Ці ранні перед-державні утворення слов'ян візантійці називали славініями, або славіями.

Суспільний устрій слов'ян цього час - військова демократія. Розклад родових стосунків зумовив формування сусідської територіальної общини. Відбувалося майнове розшарування суспільства, виділялися та відособлення від маси рядових общинників родової знаті. Військові вожді племінних об'єднань разом із дружиною мешкали в укріпленнях племінних центра, які досліджені археологами у Києві, Чернігові, на Волині та інших місцевостях. Суспільство стає більш войовничим, про що свідчать масове поширення з VIII століття на східнослов'янських земельних укріплень - городищ. Слов'яни ворогують не тільки з далеким сусідами, а й між собою. Війни приносили військову здобич вождям, служили джерелом поповнення рабів.

Покласти край цій ворожнечі і об'єднати східних слов'ян остаточно вдалося лише в наступний період історії з піднесенням племен полян з центром у Києві.

Взагалі східнослов'янські племенні союзи VIII - IX століття перебували приблизно на одному рівні економічного і культурного розвитку. Але на півдні, де були сприятливіші природні умови і тісні контакті з Візантією, цей процес ішов швидше. Розкопки словянських поселень на території України свідчать про дозволене на той час плужне землеробство. Знахідки зерен і їх відбитки на глині показують, що південна группа східних словян вирощувала майже всі відомі у середньвіччі культури: просо, пшеницю, жито, овес, ячмінь, горох, боби.

Існували центри добування залізної руди і центри обробки заліза. Місцеві майстри виготовляли замлеробські знаряддя, зброю. Менш розвиненим було ювелірне мистецтво.

Сільське господарство не лише забезпечувало населення продуктами харчування, але й створювало додатковий продукт для продажу. Знахідки візантійських монет VI-VIII cт. та арабських монет VIII ст. у Києві свідчать про налагоджену міжнародну торгівлю. Її виявом є так звані скарби антів, у складі яких були дорогоцінні вироби іранських і візантійських майстрів.

Духовна культура східних словян VIII - IX cтоліття мала язичницький характер. У ней не відлалися окремо релігія, наука, местцетво, тощо. Язичництво буле не лише релігією, а й світоглядом, тобто цілісною системою уявлень про світ, людину та її місце у світі. Боги уособлювали явища природи і космос, а з часом і суспільні відносини. До найдавніших богів відносять Рода. Род був "бог богів". Його камяну споруду знайдено на р. Збруч. Це славнозвісний Збруцький ідол. Триярусна композиція зображень на ньому відповідає уявленням словян про 3 світи: небо, землю і підземний світ.

Стародавні слов'яни вірили у загробне життя і тому велику увагу приділяли поховальним обрядам. Померлих у VI-VIII столітті спалювали на вогнищі, а попіл і залишки у кістах складали у горщик і закопували біля жител. Із прийняттям християнства покійників стали ховати у землю. У могилу клали речі, які повинні були служити у загробному світі: посуд з їжею, предмети особистого вжитку, прикраси, іноді зброю.

Велике місце у духовному житті займали свята, пов'язані з виробленим циклом: вогняне свято на початку польових робіт, день літнього сонцестояння, свято збирання врожаю, зимові колядки. Із цими святами пов'язана значна кількість українського фольклору, що дійшла до наших днів

8. Утворення Київської Русі.

У IX ст. в результаті тривалого внутрішнього розвитку східнослов'янських племен склалась одна з найбільших держав середньовічної Європи — Київська Русь. Її історичним ядром було Середнє Подніпров'я, де найраніше зародилися нові соціальні явища, характерні для класового суспільства.

Сучасники — арабські й візантійські автори — називали перше державне об'єднання східних слов'ян Руссю, а народ, що населяв його, — русами. У зв'язку з тим що центром цієї могутньої держави протягом трьох століть був Київ, в історичній літературі вона дістала назву Київської Русі.

Київська Русь відіграла видатну роль в історії слов'янських народів. Зміцнення феодальних відносин і завершення процесів формування єдиної давньоруської держави позитивно позначилося на етнічному розвиткові східнослов'янських племен.

Об'єднання східнослов'янських племен в єдиній державі сприяло їхньому суспільно-економічному, політичному і культурному розвитку, значно посилювало їх у боротьбі з ворогами Русі. Культурні цінності, створені генієм давньоруського народу, витримали випробування часом, а кращі з них увійшли в скарбницю світової культури.

Велике історичне значення мала Київська Русь і для багатьох неслов'янських народів, які входили до її складу або ж взаємодіяли з нею. Передові досягнення Русі в галузі суспільного, економічного і культурного розвитку ставали надбанням литви, естів, корели, весі, мері, муроми, мордви, тюркських кочових племен південноруських степів. Значною мірою під впливом Русі у них зароджувалися феодальні відносини, що, безперечно, було прогресивним на той час явищем.

На міжнародній арені давньоруська держава посідала одне з провідних місць. Вона підтримувала широкі економічні, політичні й культурні зв'язки з багатьма країнами Сходу і Заходу. Особливо тісними були контакти Русі з Польщею, Чехією, Болгарією, Вірменією, Грузією, Середньою Азією, країнами Західної Європи — Францією, Англією, Скандінавією, з Візантійською імперією та ін.

Яскравим свідченням високого міжнародного авторитету Київської Русі були і династичні зв'язки давньоруського князівського двору з дворами багатьох країн. Ініціаторами цих зв'язків виступали, як правило, правителі європейських держав, що часто шукали союзу з могутньою Pyccю.

