Структура здібностей.Ролі задатків у розвитку здібностей

Поняття про здібності. Структура і види здібностей

 

Відомо, що за всіх рівних умов (рівня знань, навичок, витрат часу) різні люди досягають неоднакових результатів. Якість і засоби виконання будь-якої діяльності, її успішність і рівень досягнень залежать від здібностей особистості. Здібності - це індивідуально-психологічні особливості людини, які відповідають умовам успішного виконання тієї чи іншої діяльності, а саме - набуття знань, умінь і навичок; використання їх у праці.

 

Кожна здібність має свою структуру, яка залежить від розвитку особистості.

 

Виділяють два рівні розвитку здібностей: репродуктивний та творчий. Людина, яка знаходиться на репродуктивному рівні розвитку здібностей, виявляє високі уміння засвоювати знання, оволодівати діяльністю і здійснювати її відповідно до зразка, що пропонується. На творчому рівні розвитку здібностей людина створює нове, оригінальне. Зазначені рівні розвитку здібностей не слід вважати незмінними, оскільки кожна репродуктивна діяльність містить елементи творчості, а творча діяльність включає репродуктивну, без якої вона не може здійснюватися.

 

Найвищий рівень розвитку і прояву здібностей позначають поняттями талант і геній. Талановиті і геніальні люди досягають в теорії і практиці нових результатів, які мають велике значення для суспільства. Проте, між поняттями талант і геній існує відмінність. Талановиті люди створюють нове у межах вже визначених ідей, напрямів, способів досліджень. Геніальна людина відкриває принципово нові шляхи в галузі наукових досліджень, виробництва, мистецтва тощо.

 

Крім рівнів в психології розрізняють загальні й спеціальні здібності. Загальні здібності забезпечують відносну легкість і продуктивність у засвоєнні знань і виконанні різних видів діяльності. Під спеціальними здібностями розуміють психологічні особливості індивіда, які дають можливість успішно виконувати певні види діяльності (музика, математика, лінгвістика тощо).

 

До спеціальних здібностей належить віднести й здібності до практичної діяльності: конструктивно-технічні, організаційно-управлінські, педагогічні, підприємницькі та інші.

 

Згідно з іншим підходом, в структурі здібностей виділяють потенційні і актуальні можливості розвитку. Потенційні здібності - це можливості розвитку індивіда, які виявляються кожного разу, коли перед ним постає необхідність розв'язання нових завдань. Проте, розвиток індивіда залежить не тільки від його психологічних якостей, але й від тих соціальних умов, у яких ці якості можуть або не можуть бути реалізовані. У такому випадку говорять про актуальні здібності. Справа у тому, що далеко не кожна людина може реалізувати свої потенційні здібності відповідно до своєї психологічної природи, оскільки для цього може не бути об'єктивних умов і можливостей. Отже, можна зробити висновок, що актуальні здібності складають тільки частину потенційних.

Здібності мають органічні, спадково закріплені передумови для їх розвитку у вигляді задатків. Люди від народження наділені різними задатками. Відмінності між людьми у задатках полягають насамперед у природжених особливостях їхнього нервово-мозкового апарату - анатомо-фізіологічних, функціональних його особливостях. Вихідні природні відмінності між людьми -це відмінності не в готових здібностях, а саме в задатках. Між задатками та здібностями існує дуже велика відстань; між ними весь шлях розвитку особистості. Задатки дуже багатозначні; вони можуть розвиватися в різних напрямах. Задатки - лише передумови розвитку здібностей. Розвиваючись на грунті задатків, здібності все ж є функцією не самих задатків, а розвитку, до якого задатки входять як вихідний момент, як передумова. Включаючись у розвиток індивіда, вони самі розвиваються, тобто перетворюються, змінюються. Таким чином, під задатками розуміють анатомо-фізіологічні особливості нервової системи, які складають природну основу розвитку здібностей.

