Визначте економічні причини і наслідки світової економічної кризи 1929-1933 рр.

Першою ознакою економічної кризи прийнято вважати різке падіння цін на акції Нью-Йоркської біржі 24 жовтня 1929 р. Якщо до 1 жовтня їх вартість становила майже 90 млрд. дол., то в березні 1933 р. — лише 19 млрд. дол., знизившись у 5 разів. Криза охопила насамперед важку індустрію. Випуск автомобілів, виплавляння чавуну і сталі скоротилися на 80%. Все промислове виробництво, національний доход, роздрібна торгівля знизилися вдвічі, імпорт і експорт — па 75%. За роки Великої депресії збанкрутували 130 тис. фірм, 19 залізничних компаній, 5760 банків. Внаслідок цього мільйони громадян, втративши своє майно, робочі місця, залишились без збережень, стали безробітними, жебраками. Таких у 1933 р. налічувалося понад 17 млн. Промисловість США була відкинута назад на 17 років до рівня 1911 р.

Про те. що стало причиною кризи, суперечки в економічній літературі ведуться й досі. Зовні нею стало перевиробництво, або, як говорять деякі вчені, — «перегрів» економіки, викликаний тим, що швидкі темпи зростання, притаманні світовій економіці в попередні роки, створювали численні диспропорції, які повинні були бути ліквідовані.

Дж. М. Кейнс, спираючись на свою концепцію су­купного доходу, розкриває причини Великої депресії 1929 р. У попередні п’ять років до 1929 р., на його думку, мали місце нагромадження фондів погашення та амортизаційних відрахувань, призначених для заводів, які не мали потреби поновлювати устаткування. Розміри нагромаджень були надто великі, і тому потрібен був «величезний обсяг нових інвестицій, для того щоб поглинути ці доходи. Досягти ж ще більшого розміру нових інвестицій, потрібних для того, щоб поглинути нові заощадження, які заможне суспільство в умовах повної за­йнятості в змозі відкладати, виявилося майже неможливим. Одного цього чин­ника цілком достатньо, щоб викликати кризу».

Другою причиною Великої депресії можна назвати нерозв’язані проблеми розвитку фермерських господарств. Збільшення господарств тривало в умовах інтенсифікації виробництва, тоді як обсяги внутрішнього ринку не зростали, що спричинило надвиробництво сіль­ськогосподарської продукції.

Монополії також зробили свій внесок у скорочення виробництва. Вони й далі поглинали більш дрібних конкурентів. Пристосовуючись до ринку, мо­нополістичні об’єднання скорочували виробництво, прагнучи при цьому підвищити ціни на власну продукцію. Криза, швидко поширюючись, пере­творилася на світову. США потрібно було вживати кардинальних заходів для нейтралізації наслідків кризи. І такою кардинальною мірою виявився Новий курс Ф. Рузвельта, у якому було критично проаналізовано політику «ізоляціонізму» та зроблено певні кроки щодо посилення регулюючої ролі держави в економічних процесах.

Найважчими були наслідки світової кризи 1929-1933 рр. У США валовий національний продукт (ВНП) зменшився на 31 %, у країнах Західної Європи валовий суспільний продукт (ВСП) - на 9-10 %. Спостерігаються істотні відмінності між країнами. В Австрії спад становив 22,5 %, у Великій Британії - 18,2 %, Німеччині - 16,1 %, Італії - 3,9 %, у Данії - 2 %. Європейські країни досягли рівня ВСП 1929 р. лише в 1935 р.

 

 

82. Порівняйте шляхи виходу з «Великої депресії» США та Німеччини

У Німеччині прийшовши до влади в 1933 р., нацисти обрали шляхом виходу з кризи тотальну мобілізацію ресурсів та воєнний реванш. Різко зростають воєнні видатки (з 1933 по 1939 рр. вони збільшилися в 10 разів і становили 3/4 всіх державних інвестицій). Приймається закон про примусове картелювання, створюється сім промислових груп: промислова. енергетична, реміснича, торговельна, банківська, страхова, транспортна. Що стосується аграрного сектора, то ухвалюється закон про спадкові двори, який сприяв зміцненню заможних селянських господарств — гросбауерських. У 1935 р. приймається закон про оборону імперії, запроваджується загальна воїнська повинність. Усупереч міжнародним угодам починає швидко зростати німецька армія. Зростає державне втручання, причому не лише непряме, а й пряме. У 1936 р. приймається чотирирічний план мобілізації ресурсів, спрямований на нагромадження стратегічних ресурсів та валюти, вивіз якої був фактично заборонений. У результаті такої політики вже через рік у Німеччині ліквідовано безробіття, показники економічного зростання, особливо в галузях важкої промисловості (воєнне виробництво), різко пішли вгору. Отже, така модель виходу з кризи давала моментальний позитивний ефект. Але, на думку більшості дослідників, незважаючи на високі економічні показники, Німеччина стояла перед катастрофою, адже в основі її процвітання лежала штучно розкручена воєнна кон'юнктура.