Військова могутність Київської Русі стала тим щитом, об який розбивалися численні орди кочових племен Степу, що просувалися до кордонів Візантії і нападали на країни Центральної Європи. За визнанням візантійського історика Нікіти Хоніата (кінець XII — поч. XIII ст.), саме давньоруський народ урятував Візантію від навали половецьких орд.

Існування Київської Русі як єдиної держави охоплює період з IX ст. по 30-ті роки XII ст. Політична форма цієї держави — ранньофеодальна монархія, територіальні межі — від Балтики до Чорного («Руського») моря і від Закарпаття до Волги.

Приблизно у 30-ті роки XII ст. Русь вступила в період феодальної роздробленості, який характеризувався дальшим розвитком продуктивних сил і феодальних виробничих відносин, а також кристалізацією напівсамостійних державних утворень менших розмірів. Спочатку феодальні князівства являли собою більш монолітні в порівнянні з усією Київською Руссю політичні об'єднання, але згодом процес дроблення захопив і їх.

Виникнення Київської Русі є одним із важливих і актуальних питань української історіографії. Вже літописець Нестор у «Повісті временних літ», відповідаючи на питання «Откуда есть пошла руская земля», подає картину розселення східнослов'янських племен на стадії зародження у них державності. Перелічуючи окремі групи слов'ян, він називає їх поіменно — поляни, древляни, сіверяни, в'ятичі, словени та ін., а там, де намагається дати їм соціальну характеристику, — князівствами. Після смерті полянського князя Кия, зауважує літописець, «почаша родъ ихъ княженье в поляхъ, а деревляхъ свое, а дреговичи свое, а словени свое в Новігороде, а другое в Полоті, иже полочані». «Род» тут виступає в розумінні династії. Названі в літописі князівства, або союзи східнослов'янських племен, відносяться до VI—VIII ст.

Провідну роль у становленні давньоруської держави відіграло Полянське князівство з центром у Києві. Першим полянським князем літопис називає Кия, який разом з братами Щеком і Хоривом та сестрою Либіддю заснував Київ. Літописці наводять дві версії щодо особи Кия, які існували в той час в усній традиції. Згідно з першою Кий був перевізником через Дніпро, за другою — князем. Нестор писав, що Кий ходив до Царграда, його з почестями приймав візантійський імператор, ім'я якого літописцю лишилося невідомим. Повертаючись із Візантії, Кий мав намір осісти на Дунаї, де збудував городок, але під тиском місцевих племен змушений був відмовитися від своїх планів і повернутися до Києва. Після смерті Кия Полянське князівство перейшло до його нащадків. В основі цієї розповіді, як вважають історики, лежать справжні історичні події, що відбувались у VI ст.

Походження етноніма «Русь» є одним з важливих питань української історії. Воно названо першим у переліку тих питань, на які намагався дати відповідь ще автор «Повісті временних літ». Тією чи іншою мірою торкалися його всі історики Київської Русі. В результаті всебічного дослідження з'ясовано, що поняття «Русь» і «Руська земля» мають два значення — широке, стосовно всіх східнослов'янських земель, що входили до складу давньоруської держави, і вузьке, коли йдеться лише про південну частину цих земель. Так, князь Юрій Долгорукий виступив з військом з Ростово-Суздальської землі «в Русь», тобто на Київ. Ізяслав Мстиславич, змушений залишити Київ, пішов з «Руської землі» на Волинь, а згодом з Волині повернувся в «Руську землю». Ці й подібні літописні відомості локалізують Русь в її вузькому розумінні на півдні східнослов'янських земель, у районі Середнього Подніпров'я. Отже, Русь, згідно з цими свідченнями, займала територію від Верхнього Подесення — на півночі до Росі й Тясмину — на півдні і від Сейму й Сули — на сході до Ірпеня — на заході, тобто охоплювала землі полян, сіверян й уличів. Ці групи східнослов'янських племен і становили Русь у вузькому розумінні цього слова. Основна роль у створенні міжплемінного об'єднання, що стало називатися «Руссю», належала полянам; літописець вважав за потрібне це підкреслити — «поляне, яко ныне зовомая Русь». Характерно, що саме на землях полян є найбільше гідронімів, пов'язаних з ім'ям «Русь», — Рось, Росава, Роставиця. Політичними центрами державного утворення «Руська земля» були Київ, Чернігів, Переяслав.

У IX—X ст. Русь як країна і її народ вже відомі далеко за межами східнослов'янських земель. Їх неодноразово згадують арабські письменники того часу, які були найкращими знавцями географії середньовічного світу. «Вони (руси) — один з підрозділів слов'ян», — підкреслював письменник середини IX ст. Ібн-Хардадбег. Його сучасник анонімний географ, уточнюючи місцеположення Русі, писав, що вона знаходиться в місцевості, «на схід від якої — гора печенігів, на південь від неї — річка Рута, на захід від неї — слов'яни, на північ — безлюдні землі півночі, і область ця велика». Ібн-Хардадбег та інші автори того часу (Ібн-Русте, Гардізі) зазначали, що міст у слов'ян «велика кількість і живуть вони у достатку».

Географічні відомості арабських письменників про Русь і слов'янські землі іноді дуже важко точно локалізувати на карті, оскільки специфіка арабського письма ускладнює передачу іншомовних імен. До того ж письменники не завжди користувалися у своїх повідомленнях про Русь безпосередніми спостереженнями чи достовірними даними, внаслідок чого власні імена перекручувалися, правдиві відомості обростали легендарними подробицями. Але в поєднанні з археологічними даними вони є цінним джерелом для висвітлення початкового періоду історії Русі.

У результаті політичної, етнічної й культурної консолідації східнослов'янських племен у кінці IX ст. завершився тривалий процес формування давньоруської держави.