Теорія Комунікативної дії

Основним предметом розгляду Габермаса є комунікативна дія. Вільна та відкрита комунікація – основа його поглядів та політична мета. Ми спочатку розглянемо суть теорії комунікативної дії та проаналізуємо її актуальність в межах сучасної теорії демократії.

Методологічною особливістю побудови теорії комунікативної дії є те, що автор поєднує емпіричні та трансцендентально-філософські засади. Габермас виходить з того, що соціально значущі норми піддаються емпіричному описові, однак, з іншого боку, їх не можна тлумачити як форму чистих максим стратегічних дій, з яких дедуктивно виводяться рішення. Оскільки емпірична взаємодія норм виражається через суб'єктивно мислимий сенс орієнтованих на норми індивідів, то соціальна теорія потребує емпіричного аналізу в трансцендентальній установці.

У такий спосіб Габермас “здійснює парадигмальний поворот у соціальній філософії від цілераціональної дії до комунікативної дії” [1, с. 90]. Між цілераціональною і комунікативною дією є кардинальна відмінність. Суб’єкт, що цілераціонально діє, зорієнтований на досягнення успіху, намагаючись змінити ситуацію в об'єктивному чи соціальному світі. Це досягається “шляхом перетворення об'єктів впливу (предметів чи людей) на засоби, які підкоряють (перетворюють) або якими маніпулюють (суб'єктами) в інтересах актора”.На цій підставі цілераціональну дію, локалізовану межами об’єктивного світу, Габермас називає інструментальною, а локалізовану соціальним світом – стратегічною. На противагу цьому, комунікативна дія спрямовується на досягнення порозуміння між суб’єктами в ситуації їхньої взаємодії. Порозуміння стає невід'ємним атрибутом мовлення. Отже, якщо цілераціональна дія виражає монологічну інтенцію, то комунікативна дія – інтерсуб’єктну.

Габермас виокремлює інструментальну та комунікативну дії. Втіленням інструментальної дії для Габермаса є сфера праці, оскільки тут дія грунтується на правилах, які в своїй основі мають емпіричний досвід. Під комунікативною дією Габермас розуміє взаємодію щонайменше двох індивідів, яка упорядковується відповідно до норм, які прийняли за основу всі сторони. Якщо інструментальна дія направлена на успіх, то комунікативна дія на взаємопорозуміння діючих індивідів, їх консенсус.

Слід відзначити, що у працях 1960-х років головними поняттями для Габермаса були інструментальна та комунікативна дія, тоді як в пізніший період діяльності Габермас виокремив такі чотири типи: стратегічна, нормо-регулювальна, експресивна та комунікативна дія. Стратегічна дія містить у собі інструментальну та стратегічну дію. Орієнтація на успіх, на використання засобів, які відповідають за досягнення цілей, залишилися її характеристиками, однак, на думку Габермаса, суто інструментальна дія відповідає підходу до людської діяльності, коли предметні, інструментальні та прагматичні критерії виходять на перший план, а соціальний контекст виноситься за його межі. Стратегічна дія в своєму вузькому значенні висуває в центр соціальну взаємодію людей, однак розглядає її в контексті ефективності дії, тоді як у комунікативній дії акцент робиться на спрямованості суб’єктів на пошук взаємопорозуміння, компромісу.

Ці типи дії Габермас вважає за доцільне розглядати в контексті раціональності:

- інструментальна раціональність – це рівень раціонального розв’язання технічних завдань залежний від емпіричного знання;

- стратегічна раціональність – поступове розв’язання на користь тих чи тих можливостей вибору;

 

- нормативна раціональність – раціональне розв’язання практичних завдань в рамках моралі та визначених “правил гри”;

- раціональність “експресивної дії” – поняття раціональності визначається відповідно до типології дії.

На основі цієї типології можна сформулювати висновок, що характеристикою концепції раціональності Габермаса є включення та синтез ставлення особи до світу та до інших людей одночасно. А звідси Габермас робить висновок, що поняття комунікативної дії потребує, щоб дійових осіб розглядали як суб’єктів, що “говорять і слухають”одночасно. Тому ставлення окремих суб’єктів до світу завжди опосередковане через можливість комунікації з іншими людьми.

