Восточные славяне, условия становления их цивилизации (VI- VIII вв.).

Хоча доба «коренізаціі» та «українізації» була важливою і яскравою, її основним завданням було «вкорінення» влади на окраїнах, врахування національних чинників при формуванні партійно-державного апарату. Це потенційно несло в собі загрозу унітарній державній структурі, оскільки здійснювалося під гаслом подолання великодержавного шовінізму, а відтак мало призвести до формування місцевих етноеліт. Вони мали з часом «забронювати» адміністративно-управлінські посади і престижні соціальні ніші, а відтак неминуче повинна була змінитися парадигма їхніх стосунків із центром. Змінитись у бік бодай формального визнання свого статусу, вимог певної автономії і респекту з боку центральних управлінських структур ієрархії локальних владних відносин.

«Коренізація» на практиці означала дерусифікацію, вивільнення різнопланових можливостей представників того чи іншого народу. Організація мережі шкіл усіх ступенів, закладів культури, газет і журналів, книговидавничої справи мовами корінних національностей — це лише деякі ключові проблеми, що їх належало тепер розв'язувати за офіційної державної підтримки на місцях. КП(б)У здійснювала цю політику в двох напрямах, дотримуючись лінії на «українізацію» і на сприяння розвиткові нацменшостей.

 

69. Українізація поза межами УСРР.

Позитивними були також спроби (з ініціативи Миколи Скрипника) поширити українізацію поза кордони УРСР на етнографічно українські території РРФСР (Курщина, Вороніжчина, Саратовщина, Кубань, Казахстан), зокрема у намаганні запровадити там україномовне шкільництво, пресу, постачання української літератури тощо, як також (щоправда, ще менш успішні) домагання українізації армії (Школа червоних старшин у Харкові, газета «Українське Військо». Округи «Червона Армія», що виходила до середини 1930-их pp.). Активно проходила українізація в Кубанській, Донській, Армавірській, Тверській, Майкопській, Сельській, Ставропольській та інших областях РРФСР. Тут відкрилися українські хати-читальні, клуби, лікнепи, робфаки. На Курщині був відкритий Український педтехнікум. Кількість дітей, які вчилися мовами національних меншин, була набагато більшою, ніж кількість тих, які вчилися російською. Українська мова впевнено, без утиску для інших почала посідати провідне місце. Ознакою розуміння ваги національного питання за українізації було й толерантне ставлення до національних меншостей на Україні (євреїв, поляків, німців, молдаван й інших) — і забезпечення їх прав у місцевій адміністрації, шкільництві, пресі, театрі тощо.

70. Конституція УРСР 1937 року.

Після ухвалення 5 грудня 1936 р. другої Конституції СРСР виникла необхідність узгодити з нею основні положення Конституції УСРР. Тому вже 1 січня 1937 р. текст нової української конституції опубліковано для обговорення. A 25 січня 1937 р. її затвердив XIV З'їзд рад УСРР. Вона була цілковитою рецепцією сталінської Конституції 1936 р. Порівняно з текстом 1929 p., третя Конституція УРСР містила багато нових положень, статей, розділів та підрозділів і була демократичною за змістом і демагогічною та декларативною по суті. У ній розписано детально всі права і свободи, які надавалися громадянам (це у 1937 p., коли державна практика зовсім забула, що існують такі поняття), встановлено демократичну виборчу систему (з одним кандидатом, при визнанні чистого бюлетеня дійсним), проголошено побудованим соціалізм (при тотальній бідності населення), надано право вільного виходу УРСР зі складу СРСР без жодних гарантій і механізму реалізації цього права. Вперше з'явилася стаття про керівну і визначальну роль компартії у суспільстві і державі.

Складалася Конституція 1937 р. з 13 розділів та 146 статей, які мали положення про суспільний (соціалістичний) лад, державний устрій, вищі і місцеві органи влади та управління УРСР і Молдавської АРСР, бюджет республіки, герб, прапор та столицю. Новими або окремими розділами були положення про суд і прокуратуру, основні права і обов'язки громадян, виборчу систему та порядок зміни Конституції. За нею змінилася назва держави з УСРР на Українську Радянську Соціалістичну Республіку (УРСР), прапор (на ньому з'явився серп і молот), столиця (м. Київ). Вищим і єдиним законодавчим органом влади в республіці проголошувалася відтоді Верховна Рада УРСР на чолі з Президією та Головою Президії ВР. Вона обиралася на 4 роки, 1 депутат від 100 тис. населення, працювала посесійно, двічі на рік, черговими та позачерговими сесіями. Вибори стали прямими, рівними, індивідуальними (не списком), при таємному голосуванні за одного кандидата від "блоку комуністів та безпартійних". Ради перейменували в "ради депутатів трудящих". Закріплено також нову адміністративну структуру: область - район - місто - село (селище).

