Поняття про діяльність. Принципи єдності діяльності та свідомостіПоняття свідомості та діяльності - вузлові категорії психологічної науки. Систематична розробка цього принципу в радянській психології почалася в 30-і роки С.Л. Рубінштейном, О.М. Леонтьєвим, Б.Г. Ананьєва, Б.М. Тепловим. Оцінюючи кризову ситуацію у світовій психології, Рубінштейн підкреслював, що саме методологічний криза пов'язана з прихильністю більшості психологів тієї концепції свідомості, яку він назвав Декарта-локковской, оскільки свідомість незмінно трактувалося як область, відкрита тільки для переживань суб'єкта, здатного до рефлексії. На противагу цьому С.Л. Рубінштейн вперше висунув положення про єдність свідомості і діяльності. Він писав, що "діяльність і свідомість - це не два в різні боки звернених аспекту, вони утворюють органічне ціле - не тотожність, але єдність". Хоча в той час цей принцип ще не співвідносився з принципом розвитку, тим не менш він відразу придбав важливе методологічне значення. У ньому стверджувалося, що не може бути діяльності без свідомості і свідомості без діяльності. Тим самим захищалося положення про можливість через діяльність вивчати свідомість і відкривалася дорога для об'єктивного дослідження психіки і свідомості: від діяльності, її продуктів - до що виявляється в ній психічним процесам. Таким чином, принцип єдності свідомості і діяльності стає основою всіх об'єктивних методів психології. Введення цього принципу ставило теоретичні та методологічні завдання розкриття складу і структури діяльності. Необхідно було подолати йде від психології свідомості точку зору, що психіка - це внутрішнє, а діяльність - це зовнішнє. У дійсності психіка, свідомість не є чимось внутрішнім. Точно також як діяльність аж ніяк не зводиться тільки до зовнішнього: вона має зовнішню сторону, але ця сторона не характеризує діяльність однозначно. Єдність свідомості і діяльності виражається в тому, що свідомість і всі психічні властивості індивіда у діяльності не тільки виявляються, але і формуються: психічні властивості особистості - і передумова і результат її поведінки. За визначенням С.Л. Рубінштейна, сама діяльність є єдністю зовнішнього і внутрішнього. Свідомість і психіка в такому випадку виявляються внутрішньою характеристикою діяльності, а властивість діяльності - протікати у формі ззовні спостережуваного поведінки - може розглядатися як характеристика самої психіки. Отже, говорячи про психіку, психолог має на увазі не окреме самостійне явище, але сторону або невід'ємну частину діяльності. Говорячи ж про психіку, він повинен мати на увазі деяку цілісну систему, яка характеризується і з внутрішньою і із зовнішнього боку. Діяльність, навпаки, виявляється тією системою, всередині якої функціонує психіка. В "Основах психології" Рубінштейн продовжив аналіз і остаточно сформулював принцип єдності свідомості та діяльності. Принцип єдності свідомості і діяльності дозволяє вченим, вивчаючи поведінку, діяльність, з'ясовувати ті внутрішні психологічні механізми, які забезпечують успішність досягнення цілей діяльності, тобто відкривати об'єктивні закономірності психіки. Застосування принципу єдності свідомості та діяльності до вивчення психічних процесів, властивостей і станів дозволило пояснити багато явищ, перш здавалися незрозумілими, виявити деякі важливі закономірності психічного розвитку людини. У світлі цього принципу розробляються понятійний апарат психології та методи конкретно - наукових досліджень. Таким чином ми можемо зробити кілька висновків. По - перше, психіка і діяльність людини нерозривно пов'язані між собою, тому вивчення психіки і дослідження закономірностей її розвитку доцільно будувати на принципах діяльнісного підходу. По - друге, діяльність, якою займається людина, в значній мірі визначає розвиток його мотивів і життєвих цінностей, що визначають загальну спрямованість суб'єкта. Отже, особливі види діяльності впливають на закономірності психічного розвитку людини. Включивши діяльність у сферу психологічного вивчення, Рубінштейн в той же час вказував, це не означає, що поведінка, діяльність людини в цілому є предметом психології. Діяльність людини - це складне явище і різні її сторони вивчаються різними науками. С.Л. Рубінштейн відрізняв діяльність від поведінки, причому для Рубінштейна поведінка - це особлива форма діяльності. Діяльність стає поведінкою тоді, коли мотивація людських дій з предметного плану переходить до плану особистісно - суспільних відносин. С.Л. Рубінштейн описував діяльність через цілі, мотиви, дії, операції.