У США першою акцією нової адміністрації, яка приступила до виконання своїх обов'язків у лютому 1933 р. було проголошення надзвичайного стану І а закриття всіх банків на «банківські канікули» до 9 березня 1933 р., коли був прийнятий «Надзвичайний закон про банки». А ще в квітні було прийнято закон про припинення вивозу за кордон золота та обов'язковий продаж громадянами золота державі, причому за цінами, вищими за ринкові, що дало змогу не лише закупити близько 200 т золота, а й призвело до штучного зниження курсу долара та підготувало його девальвацію. Серед законів, прийнятих у перший період президентства Ф. Д. Рузвельта, найважливішими слід вважати «Закон про відбудову національної промисловості); (МІРА) та «Закон про регулювання сільського господарства» (ААА), прийняті в першій половині 1933 р. Відповідно до закону підприємці повинні були об'єднуватися в союзи, всередині яких діяли так звані «кодекси чесної конкуренції»— правила, які б регулювали умови конкуренції, зайнятості та наймання і захищали інтереси споживачів. Кодекси передбачали обмеження тривалості робочого дня (не більше 8 год.), установлювали мінімальний рівень заробітної плати (не менше 12 дол. на тиждень), розподіляли ринки збуту.

допомогу у зв'язку з безробіттям одерж) вали близько 20 млн американців. 1. нарешті, у 1935 р. приймається закон про соціальне страхування, за яким запроваджуються обов'язкові пенсії за віком (з 65 років) та обов'язкова допомога у зв'язку з безробіттям (у середньому 1 1 дол. на тиждень). Страхові фонди формуються за рахунок відрахувань з прибутку підприємств та заробітної плати працюючих. - Закон про регулювання сільського господарства був спрямований на припинення подальшої аграрної кризи. З метою підтримання цін на сільськогосподарську продукцію передбачалося скорочення посівних площ га поголів'я худоби. Крім того, вживалися заходи, спрямовані на рефінансування фермерської заборгованості, яка до початку і 933 р. досягла 12 млрд дол. Фермерам було надано кредити на 100 тис. дол. Унаслідок цього припинився продаж розорених фермерських господарств.

Висновки та порівняння:

"Новий курс" відповідав історичним умовам утвердження державно-монополістичного капіталізму. Він мав ознаки ліберально-реформістського варіанта розвитку індустріально-регульованої економіки. Найважливішим інструментом був державний бюджет, за його допомогою здійснювалося фінансування розширеного відтворення і соціальних програм. Реалізація "Нового курсу" зміцнила становище великих монополій, тому в економічній літературі антикризові заходи розглядають як примусову, але вигідну для американських монополій форму картелювання.

В Німеччині сформувалася тоталітарна (командно-адміністративна) модель державно-монополістичного розвитку економіки із централізованим господарським механізмом. Основною формою державного регулювання стала адміністративно-примусова. Використовувалися такі заходи, як макроекономічне планування, націоналізація, створення державного сектору і державно-приватних підприємств, регламентування і контроль виробництва, розподілу, цін.

 

 

83. Розкрийте особливості методології раннього інституціоналізму та вкажіть на відмінності від методології класичної політичної економії

Методологія інституціоналістів передбачала:

широке використання описово-статистичного методу;

застосування історико-генетичного методу;

вихідними та основоположними категоріями інституту вони вважали сукупність правових норм, звичаїв, традицій.

Інституціоналізм, таким чином, є якісно новим напрямом економічної думки. Він увібрав у себе кращі теоретико-методологічні дослідження кон'юнктури ринку попередніх шкіл економічної теорії, а також методологічний інструментарій історичної думки Німеччини (для дослідження проблем "соціальної психології" суспільства).