В цілому ж Конституція 1937 p., хоч і була декларативною, але як пам'ятка українського конституційного права може бути оцінена позитивно за рівнем правотворчості та кодифікаційної техніки конституційних норм.

71. Проголошення Карпатської України самостійною державою.

До 1938 року Закарпатська Україна належала до Чехо-Словаччиги і офіційно називалася Підкарпатською Руссю. Після адміністративної реформи 1928 її почали називати Підкарпатським краєм. Назва «Закарпатська Україна» була заборонена, оскільки підтверджувала належність цієї землі до України, що лежала за Карпатами.

У 1938 році після Мюнхенської змови почалося членування Чехо-Словаччини. Лідери українофілів, русофілів та локалістів домовилися між собою і звернулися до Праги зі спільною вимогою: надати автономію Підкарпатському карю. Празькй уряд затвердив першу автономію на чолі з русофілом А. Бородієм вона швидко дискредитувала себе надто відвертими зв’язками з Польщею та Угорщиною, тому крайовий уряд очолив Августин Волошин, лідер українофілів, ініціатор створення товариства «Посвіта», священник, викладач, письменник, драматург.

У січні 1939 було створено Українське національне об’єднання – політичну органцізацію закарпатського населення, яка виступала за створення суверенної держави.

На 13 лютого 1939 року призначили вибори до парламенту – сейму Карпатської України. У них взяли участь 92,5% населення, з них 92,4% проголосували за Українське національне об’єднання. 85% населення підтримали сувернітет.

15 берзня 1939 року на засіданні сейму було проголошено самостійність Карпатської України. Сейм ухвалив закон:

1) Карпатська Україна є незалежна Держава.

2) Карпатська Україна є республікою з президентом, вибраним сеймом.

3) Державна мова Карпатської України – українська.

4) Барви державного прапора Карпатської України – синя та жовта.

5) Герб Карпатської України – тризуб.

6) Національний гімн – «Ще не вмерла Україна».

Президентом Карпатської України став А. Волошин.

Але вже 14 березня 1939 року угорські війська вдерлися в Закарпаття. Німеччина дозволила їй анексувати Закарпатську Україну. Тільки після цього правлячі кола Великої Британії заявили про «віроломство» Гітлера, як висловився Чемберлен у промові в Чемберлені 17 березня 1939 року. Тобто саме діяльність на заході України відкрили світовій громадсбкості очі на справжні наміри фашистів. Героїчний опір чинила Карпатська Січ – армія Карпатської України. Ще у вересні 1938 року в Ужгороді було створено Українську національну оборону, яка після Віденського арбітражу вже в Хусті була реорганізована у «Карпатську Січ», очолювану Д. Климпушем. Січові гарнізони було створенов Королевім, Іршаві, Торуні, Ставному, Перечині. Але, не зважаючи на існування сейму та армії, державність Карпатської України не була стійкою. Закарпатська Україна була окупована Угорщиною за підтримки фашистської Німеччини. А. Волошин разом з урядом змушений був емігрувати. У травні 1945 року радянська військова контррозвідка силоміць захопила в Празі А. Волошина і вивезла його до Москви. 70-річний священик не витримав допитів і на 52-й день після арешту помер у Бутирській тюрмі.

Проголошення незалежної держави в Закарпатті продемонструвало непереборне прагнення українського народу до створення власної держави, але й показало, що за умов політичної ізоляції та важкої міжнародної обстановки ця держава не могла існувати без зовнішньої підтримки.

 

72. Включення Галичини і Волині до складу УРСР.

Друга світова війна почалася 1 вересня 1939 р. з нападу фашистської Німеччини на Польщу, до якої входили анексовані за згодою Антанти і США західноукраїнські землі, що становили 35 % території і 30 % населення Польської держави.

17 вересня 1939 p., коли німецькі війська підходили до Бреста й Львова, Червона Армія перейшла кордон, щоб, як пояснювала радянська пропаганда, "подати руку допомоги своїм братам — українцям і білорусам". Протягом 12 днів, не зустрічаючи опору, радянські війська зайняли територію Західної Волині і Східної Галичини. Тепер достовірно відомо, що ця акція відбулася у відповідності з таємним додатковим протоколом до Договору про ненапад між Радянським Союзом та Німеччиною від 23 серпня 1939 р. (пакт Молотова — Ріббентропа). Зокрема у п. 2 передбачалося, що "у випадку територіальних і політичних перетворень на територіях, що належать Польській Державі, сфери впливу Німеччини та СРСР будуть розмежовані приблизно по лінії річок Нарев — Вісла — Сян". Проте пізніше радянсько-німецький договір від 28 вересня 1939 р. установив нову лінію кордону між СРСР та Німеччиною вздовж Сяну та Бугу.

