Студопедия — Административная ответственность как вид административного принуждения. Применение административной ответственности, ее цели, принципы и последствия.
Студопедия Главная Случайная страница Обратная связь

Разделы: Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Административная ответственность как вид административного принуждения. Применение административной ответственности, ее цели, принципы и последствия.






державного управління слід вважати підпорядковані об'єктам органи виконавчої влади, сектори державного управління, галузі промисловості, державні установи, організації і підприємства, підвідомчі органам виконавчої влади.

Управлінські відносини –це відносини людей стосовно здійсненняфункцій управління. Державно-управлінські відносини - це особливий вид суспільних відносин, які виникають у процесі державного управління, діяльності свідомо-вольового та організаційного характеру.

Основними специфічними рисами державного управління,які даютьзмогу краще зрозуміти його зміст та розкрити сутність, є такі:

• державне управління завжди є певною організуючою діяльністю, у результаті якої виникають конкретні, управлінські за своїм змістом відносини;

• необхідною умовою виникнення управлінських відносин є наявність суб'єкта управління,тобто органу державної влади,органу місцевогосамоврядування чи посадової особи, які наділені владними повноваженнями зі здійснення державного управління;

тип відносин,які виникають між суб'єктом та об'єктами державногоуправління, є завжди державно-владним, причому державно-владними повноваженнями наділено завжди одну сторону — суб'єкта управління, а на долю об'єктів управління залишається виконання наказів, розпоряджень та інших нормативних документів, що надходять від суб'єкта;

• організуюча діяльність державно-владного типу полягає у виконанні та розпорядництві щодо вимог законів, тобто є підзаконною, ґрунтується на чинному законодавстві;

• державне управління здійснюється у правовому полі чинного законодавства, а отже, у випадку порушення останнього настає юридична відповідальність;

жоден орган державної влади не визначає самостійно основні цілі свого існування і діяльності. Ці цілі встановлюються для органу«зовні»,зазвичай правовими приписами, виданими органами вищого організаційно-правового статусу;

• специфіку діяльності органів державної влади становить можливість забезпечити підлеглість шляхом застосування державного примусу;

• державному управлінню притаманна організаційна єдність за одночасного охоплення великої кількості спеціальних проблем;

«продукція» органу державної влади має особливий характер,щозумовлює складність визначення продуктивності та ефективності його роботи. Якщо для приватного сектору прибуток є основним мірилом успіху, то орган державної влади за відсутності мотиву прибутку не має чіткого вичерпного мірила чи стандарту, за яким можна судити про результати його діяльності;

• державні процеси вимагають прозорості та більшої відкритості при ухваленні рішень і припускають істотніше втручання й увагу з боку громадськості, тоді як процеси ухвалення рішень у приватному управлінні менше відкриті для зовнішнього впливу.

Можна виокремити такі найхарактерніші ознаки державного управління:1)виконавчо-розпорядчий характер; 2)підзаконність;3) масштабність та універсальність; 4) ієрархічність; 5) організуючий характер.

Функції державного управління:

Загальні: планування, прийняття рішень, мотивація, організація, комунікація, контроль.

Спеціальні функції: забезпечення прав, свобод людини і громадянина, адміністративно-політичні, економічні, соціальні, культурно-освітні, забезпечення екологічної безпеки та інші.

6. Принципи державного управління.

Державне управління здійснюють на підставі принципів:

1) соціально-політичні: демократизм; участь населення в управлінській діяльності; рівноправність осіб; рівність усіх перед законом; законність; гласність; врахування громадської думки; об’єктивність;

2) організаційні принципи побудови апарату державного управління: галузевий, функціональний, територіальний;

3) організаційні принципи функціонування апарату державного управління: нормативність діяльності; єдиноначальність; колегіальність; поділ управлінської праці; відповідальність за свої рішення; оперативна самостійність.

7. Поняття та структура адміністративно-правового механізму.

Механізм адміністративно-правового регулювання утворює система адміністративно-правових засобів (елементів), з допомогою яких здійснюється правове регулювання та впорядкування суспільних відносин у сфері управління.

До структури цього механізму насамперед входять норми адміністративного права, акти їх тлумачення та акти їх реалізації, а також адміністративно-правові відносини.

