Причини та передумови появи системного підходу.

Зародження системного аналізу пов'язують з 2-ю світовою війною та діяльністю «Ренд Корпорейшн» в області планування розвитку озброєнь. Початкове в системному аналізі (СА) найповніше використовувались методи та математичні засоби теорії дослідження операцій, але в подальшому почали широко застосовуватися евристичні методи (Дельфі, ПАТТЕРН та інші).

Система є тим ізоморфним принципом, який проникає через усі кордони, що склалися між окремими науками історично, незалежно від того, що ці науки вивчають якісно зовсім різні класи явищ: машини, організми,суспільство.

Системний підхід виник як реакція на бурхливий розвиток аналітичних підходів в науці, які все більш віддаляли творчу думку від проблеми «цілісного організму». Серед підходів, які суттєво вплинули на формування принципів системного підходу слід виділити: логічний позитивізм,аналітична дедукція, редукціонізм, казуальна (причинна) логіка, індуктивний

підхід.

Основною змістовною складовою понять “системний підхід”, “системний аналіз”, “системне дослідження” є термін “система”, який вперше з’явився в Давній Греції 25002400 років тому й означав “сполучення”, “організм”, “організація”. Метафоризацію слова “система” започаткував Демокріт (460360 рр. до н. е.). Далі відбувалася подальша універсалізація значення цього слова, наділення його узагальнюючим змістом, що дозволило використовувати його як для фізичних (матеріальних), так і штучних об’єктів. Отже, в античній філософії термін “система” характеризував упорядкованість і цілісність природних об’єктів.

З виникненням науки і філософії епохи Відродження трактування буття як космосу перетворюється у розуміння його як світової системи. При цьому ця система розглядається незалежною від людини, що володіє власним типом організації, ієрархією, іманентними законами і структурою. Наука епохи Відродження виробила певну концептуальну базу.

Ідея системної організації наукового знання глибоко і ґрунтовно розроблена в німецькій класичній філософії XVIII-XIX ст. Структура наукового знання, принципи й основи побудови теоретичних систем стали предметом спеціального філософського, логіко-методологічного аналізу.

Так, математик і філософ Й. Г. Ламберт (17281777) зазначав, що “будь-яка наука, як і її частина, постає як система, оскільки система є сукупністю ідей і принципів, котрі можна трактувати як ціле. В системі повинна бути субординація і координація”.

Новий етап в інтерпретації системності наукових знань пов’язаний з іменем І. Канта (17241804), заслуга якого полягає в перетворенні проблеми системного характеру науково-теоретичних знань у методологічну, розробці процедур і засобів системного конструювання знання. Цю лінію ще більше проводить Й. Г. Фіхте (17621814), вихідна теза котрого– наукове знання є системним цілим. Г. Гегель (17701831) запропонував історичне трактування системи відповідно до принципу сходження від абстрактного до конкретного.

Теоретичне природознавство ХІХХХ ст. вказує на відмінності предмета й об’єкта знання. Підкреслюючи активний характер людського пізнання, нове трактування передбачає, що предмет дослідження – це те, що створене людиною в процесі освоєння природи. Ціле розуміється вже не як проста сума, а як функціональна сукупність, що формується під впливом певних раніше заданих відношень між елементами. При цьому фіксується наявність особливих інтегративних характеристик цієї сукупності, тобто цілісність, незведеність до простої суми складових елементів. Сама ця сукупність, відношення між елементами (їхня координація, субординація тощо) визначаються певним правилом або системоутворюючим принципом.

Марксистська гносеологія висунула власні підходи до аналізу системності наукового пізнання. До них, зокрема, належать історизм, єдність змістовної і формальної сторін наукового знання, трактування системності знань не як замкнутої системи, а як послідовності понять і теорій, що розвиваються.

Становлення системного підходу пов’язане з роботами О. О. Богданова. Він розглядав усі явища як неперервні процеси організації та дезорганізації, а рівень організації тим вищий, чим сильніше властивості цілого відрізняються від простої суми його частин (пізніше цю властивість назвали емерджентністю). Важливим аспектом є те, що основна увага звертається на закономірності розвитку, розгляд співвідношень між стійкістю і змінністю, врахування власних цілей організації, відкритість системи. Філософ довів, що в історії розвитку кожної системи є такий момент, така кризова ситуація, коли необхідна докорінна, “вибухова” перебудова її структури, тому необхідно досліджувати й аналізувати динамічні процеси в системі та передбачати її розвиток.

Л. фон Берталанфі першим із західних вчених сформулював загальну теорію систем (ЗТС). У своїй теорії він узагальнив принципи цілісності, організації, еквіфінальності (досягнення системою одного і того ж кінцевого стану при різних початкових умовах) та ізоморфізму. У 1940-50 рр. вчений розвинув ідеї, що містилися в теорії відкритих систем, і розробив програму побудови ЗТС, котру можна розглядати як узагальнену теорію організації. Остання є спеціальною науковою дисципліною. Разом з тим вона виконує певну методологічну функцію, оскільки внаслідок загального характеру досліджуваного предмета – системи дає змогу охопити одним формальним апаратом значне коло спеціальних систем.

Системний підхід дуже швидко перетворюється у важливий загальнонауковий метод пізнання, і це становить другий етап

історичного розвитку системного підходу.

Сучасний розвиток системного підходу характеризується тим, що акцент робиться не на використанні складних математичних прийомів, які виявилися неефективними при аналізі комплексних проблем з множиною параметрів, а переважно на розробці нових діалектичних принципів наукового мислення, логічного аналізу систем з урахуванням взаємозв’язків і різнонаправлених тенденцій. При такому підході на перший план висувається логіка системного аналізу, впорядкування процедури прийняття рішень. Отже, в сучасних умовах під системним підходом найчастіше розуміють певну сукупність системних принципів наукового пізнання.

 

54. Система- це об’єктивна єдність закономірно пов’язаних один з одним предметів, явищ, а також знань про природу і суспільство. Систему визначають також як комплекс елементів та їхніх властивостей, взаємодія між якими зумовлює появу якісно нової цілісності. Один із основоположників загальної теорії систем Л. фон Берталанфі визначав систему як комплекс взаємодіючих елементів. Таким чином, система– це комплекс взаємопов’язаних елементів, що утворюють цілісність.

Наявність істотних стійких зв’язків (відношень) між складовими системи або (та) їхніми властивостями, які перевищують за потужністю (силою) зв’язки (відношення) цих складових з об’єктами, що не входять до цієї системи, є важливим її атрибутом.

Водночас окремі автори розмежовують онтологічний і гносеологічний аспекти цієї категорії. В онтологічному аспекті поняття “система” постає як сукупність елементів і зв’язків між ними, що існують об’єктивно, незалежно від волі та свідомості людей. У гносеологічному аспекті йдеться про використання поняття “система” та інших споріднених понять як інструмента пізнання сутності складних матеріальних систем. Цей аспект філософи називають епістемолого-методологічним.