Населення Західної України, яке впродовж століть боролося проти національного й соціального поневолення, із задоволенням сприйняло визволення з-під польської влади. Ще до приходу радянських військ у містах і селах створювалися ревкоми, які роззброювали поліцію й жандармерію і брали на себе владні функції. Пізніше, за підтримки політорганів Червоної Армії, на їхній основі були обрані тимчасові управління міст і повітів та селянські комітети. Військова Рада Українського фронту утворила обласні тимчасові управління у Львові, Станіславі, Тернополі й Луцьку для керівництва місцевими органами народної влади, а також комітет для організації виборів до Українських Народних Зборів Західної України.

У засобах масової інформації було опубліковано Положення про вибори до Українських Народних Зборів Західної України. Згідно з ним вибори відбулися "на основі загального, рівного, прямого виборчого права при таємному голосуванні". Реально ж за радянською схемою виборів "громадяни, що досягли 18 років, незалежно від расової та національної приналежності, віросповідання, статі, освітнього й майнового цензу, соціального становища, цензу осілості тощо" голосували за наперед ухвалений список кандидатів. 22 жовтня 1939 р. до складу Зборів у 1495 виборчих округах було обрано 1484 депутатів; вії округах кандидати в депутати не отримали необхідної кількості голосів і не були обрані.

26-28 жовтня 1939 р. відбулося засідання Народних Зборів Західної України. У прийнятій Декларації зазначалося, що "віднині вся влада в Західній Україні належить трудящим міста й села в особі Рад депутатів трудящих". Також було прийнято рішення про конфіскацію поміщицьких, монастирських земель та земель великих державних урядовців, націоналізацію банків і великої промисловості.

Народні Збори звернулися до Верховної Ради СРСР та Верховної Ради УРСР із проханням "прийняти Західну Україну до складу СРСР, включити Західну Україну до складу УРСР і тим з'єднати український народ у єдиній державі". Це прохання 1 листопада 1939 р. було задоволене Верховною Радою СРСР і відповідно — 15 листопада 1939 р. Верховною Радою УРСР. У грудні 1939 р. було створено Волинську, Дрогобицьку, Львівську, Рівненську, Станіславську і Тернопільську області у складі УРСР, а наприкінці січня — початку лютого 1940 р. — 202 сільських та 4 міських (у Львові) райони.

Процес формування представницьких органів влади завершився проведенням виборів до місцевих Рад у грудні 1940 р. Згідно з наказом Наркомюсту УРСР від 26 грудня 1939 р. розпочалася робота обласних управлінь юстиції, обласних і народних судів у західних областях. Судді призначалися відповідними виконкомами з направлених Наркомюстом "східних кадрів", а народні засідателі обиралися трудовими колективами. Також були призначені прокурори, створені органи міліції, державного нотаріату, сформовані колегії адвокатів.

Приєднання західноукраїнських земель викликало надії на возз'єднання з усім українським народом серед населення Північної Буковини. Приниження національної та людської гідності українців, знущання над мовою, релігією стали повсякденним явищем у королівській Румунії.

 

73. Приєднання до УРСР Північної Буковини та Південної Бессарабії.

Молотов 26 червня 1940 р. вручив румунському послу в Москві ноту нормативного характеру з вимогою передачі Радянському Союзу Бессарабії Північної Буковини. Наступного дня радянський уряд направив новий ультиматум румунському урядові з вимогою протягом чотирьох днів, починаючи вересня, звільнити від румунських військ територію Бессарабії і Північної Буковини. Залишена без підтримки Німеччини Румунія змушена була зритися. Війська Південного фронту, які ще 19 червня розташувалися на кордоні з Румунією, 28 червня перетнули Дністер і вступили на територію Бессарабії і Північної Буковини. Румунські війська одержали наказ організовано щити.

28 червня 1940 року радянські війська під командуванням Г.Жукова перейшли Дністер і встановили свій контроль над Бессарабією та Північною Буковиною.Входження цих земель до складу Украни в цілому відповідало бажанню населення, яке перебувало у складі Румунії.