Адміністративно-правова норма – це загальнообов’язкове, формально визначене правило поведінки, встановлене або санкціоноване державою в особі її компетентних органів, призначене для регулювання суспільних відносин у сфері публічного управління.

Структура адміністративно-правової норми включає такі складові елементи, як гіпотеза, диспозиція і санкція.

Адміністративно-правові норми не можуть існувати поза своїми джерелами. Джерела адміністративного права – це конкретні форми зовнішнього вираження його норм, через які ці норми проявляють свій владно-регулюючий вплив на управлінські стосунки. Через свою чисельність, багатопрофільність і динамічність вони до цього часу не кодифіковані, а тому для адміністративного права України характерним є безліч джерел його норм. Передусім це різноманітні нормативно-правові акти органів законодавчої та виконавчої влади, а також Президента України, що містять у собі адміністративно-правові норми. Зокрема це: Конституція України; окремі кодекси та закони; укази та розпорядження Президента України; постанови та нормативні розпорядження Кабінету Міністрів (уряду) України; відомчі нормативно-правові акти та аналогічні акти місцевих органів влади та ін.

Адміністративно-правові відносини – це суспільні відносини, що складаються під впливом дії адміністративно-правових норм, учасники яких є носіями прав та обов’язків у сфері публічного управління,

Адміністративно-правові відносини мають свою структуру, яка охоплює такі елементи, як: правова основа, юридичні факти (дії або події), об’єкт та суб’єкти (сторони) правовідношення, прямі і зворотні зв’язки.

8. Поняття, ознаки та структура адміністративно-правової норми.

Адміністративно-правова норма – це загальнообов’язкове, формально визначене правило поведінки, встановлене або санкціоноване державою в особі її компетентних органів, призначене для регулювання суспільних відносин у сфері публічного управління.

Норми адміністративного права визначають межі належної поведінки учасників управлінських відносин, їх правовий статус, обсяг повноважень, прав та обов’язків сторін управлінських стосунків, тобто створюють відповідний правовий режим, перш за все у сфері виконавчої влади. Основним призначенням цих норм є організація і регулювання управлінських відносин, забезпечення належних умов для реалізації учасниками цих відносин своїх прав та виконання покладених на них обов’язків у такій важливій сфері суспільного життя, яким є державне управління.

Більшості адміністративно-правових норм за своїм змістом та способом впливу властивий імперативний (наказовий) характер. Вони містять численні односторонньо-владні приписи, виражають обов’язковість волевиявлення держави в особі її органів у межах наданої їм компетенції.

Структура адміністративно-правової норми включає такі складові елементи, як гіпотеза, диспозиція і санкція.

Гіпотеза вказує на умови реалізації адміністративно-правової норми, у т.ч. на юридичні факти, за наявності яких можна чи потрібно діяти відповідним чином.

Диспозиція – центральна частина норми, визначає правило поведінки, конкретну дію, яка приписується, дозволяється, рекомендується чи забороняється даною нормою. Нерідко вона визначає зміст прав, обов’язків або повноважень окремих суб’єктів.

Санкція – негативні правові наслідки недотримання, неналежного виконання чи порушення певного правила поведінки.

Зміст названих елементів адміністративно-правової норми може бути цілковито, частково або відносно визначеним.

Тлумачення адміністративно-правових норм передбачає більш докладне з’ясування їх змісту, детальніше розкриття їх певних положень. Серед видів такого тлумачення виділяють:

1. легальне (аутентичне) – тобто офіційне тлумачення з боку органів державної влади, у т.ч. її законодавчих, виконавчих та судових структур (має обов’язковий характер);

2. доктринальне – тобто наукове, неофіційне тлумачення змісту норм права (обов’язкової юридичної сили не має).

 

9. Класифікація та реалізація норм адміністративного права.

КЛАСИФІКАЦІЯ АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВИХ НОРМ.

1. За спрямованістю змісту:

а) такі, що закріплюють порядок утворення і правовий стан суб'єктів.

б) такі, що визначають форми і методи управлінської діяльності.

в) такі, що встановлюють порядок проходження державної служби, права і обов'язки державних службовців.

г) такі, що визначають способи і порядок забезпечення законності в державному управлінні,

д) такі, що регулюють управління окремими галузями, державними функціями і територіями.