15. Структура діядьності;мотиви, цілі, діїї, операціїї, рухи, Діяльність - одна з основних категорій психологічної науки. Предметом психології є саме цілісна діяльність суб'єкта в різних формах та видах, у її філогенетичному, історичному та онтогенетичному розвитку. Основною, генетичне вихідною е зовнішня, предметна діяльність, яка породжує всі види внутрішньої психологічної діяльності. Саме предметність є конституціональною характеристикою діяльності: спочатку діяльність визначається предметом, потім вона опосередковується та регулюється його образом як суб'єктивним продуктом. Загальну психологічну структуру діяльності характеризують також, крім названих вище складових цілей, засоби діяльності. В ній можна вирізнити:* суб'єкт діяльності;* процес діяльності;* предмет діяльності;* умови діяльності;* продукт діяльності. Прийнято розрізняти три основні види людської діяльності: гру, навчання та працю. Кожен із цих видів визначається своїми мотивами, цілями й засобами. У грі дитину приваблює сам її процес, домінуюче значення має «виконання» певних ігрових ролей. Головна мета навчання - засвоєння знань, навичок і вмінь, підготовка до трудової діяльності. Праця пов'язана зі свідомою діяльністю людини, спрямованою на створення матеріальних і духовних цінностей. У всіх цих видах діяльності важливу роль відіграє спілкування. Методи психологічного аналізу діяльності спрямовані на з'ясування її конкретно-історичної природи, структури, предметного змісту і співвідношення різних її форм, їхніх взаємозв'язків. Поняття діяльності є найбільш загальним у психології. Тому його дослідженню надається особливе значення. У вітчизняній психології існує дві теорії діяльності: теорія індивідуальної діяльності, розроблена О.М.Леонтьєвим, і теорія спільної (сумісної) діяльності, розроблена Б.Ф.Ломовим. Останній вважав, що теорія індивідуальної діяльності є лише частковим випадком більш загальної теорії спільної діяльності, бо ніяка індивідуальна діяльність неможлива без діяльності багатьох інших людей. Мета (ціль) – це ідеальний образ об”єкта який в свідомості людини може задовольнити виниклу потребу. Будучи образом кінцевого результату, вона може бути близькою і далекою. Віддалена мета завжди конкретизується в ряді ближніх цілей. Іноді потреба зразу спонукає людину до діяльності, тобто породжує мотив, але частіше мета виступає своєю активною стороною в якості мотиву. Мотив – це те, що спонукає до діяльності і надає їй специфічні риси у виборі засобів і способів досягнення мети. Мотивами можуть бути потреби, інтереси, емоції, переконання та ідеали. Різноманітність діяльності породжує різноманітність мотивів. Як і мета, вони бувають близькими і далекими, особистими і суспільними. Залежно від наявних мотивів люди по різному ставляться до діяльності Отже, при мотиваційному підході до аналізу діяльності в якості складових компонентів виділяють потребу, мотив і мету Для одержання кінцевого результату, який реально задовольнить наявну потребу, необхідні ще предмет і засоби діяльності. Предмет діяльності – це об”єкт або сукупність об”єктів, перетворюючи які можна досягти поставленої мети. Наприклад, якщо метою діяльності було приготування якоїсь страви, то предметом діяльності будуть продукти, з яких її готують. Засоби діяльності становлять інструментальну сторону активності. До них відносять необхідні для виконання діяльності знаряддя, а також відповідні знання, навички і вміння. Діяльність можна аналізувати і з точки зору її моторних компонентів Мета, на досягнення якої спрямовується діяльність, як правило, є віддаленою. Тому досягнення її складається з послідовного розв’язування людиною ряду часткових завдань, які постають перед нею під час руху до цієї мети. Так, наприклад, випускник школи поставив собі за мету оволодіти професією інженера – конструктора. Для цього йому треба спочатку успішно закінчити навчання в школі, успішно скласти вступні іспити у вуз та семестрові екзамени, зробити