 

Для доказів успадкування здібностей часто вказують на існування сімейств, у яких кілька поколінь проявляють однорідну за спрямованістю обдарованість. Так, у сім'ї Йогана Себастіяна Баха в п'яти поколіннях його предків, братів та нащадків нараховується не менше 18 значних музичних обдаровань, причому в сім'ї було всього 10 осіб, у яких не було виявлено музичних талантів. Можна також навести приклад сім'ї Дарвіна та інших. Але коли з подібних даних безпосередньо роблять висновок про спадковість здібностей, зводячи їх виключно до спадкових особливостей організму, то допускають відверту помилку. Не враховується одна обставина: у сім'ї з великою кількістю музичних обдаровань, музикальний батько не тільки передає своїм дітям певні гени, але і впливає певним чином на їхній розвиток та виховання.

 

Спадковість включається, звичайно, як один із чинників розвитку людини, але її здібності є не прямою, безпосередньою функцією його спадковості. По-перше, успадковане та набуте в конкретних особливостях особистості утворює нерозривну єдність; уже тільки тому не можна зводити певні конкретні психічні властивості особистості до однієї лише спадковості. По-друге, успадкованими можуть бути не самі здібності в їх конкретному психологічному змісті, а лише органічні передумови їх розвитку. Органічні передумови розвитку здібностей людини обумовлюють, але не визначають обдарованості людини та можливості їхнього розвитку.

 

Розрізняють поняття "вродженість задатків" та "спадковість здібностей". Ці поняття варто уточнити та розмежувати. Під вродженістю природно розуміти те, що вже існує на момент народження; під спадковістю те, що під впливом певних органічних механізмів передається індивіду від його предків. Ці поняття не тотожні ні за формою, ні за сутністю. Перше поняття описове: воно констатує факт, друге - пояснювальне: воно розкриває джерело. Вони не збігаються і за змістом: те, що виявляється вродженим, тобто наявним на момент народження, зовсім не повинно бути продуктом однієї ізольовано взятої спадковості; воно зумовлене і попереднім ходом ембріонального розвитку. З іншого боку, спадково зумовлене зовсім не повинно виступати вже сформованим на момент народження; так, наприклад, безсумнівно спадково зумовлені зміни, пов'язані зі статевим дозріванням, настають лише у більш віддалений від народження період. Отже, вроджене не зводиться до спадкового, і спадкове не зводиться ДО вродженого.

Слід відзначити, що наявність певних задатків у людини ще не означає, що в неї будуть розвиватися ті чи інші здібності. Наприклад, суттєвою передумовою розвитку музичних здібностей виступає тонкий слух. Але будова периферійного (слухового) та центрального нервового апарату лише одна з умов розвитку музичних здібностей. Будова мозку не передбачає, які професії та спеціальності, пов'язані з музичним слухом, можуть виникнути в людському суспільстві. Не враховано й те, який вид діяльності обере для себе людина та які можливості будуть надані їй для розвитку здібностей, наявних у неї. Отже, якою мірою будуть розвинені задатки в людини, залежить від умов її індивідуального розвитку.

 

Таким чином, розвиток задатків - це соціально зумовлений процес, який пов'язаний з умовами виховання та особливостями розвитку суспільства. Задатки розвиваються та трансформуються у здібності за умови, коли в суспільстві виникла потреба в тих чи інших професіях, як, наприклад, тоді, коли потрібний тонкий музичний слух. Другою суттєвою умовою розвитку задатків е особливості виховання.

 

Задатки неспецифічні. Наявність у людини задатків певного виду не означає, що на їхньому ґрунті за сприятливих умов обов'язково повинна розвинутися певна здібність. На основі одних і тих самих задатків можуть сформуватися різні здібності залежно від характеру вимог, які висуває діяльність. Так, людина з гарним слухом та почуттям ритму може стати музичним виконавцем або критиком, диригентом, співаком, танцюристом, педагогом, композитором тощо. Так, особливості слухового аналізатора можуть відбитися на тих здібностях, які потребують особливого рівня розвитку цього аналізатора.

 

Природа людських здібностей до цього часу викликає дискусію серед учених. Одна із найбільш поширених точок зору має свої витоки ще в Платона. Автори, які дотримуються цієї точки зору, стверджують, що здібності біологічно зумовлені, а їх прояв повністю залежить від успадкованих характеристик. Навчання та виховання можуть лише змінити швидкість їх вияву, але вони завжди виявляються тим чи іншим чином.