Подібні погляди мав М. Блауг, який вважав, що при спробі визначити сутність "інституціоналізму" ми виділяємо три суттєві риси в галузі його методології:

невдоволення високим рівнем абстракції, притаманним неокласикам, особливо статичним характером ортодоксальної теорії ціни:

прагнення до інтеграції економічної теорії з іншими суспільними науками або віра у переваги міждисциплінарного підходу;

невдоволення недостатнім рівнем емпіризму класичної та неокласичної теорій, заклик до глибоких кількісних досліджень.

За деякими оцінками, виникнення інституціонального напряму в економічній думці припадає на час опублікування монографії Т. Веблена "Теорії дозвільного класу", тобто на 1899 р. Однак, ураховуючи пізніші не менш значущі публікації Дж. Коммонса й У. Мітчелла, які означали зародження нових течій у рамках інституціоналізму, чітке формування ідей і концепцій цього напряму економічної теорії в єдине ціле припадає все ж на 20-30-ті роки XX ст.

На відміну від інституціоналізму, класична політична економія характеризується таким:

використання причинно-наслідкового (каузального), абстрактно-дедуктивного аналізу, системний погляд на економіку, позитивне знання

Дослідження сфери виробництва

Вихідний момент - теорія вартості. Аналіз "природної" ціни, яка відображає об'єктивні умови виробництва, і фактичної ціни залежно від співвідношення попиту і пропозиції в умовах вільної конкуренції

84.Розкрийте сутність раннього інституціоналізму: причини виникнення, основні напрями, спільні риси і відмінності.

У рамках раннього інституціоналізму склались три основні на-прями: 1) соціально-психологічний, 2) соціально-правовий, 3) емпі-ричний (кон'юнктурно-статистичний).

Соціально-психологічний інституціоналізм. Торстен Веблен (1857—1929).

Веблен розрізняє промисловий і фінансовий капітал. Перший функціонує у виробництві, але за умов монополістичного капіталіз­му відбувається підкорення, поневолення власників справжнього ба­гатства, тобто продуктивних елементів суспільства, власниками нематеріальних активів — фінансовими магнатами.

Інституціоналістське пояснення дає Веблен також економічним кризам. Промисловий процес сам собою не породжує криз. Першопричину таких треба шукати у «психології бізнесу», яка охоплює рух цін, а згодом промисловий процес і споживання.

Панування техноструктури забезпечить ефективний і раціональний розподіл ресурсів, ефективне функціонування економіки, спрямованої на задоволення людських потреб. За цих умов виникнуть нові інститути, нові інстинкти. Веблен став основоположником індустріально-технологічної концепції, яка набрала розвитку у пра­цях неоінституціоналістів. Отже, майбутнє суспільство Веблен уявляє як панування «індустрії», керованої технократією. Веблен не дає конкретних рецептів побудови майбутнього суспільства. Він змальовує його таким, яким хотів би бачити. За допомогою інжене­рної революції Веблен намагався реформувати суспільство. Це була безумовно утопічна ідея. Виступивши як глибокий критик капіталі­зму, він, проте, не бачив йому альтернативи, а тому не випадково писав, що найближчим часом, очевидно, буде посилюватися «прин­цип бізнесу».

Соціально-правовий інституціоналізм. Джон Роджерс Коммонс (1862—1945).

підприємцями, а загальним принципом регулювання ними економіч­ного життя, тобто «торжеством колективного розуму» над індивіду- альним. Інакше кажучи, Коммонс розглядає вартість як очікуване право на майбутні блага й послуги.

«Інституціональна економіка» в Коммонса — це економіка «ре­гульованого капіталізму», «адміністративного капіталізму», або, як він інколи висловлювався, «розумного капіталізму». Ці характерис­тики зв'язані з визначенням ролі держави в капіталістичному су­спільстві. Держава має забезпечити управління розвитком капіталіс­тичної економіки, регулювати конфлікти не лише між окремими ка­піталістами, а й між капіталістами і робітниками.

Хоч Коммонс у молоді роки і набув репутації радикала, насправ­ді він не домагався зміни капіталістичних відносин. Він прагнув лише «розумного», правового вирішення суперечностей, конфліктів у суспільстві. Він опинився, як писав американський дослідник еко­номічної думки Селігмен, у полоні американського прагматичного міфу, згідно з яким людський розум здатний вирішити всі актуальні проблеми, коли тільки спрямувати його на правильний шлях.

Кон'юнктурно-статистичний інституціоналізм. Уеслі Клер Мітчелл (1874—1948).

Грошова економіка, безумовно, має недоліки, їй притаманні су­перечності, але вона, за словами Мітчелла, — найліпша форма організації суспільства, оскільки забезпечує потреби бізнесу, здійснює облік і є знаряддям установлення взаємодії і співробітництва в су­спільстві.