Сумуючи основні підходи теорії комунікативної раціональності Габермаса, можна виокремити низку положень:

1) опираючись на концепцію раціоналізації, Габермас здійснює десубстанціалізацію та деміфологізацію розуму;

2) подолання суб’єктивістської тенденції трансцедентальної філософії;

3) свою мету Габермас бачить у переплетенні «діяльнісного» підходу, в дослідженні розуму як конкретної раціональності дії, у вивченні інтерсуб’єктивних, комунікативних вимірах дії.

Комунікативна дія як символічно опосередкована інтеракція, по-перше, задає систему відліку для описання і розуміння дійсності, для конституювання її як предмета пізнання, по-друге, комунікативна дія – це конкретно-історичний процес виробництва соціальної реальності. “Критична рефлексія, включена в комунікативну дію, звільняє герменевтику від блокування з боку деформованої онтології, орієнтує науковця на звільнення особистості і соціуму від перешкод комунікації” [2]. Цей рефлективний досвід можна схарактеризувати як емансиповану практику. Вона орієнтує не тільки на усвідомлення передумов розуміння, а й на усвідомлення систематичних розривів комунікації.

Найефективніше комунікативна дія виявляється в дискурсі. Сьогодні чи не найуживанішим терміном є «дискурс» (від лат. discursus – міркування, аргумент, фр. Discors – мовлення). Етимологічно він пов’язаний зі сферою лінгвістики. Під дискурсом сьогодні розуміють в лінгвістиці зв’язний текст у контексті багатьох конституюючи та екстралінгвістичних чинників – соціокультурних, прагматичних, психологічних, тощо. Коротко кажучи, дискурс – це «занурений в життя текст».

Під дискурсом більшість теоретиків розуміють аргументативну комунікацію, що здійснюється за конкретними правилами. Причому трансцендентально-прагматичний інтерес до дискурсу відрізняється від герменевтичного. «Хоча там і там у центрі уваги знаходяться символічні структури комунікації, проте трансцендентальна прагматика, на відміну від герменевтики, зосереджується не на тлумаченні (експлікації) мовлення (дискурсу), а на виявленні глибинних символічних структур, тобто правил дискурсивного (комунікативного) процесу».

Якщо говорити про емансипуючу роль дискурсу, то, по-перше, він виступає засобом соціалізації, навчання та виховання, завдяки йому відбувається підвищення компетентності та інтерсуб’єктивності. По-друге, дискурс, як форма комунікації, втягує людей в дискусію, у рамках якої відбувається розуміння позиції інших, взаємна критика, прийняття чи неприйняття позиції іншого. По-третє, дискурс сприяє залученню суб’єктів до відтворення власної позиції, яка проходить не меншу перевірку, ніж ідеї прийняті в загальній дискусії. По-четверте, дискурс сприяє досягненню консенсусу на основі відкритості. Причому Габермас розуміє відкритість як «вияв звичних і тому часто анонімних очікувань, які визначають наші запитання та відповіді» [2]. Загалом дискурс у Габермаса набуває оригінального звучання – він означає здатність вільної спільноти обговорювати, критикувати соціальне буття.

Роль дискурсу як чинника емансипації, вважає Б. Марков, можна розкрити кількома стадіями, які проходять в процесі формування суспільних думок: 1) мова, як символічно опосередкована інтеракція, що забезпечує можливість формування свідомості Іншого; 2) пропозиціональна промова, основана на позиції спостерігача; 3) аргументований дискурс, в якому з’являється місце для реалізації етичного визнання Іншого як формальної умови комунікації. Перші дві стадії треба пов’язувати із розвитком рольових відносин.

Отже, соціальним технологіям, які спираються на цілераціональні критерії, Габермас протиставляє комунікацію та вільний дискурс громадськості, під час яких відбувається виявлення та подолання застарілих основ соціального буття. Він вважає, що якщо комунікація спрямована на тотожність, на інтерсуб’єктність, то вона потребує вдосконалення на основі діалектики цілого та окремого, індивідуального та позаіндивідуального.

 

Треба відзначити й те, що Габермас протиставляє комунікацію та ідеологію, яку він кваліфікує «не тільки як ілюзорну, але і як деформовану форму інтеграції» [2]. Перевага комунікації над ідеологією в тому, що вона передбачає процедуру рефлексії як засіб подолання деформації, та реконструкцію, яка повинна відкрити реальні причини примусу в діалозі.