і захистити дипломний проект. Всякий відносно завершений елемент діяльності, спрямований на досягнення певної проміжної мети і підпорядкований загальному мотиву діяльності називається дією. Дія – це моторна функція живого організму. Будь – яка конкретна діяльність є поєднанням певної системи дій. Кожна дія складається із системи рухів., тобто операцій, підпорядкованих завданню, яке виконується в тих чи інших конкретних умовах. Серед великої кількості відомих людських дій (трудові, комунікативні, соціальні та ін.) найбільш розповсюдженими є предметні дії, які спрямовані на зміну стану чи властивостей предмету. Їх аналіз показує, що, не дивлячись на зовнішню різноманітність, всі вони, як правило, складаються в основному з трьох простих елементів – взяти, перемістити і відпустити в поєднанні з допоміжними рухами корпусу тіла, ніг і голови. В різних видах рухів ці елементи розрізняються особливістю поєднання, траєкторією, силою, швидкістю, амплітудою і тим, якими частинами тіла вони виконуються. Поряд з предметними рухами в діяльності беруть участь рухи, які забезпечують переміщення, комунікацію, зберігають положення тіла. Саме виконання руху неперервно контролюється і коригується шляхом співставлення його виконання з кінцевою метою дії. Але як здійснюється цей контроль в психології поки-що не з”ясовано, хоч відомо, що певну роль тут відіграє сенсорний контроль. Його порушення часто приводить до неможливості виконання дії. Про це свідчать досліди з призматичними окулярами Меньє, які повертають відображені об”єкти на 180 градусів. Тому П.К.Анохін вважає, що керування рухами здійснюється за принципом зворотного зв”язку. Каналом зв”язку є органи чуття, джерелом інформації – властивості і ознаки предметів і рухів, що є орієнтирами дії. Цю форму зв”язку Анохін назвав зворотною аферентацією.
16. Поняття діяльності у психології.Загальна характеристика. У макроструктурі ДІЯЛЬНОСТІ можна виокремити 4 основні блоки: 1 спонукально-ціннісний (мотиви, цілі); 2 прогностично-проективний (прогнозування, вибір, планування); 3 виконавчо-реалізуючий (способи, засоби, результат); 5 оцінково-порівняльний (аналіз, виявлення неузгодженості в результатах і процесі їхнього досягнення). Системоутворювальним чинником діяльності є мотив. При цьому, як правило, діяльність полімотивована, тобто її спонукає багато мотивів, їхня ієрархія. Провідні мотиви здебільшого визначають спрямованість діяльності. Однак у певних ситуаціях на неї можуть впливати мотиви, які не мали спочатку спонукальної сили. Діяльність є сукупністю дій, кожна з яких має свою мету. Отже, мета є системоутворювальним чинником дії. Дія є одиницею аналізу діяльності, тому що містить усі її ознаки, а отже, містить акт свідомості - постановку та утримання мети, спрямованість поведінки. Діяльність є системною якістю сукупності дій. Аналіз діяльності відбувається через аналіз її дій. Перш ніж почнеться фактична трансформація предметів і явищ зовнішнього середовища, має сформуватися внутрішня психічна основа для майбутньої практичної діяльності. Крім мотивації, психічним підґрунтям є також мислення, пам´ять та уява, що їх використовують у процесі прогнозування й проектування; воля і властивості особистості, які необхідні для її виконання тощо. Діючи, людина відчуває зворотний вплив з боку предмета діяльності, ситуації, здобутих результатів. Вони мають формуючий характер, розвиваючи саму особистість. Ефективне використання сучасних складних знарядь праці вимагає оволодіння добрими знаннями, навичками та уміннями, погодження своїх дій з діями інших людей, підпорядкування загальному ладу, переборювання значного емоційного напруження, зокрема й негативних емоцій. Усі ці якості розвиваються в процесі діяльності. А водночас формуються такі складні, соціально значущі якості, як працьовитість, дисциплінованість, відповідальність, розуміння суспільних потреб та інтересів. Мета - це те, чого прагне досягнути людина, задля чого вона