2 серпня 1940 року Верховна Рада СРСР прийняла рішення про включення Північної Буковини та Північної та Південної Бессарабії до складу УРСР.У цей день утворено Молдавську РСР до якої ввійшли Молдавська Автономна РСР і 6 повітів Бессарабії.

 

74. Україна в загарбницьких планах фашистської Німеччини.

Немаловажне місце у своїх планах німецьке командування відводило здобуттю у якнайкоротші терміни України з її родючими землями й величезними сировинними ресурсами. «Якщо ми хочемо володарювати в світі, то спершу повинні перемогти Росію», — безперестанку повторював А.Гітлер. І у своєму задумі особливу роль відводив Україні. «Якби Урал з його незліченними сировинними багатствами, Сибір з його лісами і Україна з неозорими полями стали власністю Німеччини, німці назавжди забули б, що таке злидні», — заявив він на з'їзді нацистської партії в 1936 р. Про винятково важливе місце України в завойовницьких планах нацистів фюрер підтвердив перед початком Другої світової війни: «Все, що я роблю, спрямовано проти Росії. Мені потрібна Україна!».

У переддень нападу на СРСР, 21 червня 1941 p., А.Гітлер довірчо писав італійському лідеру Б.Муссоліні: «Перш за все я сподіваюся, що нам вдасться забезпечити на тривалий час спільну продовольчу базу в Україні. Ця країна стане основним поставником тих ресурсів, які нам знадобляться в майбутньому».

Тепер точно встановлено, що відразу ж після підписання радянсько-німецького пакту про ненапад А. Гітлер доручив розробити нові принципи німецької політики на Сході. 16 вересня 1942 р. вони були схвалені фюрером. «Ми завоювали неосяжні території на Сході з тим, — говорилося там, — щоб закріпитися тут на тисячоліття. Конкретно це означає: після перемоги німецької зброї на просторах від Карпат до Волги має розквітнути нова арійська імперія... Звичайно, програма перебудови світу такого грандіозного розмаху вимагатиме не лише гігантських фізичних зусиль, а насамперед — граничної твердості духу. Саме тому не міністерським чиновникам, а білявим бестіям із чорного корпусу СС фюрер довірив створення передумов великого переселення нордичної раси — вивільнення життєвого простору. Отож найвищим обов'язком кожного з нас на Сході віднині буде масове знелюднення завойованих територій. Ви повинні убивати якомога більше й ефективніше винищувати тутешніх унтер-меншів!»

Згодом фашисти прийняли конкретне рішення: для знелюднення територій до Уральського хребта в найстисліші строки знищити та депортувати в Сибір понад ЗО мли населення Польщі та європейської частини СРСР.

 

75. Оборонні бої на території України в 1941-1942 роках.

22 червня 1941 р. німецькі війська та їх союзники, виконуючи план який мав кодову назву «Барбароса» 3 угрупуваннями почали наступ на територію Радянського Союзу. Згідно радянської історіографії цей період війни, який почався 22.06.1941 р. та закінчився 09.05.1945 р. отримав назву «Велика Вітчизняна війна».

На українські землі наступ вела група армій «Південь» під орудою генерал-фельдмаршала Г. фон Рундтштедта. Вона складалася з трьох польових та німецьких армій та однієї танкової групи. Також до складу угрупування входили дві румунські армії та словацька механізована дивізія. Пізніше в бій вступили угорські та італійські війська. Загальна чисельність німецьких військ та їх союзників складала 1508 000 осіб, які мали на озброєнні 1144 танка, 16 тис гармат та 1223 літаки. Ці війська повинні були розбити радянські війська на правому березі Дніпра та оточити їх, взяти Київ та Донецький вугільний басейн.