Комунікація у Габермаса наділена моральним аспектом, відповідно виникає потреба наповнити цілераціональну дію мораллю. Як наслідок Габермас формулює етику дискурсу, яка «виправдовує зміст моралі одинакової поваги до кожного та солідарної відповідальності за кожного. Звичайно, передовсім вона виконує цю свою функцію, ідучи шляхом розумного реконструювання змістів моральної традиції, пригніченої в релігійних засадах своєї значущості».Отже, етика дискурсу має загальноетичний характер у рамках суспільства, що передбачає десакралізацію моралі та встановлення її в плюралістичні рамки, що повинно забезпечити залучення усіх громадян до комунікації – «етика дискурсу бачить моральний погляд утілений в інтерсуб’єктивній процедурі аргументації, яка спонукає учасників до ідеалізаційного подолання обмеженості своїх перспектив тлумачення».

Для підтвердження та розвитку етики дискурсу Габермас використовує поняття «коструктивне навчання», розроблене Піаже та Кольбергом. В результаті він формулює ключовий принцип етики дискурсу: «кожна норма повинна відповідати тій умові, щоб прямі та побічні дії, які працюватимуть для задоволення інтересів кожного окремого індивіда, могли без якого-небудь примусу бути прийняті всіма, кого вони стосуються» [2]. Сформований принцип містить три компоненти:

а) когнітивізм – передбачає розв’язання морально-етичних проблем через раціональне обговорення та аргументацію;

б) універсалізм – кожен учасник дискусії принципово здатний прийти до однакового з іншими судження щодо норм дії;

в) формалізм – елімінує ціннісні орієнтири, але залишає нормативні питання щодо справедливості, які можуть бути розв’язані в процесі дискусії.

Однак на цьому етапі дослідження надалі відкрите питання про переведення моральних обов’язків на соціальну дійсність. Тут Габермас стикається з проблемою тлумачення принципу універсальності. Для її розв’язання він використовує логічну реконструкцію правил дискурсу, виконану Р. Алексі: 1.1 – жоден учасник дискурсу не має права суперечити самому собі; 1.2 – кожен, хто приписує предикат F суб’єкта А повинен вживати F до іншого суб’єкта, який подібний до А у всіх відношеннях; 1.3 – різні особи, що беруть участь у дискурсі, не мають права застосовувати один і той самий вираз у різних значеннях.

Існують також певні процедурні правила досягнення взаєморозуміння, які водночас логічні та етичні: 2.1 – кожен учасник дискурсу має право говорити лише те, що він сам думає з того чи того питання; 2.2 – той, хто ставить на обговорення якесь висловлювання чи норму, які не є предметом дискусії, повинен навести для цього вагомі причини.

Щоб досягнути згоди комунікативний процес має відповідати таким умовам: 3.1 – кожен суб’єкт, який здатен здійснювати конкретну дію, має право на участь в дискурсі; 3.2 – а) кожен учасник аргументації має право проблематизувати будь-яке твердження; б) кожен має право висловлювати свої думки, побажання, потреби; в) кожен має право вводити в дискурс будь-яке твердження; 3.3 – не можна перешкоджати реалізації цих прав.

Ці норми незаперечні, якщо можна виявити їх трансцедентальний статус. Він доводиться тим, що кожний, хто вважає їх неправильними, потрапляє в «перформативну суперечність», тобто їх неможливо опротестувати не ввійшовши в дискусію.

Як загальні передумови Габермас виводить основне положення етики дискурсу: тільки ті норми мають право бути значимими, які мають схвалення у всіх особистостей, до яких вони мають стосунок як до учасників практичного дискурсу.

Габермас ідеалізував прагнення кожногоіндивіда до консенсусу, до аргументованого розв’язання проблем і, що на нашу думку найважливіше, прагнення кожного до такої дискусії, оскільки очевидна тенденція до інфантильності серед громадян через різноманітні причини. Однак Габермас не заперечує того, що він (подібно до Вебера) досліджує «чисті», ідеальні типи дії і перш за все комунікативну дію. Водночас він вважає, що комунікативній дії та комунікативній раціональності відповідають цілком реальні особливості, виміри взаємодії людей, оскільки взаєморозуміння, аргументація, консенсус – це не лише теоретичні поняття, це також невід’ємні елементи взаємодії людей.