 

Для підтвердження цієї точки зору використовуються факти індивідуальних відмінностей, які спостерігаються в дитячому віці, коли вплив виховання та навчання, здавалося б, ще не був провідним. Так, наприклад, музична обдарованість Моцарта виявилася в три роки, Гайдна - у чотири. Талант до живопису та скульптури виявляється дещо пізніше: у Рафаеля - у вісім років, а у Ван Дейка - у десять.

 

Своєрідним розвитком концепції наслідування здібностей є припущення про зв'язок здібностей людини з вагою її мозку. Як відомо, мозок дорослої людини має вагу в середньому 1400 г. Визначення маси мозку видатних людей показало, що їхній мозок дещо більше середньої величини. Так, вага мозку І.С. Тургенєва складає 2012 г, мозку Д. Байрона - 1800 г і т.д. Але пізніше це припущення виявилося безпідставним, оскільки можна навести не менше прикладів знаменитостей, мозок яких був за вагою менше середньої величини. Так, наприклад, у відомого хіміка Ю. Лібіха мозок важив 1362 г, у письменника А.Франса -1017 г. Більше того, виявилося, що найбільший та найважчий мозок більше 3000 г належав розумово відсталій людині

 

З ідеєю наслідування здібностей пов'язане і вчення Франца Галля, яке одержало назву френологія (від грец. phrenos - "розум", logos - "наука", "знання"). Френологи намагалися простежити залежність психічних особливостей людини від зовнішньої будови черепа. Головна ідея базувалася на тому, що кора головного мозку складається з низки центрів, у кожному з яких локалізована певна здібність людини. Міра розвитку цих здібностей прямо залежить від величини відповідної частини мозку. На підставі спеціальних вимірів була складена френологічна карта, де поверхня мозку розбивалася на 27 ділянок, кожна з яких відповідала певній індивідуальній особливості. Серед них виділялися "шишки здібностей" до музики, поезії, живопису, "бугри" честолюбства, жадібності, хоробрості тощо. Але цей підхід також був помилковим. Численні трепанації показали, що череп зовсім не повторює форми кори головного мозку, тому визначення за "шишками" та "впадинами" черепа розумових та моральних особливостей людини антинаукове та безпідставне.

 

Широку популярність отримали роботи Френсіса Гальтона, який пояснив наслідування здібностей, виходячи з принципів еволюційної теорії Ч. Дарвіна. Аналізуючи біографії видатних діячів, Ф.Гальтон дійшов висновку, що вдосконалення людської природи можливе лише шляхом виведення на основі законів спадковості раси особливо обдарованих, розумово та фізично розвинених людей. Продовжуючи лінію Ф.Гальтона, у XX ст. Коте визначив рівень обдарованості відомих людей за кількістю рядків, відведених їм у енциклопедичному словнику, і виділив близько 400 осіб, чиї високі здібності простежувалися в кількох поколіннях.

 

Слід відзначити, що ці твердження не позбавлені підстав. Особливо це можна простежити, вивчаючи історію сім'ї Бахів. Уперше великі музичні здібності у неї виявилися в 1550 р. Родоначальником сім'ї був пекар В.Бах, який, як відзначав Т.Рібо у своїй праці "Спадковість душевних властивостей", відводив душу після роботи музикою та співами. У нього було два сини, з них і починається безперервний рід музикантів, відомих у Німеччині протягом двох віків. Всього у сім'ї Бахів було близько 60 музикантів, з них більше 20 - видатні.

 

Встановлено, що прабабуся Л.М.Толстого - Ольга Трубецька й прабабуся О.С.Пушкіна - Євдокія Трубецька були рідними сестрами. П'ять відомих представників німецької культури -поети Шиллер та Гьольдерлін, філософи Шеллінг та Регель, а також фізик Макс Планк були родичами: у них був спільний предок Йоганн Кант, який жив у XV ст.

 

Особливий інтерес у зв'язку з визначенням впливу генетичних чинників на розвиток індивідуальності дитини представляють дослідження гомозиготних близнюків, які мають ідентичну спадковість, та гетерозиготних близнюків, що мають різну спадковість (дослідження А.Басса та Р.Плоуміна).

 

Порівняльне дослідження гомозиготних близнят, які жили та виховувалися в різних сім'ях, показали, що всупереч очікуванням їхні індивідуально-психологічні та поведінкові відмінності від цього не збільшилися, а частіше за все залишалися такими самими, як і в дітей, що виросли в одній сім'ї (у деяких випадках навіть зменшилися).

