Поняття і структура ринку банківських послуг

За умови постійного зростання кількості гравців банківського ринку та розширення їх потреб і вимог логічно з’являється необхідність у глибинному аналізі особливостей та стану сучасного розвитку ринку, виявленні тенденцій якісних та кількісних змін, що відбуваються у процесах соціально-економічного розвитку країни і світу. Про необхідність вивчення питань організації ринку банківських послуг засвідчують і глобалізаційні процеси фінансових ринків, загострення конкуренції як у вітчизняному, так і світовому фінансовому просторі.

У літературі з маркетингу представлено чисельні визначення поняття «ринок», кожне з яких тією або іншою мірою розкриває його особливості, функції, структуру тощо. Розглянемо деякі з них:

Ринок – сукупність існуючих та потенційних продавців та покупців будь-яких товарів [9].

Ринок – сукупність покупців та продавців, які намагаються та здатні купити, заінтересовані у продажу товарів і схильні до обміну [10].

Ринок – інститут або механізм, який зводить разом покупців (пред'явників попиту) і продавців (постачальників) окремих товарів і послуг [11].

Ураховуючи специфіку банківської сфери у [4] під поняттям «ринок банківських послуг» пропонується розуміти специфічну сферу економічних відносин, функцією яких є балансування попиту і пропозиції на банківські продукти.

На думку автора ринок банківських послуг – сукупність продавців та покупців банківських продуктів та послуг, яку можна охарактеризувати специфічними (притаманній даній сфері) механізмами організації.

Ринок банківських послуг має свої особливості, найвагомішими є такі:

- залежність від макроекономічної політики держави та світових економічних об’єднань;

- залежність від соціально-економічних та політичних настроїв суспільства;

- жорстке регулювання і регламентація нормами міжнародного права і внутрішнім законодавством;

- прозорість інформації про стан ринку та його учасників;

- насиченість ринку;

- орієнтація на споживача;

- широкий асортимент і диверсифікація банківських продуктів;

- високий рівень невизначеності та ризику.

Інфраструктура ринку банківських послуг – це сукупність організаційно-правових форм, які обслуговують формування попиту і пропозиції, купівлю-продаж банківських послуг через кредитно-фінансові інститути [4].

Для формування уявлення про будь-яку структуру та взаємозв’язки, що відбуваються в ній, необхідно чітко визначити її складові елементи. Так, складовими елементами інфраструктури ринку банківських послуг є такі:

1. Продавці (центральні і комерційні банки);

2. Державні, приватні і громадські інституції (фондові та валютні біржі, страхові та інвестиційні компанії, небанківські кредитно-фінансові інститути, консалтингові та аналітичні компанії, інформаційно-консультаційні центри, небанківські кредитно-фінансові інституції, офшорні зони тощо);

3. Споживачі (підприємства, установи, громадяни тощо);

4. Сукупність інформаційно-технічних та організаційних засобів, функціональним призначенням яких є розроблення, реалізація та забезпечення процесу споживання банківських продуктів та послу.

З точки зору інституційної структури ринок банківських продуктів та послуг представляє собою сукупність носіїв попиту і пропозиції, які взаємодіють між собою. Носіями пропозиції виступають комерційні банки та інші економічні суб’єкти, яким згідно чинного законодавства дозволяється надання фінансових послуг банківського характеру. Носіями попиту є вся сукупність юридичних і фізичних осіб [4].

При здійсненні ринкової діяльності завданням банківської установи є одночасна орієнтація на задоволення потреб споживачів (клієнтів), розроблення ринкової стратегії (у рамках якої відбувається формування цінності та здійснюється конкурентне позиціонування) та розроблення ринкової тактики (у формі програм маркетингу).

Клієнтом банку є учасник економічних відносин, який має намір одержувати вигоду від діяльності банку на взаємній основі. Банківська установа може надавати банківську послугу конкретному клієнту і невизначеному колу клієнтів. Надані послуги на користь невизначеного кола клієнтів виникають у тому випадку, коли не можна визначити коло осіб, які одержують користь від діяльності банка на взаємній основі [4].

Клієнтів можна розділити на 3 класи за критерієм постійності співпраці із банківською установою (рис. 2.2).

Рис. 2.2. Класи клієнтів банківських установ (побудовано на основі [4])

До нових (потенційних) клієнтів можна віднести таких, що проявляють лояльність та довіру до банківської установи та демонструють наміри одержувати користь від діяльності як в явній, так і латентній формі. Явна форма виражається у тому що клієнт усвідомивши необхідність задоволення своїх потреб, сам проявляє ініціативу у пошуку необхідної йому послуги. Латентна форма – у тому, що банк формує у потенційного клієнта поняття про необхідність задоволення його потреб з допомогою саме банківських послуг. Нові клієнти – це потенціал росту і розвитку банку, а перехід потенційних клієнтів у постійні дозволяє підвищити рівень доходів банку та диверсифікувати його діяльність.

До випадкових (імпульсних) клієнтів відносяться ті, що не зацікавлені у довгострокових відносинах з конкретною банківською установою. Вони готові скористатися його послугами з метою короткострокової (разової) вигоди чи у результаті непередбачених випадків і мають найнижчий рівень лояльності, хоча довіра у деяких випадках буде вищою.

До постійних клієнтів банківських установ можна віднести таких, що мають банківський рахунок у конкретному банку і ведуть з ним довгострокові ділові відносини. Як правило, такі клієнти мають найвищій рівень довіри та лояльності до банку і зорієнтовані на одержання всіх послуг тільки в одному банку.

Слід також відзначити, що ринок банківських послуг є клієнтоорієнтованим. Сучасні концепції банківського менеджменту наголошують на суттєвості орієнтації на клієнта, тобто прагненні максимально зрозуміти потреби клієнтів, що у свою чергу дозволяє створювати для них найвищу цінність.