 

У рамках представницької демократії шляхом виборів відбувається встановлення тотожності між органами влади та суспільством, яке їх обирає, відповідно втрата тотожності призводить до нових виборів. Однак спрямування на розв’язання актуальних проблем лише органів влади може призвести до конфліктів, оскільки кожен представник влади має за собою певний електорат, а комроміс завжди ґрунтується на певному відході від власних поглядів, відповідно представники влади прагнутимуть уникати діалогу і прагнути до утвердження власної позиції. За такої ситуації залучення суспільства до дискурсу – найрозумніша позиція, оскільки лише так можна провадити демократичну політику. Саме тому, на наш погляд, можна говорити про спорідненість демократичних ідей та комунікативної теорії Габермаса.

Отже, теорія комунікативної дії Ю. Габермаса дає змогу забезпечити розв’язання проблем загальносуспільного характеру через залучення громадян до дискурсу, у рамках якого створюються умови для вільного, неупередженого діалогу, що спрямований на досягнення консенсусу. Такий дискурс уможливлює плюралістичний підхід до проблем завдяки виокремленню морально-нормативних правил на загальноетичному, десакралізованому та деідеологізованому рівенях. Саме завдяки останньому твердженню можна говорити про можливість такої комунікації лише в країнах з високою політичною культурою та стабільною демократичною традицією, що в свою чергу свідчить про потребу демократичної традиції, яка є чинником забезпечення рівного доступу громадян до дискурсу на рівних умовах. Відповідно самоочевидним стає факт взаємозалежності демократії та вільного дискурсу, та їх спільної мети – ухвалення рішень із залученням думки Іншого. Це дає нам змогу говорити про їх теоретичну спорідненість. Однак і для країн, що перебувають на шляху становлення демократії зразка країн Заходу, зокрема і Україні, потрібно звернути увагу на цю концепцію, оскільки на її основі можна забезпечити розв’язання найактуальніших проблем на основі діалогу та компромісу. Лише в такому разі можна говорити про набуття певними рішеннями легітимного характеру.

 

Лінгвістичний підхід до політичного дискуру

Разновидности лингвистических теорий дискурса. Наиболее многочисленными являются работы, в которых дискурс трактуется с лингвистических позиций. Именно в лингвистике этот термин стал впервые применяться в качестве самостоятельной категории. Считается, что ввел его в научный лингвистический оборот бельгийский ученый Э. Бюиссанс в своей работе «Язык и дискурс», опубликованной в Брюсселе в 1943 г. В бинарную оппозицию язык/речь Бюиссанс включил третий член – дискурс, под которым подразумевался механизм перевода языка как знаковой системы в живую речь. В целом же в лингвистике вплоть до 1960-х гг. это понятие использовалось как синоним текста и речи.

Начиная с 1960-х гг. понятие «дискурс» становится крайне популярным не только в лингвистике, но и в большинстве гуманитарных наук. Связано это было с так называемым лингвистическим поворотом, который в значительной степени был спровоцирован распространением структуралистской методологии и появлением структурной лингвистики.

В основе структуралистской концепции языка лежала идея о том, что именно язык выступает универсальной матрицей, в которой зашифровано самое надежное знание о мире. Изучение структуры языка – ключ к изучению бытия человека и мира. Структуры языка в соответствии с новой методологической парадигмой стали рассматриваться уже не столько в качестве отражения и репрезентации реальности, сколько в качестве инструментария ее конструирования и трансформирования.

Первыми опытами лингво-структурного подхода к анализу дискурса стали работы французского исследователя Клода Леви-Стросса.

В фокусе исследований Леви-Стросса оказался дискурс первобытного мифа. Анализируя древние мифы с позиций структурного подхода, Леви-Стросс пришел к выводу, что дискурс мифа представляет собой открытую структуру, поскольку «мифические темы способны варьироваться до бесконечности». Этой особенностью мифологический дискурс структурно похож на дискурс музыкальных вариаций. И тот и другой порождают многочисленные версии виртуальной реальности, через которую преломляется и воспринимается действительность. «Музыка и мифология ставят человека лицом к лицу с виртуальными объектами, и действительностью обладает лишь их тень».2

Значительный вклад в разработку структурно-лингвистического подхода к изучению дискурса внесла французская школа дискурс-анализа. Данное направление представлено прежде всего работами Мишеля Пешо (Michel Pecheux) - «Автоматический анализ дискурса» (1969), «Прописные истины» (1975), «Дискурс – структура или событие?» (1988) и др.