 

Діти — близнята, що мали однакову спадковість, у результаті їх виховання в різних сім'ях, ставали інколи більш схожими один на одного, ніж у тому випадку, коли їх виховували разом. Пояснити цей дещо несподіваний факт можна тим, що дітям — одноліткам, які постійно знаходяться поряд один з одним, майже ніколи не вдається займатися однією і тією самою справою, та й між такими дітьми рідко складаються рівноправні стосунки.

 

Незважаючи на велику подібність психологічних та поведінкових характеристик, які спостерігаються серед гомозиготних близнят, навряд чи можна погодитися із твердженням, що їхня психологічна спільність обумовлена тільки генетично. Проведені дослідження та одержані результати дають підстави вважати вплив середовища на психічний та поведінковий розвиток індивіда сильнішим за вплив спадковості.

 

На користь спадкової природи здібностей також засвідчують численні династії акторів, художників, моряків, лікарів, педагогів тощо. Але радше за все, у більшості цих випадків варто говорити не тільки про біологічну, але й про соціальну спадковість. Дитина йде "по стопах батьків" не тільки через спадкову приреченість, але й тому, що з дитинства знала та полюбила їхню професію. Тому в сучасній психології прийнято вважати концепцію спадкового характеру здібностей дуже цікавою, але такою, що не пояснює всіх фактів прояву здібностей.

 

Представники іншої думки вважають, що особливості психіки повністю визначаються якістю виховання та навчання. Так, ще в XVI-XV1I ст. К.А.Гельвецій проголосив, що завдяки вихованню можна сформувати геніальність. Прихильники такого напряму посилаються на випадки, коли діти найвідсталіших та найпримітивніших племен, одержавши відповідну освіту, нічим не відрізнялися від європейців (О.М. Леонтьєв). У рамках цього ж підходу говорять про випадки соціальної ізоляції, яка веде до дефіциту спілкування, частково про так званих "дітей-мауглі". Ці випадки є доказом неможливості власне людського розвитку поза суспільством. На користь такого підходу свідчать також факти масового розвитку деяких спеціальних здібностей в умовах певних культур. Підтвердженням цього може бути вияв звуковисотного слуху (дослідження О. Н. Овчиннікової та Ю.Б.Гіппенрейтер під керівництвом О.М.Леонтьева).

 

Звуковисотний слух, або сприймання висоти звуку, складає підґрунтя музичного слуху. Досліджуючи цю перцептивну здібність за допомогою спеціального методу, учені виявили значну її недорозвиненість майже в кожної третьої дорослої досліджуваної росіянки. Як і очікували, ці самі жінки виявляли надзвичайну відсутність музичних здібностей. Застосування цього самого методу до досліджуваних — в'єтнамок показало протилежні результати: усі вони за показниками звуковисотного слуху опинилися в групі кращих. За іншими тестами виявилося також 100% музичності. Ці унікальні відмінності знаходять своє пояснення в особливостях російської та в'єтнамської мов: перша відноситься до тембрових, друга - до тональних. Результатом цього є те, що, оволодіваючи в ранньому дитинстві рідною мовою, усі в'єтнамці одночасно розвивають і музичний слух, чого не відбувається ні з російськими, ні з іншими європейськими дітьми. Цей приклад показує роль умов середовища та вправ на формування здібностей.

 

Висновком цієї концепції є положення, що в кожної людини можна сформувати будь-які здібності. Дотримуючись такої точки зору, американський учений У. Ушбі стверджує, що здібність визначається перш за все тією програмою інтелектуальної діяльності, яка була сформована в людини в дитинстві. Відповідно до своєї програми одні люди розв'язують творчі задачі, а інші у змозі виконати тільки ту, яку їх навчили розв'язувати, тобто діють за шаблоном. Нині прихильники цієї концепції у США створюють спеціальні центри "вирощування" обдарованих дітей. Так, у Філадельфійському інституті найкращого використання людського потенціалу заняття з розумового розвитку дітей починають з чотирьох — п'яти років, вважаючи, що цінувати треба кожну хвилину та й мозку не можна дозволяти "ледарювати".

22. До розгляду структури особистості є різні підходи. Ось наприклад деякі з них.