Як інституціоналіст Мітчелл підкреслює й інший бік пробле­ми — соціальний, котрий розглядає як звичку одержувати й витра­чати гроші. Цю звичку він називає рушієм економіки, яка визначає характер сучасних інститутів. Завдання економічної теорії полягає в тім, щоб вивчити взаємозв'язок між інститутами грошового госпо­дарства й поведінкою людей.

Інституціоналізм Мітчелла був емпіричним дослідженням сучас­ності. Широко використовуючи фактичний матеріал, статистику, він хотів не лише дати картину сучасного йому економічного розвитку, а й сподівався вирішити суперечності капіталізму. Особливу увагу він приділив аналізу циклічних коливань. Проблемою циклів займа­лась гарвардська школа кон'юнктурознавства і, зокрема, очолюване Мітчеллом Національне бюро економічних досліджень. В основу програми досліджень було покладено працю самого Мітчелла «Еко­номічні цикли», яку він опублікував 1913р. і (з доповненнями) 1927р. 1946р. було опубліковано книгу «Виміри економічних цик­лів», написану Мітчеллом разом з учнем і співробітником — Арту-ром Ф. Барнсом, а 1951 р. (посмертно) — працю «Що відбувається під час економічних циклів».

Відтак можна сказати, що Мітчелл застосовує технологічний підхід до аналізу закономірностей суспільного розвитку. У цілому погляди Мітчелла були позитивно оцінені економістами й соціоло­гами. Проте його критикували за описовий характер досліджень і брак теоретичного аналізу.

Погляди економістів, що були розглянуті, належать до раннього, або як його називають «чистого інституціоналізму»², розквіт якого припадає на 20—30-ті роки XX ст. Економічна криза 1929—1933 рр. породила кризу неокласицизму, а інституціоналісти виступили в ро­лі опозиції цьому напряму. Проекти реформ, що їх пропонували ін­ституціоналісти, позначились на економічній політиці «Нового кур­су» Ф. Рузвельта.

85. Визначте відмінності у розумінні ролі держави в теоретичних розробках представників німецького ордолібералізму та кейнсіанства.

Німецький ордолібералізм — школа неолібералізму в Німеччині, що розвивалася на базі Фрайбурзького університету. «Ордо» — поняття, що означає «порядок» еко­номічної системи, «природний устрій» вільного ринкового господарства.

Зміст ордоліберального вчення вичерпується тим, що держава в основному обмежується формуванням економічного ладу, тоді як хід господарського процесу і його регулювання (так звана політика процесу) відбувається спонтанно.

Державний вплив на господарський процес ордоліберали допускали, в традиціях ліберальної думки, тільки у виключних випадках, пов´язаних з дією екзогенних чинників. Таку позицію відображає відоме гасло ордолібералізму: "Державному плануванню господарських форм — так, державному плануванню і регулюванню господарського процесу — ні!". Як бачимо, свою назву ордолібералізм виправдовує повністю, адже "ордо" означає "устрій", "лад", а визначена таким чином політика ладу означає не що інше, як запровадження потужного інституційного регулювання.

Принцип індивідуальної свободи: економічний лад має відповідати ідеалам свободи й гідності людини, реалізація яких забезпечується існуванням приватної власності та господарської незалежності економічних суб´єктів.

Принцип сильної держави: держава не втручається у господарські процеси, а лише створює необхідні правові умови для їх безперешкодного руху. Економічний лад не є раз і назавжди усталеним: це — "законодавчо встановлений лад", для виникнення, підтримки і подальшого розвитку якого необхідна сильна держава.

Принцип системності в економічній політиці: економічна політика має відповідати концепції економічного розвитку, орієнтуватися на ієрархію політичних цілей, щоб не перетворитися на "політику експериментів" — намагання долати проблеми, причиною яких є постійне втручання держави.

До регулюючих принципів політики конкурентного ладу, які регламентують вплив державних інституцій на умови перебігу й результати господарчих процесів та стимулюють конкуренцію, належать:

-антимонопольно політика;

-Політика перерозподілу;

-соціальна;

-екологічна політика.

Кейнсіанство — один із провідних напрямів економічної думки ХХ ст., в основі яко­го лежить вчення англійського економіста Дж. М. Кейнса про необхідність дер­жавного регулювання економіки шляхом широкого використання фіскальної, грошово-кредитної політики, стимулювання сукупного попиту та інших чинників впливу на ринковий механізм з метою забезпечення макроекономічного зростан­ня та рівноваги; макроекономічна теорія, що визначає фактори ринкової неста­більності та напрями державного регулювання економіки.