Важным интеллектуальным истоком трактовки дискурса Пешо стала концепция идеологии как социокультурной структуры, определяющей место человека в обществе, разработанная марксистом-структуралистом Луи Альтюссером. Особенностью трактовки дискурса Пешо является соединение лингвистического и идеологического структурных подходов в дискурс-анализе конкретных текстов.

Дискурс, с точки зрения Пешо, – это точка, где встречаются язык и идеология, а дискурсивный анализ – это анализ идеологических аспектов использования языка и реализации в языке идеологии. Смыслы слов меняются в зависимости от классовых позиций в политической борьбе. Дискурсивный процесс рассматривается Пешо как часть идеологических классовых отношений.3 В лингвистических терминах дискурсивный процесс описывается им как система отношений парафраз (пересказываний), синонимии и метонимии с идеологическими символами.4 При этом идеологические структуры рассматриваются как связка между индивидуальными и универсальными (социальными) моментами в дискурсе.

Пешо была разработана модель автоматического анализа дискурса, в основу которой легла идея о неустранимом влиянии места, времени и социокультурного контекста на условия производства дискурса. Речь идет о формирующей дискурс социально-исторической ткани, о социокультурной заданности дискурса: не субъект как таковой является автором производимого им дискурса, а некая внесубъектная «матрица смыслов», которая автоматически управляет дискурсом субъекта, определяет способы производства дискурса. Данную матрицу Пешо обозначает термином «идеологическая формация». «Идеологические формации.., – отмечает Пешо,– определяют то, что может и должно быть сказано (в форме наставления, проповеди, памфлета, доклада, программы и т.д.) в соответствии с определенной позицией и при определенных обстоятельствах.5

Пешо предполагает, что люди занимают иллюзорную позицию, видя себя источниками дискурса. На самом деле дискурс, да и сами люди как субъекты дискурса, – лишь следствия идеологического позиционирования. Субъект дискурса есть не что иное, как производимый в ходе дискурсивной практики эффект субъектности – «l`effet-subject». Источники дискурса и процессы идеологического позиционирования скрыты от людей. Более того, дискурсивные конструкции, в рамках которых идеологически позиционируются люди, сами формируются под воздействием совокупности дискурсивных формаций, которые Пешо называет «интердискурсом».

Главной целью автоматического анализа дискурса выступает «несубъектный анализ эффектов смысла».

Действие предложенного Пешо метода автоматического анализа дискурса было продемонстрировано в 1973 г. в ходе эксперимента, в котором группе студентов предлагалось осмыслить и кратко передать содержание противоречивого и политически двусмысленного текста. Пятидесяти студентам, изучающим менеджмент, был предъявлен короткий отрывок одного политического доклада, в котором содержался анализ кризисной ситуации в стране. Текст был прочитан студентам дважды. Они также имели доступ к печатному виду текста. Их попросили составить полное и объективное резюме одержаниея текста из 10-ти строк. При этом одной половине их них намекнули, что текст, по-видимому, был составлен профсоюзными деятелями левого толка из Французской Демократической Конфедерации Труда, а другой половине намекнули, что источником может быть правое крыло в правительсве – голлисты и жискардисты. Студентам также было предложено самим высказать гипотезу относительно того, является ли источник текста политически «левым» или правым. Лишь меньшинство определило источник как «левый». Впоследствии студенты были поделены на две группы в соответствии со своей собственной политической позицией с целью четкого разделения парафраз (пересказов текста) на правые и левые. Эти два выделенных набора левых и правых парафраз могут быть рассмотрены как два образа одного и того же текста или как материализация идеологических и политических гипотез.

В этом эксперименте исследовались три неопределенности: 1) политическая неопределенность самого доклада; 2) неопределенность политических взглядов левых и правых весной 1973 г. во Франции; 3) классовая неопределенность технических менеджеров.