Згідно з концепцією А.В. Петровського, вструктурі особистості можна вирізнити три складові:

1) внутрішньоіндивідну (імперіядивідну) - підсистему, яка представлена темпераментом, характером, здібностями людини, всіма характеристиками її індивідуальності;

2) іятеріядивідну підсистему, яка виявляється у спілкуванні з іншими людьми і в якій особистісне є проявом групових взаємовідносин, а групове - конкретною формою проявів особистості;

3) надіядивідяу (метаіядивідну) підсистема, в якій особистість виноситься як за межі органічного тіла індивіда, так і поза зв'язки "тут і тепер" з іншими індивідами. Цей вимір особистості визначається "внесками", що їх робить особистість в інших людей. Діяльність кожного індивіда, та його участь у спільній діяльностізумовлює зміни в інших особистостях. Таким чином, особистість ніби набуває другого життя в інших людях.

Везособистісніть - це характеристика особи, яка байдужа до інших людей, нічого не змінює в їхньому житті й поведінці, не збагачує і не збіднює їх.

Постає запитання: якщо особистість та індивід не тотожні, то, теоретично враховуючи можливу наявність індивіда, котрий не утвердив себе як особистість, чи можна припустити існування особистості без індивіда? Так, але це буде, як зазначає А.В. Петровський, кеазіособистість. Якщо й не було Ісуса Христа як конкретного індивіда, його «особистість» сконструйована євангельськими легендами, мала величезний вплив на соціальне життя і християнську культуру протягом двох тисячоліть, змінюючи особистості й долі людей, їхні погляди, почуття, переконання.

Персоналізація як втілення особистісних внесків відбувається в діяльності. Аби одна людина в позитивному плані ідеально "ввійшла в іншу", вона повинна вміти щось важливе зробити чи сказати для неї. Щоб здійснити акт трансляції, треба мати, що транслювати. Засобами персоналізації є думки, знання, художні образи, виготовлені предмети, тощо.

Потреба людини бути особистістю, тобто потреба в персоналізації - це несвідоме прагнення одного індивіда втрутитися в буття іншого, готовність знайти своє "інобуття" в іншій людині. Індивід щодо цього діє вибірково, оскільки одні люди своїми якостями стимулюють у партнерові потребу в персоналізації, а інші знижують, вбивають.

Якщо в людині є потреба в персоналізації, а засобів для цього немає (немає оригінальних думок, почуття гумору, знань, тобто багатства душі), вона стає на хибний шлях так званої квазіперсоналізації. Квазіперсоналізація - це реалізація потреби бути особистістю поза діяльністю, спроба з непридатними засобами.

Діяльність - єдиний ефективний засіб бути особистістю. К.К. Платонов у межах системно-діяльнісного підходу вирізняє в структурі особистості чотири основні підструктури:

1) підструктуру спрямованості яка об'єднує спрямованість, ставлення та моральні якості особистості. Елементи особистості, що входять до цієї підструктури, не породжуються природними задатками і відображають індивідуально заломлену класову свідомість. Формується ця підструктура шляхом виховання і є соціально зумовленою;

2) підструктуру досвіду. Вона включає в себе знання, навички, уміння І звички, набуті в індивідуальному досвіді через навчання, але вже з помітним впливом біологічно зумовлених властивостей особистості, її називають ще індивідуальною культурою, підготовленістю;

3) підструктуру форм відображення, яка охоплює індивідуальні особливості окремих психічних процесів чи психічних функцій як форм відображення. Вплив біологічно зумовлених особливостей у цій підструктурі проявляється ще більш чітко. Формується вона шляхом вправляння;

4) біологічно зумовлену підструктуру: темперамент, статеві й вікові особливості, патологічні зміни. Ці елементи залежать від фізіологічних і морфологічних особливостей мозку.

К.К. Платонов називає запропоновану структуру особистості основною, загальною, динамічною, функціональною і психологічною. Окрім цих чотирьох головних виокремлюють ще дві накладені на них підструктури - характеру та здібностей; загальною вона є тому, що властива кожній особистості, але кожна конкретна особистість має свою індивідуальну структуру; динамічною - тому, що не залишається незмінною в жодної конкретної особистості: з дитинства і до смерті вона змінюється; функціональною - тому, що вона як ціле та її складові елементи розглядаються як психічні функції; психологічною - поза як узагальнює психічні властивості особистості.