є) норми, що встановлюють права і обов'язки громадян у сфері виконавчої і розпорядчої діяльності держави,

2. За адресами або суб'єктами:

• адресовані органам державно-виконавчої влади;

• адресовані іншим державним виконавчо-розпорядчим органам;

• адресовані державним службовцям;

• адресовані державним підприємствам, закладам, організаціям;

3. За формою припису:

- зобов'язуючі (приписні) — ці норми зобов'язують здійснювати певні дії при виникненні передбачених ними умов. Наприклад, під час прийому на роботу організація

- заборонні — ці норми забороняють вчинення тих чи інших дій в умовах, які нею визначені.

- повноважні (дозвільні, диспозитивні) — ці норми уповноважують адресата (або дозволяють йому) діяти в рамках вимог норми за своїм розсудом, проте, підкоряючись правовому режиму, який нею встановлено.

- стимулюючі (заохочувальні) — це норми, що забезпечують за допомогою засобів матеріального або морального впливу належну поведінку учасників управлінських відносин, встановлюють різні пільги (наприклад, у сфері оподаткування).

- рекомендаційні — особливість правової природи цих норм у тому, що рекомендації, саме вони містяться у таких нормах, як правило, не мають юридично-обов'язкового характеру.

4. За галузевою належністю:

- матеріальні — характеризуються тим, що юридично закріплюють комплекс обов'язків і прав, а також відповідальність учасників управлінських відносин, тобто фактично їх адміністративно-правовий статус.

- процесуальні — регламентують динаміку державного управління і пов'язаних з ними управлінських відносин.

5. За межею дії: у просторі;у часі:

6. За ступенем загальності:

- загальні — мають загальне значення,

- міжгалузеві — регулюють яку-небудь одну функцію в усіх галузях (норми міжгалузевого управління),

- галузеві — регулюють відносини у межах однієї галузі.

- місцеві — норми місцевих органів державної виконавчої влади, а також місцевого самоврядування.

7. За повнотою викладених велінь:

- визначені; - бланкетні (відсильні).

8. За юридичною силою: викладені в законах, указах, постановах, рішеннях; викладені в наказах тощо.

Реалізація адміністративно-правових норм означає практичне втілення в життя приписів та інших положень тієї чи іншої норми. Така реалізація передбачає правомірні дії суб’єктів права. До форм реалізації адміністративно-правових норм належить їх виконання, використання, застосування та дотримання.

Адміністративно-правові норми не можуть існувати поза своїми джерелами.

.10. Поняття та властивості адміністративно-правових відносин.

Адміністративно-правові відносини – це суспільні відносини, що складаються під впливом дії адміністративно-правових норм, учасники яких є носіями прав та обов’язків у сфері публічного управління, їх особливості:

вони є різновидом правових відносин, які складаються переважно у сфері державного управління в процесі функціонування виконавчої влади під впливом адміністративно-правових норм;

це здебільшого «владовідносини», тобто відносини влади-підпорядкування;

для них у цілому властива юридична нерівноправність сторін, через що ці відносини передусім визначаються як вертикальні, субординаційні;

як правило, однією зі сторін (обов’язковим учасником) таких відносин має бути орган виконавчої влади або його повноважний представник, тобто носій державно-владних повноважень.

ці відносини можуть виникати з ініціативи будь-якої зі сторін, з ініціативи третьої особи, а нерідко і всупереч волі однієї зі сторін;

при порушенні тих чи інших вимог адміністративно-правових норм суб’єкти адміністративно-правових відносин несуть відповідальність не один перед одним, а перед державою;

спірні питання, що виникають із цих відносин, вирішуються здебільшого в адміністративному (позасудовому) порядку. Проте тепер значно розширюється судовий порядок вирішення адміністративно-правових спорів.

Адміністративно-правові відносини мають свою структуру, яка охоплює такі елементи, як: правова основа, юридичні факти (дії або події), об’єкт та суб’єкти (сторони) правовідношення, прямі і зворотні зв’язки.