Левые и правые наборы парафраз сравнивались на основе синтаксического анализа комбинаторики следующих сюжетов: 1) причины кризиса, 2) политика экономической реорганицации, 3) политика в сфере потребления, 4) политика культурного развития.

Анализ показал, что в правых парафразах основные причины кризиса сводятся к объективным, естественным процессам, например к таким, как демографический взрыв, отсутствие сырья. В левых же парафразах в качестве главной причины кризиса называется проводимая правительством экономическая политика, которая привела к падению потребления.6

Творчество Пешо оказало серьезное влияние на современных представителей французской школы дискурс-анализа, среди которых следует назвать П.Серио, Э.П.Орланди, Ж.-Ж.Куртин, Д.Мальдидье.

Патрик Серио в своей вступительной статье к сборнику работ «Квадратура смысла. Французская школа анализа дискурса», опубликованной в русском переводе в 1999 г., выделяет восемь значений понятия «дискурс», которые фигурируют в исследованиях французской школы дискурс-анализа. «Термин дискурс,– отмечает автор, – получает множество применений. Он означает, в частности:

*эквивалент понятия «речь» в соссюровском смысле, т.е любое конкретное высказывание;

*единица, по размеру превосходящая фразу, высказывание в глобальном смысле; то, что является предметом исследования «грамматики текста», которая изучает последовательность отдельных высказываний;

*в рамках теорий высказывания или прагматики «дискурсом называют воздействие высказывания на его получателя и его вненсение в «высказывательную ситуацию» (что подразумевает субъекта высказывания, адресата, момент и определенное место высказывания);

*при специализации значения 3 «дискурс» обозначает беседу, рассматриваемую как основной тип высказывания;

*у Бенвениста «дискурсом» называется речь, присваиваемая говорящим, в противоположность «повествованию», которое разворачивается без эксплицитного вмешательства субъекта высказывания;

*иногда противопоставляются язык и дискурс (langue/discourse) как, с одной стороны, система мало дифференцированных виртуальных значимостей и, с другой, как диверсификация на поверхностном уровне, связанная с разнообразием употребления, присущих языковым единицам. Различается, таким образом, исследование элемента «в языке» и его исследование «в речи» как «дискурсе»;

*термин дискурс часто употребляется также для обозначения системы ограничений, которые накладываются на неограниченное число высказываний в силу определенной социальной или идеологической позиции. Так, когда речь идет о «феминистском дискурсе» или об «административном дискурсе», рассматривается не отдельный частный корпус, а определенный тип высказывания, который предполагается вообще присущим феминисткам или администрации;

*по традиции Анализ Дискурса определяет свой предмет исследования, разграничивая высказывание и дискурс.

Высказывание – это последовательность фраз, заключенных между двумя семантическими пробелами, двумя остановками в коммуникации; дискурс – это высказывание, рассматриваемое с точки зрения дискурсного механизма, который им управляет. Таким образом, взгляд на текст с позиции его структурирования в «языке» определяет данный текст как высказывание; лингвистическое исследование условий производства текста определяет его как «дискурс».

В современной отечественной лингвистики дискурс часто трактуется с позиций деятельностного подхода. При этом структурно дискурс рассматривается как единство текста и контекста, лингвистических и социокультурных компонентов. Типичным в этом плане является трактовка дискурса, данная В.В.Красных: «…Дискурс есть вербализованная речемыслительная деятельность, понимаемая как совокупность процесса и результата и обладающая как собственно лингвистическим, так и экстралингвистическими планами».

При рассмотрении дискурса с точки зрения результата он (дискурс) предстает как совокупность текстов, порожденных в процессе коммуникации. При анализе дискурса как процесса дискурс представляет собой вербализуемую («здесь и сейчас») речемыслительную деятельность. Дискурс имеет два плана – собственно лингвистический и лингво-когнитивный. Первый связан с языком, манифестирует себя в используемых языковых средствах и проявляется в совокупности порожденных текстов (дискурс как результат). Второй связан с языковым сознанием, обусловливает выбор языковых средств, влияет на порождение (и восприятие) текстов, проявляясь в контексте и пресуппозиции (дискурс как процесс)».

В.В. Красных обращает внимание на разнообразие трактовок дискурса в лингвистике, выделяя его узкое и широкое понимание: «Дискурс в узком понимании является проявлением речевой деятельности (наряду с текстоидами) в разговорно-бытовой речи и представляет собой обмен репликами без особого речевого замысла… Дискурс в широком понимании трактуется как проявление речедеятельностных возможностей отдельной языковой личности…, как система коммуникации…».