Згідно з вченнями кейнсіанців, без активного втручання держави в розвиток соціально-економічних процесів, без суттєвого розширення функцій держави капіталізм неспроможний існувати.

Предметом дослідження Кейнса була економічна система капіталізму загалом, закони її функціонування, насамперед з'ясування комплексу методів активного впливу держави на процес відтворення суспільного капіталу в масштабі всієї національної економіки. З метою обґрунтування своїх висновків щодо ролі держави він комплексно проаналізував її вплив на розвиток макроекономіки.

Головним інструментом економічної політики держави для управління сукупним попитом є, за Кейнсом, державний бюджет, у тому числі збільшення витрат самої держави. При цьому він наголошував на доцільності широкої соціалізації інвестицій з метою наближення до повної зайнятості. Оскільки основна частка доходів державного бюджету акумулюється за допомогою податків, то вони, впливаючи на виробництво національного доходу, рівень зайнятості, величину прибутків тощо, зменшують величину сукупного попиту, а отже, значною мірою виконують функцію заощадження. Протилежну роль відіграють державні витрати. Тому економічна політика держави повинна спрямовуватися на регулювання різниці між доходами і витратами бюджету залежно від конкретних умов, що дає змогу підтримувати баланс між нагромадженням і використовуваним у процесі виробництва капіталом, забезпечувати рівновагу в економіці. Так, під час економічної кризи держава повинна скорочувати податки та збільшувати державні витрати навіть за рахунок зростання державного дефіциту, посилюючи додатковий попит. За економічного зростання держава, навпаки, має збільшувати податки і обмежувати витрати. Дж. Кейнс недооцінював також можливість виникнення і неконтрольованого розвитку інфляційних процесів в економіці, абстрагувався від панування монополій. Проте маніпулювання державним бюджетом сприяє надмірному зростанню грошового попиту, а отже — посиленню інфляції.

Отже, на відміну від ордолібералістів, кейнсіанці вбачали необхідність активного регулювання економіки державою, без державного втручання капіталізм неспроможний існувати.

86.Зміни в ринковому господарстві на етапі державно-монополіст розвитку та їх відображення в теоріях конкуренції Е.Чемберліна, Дж. Робінсон, Й. Шумпетера.

На зламі XIX—XX століть під впливом монополізації суттє­вих деформацій зазнали конкурентні відносини, що призвело до серйозних соціально-екон потрясінь (банкрутства слаб­ких підприємств, безробіття, зубожіння робітників і сільського населення тощо). Крім того, посилення монополізації виробницт­ва зміцнило політичну владу монополістичної буржуазії, яка й надалі прагнула проводити олігархічну політику.

Розкрити цю нову якість ринкової господарської системи, що входила у суперечність із панівною неокласичною доктриною, спробували майже одночасно і незалежно один від одного провідні економісти XX ст. Дж. Робінсон та Е. Чемберлін. Зокрема, Дж. Робінсон у праці «Економічна теорія недосконалої конку­ренції» (1933) спростовує існування вільної(досконалої) конку­ренції як механізму, що забезпечує економічну рівновагу.

Одним із найважливіших питань ринкової політики монополі­стичних компаній Дж. Робінсон вважає можливість використання ціни як інструменту впливу на попит і регулювання збуту шля­хом «дискримінації в цінах», тобто сегментування ринку з огляду на різну еластичність попиту за ціною в різних категоріях спожи­вачів. У результаті своїх досліджень вона доходить висновку, що можливість цінового маневрування підриває основні постулати класичної теорії: незалежність ціноутворення, ототожнення рів­новаги попиту і пропозиції з оптим використанням ресур­сів тощо.

У цьому її позиція принципово відрізняється від позиції Е. Чемберліна, який вважав, що саме механізм монополістичної конкуренції найліпше забезпечує інтереси економічного добро­буту підприємців, фірми та держави. Вчений у своїй головній праці «Теорія монополістичної конкуренції» (1933) аналізував структуру ринку, що поєднує елементи конкуренції (вільний до­ступ на ринок, велика кількість фірм тощо) з елементами моно­полії (споживачі віддають перевагу деяким продуктам, за які згод­ні платити навіть завищену ціну). На думку Е. Чемберліна, мо­нопольне становище на ринку досягається за рахунок диференці­ації продукту, під якою він розумів різні властивості товару, умо­ви його реалізації й доведення продукту до споживача. Тобто ри­нок будь-якого виробника за умов монополістичної конкуренції визначається трьома чинниками: ціною продукту, його особливо­стями та витратами зі збуту.