 

 

11.Джерела адміністративного права та їх систематизація. Джерела адміністративного права - це зовнішні форми відображення адміністративно-правових норм, закріплені в Конституції України, законодавчих актах, урядових постановах, рішеннях державних адміністрацій та інших нормативних актах державних органів.
Різноманітність адміністративно-правових норм передбачає і різні джерела адміністративного права України. За певними критеріями їх можна поділити на нормативні акти органів законодавчої влади, органів виконавчої влади, а також затверджені зазначеними органами положення, устави, нормативно-правові документи, що регулюють управлінську діяльність.
Необхідно зазначити, що джерела адміністративного права мають свої особливості, що обумовлюються спрямованістю норм, їхнім змістом, а також юридичною силою та сферою поширення. За вказаними ознаками джерела поділяються на загальнодержавні, галузеві та локальні. Загальнодержавні є обов'язковими для виконання всіма органами управління, незалежно від їх підпорядкування. Галузеві й локальні поширюються тільки на конкретно визначені підвідомчі органи.
Залежно від територіального устрою держави джерела поділяються на державні, обласні, міські, районні.
Джерела адміністративного права, що базуються на нормах Конституції України та законах, мають вищу юридичну силу щодо інших підзаконних актів, прийнятих нижчестоящими органами виконавчої влади.

12.Поняття та види суб’єктів адміністративного права.

Суб’єктами адміністративного права є окремі фізичні та юридичні особи, які відповідно до адміністративно-правових норм наділені певним обсягом прав та обов’язків у сфері адміністративно-правового регулювання управлінських відносин.

До характерних ознак суб’єктів адміністративного права можна віднести:

володіння здатністю мати права та юридичні обов’язки у сфері державного управління, тобто володіння певною адміністративною правоздатністю;

володіння потенційною можливістю реально брати участь в адміністративно-правових відносинах, тобто реалізувати – безпосередньо або через представника – свої права і нести обов’язки у сфері управління;

зовнішня самостійність (відокремленість) у їх реалізації.

Систему суб’єктів адміністративного права утворюють: громадяни та їх об’єднання; Президент України та органи виконавчої влади; державні службовці; органи місцевого самоврядування, а також інші юридичні та фізичні особи.

 

13.Громадяни як суб’єкти адміністративного права.

Громадяни як суб’єкти адміністративного права – це фізичні особи (громадяни України, іноземці, особи без громадянства та біженці), які виступають носіями прав та обов’язків у сфері публічного управління, передбачених нормами адміністративного права, і володіють при цьому необхідною правосуб’єктністю. Адміністративно-правовий статус громадян становить закріплена нормами адміністративного права сукупність наданих та гарантованих їм прав і свобод, а також покладених на них обов’язків у сфері публічного управління.

Визначальним критерієм адміністративно-правового статусу громадян є їх адміністративна право- та дієздатність, що в сукупності становить їх адміністративну правосуб’єктність.

Адміністративна правоздатність – це закріплена нормами адміністративного права здатність громадянина бути суб’єктом (носієм) прав та обов’язків у сфері виконавчої влади (є невідчужуваною, виникає з дня народження громадянина і припиняється після його смерті);

Адміністративна дієздатність це закріплена адміністративно-правовими нормами здатність громадян своїми діями реалізувати надані їм права і виконувати покладені на них обов’язки у сфері публічного управління та нести юридичну відповідальність за свої дії (наступає з досягненням певного віку). Адміністративна дієздатність громадян буває повною, обмеженою та частковою. Повна адміністративна дієздатність громадян наступає, як правило, з досягненням ними повноліття (18-ти років).

Адміністративно-правовий статус іноземців та осіб без громадянства в Україні визначається Конституцією України (ст. 26 та ін.), законом «Про правовий статус іноземців» (від 4 лютого 1994 р.), іншими законодавчими актами України, а щодо іноземців – також міжнародними угодами, окремими указами Президента України та постановами КМУ. Адміністративно-правовий статус іноземців та осіб без громадянства дещо вужчий, ніж громадян України.

Адміністративно-правовий статус біженців визначається законом України «Про біженців» від 21 червня 2001 р. (ст. 12, 13).

 

14.Об’єднання громадян як суб’єкти адміністративного права.

 

Відповідно до чинного законодавства об’єднанням громадян є добровільне громадське формування, створене на основі єдності інтересів для спільної реалізації громадянами своїх прав і свобод.

Адміністративно-правовий статус об’єднань громадян загалом визначається Конституцією України (ст.36, 37 та ін.), законами «Про об’єднання громадян» від 16 червня 1992 p., «Про політичні партії в Україні» від 5 квітня 2001 p., іншими законами, положеннями, статутами тощо.

 

15.Політичні партії як суб’єкти адміністративного права.