В лингвистике одним из важных методологических вопросов является вопрос о дифференциации и корреляции понятий «дискурс» и «текст».

В начале 70-х гг. при попытке дифференцировать понятия «текст» и «дискурс» была предложена следующая формула: дискурс – это текст плюс коммуникативная ситуация. Соответственно, текст трактовался как дискурс минус коммуникативная ситуация.10

Некоторые лингвисты трактуют дискурс как интерактивный, диалогический способ речевого взаимодействия, а текст – как преимущественно монологическую речь. Выделяются и другие критерии разграничения. «Во многих функционально ориентированных исследованиях, – отмечает М.Л. Макаров, – видна тенденция к противопоставлению дискурса и текста по ряду оппозитивных критериев: функциональность – структурность, процесс – продукт, динамичность – статичность и актуальность – виртуальность. Соответственно различаются структурный текст-как-продукт и функциональный дискурс-как-процесс».11

Е.И. Шейгал выделяет следующие варианты соотношения данных категорий в лингвистических исследованиях:

текст рассматривается как «словесная запись», а дискурс – как речь, погруженная в жизнь, как язык живого общения;

дискурс представляется как явление деятельностное, процессуальное, связанное с речевым производством, а текст – как готовый продукт, результат речепроизводства, имеющий завершенную форму;

дискурс и текст связаны отношением реализации: дискурс находит свое выражение в тексте; дискурс трактуется как речевое событие, в ходе которого творится текст в качестве ментального конструкта;

дискурс ассоциируется только с устной речью, а текст – с письменной ее формой

термин «дискурс» выступает родовым понятием по отношению к видовым понятиям «речь» и «текст»; дискурс объединяет все параметры, свойственные и речи и тексту (речь связана со звучащей субстанцией, бывает спонтанной, ненормативной, текст же отличается графической репрезентацией языкового материала, текст подгововлен, нормативен);

дискурс трактуется как коммуникативное событие, заключающееся во взаимодействии участников коммуникации посредством вербальных текстов и других знаковых комплексов в определенных контекстах общения; данный подход можно представить в виде следующей формулы: «дискурс = текст + интерактивность + ситуативный контекст + культурный контекст”.12

Ряд исследователей считает, что отношения между дискурсом и текстом носят опосредованный характер. Так, по мнению австралийского специалиста в области дискурс-анализа Гюнтера Кресса, дискурс имеет социальное происхождение, а текст – лингвистическое. Дискурс - это способ говорения, обусловленный социальными институтами и социальными отношениями. Именно эта социальная основа подчеркивается в таких выражениях как «юридический дискурс», «медицинских дискурс», «расистский дискурс», «сексистский дискурс». Особенности того или иного дискурса находят выражение в лингвистической форме. В свою очередь лингвистическая форма, представленная в тексте, репрезентирует специфические аспекты дискурса.

Кроме лингвистической формы, считает Кресс, роль посредника между социально детерминированным дискурсом и текстом выполняет такое образование как жанр. Жанры рождаются, чтобы обеспечить оформление и выражение определенного дискурса. Например, до середины Х1Х века в газетах не существовало такого жанра как «передовая статья». Его появление было обусловлено потребностью оформления нового дискурса. Жанр обладает модальным эффектом, который касается манеры прочтения текста. Так, выражение сексистского дискурса в жанре передовицы будет иметь иную модальность, чем в коротком рассказе.

Любой отдельно взятый текст, отмечает Кресс, может быть результатом множества дискурсов, часто противоречивых, поскольку текст редко бывает цельным с точки зрения лингвистических особенностей, которые он содержит, или дискурсов, которые он выражает.

В настоящее время в лингвистике дискурс чаще всего рассматривается как родовое понятие по отношению к понятиям «речь», «речевой акт», «риторика», «текст», «диалог», «разговор», «интеракция», «контекст».

В итоге в современной лингвистике дискурс стал трактоваться как речевое взаимодействие, в процессе которого смыкаются социально-ролевые, социокультурные, психологические, когнитивные и коммуникативные моменты.