У теорії Е. Чемберліна конкуренція і монополія існують по­ряд. На відміну від позиції Дж. Робінсон, яка аналізувала процес становлення монополій на основі високого рівня концентрації виробництва і капіталу, Е. Чемберлін серед причин виникнення монополій називав поза виробничі чинники, зокрема унікальні особливості підприємства, репутацію фірми, виготовлення товарів-субститутів, рекламу тощо. Учений визнавав, що утворення монополій супроводжується підвищенням цін, безробіттям, змен­шенням випуску товарів і незавантаженими виробничими потуж­ностями, але при цьому не вважав, що монополісти мають нести відповідальність за таку економічну ситуацію.

На думку Шумпетера, досконала конкуренція для суспільства — це стимул для мінімізації витрат і максим наближення оплати праці до її граничної продуктивності. Для підприємця — це стимул для мінімізації витрат і максимізації прибутку. Тобто прибу-ток є результатом підприємницької активності за інших однако-вих умов. Його зростання стає самоціллю виробництва. Шумпетер називає таку екон ситуацію і такий прибуток статичними, а конкурентну боротьбу неефективною, оскільки за цих умов не можна гарантувати, що виробництво й справді досягне якісно нового рівня.

Ефективна конкуренція, за Шумпетером, можлива тільки за умов екон динаміки. Цей стан забезпечується якісно новим рівнем виробництва, що базується на безперервному запроваджуванні нововведень, новаторстві на всіх рівнях — технологічному, управління й організації виробництва, якості продукту, освоєння нових ринків збуту, сировини.

87. Становлення світового господарства. Концепції Імперіалізму як відображення зовнішньополітичної політики країн Західної Європи.

Перша промислова революція підготувала екон перед­умови для здійснення другої технологічної революції (1870—1918) B нових істори умовах, які позначилися подальшим розвитком ринкового господарства в період монополіст. конкуренції.

У 1873 p. відбулася світова екон криза, яка була наслід­ком циклічного розвитку капіталіст економіки в умовах віль­ної конкуренції. Криза співпала з початком другої наук-технологічної революції, що позначилася значними від­криттями в галузі науки й техніки.

Збільшення обсягів виробництва товарів, зростання міст, освоєння корисних копалин у колоніях призвело до розвитку та вдосконалення транспорту. Швидкими темпами зростає довжина залізниць,будуються нові величезні канали— Суецький та Па­намський, почалась електрифікація залізниць.

Упровадження у всі сфери людського життя досягнень другої технологічної революції суттєво вплинуло на світове промислове виробництво. Так, лише з 1870 по 1900 pp. обсяги продукції збіль­шилися в три рази.

Унаслідок технічних зрушень прискореними темпами розви­вається важка промисловість, яка випереджає легку, а також сіль­ське господарство.

У сільському господарстві відбувається подальший розвиток фермерства, зростає його товарність та кардинально поліпшуєть­ся механізація.

Продовжується освітня революція, яка розпочалася в середині XIX ст. У кінці XIX ст. країни особливий наголос зробили на розвитку середньої та вищої освітй, особливо технічної, щоб за­довольнити потреби промисловості у кваліфікованих кадрах.

Технічний прогрес наприкінці XIX — на початку XX ст. актив­но вплинув на процес розширення виробництва, застосування нової техніки, збіль­шення розмірів промислових підприємств і централізації капіталу та виникнення монополій.

У такій ринковій системі монополії набувають форми карте­лів, синдикатів, трестів та концернів, з виробництва, збуту та ке­рування підприємствами.

У провідних країнах Зах Європи та США посилюється, вплив держави на економіку та утвор державно-монополістичний капіталізм.

На рубежі XIX—XX ст. в економічній літературі для опису змін, що відбувалися, дедалі частіше почали вживаться термін «імперіалізм», переважно у значенні експансіоністської зовнішньо політичної діяльності капіталіст держав. На початку століття з'являються перші теорії імперіалізму як нової стадії розвитку суспільства. Найпоширенішими підходами до аналізу імперіалізму були економічний та політичний.

