Демографічні

Щонайменше 5,4 млн. чоловік, або один із шести мешканців України загинув у війні, 2,3 млн. чоловік було вивезено для примусової праці до Німеччини.

С. Кульчицький вважає, що про масштаб втрат свідчить зниження чисельності населення УРСР на 14 275 тис. осіб. Значна частина з них – безповоротні втрати. Фронтові втрати — понад 3 млн. військовослужбовців; втрати радянських та антирадянських партизанів у боротьбі між собою й з окупантами; втрати цивільного населення під час бойових дій, через виснаження та хвороби, від терору окупантів.

У східні регіони СРСР було евакуйовано 3,5 млн. осіб, вивезено до Німеччини – 2,4 млн. осіб, з яких тільки частина повернулася на Батьківщину. За абсолютною й відносною кількістю втрат у цій війні Україна перебуває на другому місці: 8 млн. осіб, 19,1% до всього передвоєнного населення, або кожний п’ятий житель республіки. Україна поступається за абсолютною кількістю втрат Росії, а за відносною — Польщі (19,6%). Третє місце за абсолютною кількістю втрат посідає Німеччина (6,5 млн. осіб, 9,1%).

У 1945 р. в країні нараховувалося 125 тис. сиріт, з яких 21 тис. були безпритульними. Більшість з них мешкала в підвалах будинків, на вокзалах або мандрувала з міста у місто.

За роки війни на визволеній території залишилося лише 17% робітників порівняно з довоєнною чисельністю. Наприклад, коксохімічні і металургійні заводи Наркомату чорної металургії в лютому 1944 р. були забезпечені робочою силою лише на 38,3% і 24,5% відповідно. Подібна ситуація спостерігалася на всіх промислових об’єктах

Україна у післявоєнні роки. Відбудова народного господарства 1946 – 1950 рр.

Війна призвела до небаченого руйнування економіки України. Після війни її промислово-виробничий потенціал становив 48% проти рівня 1940 р.
Відбудова господарства починалася від­разу ж після визволення українських земель, а вже в травні 1945 р. було відбудовано 30% зруйнованих промислових потужностей.
У березні 1946 р. Верховна Рада СРСР прийняла четвертий п'ятирічний план (1946-1950) відбудови народного господарства, що передбачав перевищення його довоєнного рівня. В Україні планувалося доведен­ня на кінець п'ятирічки валової промисло­вої продукції до 113% проти 1940р.
Важливою проблемою відбудови були капіталовкладення. США відмовили у наданні кредитів Радянському Союзу, який не став учасником плану Маршалла (кредити надавалися за умови виходу комуністів із уряду).

Поставки за рахунок репарацій із Німеччини, допомога з-за кордону були незнач­ними. Основним джерелом інвестицій були внутрішні резерви,

• Відбудова господарства розпочалася з важкої промисловості. При цьому уряд ке­рувався політичними мотивами: створити та­кий воєнно-промисловий комплекс, який би служив гарантом оборони країни і базою перемоги світового соціалізму над капіталізмом.
• В Україні за декілька років були відновлені шахти Донбасу, Дніпрогес і великі теплові електростанції, металургійні заводи. У 1948 р. машинобудівних заводів працю­вало більше, ніж до війни.
• Розвиток важкої промисловості відбувався за рахунок легкої, сільського госпо­дарства, науки і культури, які фінансувалися за залишковим принципом. Так, інвестиції в легку промисловість складали 15% усіх промислових капіталовкладень
• Посилилися диспропорції в ростку промисловості на користь галузей воєнно-промислового комплексу.
• Якщо на Заході і в Японії післявоєнна відбудова промисловості здійснювала­ся на базі прогресивних технологій і науки то в СРСР досягнення науково-технічного прогресу впроваджувалися повільно. Підприємства працювали за старими тех­нологіями, надзвичайно високими були енерго- і матеріаломісткість виробів. Цим було обумовлене технічне від ставання Радянського Союзу від Заходу.
• Важливим джерелом відбудови став героїчний ентузіазм народу. 90% працюючих були охоплені різними формами соціа­лістичного змагання.

У результаті: в 1950 р, важка промисловість перевершила, а легка - ледве до­сягла 80% довоєнного рівня. Україна знову зайняла традиційне місце паливно-металургійної бази Радянського Союзу.