Хоча радянські війська не поступаючись фактично чисельністю німецько-фашистським військам, значно випереджали їх в кількості бойової техніки, вони не мали чіткого плану дій (побудова військ не відповідала ані плану захисної, ані наступальної операції), були розкидані на значних територіях і змушені були вступати в бій по-частинах, після багатокілометрових маршів, без належного прикриття авіацією. Радянська авіація, яка понесла перші значні втрати ще на аеродромах, коли німецька бомбардувальники скидали бомби на літаки, що не встигли злетіти у повітря, діяла дуже мляво, без чіткої взаємодії з наземними військами. Внаслідок такого перебігу подій наступаючим вдалося прорвати оборону радянських військ на багатьох ділянках і німецьки танки почали швидке просування вглиб країни. Спроба затримати вогора контрударом механізованих корпусів в районі Бродів-Дубна-Берестечка, хоча і затримала ворога та нанесла йому відчутних втрат, не привела до зупинки наступу ворога. В липні німецькі війська вже перебували на підступах до Києва і почали бої за місто, Під Уманню їм владо ся оточити війська двох радянських армій. внаслідок чого багато радянських солдат і командирів загинуло або потрапило в полон. В вересня 1941 р. ворог вийшов на рубіж Дніпра та форсував його. Проте темпи наступу не влаштовували А.Гітлера і він залучив до наступу на українські землі додаткову війська із складу групи армій «Центр», призупинивши їх наступ на Москву. Таким чином, героїчний спротив радянських військ на Україні на 2 місяці уповільнив наступ ворога і дав можливість, в кінцевому результаті не допустити ворога до столиці СРСР- Москви. На Україні події розгортались більш трагічно- наступ німецьких військ з півночі та півдня привів до прориву фронту оборона радянських військ. Командування Червоної Армії на чолі з Й.Сталіним не дало своєчасно дозволу на відвід військ. А коли такий дозвіл надійшов, то було вже запізно. Таким чином, німцям вдалося зімкнути лещата своїх танкових з’єднань в тилу радянських військ і в оточення потрапило, за різними даними від 500 до 650 тисяч радянських солдат та командирів, які перебували в складі п’яти радянських армій. Командувач фронту генерал М.Кірпонос та багато штабних командирів загинули під час спроби пробитися із оточення. Поразка під Києвом, а також оточення військ ще двох радянських армій під Мелітополем в вересні того ж року привело до того, що німцям та їх союзникам вдалося до в вересні - жовтні 1941 року захопити фактично всю територію України, за виключенням деякої території на сході. В харківський, Ворошиловградській і Сталінських областях, які були захоплені супротивником влітку наступного, 1942р. після невдалої наступальної операції Червоної Армії під Харковом.

На півдня України наступ румунських військ стійко відбивали радянська воїни та моряки Чорноморського флоту, які захищали Одесу. Місто більше трьох місяців перебувало в облозі, але стійко трималось. Лише в жовтні 1941 р., у зв’язку із проривом німецьких військ в Крим радянські війська евакуювались в Севастополь, де долучилися до оборони міста, яка тривала до липня 1942 р.

 

76. Відновлення Української держави у Львові 30 червня 1941 року.

Акт відновлення Української Держави — проголошення в окупованому німецькими військами Львові відновлення Української держави. Здійснений Українськими Національними Зборами, що складалися з представників національного руху, за підтримки членів оунівських похідних груп та вояків батальйону «Нахтігаль».

Збори створили уряд — Українське Державне Правління — на чолі з Ярославом Стецьком, дещо пізніше було організовано верховний державний орган — Українську Національну Раду, яку очолив колишній голова уряду ЗУНР Кость Левицький.

30 червня1941 р. в будинку «Просвіти» у Львові було проголошено Акт відновлення Української Держави. На башті Князівської гори було піднято національний прапор. Львівська радіостанція повідомила про Акт населення України і передала благословіння митрополита Андрія Шептицького з цієї нагоди.

На цій події були присутніми понад 100 чільних представників зі всієї України, а також представник УГКЦ Йосиф Сліпий.

Акт 30 червня1941 р. засвідчив усьому світові і, зокрема, Німеччині, що український народ є законним господарем на своїй землі і буде її боронити власними грудьми перед кожним, хто намагатиметься потоптати волю України.

Звістку про відновлення Української держави понесли на Східну Україну 6 тисяч бандерівців, розділені на три похідні групи, які повсюди творили українську адміністрацію та осередки ОУН. Найбільший із них був на Дніпропетровщині (5 тисяч осіб), Кіровоградщині (1100), а також на Донбасі і в Криму.

 

 

77. Діяльність комуністичного та націоналістичного підпілля.

Запровадження на теренах України «нового порядку» викликало загальне обурення та привело до виникнення та наростання руху опору. Сподівання на те, що гітлерівський режим хоч якось сприятиме покращенню життя (на окупованих територіях залишилось до 40 млн. населення) були надто далекі від справдження. Тому рух опору мав підтримку як із-зовні, так і постійну підпитку всередині окупованої зони за рахунок місцевого населення та військовополонених, яким вдалося втекти або яких випустили німці (німці на початку випускали полонених червоноармійців із числа місцевого населення).. Взагалі рух опору складався із двох складових:

- радянських партизани та підпільники, які боролися за визволення віт окупантів та поновлення радянської влади;

- націоналістичного підпілля, яке боролося за національну незалежність українських земель та вели боротьбу а два фронти - проти німецько-фашистських окупантів та проти радянської влади.