Об’єднання громадян незалежно від назви визнається політичною партією (зареєстроване згідно з законом добровільне об’єднання громадян – прихильників певної загальнонаціонаьної програми суспільного розвитку, що має своєю метою сприяння формуванню і вираженню політичної волі громадян, бере участь у виборах та інших політичних заходах) або громадською організацією (об’єднання громадян для задоволення та захисту своїх законних соціальних, економічних, творчих, вікових, соціально-культурних, спортивних та інших спільних інтересів).

Легалізація (офіційне визнання) об’єднань громадян є обов’язковою і здійснюється шляхом їх реєстрації в органах юстиції, в органах місцевих держадміністрацій чи місцевого самоврядування.

Питання, пов’язані з функціонуванням політичних партій, регулюються законом «Про політичні партії в Україні» (2001 p.).

Політичні партії повинні мати свій статут та програму, яка є викладом цілей та завдань певної партії.

Не можуть бути членами політичних партій – судді, працівники прокуратури, органів внутрішніх справ, співробітники СБУ, військовослужбовці.

 

16.Повноваження Президента України у сфері виконавчої влади.

Президент України відповідно до Конституції України є главою держави і виступає від її імені. Його правовий статус визначається насамперед розділом V Конституції України (у сфері виконавчої влади – передусім ст. 106).

Повноваження Президента України у сфері виконавчої влади з урахуванням їх змісту та характеру в цілому можна звести в такі основні групи:

1) повноваження, що стосуються його участі у формуванні системи вищих і центральних органів виконавчої влади;

2) повноваження, що стосуються визначення основних завдань та напрямів діяльності органів виконавчої влади;

3) повноваження кадрового характеру (Президентом безпосередньо або з його участю призначається більшість керівників органів виконавчої влади)

4) повноваження, що стосуються забезпечення законності і дисципліни у сфері виконавчої влади.

На основі та на виконання Конституції і законів України Президент видає укази і розпорядження, які є обов’язковими до виконання на території України.

Президент для здійснення своїх повноважень створює консультативні, дорадчі та інші допоміжні органи і служби. Важливу роль у цьому відіграє Секретаріат Президента України, який утворюється Президентом як постійно діючий орган для забезпечення здійснення ним своїх конституційних повноважень. Основними завданнями Секретаріату є організаційне, правове, консультативне, інформаційне, експертно-аналітичне та інше забезпечення діяльності Президента. Очолює Секретаріат його Голова.

 

17.Органи виконавчої влади та їх класифікація.

Органи виконавчої влади – це різновид органів державної влади (організаційно оформлена частка державного апарату), які спеціально призначені для здійснення на основі чинного законодавства завдань і функцій виконавчої влади, а саме функцій управлінського характеру щодо безпосереднього і оперативного керівництва господарським, соціально-культурним та адміністративно-політичним будівництвом у державі.

Правове становище органів виконавчої влади знаходить свій конкретний вияв у їх компетенції, тобто конкретно визначеному обсязі їх прав та обов’язків. Ці органи передусім є виконавчо-розпорядчими органами держави; відповідно, їх управлінська діяльність здійснюється на основі та відповідно до законів і має підзаконний характер. Володіючи юридично-владними повноваженнями в межах визначеного для них правового статусу, з метою більш ефективного і оперативного здійснення своїх завдань і функцій органи виконавчої влади правомірні видавати від імені держави та в її інтересах відповідні правові акти, юридично обов’язкові для своїх адресатів. Зокрема, у процесі своєї управлінської діяльності ці органи широко використовують різні правові засоби нормотворчого, оперативно-розпорядчого (правозастосовчого) і юрисдикційного (правоохоронного) характеру.

Будучи організаційно відокремленими, органи виконавчої влади одночасно знаходяться в складній ієрархічній підпорядкованості: переважна частина їх перебуває одночасно в ролі як суб’єктів, так і об’єктів управління.

Правове становище, завдання, функції, в цілому правовий статус органів виконавчої влади визначаються відповідно – Конституцією України, окремими законами, підзаконними актами, у т. ч. указами Президента України, постановами уряду, а також відомчими нормативними актами.

З урахуванням значимості, характеру компетенції, цільового призначення, функціонально-галузевих та територіальних чинників можна виділити три організаційно-правові рівні цих органів: вищі, центральні та місцеві.