Лингвистический дискурс-анализ получил широкое распространение в постсоветской России. В 90-е гг. ХХ века отечественная лингвистика признала научную правомерность дискурс-анализа и начала активные исследования языка и языковой культуры с позиций дискурсной парадигмы.

Решающую роль в формировании лингвистических теорий дискурса сыграло широкое внедрение коммуникативного подхода в лингвистические исследования, в результате чего повилось направление под названием «коммуникативная лингвистика».14

Коммуникация в лингвистических исследованиях дискурса рассматривалась как интеракция, в процессе которой происходит трансляция, внушение и интерпретация культурных смыслов, влияние друг на друга учатников коммуникации посредством языковых форм.

Ключевыми понятиями лингвистического дискурс-анализа являются «тема дискурса», «контекст дискурса», «фрейм», «сценарный фрейм», «дискурсивный акт», «репликовый шаг», «дискурсивно-ролевой обмен», «коммуникативная стратегия».

В лингвистическом дискурс-анализе при исследовании дискурсивных актов принимаются во внимание следующие коммуникативные функции языка как вербальной знаковой системы:

когнитивная – использование языка для создания концептуальной модели мира, позиционирования и идентификации объектов и феноменов реальности, описания событий и фактов;

побудительная – функция активизации адресата;

статусно-ролевая – указание посредством лингвистических форм на социальный статус, характер социальной дистанции и ролевые характистики участников коммуникации;

эмотивная – вербальные способы выражение эмоций участниками коммуникации, создание определенной эмициональной атмосферы общения;

персуазивная - функция убеждения, внушения и заражения;

метадискурсная – объяснение, дешифровка и интерпретация смыслового содержания сообщений;

фатическая – установление и поддержание контактов;риторическая – использование образно-выразительных средств, фигур и приемов речи, привлекающих внимание аудитории, стимулирующих процесс понимания;

репрезентационная – вербальные способы представления и продвижения определенных идей, концептов, взглядов, мнений, позиций, образов, имиджей и т.д.;

композиционная - организация в определенный порядок, построение в ту или иную последовательность и конфигурацию смысловых единиц текста и речи (дискурсивный синтаксис).15

Одним из новейших направлений в лингвистическом дискурс-анализе является лингвосинергетическая теория дискурса. При раскрытии основных идей и положений, разрабатываемых данным направлением, мы будем обращаться к работе В.Г. Борботько.

Боротько В.Г., рассматривая дискурс как коммуникативную интеракции, подчеркивает взаимоусиливающий характер двух основных фаз речевого действия – подготовительной фазы или профазы (высказывание, содержащее установку на обсуждение определенной темы, сигнал, команда) и исполнительной фазы или эпифазы (вербальные резонансы, в которых заданная тема получает свое смысловое развертывание – ответные реплики, фразы, исполнения команд).

Взаимосвяь профазы и эпифазы представлена как взаимодействие энергетических зарядов. Заряд профазы есть проекция прошлого в настоящем (ретроспекция). Заряд эпифазы - проекция будущего (перспектива), представляющая собой суггестивную ориентацию. «Всякое речевое действие, простое или комплексное имеет свое семантическое основание (предысторию) и семантическое продолжение. Оно имеет двунаправленный энергетический заряд, или потенциал, действуя референтно, или эвокативно, вызывая некоторое представление о том, чем оно обусловлено, и эфферентно, или суггестивно, индуцируя некоторое предвосхищение того, что оно может повлечь». К примеру, глагол «войти» эвокативно указывает на нахождение субъекта вне помещения, а суггестивно – внутри, а глагол «выйти» эвокативно указывает на нахождение внутри, а суггестивно – вовне.16

Дискурс в его лингвосинергетической модели представляется как нелинейная связь профазы и эпифазы, как их разветвление. Структура дискурса рассматривается как фрактальная, телескопическая, организованная «по принципу вложенности одних компонентов в другие».17

«Само слово «дискурс» (фр. discours от лат. discursus), – отмечает Борботько, – этимологически означает `разбегание, развертывание, противопоставление. На общей линейной основе, соответствующей линейности речевого канала, создается расходящийся дискурсивный узел. При многократном расщеплении фазовой траектории, каждый полученный сегмент является фазой в составе более крупного сегмента (синтагмы), что в итоге дает фракта