Радянський рух опору був також неоднорідним. Хоча директива радянського урядувід 29.06.1941 р. закликала усіх громадян чинити спротив німцям. Вступати до партизанських загонів та підпільних організацій, перші кроки на цьому напрямку були невдалими. Створення партизанських баз та складів для оснащення учасників руху опору в містах, а також керівники таких загонів та організацій були відомі заздалегідь і в більшій частині після приходу окупантів були виявлені. Таким чином. рух опору виникав, як правило. Після початку репресій нової влади, після розстрілів, проведення каральних санкцій, тощо. Тому партизанські загони почали виникати там, де підхід німецьких військ був ускладнений – в лісах, далеких від шляхів сполучень. Іноді ці загони були сформовані спеціально направленими партійними та радянськими діячами, які добре знали ці місця та людей (С.Ковпак, О.Федоров) іноді - командирами та бійцями, які вийшли з оточення або були поранені та залишились в тилу ворога (М.Наумов), О.Сабуров). Поширення руху опору та необхідність координації дій партизанських загонів та військового командування Червоної Армії привело до створення Центрального штабу партизанського руху (його очолив К.Ворошилов) та Українського штабу партизанського руху (керівник Т.Строкач) в травні 1942 р. УШПР розгорнув роботу з організації та об’єднання партизанського руху в єдиному напрямку. Для цього в партизанські райони літаками доставлялися зброя, боєприпаси, медикаменти, підготовлені люди, поліграфічна техніка, пропагандистки матеріали. На середину 1943 р. в Україні діяло 46 великих партизанських загони об’єднаних в партизанські з’єднання Ковпака, Федорова, Сабурова, Наумова та інших керівників, близько 2-х тисяч загонів та диверсійних груп. Це дало змогу перейти партизанам до більш активних дій і здійснити довгі рейди по тилах ворога, здійснюючи при цьому напади на гарнізони, підрив залізничних колій та мостів, напади на транспорт, вели пропагандистку роботу серед населення. тощо. Були і спеціальні загони, наприклад Д.Медведєва, який здійснював в околицях м. Рівно (столиці Рейкомісаріату) розвідувально-терористичну діяльність. Також активно діяли підпільні групи в містах, які також були різними за своїм призначенням – від розвідувальної групи КНВС капітана І.Кудрі в Києві до комсомольсько-молодіжної «Молодої гвардії» в Краснодоні. За підрахунками істориків в роки війни партизани і підпільники знищили до 500 тисяч окупантів та їх посібників, здійснили напад на 407 гарнізонів та комендатур та поліцейських установ, вивели з ладу 600 мостів, пустили під укіс 5 тисяч ешелонів, вивели з ладу 1. 5 тис. танків, 200 літаків,

Націоналістичний рух опору організовувався в більш складних умовах. Він також був дуже розшарований і неоднозначний. Націоналістичні організації ОУН. Керовані і А.Мельником. і С.Бендерой сподівались на співробітництво з німецьким командуванням для вигнання радянських військ та встановлення власного режиму. Для цього перед нападом на СРСР були створені в складі німецького розвідувального з’єднання «Бранденбург 900» два батальйони «Нахтігаль» (Соловей) та «Роланд», які діяли в складі німецьких збройних сил. ОУНівці вважали, що такі підрозділи складуть основу нових збройних сил, німці планували використати націоналістів для вирішення каральних функцій проти поляків та євреїв.

Після заняття 30 червня 1941 р. м Львова політичне керівництво ОУН (Б0 проголосило Акт відновлення Української державності та призначила уряд на чолі з Я.Стецьком. наслідком таких дій стали репресії, які були застосовані до політичного керівництва ОУ (б) _ С.Бендера та Я.Стецько були заарештовані і направлені до нацистського концтабору. Після цього ОУН(б) перешла на ворожі позиції щодо німецьких окупантів.

ОУН (м) виявила більше лояльності до німецької влади та намагалася вести пропагандистку роботу на територіях, які переходили під владу окупантів. Висилаючи похідні групи, які повинні були роз’яснювати населенню завдання та ідеї руху «мельниківців». В Києві певний час діяла Українська національна рада, виходили газета та часопис, але на початку 1942 р. провідні діячі київської ОУН(м) О.Теліга, І.Рогач, О.Ольжич були заарештовані німцями та страчені. Після цього частина «мельниківців» також стали на шлях боротьби, а сам А.Мельник також опинився в німецькому концтаборі.