Відповідно до ст. 113 Конституції України вищим органом у системі органів виконавчої влади є Кабінет Міністрів України, який відповідальний перед Президентом України і Верховною Радою України, підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України. Правовий статус КМУ (уряду) України насамперед визначається Конституцією України (розділ VI, ст. 113-117), окремими законами та указами Президента України.

До складу КМУ входять Прем’єр-міністр, Перший віце-прем’єр-міністр, віце-прем’єр-міністри, міністри (станом на 1.05.2006 р. – їх дев’ятнадцять).

Кандидатуру для призначення на посаду Прем’єр-міністра України вносить Президент України за пропозицією коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України або депутатської фракції, до складу якої входить більшість народних депутатів.

Міністр оборони України, Міністр закордонних справ України та Голова СБУ призначаються Верховною Радою за поданням Президента України, інші члени КМУ призначаються парламентом за поданням Прем’єр-міністра України.

КМУ утворюється строком на п’ять років. Новостворений уряд розробляє стратегічну програму своєї діяльності, яку подає на розгляд Верховної Ради. КМУ складає свої повноваження перед новообраною Верховною Радою України.

КМУ об’єднує, координує та спрямовує роботу центральних та місцевих органів виконавчої влади на здійснення управлінських функцій у всіх сферах державного управління. Він здійснює державне управління як безпосередньо, так і через підпорядковану йому систему органів виконавчої влади.

З метою реалізації покладених на нього завдань і функцій уряд видає обов’язкові до виконання постанови та розпорядження.

 

18.Центральні органи виконавчої влади: характеристика, види та основні напрями їх реформування.

До центральних органів виконавчої влади (ЦОВВ) згідно з указом Президента України «Про систему центральних органів виконавчої влади» від 15 грудня 1999 р. належать: міністерства; державні комітети; ЦОВВ зі спеціальним статусом.

Визначальною ланкою серед цих органів є міністерства, як провідні центральні органи, підпорядковані КМУ, що здійснюють управління певними галузями, секторами або сферами.

Міністерства, що здійснюють управлінську діяльність в окремих галузях, називають галузевими. Ті, що здійснюють функціональну (міжгалузеву) управлінську діяльність у певних сферах, називають функціональними.

Правовий статус міністерств та інших ЦОВВ визначається указом Президента України від 12 березня 1996 р. «Про Загальне положення про міністерство, інший центральний орган державної виконавчої влади», а також положеннями про кожне окреме міністерство або відомство, які розробляються КМУ і затверджуються відповідними указами Президента України. У своїй діяльності міністерства та інші центральні відомства керуються Конституцією та законами України, постановами Верховної Ради, указами і розпорядженнями Президента та постановами КМУ.

Державні комітети є різновидом центральних органів виконавчої влади, що здійснюють координаційно-функціональну управлінську діяльність здебільшого міжгалузевого та спеціалізованого характеру.

Державні комітети покликані сприяти уряду та міністерствам реалізовувати державну політику шляхом виконання управлінських функцій міжгалузевого (міжсекторного) характеру. їх діяльність спрямовує і координує Прем’єр-міністр України або один із віце-прем’єр-міністрів чи міністрів.

ЦОВВ зі спеціальним статусом утворюються для реалізації визначених Конституцією та законодавством України особливих завдань та повноважень, а також для виконання інших управлінських функцій спеціального характеру. Щодо таких органів може встановлюватись спеціальний характер їх утворення, реорганізації та ліквідації, підконтрольності та підзвітності, а також призначення і звільнення їх керівників (це – СБУ, Фонд держмайна, ДПА та ін.).

До системи місцевих органів виконавчої влади насамперед входять місцеві держадміністрації та територіальні підрозділи ЦОВВ. Основними серед них є місцеві держадміністрації.

Місцеві державні адміністрації – це державні органи виконавчої влади в областях, районах, в районах АР Крим, а також у м. Києві та Севастополі, які наділені правом представляти інтереси держави і приймати від її імені розпорядження, що діють на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці.

Правовий статус місцевих держадміністрацій визначається Конституцією України (ст.118), законом України «Про місцеві державні адміністрації»«від 9 квітня 1999 p., нормативно-правовими актами Президента України та Кабінету Міністрів України.