працює, долаючи труднощі й перешкоди, чого хоче досягти у своїй діяльності. Отже, без мети не може бути свідомої діяльності. Цілі людської діяльності породжуються суспільним життям, умовами, у яких вона живе, і залежать від ролей, які виконує людина, суспільних доручень, від її розвитку та індивідуальних особливостей. Цілі бувають близькі та віддалені. Віддалена мета реалізується в низці ближчих, часткових цілей, які крок за кроком ведуть до реалізації віддаленої мети, яку висувають на далеку перспективу. Мотив - це внутрішня рушійна сила, яка спонукає людину до діяльності. Мотиви діяльності та поведінки людини генетично пов´язані з її органічними й культурними потребами. Потреби породжують інтереси, тобто спрямованість особистості на певні об´єкти з метою пізнати їх, оволодіти ними. Спонуками до діяльності є різні матеріальні потреби (в їжі, одязі, житлі) та соціокультурні (пізнавальні, суспільно-політичні, естетичні). Мотивація діяльності буває близька (здійснити бажане найближчим часом), віддалена (здійснення бажаного планують на тривалий час) та далека (здійснити бажане через десятки років). Розрізняють мотиви також за рівнем усвідомлення. Бувають яскраво й чітко усвідомлювані мотиви: обов´язки перед колективом, відповідальність, дисциплінованість тощо. Але часто діють неусвідомлювані спонуки, наприклад, звички, упереджене ставлення до певних фактів життя, людей тощо. Однак незалежно від міри усвідомлення мотиву діяльності він є вирішальним чинником у досягненні поставленої мети. Цілі та мотиви діяльності людини визначаються суспільними умовами життя, виробничими, навчальними, ігровими відносинами. Між цілями та мотивами діяльності людей існує певний зв´язок. З одного боку, мета й мотиви спонукають кожну людину до діяльності, визначають її зміст і способи виконання, а з іншого - вони й формуються у процесі діяльності, під впливом умов, за яких вона відбувається. У процесі діяльності виникають і розвиваються нові потреби та інтереси, ідеали та переконання тощо.
17. Навички,їх види та умови формування.Уміння,їх загальна характеристика Уміння. Знання самі по собі, без умінь їх застосовування мали б невелику цінність. Уміння надають знанням особливої ваги і значущості. Уміння - це знання в дії.
Відомо, що в кожному продукті людської діяльності втілені ті уміння, використання яких у свій час привело до появи цього продукту. Знання - продукт людської діяльності, отже, в них втілена діяльність із добування і застосування цих знань. Це і є основою для виділення умінь, формування яких є обов'язковим у навчальному процесі. Обов'язковим тому, що наступне покоління засвоює досвід старшого в справі добування знань і, не пройшовши логічного шляху появи цих знань, школярі не могли б знати, звідки вони взялися.
Серед умінь є такі, які, виходячи з попередніх міркувань, орієнтують лише на відтворення певного способу дії, алгоритму дії та його прикладання. І якби не було їх, навряд чи можна було б розвивати ці способи дій, переводити діяльність учня на якісно вищий рівень. Людство у своєму розвитку зупинилося б і почало деградувати.
Отже, потрібно мати на увазі не лише відтворення певних алгоритмів дій, а й використання їх у нових, нестандартних ситуаціях. Лише за цих умов будуть формуватися уміння застосовувати отримані знання в нетипових ситуаціях.
Для формування різноманітних умінь, одержання нових знань і їх застосування школярі мають бути залучені до діяльності з порівняння, розпізнавання, розрізнення, виявлення різниці і подібності, класифікації, аналізу, синтезу, узагальнення, абстрагування, категоризації об'єктів, протиставлення, створення, проектування, запам'ятовування, перенесення, уяви, відтворення, прикладання, обстеження, орієнтування, виявлення відмінності і подібності, побудови здогадок, впізнавання, реконструкції і перетворення, відтворення в пам'яті, перегрупування, відновлення, розчленування, об'єднання, виділення, віднесення невідомого до відомого та ін.