Засновником екон інтерпретації імперіалізму вважа­ють англ ліберального економіста Дж. Гобсона. У 1902 р. в праці «Імперіалізм» він висловив думку, що в основі новітніх тенденцій розвитку суспільства лежать фінансові інтере­си класу капіталістів, що є «керуючим імперського двигуна». Створюється сталий надлишок капіталу у виробництві, що не може бути реалізований у країні через малу місткість внутріш­нього ринку, перешкоди, що виникають під час розподілу капіта­лу, а також інвестиційні ускладнення. Це обмежує можливості великих фірм, які до того ж намагаються уникнути значних ризи­ків і загрози надвиробництва. Це спонукає фінансову буржуазію шукати нові інвестиційні можливості за кордоном. Однак за ме­жами своїх країн монополії стикаються з іншими конкурентами. Для усунення конкурентів з ринку фінансова олігархія викори­стовує власні держави, підштовхуючи їх на імперіалістичні аван тюри і створюючи загрозу війни. Це був економічний стрижень імперіалізму, але без ризику, агресії, проявів расизму, націоналізму, на думку Гобсона, імперіалізм був би неможливий. Він вважав, що імпер-м створює великі витрати для екон розвитку, що призводить до війни.

Екон інтерпретацію імперіалізму розвивали також Р. Гільфердинг («Фінансовий капітал»), В. 1. Ленін («Імперіалізм, як найвища стадія капіталізму») та ін.

Прихильники неекономічного підходу до аналізу імперіалізму (лідери II Інтернаціоналу К. Каутський, Р. Люксембург, українсь­кий дослідник П. Мигулін та ін.) намагалися обґрунтувати тезу, згідно з якою імперіалізм не є прямим породженням капіталізму.

У такому висвітленні найвідомішою є праця Й. Шумпетера «Соціологія імперіалізму» (1919), в якій німецький учений з по­зицій соціал-дарвінізму обстоював думку, що саме природа лю­дини (а не суспільство) призводить до неминучості виникнення війни, й у цьому Й. Шумпетер бачив «нормальність» перебігу су­спільних подій. По-перше, він вважав, що клас воїнів є традицій­ною структурою суспільства, яке віддає «воїнам» свої цінності та прагнення. По-друге, монополії є викривленням природи капіта­лізму і породженням вспадкованої від феодального порядку систе­ми протекціонізму й тарифів. По-третє, імперіалізм з'являється через наявність егоїзму фінансової олігархії.

Отже, імперіалізм, на його думку, не є нормальним розвитком капіталізму, а являє собою результат випадкового поєднання мі­літаризму, монополії та фінансової олігархії. У разі усунення двох останніх шляхом проведення реформ і за умов вільної рин­кової економіки капіталізм вийде на магістральний шлях свого розвитку.

 

 

88. Порівняйте провідні напрями економічної думки (50-80-ті роки ХХ ст.).

У період 1950—1980-х років суспільства Західної цивілізації зазнають значних змін, зумовлених на­самперед небаченими темпами економічного зрос­тання (50—60-ті роки), плоди якого вможливили розбудову суспільств добробуту, реалізацію ідеї людиноцентризму.

Розвиток економічної думки у 1950—1980-х роках умовно можна роз­межовувати на два періоди:

• середина 1940-х — середина 1970-х років (домінування кейнсіанства (неокейнсіанства);

• середина 1970-х — 1980-ті роки (неокласичне відродження (неоконсер­ватизм) та посилення впливу неоінституціоналізму).

У перший період плідними стають наукові дослідження, пов’язані з про­блематикою економічного зростання. Упродовж 1950—1970-х років вони становлять центральну вісь економічної думки та основних напрямів еконо­мічної теорії. Насамперед це стосується неокейнсіанства, яке стає продов­женням ортодоксального кейнсіанства — теоретичного підґрунтя державно­го регулювання ринкової економіки. Після Другої світової війни послідовники Кейнса — Р. Харрод (1900—1978), О. Домар (1914—1997), Е. Хансен (1887—1975) запропонували теорію антициклічногорегулювання економіки з урахуванням фактору динаміки. Головне завдання неокейнсіанці вбачали у створенні моделі стабільного економічного зростання, що відпо­відало прагненням ділових кіл та й усього населення (уникнення довоєнного масового безробіття й низьких стандартів життя). Динамічний економічний розвиток також мав передбачати реальну перспективу конкурентного співіс­нування із низкою соціалістичних країн, які у другій половині 1940-х років утворили сталу систему. Досягнення економічного зростання за рахунок ак­тивного державного стимулювання приватних інвестицій, а також до­тримання ідеї державного контролю заради повної зайнятості — це ті неокейнсіанські рецепти, які переважно використовували, в англосаксон­ських країнах (Велика Британія, Канада, Австралія), а також в Японії і США. Утім, від середини 1970-х років кейнсіанство втрачає впливові пози­ції в теоретичній і практичній площинах, а посткейнсіанцям довелося вести пошуки форм і методів захисту своїх позицій.