Місцева держадміністрація є місцевим органом виконавчої влади, здійснює цю владу на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці через створювані управління, відділи, інші структурні підрозділи та діє під керівництвом голови, якого на цю посаду призначає Президент за поданням Прем’єр-міністра.

 

19. Міністерства як центральні органи виконавчої влади. Органи виконавчої влади – це різновид органів державної, які спеціально призначені для здійснення на основі чинного законодавства завдань і функцій виконавчої влади, а саме функцій управлінського характеру щодо безпосереднього і оперативного керівництва господарським, соціально-культурним та адміністративно-політичним будівництвом у державі. Правове становище, завдання, функції, в цілому правовий статус органів виконавчої влади визначаються відповідно – Конституцією України, окремими законами, підзаконними актами, у т. ч. указами Президента України, постановами уряду, а також відомчими нормативними актами. Відповідно до ст. 113 Конституції України вищим органом у системі органів виконавчої влади є Кабінет Міністрів України. До центральних органів виконавчої влади (ЦОВВ) згідно з указом Президента України «Про систему центральних органів виконавчої влади» від 15 грудня 1999 р. належать: міністерства; державні комітети; ЦОВВ зі спеціальним статусом. Визначальною ланкою серед цих органів є міністерства, як провідні центральні органи, підпорядковані КМУ, що здійснюють управління певними галузями, секторами або сферами. Міністерства, що здійснюють управлінську діяльність в окремих галузях, називають галузевими. Ті, що здійснюють функціональну (міжгалузеву) управлінську діяльність у певних сферах, називають функціональними. Правовий статус міністерств та інших ЦОВВ визначається указом Президента України від 12 березня 1996 р. «Про Загальне положення про міністерство, інший центральний орган державної виконавчої влади», а також положеннями про кожне окреме міністерство або відомство, які розробляються КМУ і затверджуються відповідними указами Президента України. У своїй діяльності міністерства та інші центральні відомства керуються Конституцією та законами України, постановами Верховної Ради, указами і розпорядженнями Президента та постановами КМУ. Державні комітети є різновидом центральних органів виконавчої влади, що здійснюють координаційно-функціональну управлінську діяльність здебільшого міжгалузевого та спеціалізованого характеру.Державні комітети покликані сприяти уряду та міністерствам реалізовувати державну політику шляхом виконання управлінських функцій міжгалузевого (міжсекторного) характеру. їх діяльність спрямовує і координує Прем’єр-міністр України або один із віце-прем’єр-міністрів чи міністрів. ЦОВВ зі спеціальним статусом утворюються для реалізації визначених Конституцією та законодавством України особливих завдань та повноважень, а також для виконання інших управлінських функцій спеціального характеру. Щодо таких органів може встановлюватись спеціальний характер їх утворення, реорганізації та ліквідації, підконтрольності та підзвітності, а також призначення і звільнення їх керівників (це – СБУ, Фонд держмайна, ДПА та ін.).

20.Поняття, ознаки та принципи державної служби. Державна служба в Україні – це професійна діяльність осіб, які обнімають посади в державних органах та їх апараті щодо практичного виконання завдань і функцій держави та одержують заробітну плату за рахунок державних коштів (ст. 1 закону України «Про державну службу» від 16 грудня 1993 p.).Основними принципами державної служби є: служіння народу України; демократизм і законність; гуманізм і соціальна справедливість; пріоритет прав людини і громадянина; професіоналізм, компетентність, ініціативність, чесність, відданість справі; персональна відповідальність за виконання службових обов’язків і дисципліни; дотримання прав та законних інтересів органів місцевого і регіонального самоврядування; дотримання прав підприємств, установ і організацій та об’єднань громадян. До ознак державної служби можна зарахувати такі [21, с.64]:- це різновид державної, суспільно-корисної діяльності; - здійснюється на професійній основі особами, які обіймають посади в державних органах; - спрямована на практичне виконання завдань та функцій держави; - за виконану роботу особи отримують державну платню.