Тим часом. Після початку бойових дія на радянсько-германському фронті в 1941 р. в Поліссі виникло національне збройне формування «Поліська Січ», під проводом Т.Бульби-Боровця, який орієнтувався на уряд УНР в еміграції (колишній уряд С.Петлюри). Оскільки в важкодоступних поліських лісах німці бойових дій не вели, то значна кількість червоноармійців переховувалась тут в очікуванні подальших подій. Бойові загони «Поліської січі» почали збройну боротьбу за очищення поліських лісів від окремих груп бійців Червоної Армії. Згодом це формування отримало назву «Українська повстанська армія-Поліська січ «і діяла в районі міст Олевськ-Людвиполь-Сарни. Чисельність загону складала 6-8 тисяч чоловік.

Спроба німців використати ці формування для каральних функцій, підпорядкувавши їх собі, як і спроба командування червоної Армії привернути полісів на свій бік закінчились невдачею. За наказом командира бійчі січі перейшли на нелегальне становище і почали боротьбу проти обох диктаторських режимів. Поклавши таким чином початок зародження УПА.

Влітку почали формуватися бойові загони на волині та в Поділлі. Які підпорядковувалися проводу ОУН (б). Спочатку вони намагались зосередитись на виконанні функцій охорони місцевого населення від німецьких окупантів. Радянських партизан та польських допоміжних формувань в, підпорядкованих німецькому командуванню. З осінісили ОУН(б) почали залучати до свого складу (в силу різних обставин та різними засобами) інші підрозділи, що діяли в цих районах із зброєю (зокрема в 1943 р. на їх бік перейшло до 5 тисяч озброєних поліцейських, які відмовились служити німцям). 14 жовтня 1942 р. було проголошено створення УПА із завданням вести боротьбу з режимом Гітлера та Сталіна. В 1943 р. на бік УПА перейшла значна частина полісів, а командувачем об’єднаного військ став Р. Шухевич.

З серпня 1942 р. вояки ОУН-УПА почали активні бої проти німецьких військ. Свідченням чого був напад на станцію Шепетівки, внаслідок якого німці зазнали значних втрат. В 1943 році крім боротьби з німцями. УПА веде бойові дії проти польських партизан Армії Крайової (АК), намагаючись взяти під контроль населення цих територій, які контролювались польськими партизанами, підпорядкованими польському уряду у вигнанні, що містився в Лондоні. Це привело до т. зв. «Поліської різанини», коли внаслідок озброєного протистояння націоналістичних польських та українських партизан загинула значна кількість місцевих сільських жителів. З літа 1943 р.. коли радянські війська почали визволення українських земель, а червоні партизани почали рухатися вглиб окупованих німцями територій. Почалися зіткнення між УПА та радянськими партизанами (переговори, які велися між ними результатів не дали).

Таким чином. встановлення на українських землях окупаційного режиму тяжко позначилась на мешканцях тих територій, які потрапили під владу ворога. Проте німці та їх союзники не отримали бажаного від захоплених земель і бойові дії йшли не тільки на фронті. але і в тилу, де ворог ніколи не мав змоги почувати себе в безпеці.

78. Боротьба ОУН і УПА проти гітлерівського і сталінського режимів за відродження української незалежної держави.

-На окупованих українських землях фашисти встановили жорстокий окупаційний режим.

-Офіційною датою народження УПА стало 14 жовтня 1942 р., запроваджене пізніше як свято українського війська, приурочене до дня покровительки Війська Запорізького Святої Богородиці.

-УПА нараховувала до 90 тис.чол. ОУН розділялася на бандерівців (ОУН-Б) і мельниківців (ОУН-М), які ворогували між собою. ОУН-Б у 1943 р. фактично злилася з УПА.

- Вояки ОУН боролися проти всіх, хто виступав проти незалежності України. їх діяльність носила суперечливий характер: з одного боку, вони боролися проти гітлерівського фашизму і сталінського тоталітарного режиму за створення української суверенної держави; з іншого – їх діяльність пов'язана зі співробітництвом з німецькими окупаційними властями (наприклад, створення дивізії СС "Галичина"), терором проти польського населення, а також тієї частини власного, яка не підтримувала їх поглядів.

-УПА очолив Роман Шухевич (Тарас Чупринка). За зонами дії УПА розділялася на три групи: УПА – Північ (Волинь і Полісся); УПА – Захід (Галичина, Буковина, Закарпаття); УПА – Південь (Поділля). Перший бій з німцями відбувся 7 лютого 1943 р., коли перша сотня УПА напала на містечко Володимирець Волинської обл.