У дослідженнях умов і факторів економічного зростання в межах нео­класичного напряму відбувається перехід від застосування статичного підходу до динамічного. Британець Дж. Мід (1907—1995) робить важливий висновок стосовно того, що стале зростання буде досягнуто, якщо темп зростання капіталу дорівнюватиме зростанню національного доходу.

Неокласична модель зростання американця Р. Солоу (р.н. 1924) доводила, що вища норма заощаджень забезпечує вищу капіталоозброєність працівника, а отже, і вищий темп збалансованого зростання. При цьому зазначалося, що зростання не має бути самоціллю, оскільки збільшення норми заощадження обмежує споживання. Вже на початку 60-х років ХХ ст. Дж. Мід, а разом із ним М. Алле (р.н. 1911) та Дж. Робінсон (1903—1983) узгоджують власні ідеї із так званим золотим правилом нагромадження капіталу, сформульованим американським економістом Е. Фелпсом (р. н. 1933). За фелпсівським «золо­тим правилом» критерієм визначення норми заощаджень має бути максиміза- ція добробуту суспільства, тобто якнайбільше споживання.

У другій половині ХХ ст. подальшого розвитку набуває інститут приват­ної власності, на думку представника неоліберального напряму Л. Мізеса (1881—1973) — «необхідний реквізит цивілізації і матеріального добробу­ту», та «найважливіша гарантія свободи» на переконання Ф. Хайєка (1899—1992).

В економічній думці найпоширенішою стає американська теорія НТР, сформована переважно завдяки ідеям послідовного представника системно­го підходу П. Друкера (1909—2005). Цей американський вчений визначив принципові відмінності нового, повоєнного виробництва, яке розвивається, на його думку, не так за рахунок нових інвестицій, як за рахунок нових знань про саму працю (її організацію), а також за рахунок нових спеціалістів — промислових інженерів, які застосовують ці знання.

Помітною тенденцією розвитку Західної цивілізації у другій половині ХХ ст. було посилення монополізації. Масовим стало виникнення трансна­ціональних корпорацій (ТНК) — основних осередків інтернаціоналізації господарських зв’язків — із одночасним посиленням впливу фінансово­го капіталу. ТНК, як міжнародна монополія, красномовно демонструє пере­ростання капіталом і виробництвом національних меж. Уже до 1970-х ро­ків у світі налічувалося близько ста тисяч ТНК. Противагою цим процесам стає зростання економічної ролі держави.

Головною метою корпорації як основної форми господарства другої по­ловини ХХ ст. стає забезпечення виробництва товарів для світового ринку з якнайменшими витратами для отримання максимального прибутку. Ця ме­та досягається переважно завдяки найефективніше розташованому виробни­цтву або шляхом мінімального оподаткування.

Упродовж другого періоду розвитку економічної думки (середина 1970-х-1980-ті роки) відбувається перегрупування основних її напрямів: втрата кейнсіанством перших позицій і актуалізація неокласики у вигляді економі­чного неоконсерватизму. Зміни, що відбулися в економічному розвитку провідних країн Заходу, по-новому поставили старе питання стосовно оп­тимального співвідношення державного регулювання та стихійних ринкових сил. Серцевиною неоконсерватизму стає монетаризм, який акцентує увагу на регулюванні економіки через сферу грошово-кредитного обігу. Теорія економіки пропозиції, а також теорія раціональних очікувань доповнюють структурну цілісність неоконсервативного напряму.

Подальший розвиток інституту власності у цей період позначився на ак­туалізації проблеми специфікації прав власності, поглибленні поділу пра­ці, що сприяло виникненню нових форм господарства — особливої категорії фірм, діяльність яких пов’язується із наданням трансакційних послуг. Основ­ними сферами функціонування таких фірм є: фінанси і операції з нерухоміс­тю; банківська справа і страхування; правові або юридичні послуги; оптова і роздрібна торгівля. Розроблена представниками неоінституціонального напряму Р. Коузом (р. н. 1910), А. Алчіаном (р. н. 1914) та ін., теорія прав власності (приватна сфера) акцентує увагу на виграші в добробуті, який за­безпечують правові інституції (судова система тощо).