Уміння - це заснована на знаннях готовність людини виконувати ту або іншу діяльність. Уміння неможливі без знань і формуються лише на їхній основі.
Будь-яка діяльність включає в себе, крім інших елементів, певну сукупність дій. Здійснення конкретної діяльності передбачає виконай ня цих дій, що пов'язане з уміннями їх виконувати. Залежно від профілю навчальних предметів цю групу складають граматичні, математичні, фізичні, хімічні, географічні та інші вміння. Наприклад, уміння розбирати речення за частинами мови, застосовувати формулу квадрата суми двох чисел і квадрата різниці двох чисел для раціоналізації усних числових обчислень, вимірювати швидкість руху за допомогою спідометра тощо.
Група умінь самоосвіти має низку особливостей. Одна з них - максимальна самостійність дії за відсутності яскраво вираженого зовнішнього керівництва. Приклади умінь цієї групи: уміння визначити, сформулювати мету самоосвіти на певний час, планувати роботу на перспективу, систематизувати матеріал з теми, обробляти вивчений матеріал.
Уміння контролю та самоконтролю виражають ступінь самостійності дій, забарвлених різними мотиваційними установками. Приклади таких умінь і навичок: уміння підсумовувати зроблене за певний проміжок часу, уміння критично оцінювати методи роботи і визначати зміни в характері подальшої роботи.
Досвід творчої діяльності має такі риси: самостійний перенос знань, умінь у нову ситуацію, бачення нової проблеми в знайомій ситуації, самостійне комбінування відомих способів діяльності, альтернативне мислення, тобто бачення можливих рішень даної проблеми.
Норми ставлення до світу виявляються в оцінно-емоційному ставленні до нього, до діяльності, в істинності одержаних знань.
Термін "вміння" має безліч значень - цим словом позначають нижчий рівень виконання якого або дії, також воно означає майстерність в якій або сфері діяльності. Тому існує розбіжність у питанні первинності умінь: деякі вчені вважають, що вміння виникають до появи навичок, інші ж, ставлять навички перед вміннями. Тому, необхідно бачити різницю між елементарними вміннями, які передують навичкам, з'являючись відразу після закріплення знань і першої практичної перевірки цих знань, і вмінням-майстерністю, що з'являється після закріплення навичок і позначає певний рівень майстерності в тій чи іншій діяльності. Будь-яке вміння фіксується у свідомості і не формуються щоразу заново при змінах умов діяльності. Якщо умови змінюються, то вміння лише "обросте" новими знаннями, які необхідні для адаптації до ситуації. Саме тому важливо формувати не тільки уміння, а й творче мислення. Елементарне вміння формується на основі копіювання, засвоєння випадкових уривчастих знань, наприклад, діти вміють пиляти, поспостерігати за роботою в майстерні. Однак, це дія вони виконують неправильно, невірно користуються інструментом. Так само можна навести приклад студента, який ще зі школи працював з дошкою, займаючись цим не систематичний, але проте, маючи про це якесь уявлення. Надалі, якщо ця людина не буде розвивати вміння роботи з дошкою, він не зможе робити акуратні, систематичні записи на ній, і після його роботи, на дошці будуть залишатися безглузді ієрогліфи. Це говорить про те, що без придбання навички, невзможно якісно працювати з чим або. Отже, найважливішим завданням вчителя є формування у дітей не тільки знань про конкретний предмет і не тільки елементарних умінь поводитися з ним, але і закріплення навичок у поределенное сфері діяльності, допомога у доведенні цих навичок до рівня майстерності. Адже тільки завдяки вмінням, сформованих на основі наслідування і спостереження, людина не може ефективно виконувати дії. Для правильного формування майстерного вміння виконувати те чи інше завдання, людина в першу чергу повинен знати мету своєї діяльності і різні способи її досягнення. Необхідно часто міняти умови діяльності, щоб учень вмів пристосовувати до різних ситуацій.
|