-Тільки в жовтні-листопаді 1943 р. вона провела 47 боїв проти німців і 54 бої проти радянських партизанів.

-Гостре протистояння виникло в УПА з польськими підпільними формуваннями – Армією Крайовой (АК).

-Початком конфлікту стали масові вбивства українців на Холмщині ще в 1941 р.

- Операція "Буря", яку почала АК, передбачала відновлення контролю над землями, втраченими в 1939 р. Репресії, початі АК, повинні були показати, хто є реальною владою на цій території. У результаті це призвело до етнічного чищення, як з боку АК, так і з боку УПА. Тільки на Холмщині в 1943-1944 р. польські формування знищили майже 5 тис.українців. ОУН тероризувала польське населення на Волині.

З виходом Червоної Армії до Дніпра керівництво УПА приймає рішення про зміну тактики.

-Воно вирішує не втручатися в боротьбу між німецькими і радянськими військами. Це пояснювалося тим, що УПА не хотіла витрачати сили на війну з німецькими окупантами, владу котрих уже вважала тимчасовою. Частина українських націоналістів (Український центральний комітет – УЦК, на чолі з В. Кубійовичем) пішла ще далі і дала згоду на формування української дивізії в складі німецької армії.

Вони вважали, що це поліпшить ставлення німців до українців і підготує кістяк майбутньої армії. Коли в червні 1943 р. УЦК оголосив набір добровольців, то їх виявилося 82 тис. чол., 13 тис. стали солдатами дивізії СС "Галичина". У липні 1944 р. ця дивізія зазнала важких втрат у боях під Бродами. Після переформування дивізія перебазувалася до Югославії, а в квітні 1945 р. здалася в полон американцям у Граці (Австрія).

УПА як партизанська армія в основному не йшла на відкриті бої з регулярними військами Радянської Армії, хоча окремих сутичок було чимало. Під час одного з них навесні 1944 р. був смертельно поранений командуючий 1-им Українським фронтом генерал армії М. Ватутін. Лише в 1944 р. УПА здійснила 800 рейдів.

Складність діяльності ОУН полягала в тому, що її, на відміну від Руху Опору в Європі, не підтримувала жодна держава і вона змушена була покладатися тільки на власні сили і використовувати своєрідну тактику.

 

 

80. Загострення соціальних проблем радянського суспільства. Неосталінізм.

Відсторонення М.Хрущова від влади компартійною верхівкою на чалі з Л.Брежнєвим привели до відміни найбільш невдалих реформ та починань колишнього лідера (ліквідовані раднаргоспи та знову створені міністерства, ліквідований розділ та обов’язкове оновлення партійних органів, обмеження щодо ведення присадибного господарства, утримання худоби та птиці, тощо). Але одночасно були прийняті заходи щодо консервації ідеологічних засад діяльності партії, припинилася критика в адресу Й.Сталина та його діяльності, інформування громадян стосовно злочинів режиму. Ці прояви отримали назву неосталінізма, коли критики партійного та радянського керівництва була зведена до мінімуму і головним чином здійснювалась зверху униз. В той же час, з’явилися художні твори, фільми, де висвітлювалась з позитивної сторони роль Й.Сталіна в роки Великої Вітчизняної війни. Під прикриттям гасел про зростання ролі партії на сучасному етапі розвитку суспільство, було здійснено зосередження усіх важелів влади у партійної верхівки, фактично – в Політбюро ЦК КПРС. Політбюро ЦК та партійна номенклатура (секретарі ЦК, секретарі ЦК союзних республік, обкомів та райкомів КПРС) формально не строєні в систему радянської влади (ради залишались лише прикриттям, ширмою) фактично вирішували усі питання розвитку країни та її регіонів, розподілу фінансових та трудових ресурсів, тощо.

Падіння економічних показників не могло не позначитись на соціальній сфері та рівні життя населення. Хоча слід зазначити, що певні зрушення в добробуті населення були. Особливо це стосувалося зростання національного доходу в 2.5 рази за 20 років, з 1965 р. завдяки підвищенню купівельної спроможності населення відбувається зростання торгівлі. З’являються великі універмаги та універсами, де людина могла придбати все необхідне. Абсолютна більшість родин мали змогу купити телевізор, спочатку чорно-білі. згодом кольорові, холодильники, необхідну побутову техніку. З’явилися житлові та гаражні кооперативи, збільшилась кількість приватного автотранспорту. Громадяни мали можливість відпочити із родиною на Чорному або Азовському мор