21.Державні службовці та їх класифікація. Державний службовець – це особа, яка займає певну посаду в державних органах, здійснює на професійній основі діяльність щодо практичного виконання завдань і функцій держави, наділена відповідними службовими повноваженнями і одержує за це заробітну плату за рахунок державних коштів. Посада – це визначена структурою і штатним розписом первинна структурна одиниця державного органу та його апарату, на яку покладено встановлене нормативними актами коло службових повноважень. Посадовими особами вважаються керівники та заступники керівників-держорганів та їх апарату, інші держслужбовці, на яких законом покладено здійснення організаційно-розпорядчих та консультативно-дорадчих функцій. Представники влади – це ті державні службовці, які мають право ставити владні вимоги, давати вказівки, робити приписи та застосувати заходи впливу щодо органів та осіб, які не пов’язані з ними службовими відносинами і не знаходяться в їх підпорядкуванні – тобто щодо так званих «третіх осіб». Чинне законодавство передбачає класифікацію посад держслужбовці в, основними критеріями якої є організаційно-правовий рівень органу, який приймає їх на роботу, обсяг і характер компетенції на конкретній посаді, роль і місце посади в структурі державного органу. Встановлюється сім категорій посад держслужбовців, у межах яких присвоюється п’ятнадцять рангів держслужбовців (у межах кожної категорії – три ранги).

22.Проходження державної служби. Під проходженням державної служби розуміється сукупність юридичних фактів, пов’язаних з виникненням, зміною та припиненням службових відносин, а саме з прийняттям на держслужбу, службовою кар’єрою та її припиненням.

Прийняття на державну службу та заміщення посад здійснюється різними способами, зокрема шляхом призначення, за контрактом, шляхом конкурсного відбору, обрання, самостійного добору і власного волевиявлення та ін. Законом встановлені певні обмеження щодо прийняття на держслужбу. Не можуть бути обраними чи призначеними на посаду особи, які:

– визнані у встановленому порядку недієздатними;

– мають судимість, що є несумісною із заняттям посади;

– у разі прийняття на службу будуть безпосередньо підлеглі або підпорядковані своїм близьким родичам чи своякам;

в інших випадках, встановлених законодавством.

Законом встановлені певні обмеження щодо проходження держслужби. Службова кар’єра закінчується припиненням державної служби. Крім загальних підстав, передбачених КЗпП, державна служба припиняється в разі: 1) порушення умов реалізації права на державну службу; 2) недотримання вимог пов’язаних із проходженням державної служби; 3) досягнення державним службовцем граничного віку; 4) відставки держслужбовців 1-ї або 2-ї категорії посад; 5) виявл







Дата добавления: 2015-12-04; просмотров: 244. Нарушение авторских прав; Мы поможем в написании вашей работы!



Расчетные и графические задания Равновесный объем - это объем, определяемый равенством спроса и предложения...

Кардиналистский и ординалистский подходы Кардиналистский (количественный подход) к анализу полезности основан на представлении о возможности измерения различных благ в условных единицах полезности...

Обзор компонентов Multisim Компоненты – это основа любой схемы, это все элементы, из которых она состоит. Multisim оперирует с двумя категориями...

Композиция из абстрактных геометрических фигур Данная композиция состоит из линий, штриховки, абстрактных геометрических форм...

Этапы трансляции и их характеристика Трансляция (от лат. translatio — перевод) — процесс синтеза белка из аминокислот на матрице информационной (матричной) РНК (иРНК...

Условия, необходимые для появления жизни История жизни и история Земли неотделимы друг от друга, так как именно в процессах развития нашей планеты как космического тела закладывались определенные физические и химические условия, необходимые для появления и развития жизни...

Метод архитекторов Этот метод является наиболее часто используемым и может применяться в трех модификациях: способ с двумя точками схода, способ с одной точкой схода, способ вертикальной плоскости и опущенного плана...

КОНСТРУКЦИЯ КОЛЕСНОЙ ПАРЫ ВАГОНА Тип колёсной пары определяется типом оси и диаметром колес. Согласно ГОСТ 4835-2006* устанавливаются типы колесных пар для грузовых вагонов с осями РУ1Ш и РВ2Ш и колесами диаметром по кругу катания 957 мм. Номинальный диаметр колеса – 950 мм...

Философские школы эпохи эллинизма (неоплатонизм, эпикуреизм, стоицизм, скептицизм). Эпоха эллинизма со времени походов Александра Македонского, в результате которых была образована гигантская империя от Индии на востоке до Греции и Македонии на западе...

Демографияда "Демографиялық жарылыс" дегеніміз не? Демография (грекше демос — халық) — халықтың құрылымын...

Studopedia.info - Студопедия - 2014-2024 год . (0.014 сек.) русская версия | украинская версия