Головним структурним компонентом особистості є її спрямованість як система спонукань, що визначає вибірковість ставлень та активності особистості.

23. Усвідомлене ставлення людини до своїх потреб і здібностей, потягів і мотивів поведінки, переживань і думок називають самосвідомістю особистості.

Уявлення про себе (суб'єктивний образ свого "Я") виникає під впливом оцінного ставлення інших людей при співвіднесенні мотивів, мети і результатів своїх вчинків та дій з соціальними нормами поведінки, які прийняті в конкретному суспільстві.

Результатом процесів самосвідомості є "Я-концепція" особистості.

Quot;Я-концепція" - це динамічна система уявлень людини про себе, яка включає усвідомлення своїх фізичних, інтелектуальних та інших особливостей; самооцінку та суб'єктивне сприймання зовнішніх чинників, які впливають на особистість.

"Я-концепція" є системою настанов, яка включає три структурні елементи:

1) когнітивний - образ "Я", який характеризує зміст уявлень про себе;

2) емоційно-оцінний, афективний, що відображає ставлення до себе загалом чи до окремих боків своєї особистості, діяльності й проявляється в системі самооцінок;

3) поведінковий, який характеризує прояви перших двох елементів у поведінці.

З погляду змісту і характеру уявлень про себе виділяють "Я-минуле", "Я-теперішнє", "Я-майбутнє", а також "Я-динамічне" (як особистість змінюється, якою вона прагне стати), "Я-уявлюване", "Я-маску", "Я-фантастичне" тощо. Розбіжності між "ідеальним Я" та "реальним Я" є джерелом розвитку особистості. Разом з тим суттєві суперечності між ними можуть призвести до внутрішнього конфлікту й негативних переживань.

Важливою функцією "Я-концепції" є забезпечення внутрішньої погодженості особистості, стійкості її поведінки. Розвиток особистості, її діяльність і поведінка зазнають впливу "Я-концепції".

"Я-концепція" формується під впливом життєвого досвіду людини, насамперед стосунків у сім'ї, проте досить рано вона сама набуває якості активності й починає впливати на інтерпретацію цього досвіду, на мету особистості, систему її очікувань та прогнозів щодо свого майбутнього, на оцінку своїх досягнень і тим самим на її ставлення до самої себе.

Центральним компонентом "Я-концепції" є самооцінка особистості.

Самооцінка — це оцінка особистістю самої себе, своїх можливостей, здібностей, якостей та свого місця серед інших людей.

Відомо, що самооцінка особистості не завжди є результатом чітко усвідомленої проекції реального „Я" та „Я" ідеального. Ось чому можна виділити такі різновиди самооцінки: завищену, нормальну, або адекватну та занижену. Завищена самооцінка — це переоцінка особистістю самої себе, що частіше за все призводить до егоцентризму, надмірності, агресивності, підозрілості, втрати контакту з оточуючими (друзями, близькими, рідними, співробітниками тощо).

Занижена самооцінка характеризується невпевненістю в собі, у своїх можливостях, байдужості, підвищеному рівні тривожності, відмові від ініціативи, що призводить до недооцінки особистістю самої себе та до формування комплексу неповноцінності. Адекватна, або нормальна самооцінка свідчить про оптимальне співвідношення можливостей та здібностей людини і адекватного усвідомлення оточуючої дійсності.

Як завищена, так і занижена самооцінка можуть бути результатом внутрішнього конфлікту особистості, який виявляється у внутрішніх (зорієнтованих на самого себе) та зовнішніх (орієнтованих на оточення) формах.

Самооцінка тісно пов'язана з рівнем домагань особистості.

Рівень домагань — це бажана самооцінка особистості (рівень образу „Я"), яка виявляється через міру труднощів у досягненні поставленої мети.

Формування рівня домагань породжує конфлікт двох тенденцій: з одного боку - прагнення підвищити домагання, щоб пережити максимальний успіх, а з іншого - знизити домагання, щоб уникнути невдач. У випадку успіху рівень домагань, як правило, підвищується, людина проявляє готовність розв'язувати більш складні задачі, у разі неуспіху, відповідно, знижується.