепція «кінця історії» та переходу людства до усвідомлення «вічного», …, до метаісторії, була вперше створена Гегелем. Він уважав, що історія як зміна епох за «стрілою часу» виконує свою цільову функцію, коли чинники віри, науки та права зливаються в єдиній духовності, що є осмисленням свободи як природної необхідності для всього існуючого. Цей процес, за Гегелем, набуває виразні форми з епохи Реформації, з початком Просвітництва та формування громадянського суспільства і проходить певні форми зрілості.

Спочатку відбувається усвідомлення буття природи, суспільства та моральності через установлення зв'язку зовнішнього та внутрішнього в його духовному здійсненні. Таке усвідомлення досягається тоді, коли розвиток просвіти та науки розкриває закони природи як засобу існування загального і внутрішнього, а протестантизм переводить зв'язок моральності та права (які раніше сполучалися зовнішнім чином через Заповіді, що вказані зверху, по той бік людини) у внутрішню єдність духовного світу особи з Богом. Тим самим у результаті сумісної діяльності Просвітництва та Реформації закони природи з'єднуються з природою людини і встановлюється можливість її формування на природних законах духовного та загального; закони духовності інтегруються з першоджерелами релігійної совісті і права.

Потім, із розвитком правової держави та проголошенням перших конституцій (які розкривають розумність законів людської поведінки та її природних підстав), історія набуває форми переведення свободи у вільне діяння. Із цього моменту історичний прогрес досягає тієї останньої фази, коли свобода вміщує в собі нескінченну необхідність усвідомлення саме себе і тому стає дійсною, оскільки … вона виявляється для себе метою духу, яку вона здійснює. Ця кінцева мета є тим, до чого спрямовується діяльність, що відбувається у всесвітній історії[ii].

Зрозуміло, таким здійсненням виступає не сама по собі держава (зокрема пруська монархія), як це намагалися приписати Гегелю деякі марксистські дослідники, а ідея правової держави. Так само історія завершується не усвідомленням системи абсолютного ідеалізму, а засвоєнням абсолютних цінностей Єдиного, того, що є Благом і Красою. Саме вони відкривають перед людством далечінь вічного та нескінченного.

Про еон (у значенні вічності) як завершення історії писав уже в ХХ столітті М.Бердяєв, хоч і вважав, усупереч Гегелю, що це завершення відбувається не в процесі об'єктивації духу, а у вивільненні від цього процесу. Історія … сполучає час і вічність …, сама конституюється як «внутрішня епоха вічності»[iii]. Але подібний процес визначається вже в екзистенційному часі, який не об’єктивується, здійснюється аксіологічно за вертикаллю історії. «Так, - пише М.Бердяєв, - метаісторія входить в історію».

…

Історія справді здійснюється не тільки у фізичному часі. Вона … йде в певній послідовності зміни формацій, …, зберігає їх хоча б у вигляді потенціалу нездійсненної історії народів, що доганяють передові країни. В останньому розумінні всесвітньоісторичний процес не пройшов жодної формації. Зараз на планеті вони всі існують одночасно. І не тільки в регіональному розумінні (коли первісні чи феодальні стосунки зберігаються в неографічних ізоляціях, соціалізм – у деяких регіонах колишніх колоній, капіталізм – у цивілізованому світі), а й у ціннісному відношенні та у формі реліктів. Ось чому Анатоль Франс мав сенс, проголошуючи словами одного зі своїх персонажів, що «середньовіччя закінчилося лише в підручниках з історії».

…

Виникає враження, що історія, здійснюючи в часі міжформаційні переходи, немов залишає поза часом відбитки цих епох чи то у вигляді сплячих можливостей, чи то в ціннісній свідомості. Існують в історичному процесі й інші явища, що не підпадають під «стрілу часів». Це феномен так званого «епічного часу», коли якийсь відрізок історичної траєкторії набуває статусу ідеального буття, абсолютної цінної епохи, самодостатньої і тому нормативно-зразкової системи подій. «Абсолютна вивершеність та закінченість, - пише з цього приводу М.Бахтін, - знаменна риса ціннісно-часового минулого»[iv].

Таким нормативним, епічним часом була, наприклад, римська античність для новоєвропейської цивілізації, починаючи від епохи Відродження аж до політичної риторики французької революції. Реформація та англійська революція ХVІІ ст. актуалізували в статусі абсолютно цінного минулого старозавітні часи біблійної історії.

Актуалізація минулого у складі сучасності може здійснюватися не обов'язково за епічними нормами, а й в модернізованій формі. Так, епоха Наполеона через культуру ампіру відроджувала елементи давньоєгипетської цивілізації. Революційна драматургія історії в Росії, …, актуалізувала в культурі православне середньовіччя: від візантизму (псевдоросійський стиль) до богатирського епосу (включаючи не тільки билини, а й шоломовидні алюзії «будьонівки»), від семіотики старої ікони (що була відкрита як культурне явище в ХХ столітті) до агіографічної традиції в літературі. В українському національному відродженні значну роль відігравала епоха бароко.

Завжди можна знайти мотиви, чому та чи інша імперія, культура чи соціальна ситуація викликала до життя певні історичні часи, навіть тоді, коли вони були віддаленими на тисячоліття від подій їх відродження. Але якщо факти минулого розглядати системно, у сукупності всіх модернізованих часів, то тоді у всесвітній історії виявляється новий аспект подій зі зворотною до її поступу логікою. Адже порядок актуалізації тих чи інших епох минулого у всесвітній історії іде не за хронологією їх реального, фізичного здійснення, а за потребами майбутніх відносно тих часів. Тому у зворотній логіці відновлення минулого не казуальна опосередкованість руху за «стрілою часу», а аксіологічні програми історії, тобто не лінійна, горизонтальна спрямованість історичність подій, а їх ціннісна ієрархія, градація значимості чи метачасова «вертикаль» історії.

Тут можна вдатися до такої аналогії. Відомо, що коли людина помирає, в її с