Неопозитивізм, його загальна характеристика та основні представники (Б. Рассел, Л. Віттгенштейн, члени Віденського гуртка, Львівсько-Варшавська школа і т.д.).

Третя» історична форма позитивізму виникає в 20-х рр. XX ст. і дістає назву неопозитивізму. Його родоначальники - австрійський фізик-теоретик М. Шлік (1882-1936 рр.), австрійський філософ, логік і математик А. Вітгенштейн (1889-1951 рр.), австрійський філософ і логік Р. Карнап (1891-1970 рр.), англійський філософ, логік і математик Б. Рассел (1872-1970 рр.), представники львівсько-варшавської школи А. Тарський і Я. Аукасевич.

Неопозитивізм складається з ряду філософських шкіл і напрямів. Історично першим і основним варіантом неопозитивізму є «логічний позитивізм», що сформувався в рамках діяльності Віденського гуртка, основні ідеї якого (зведення філософії до логічного аналізу мови науки, принцип верифікації, трактування логіки та математики як формальних перетворень у мові науки тощо) стали особливо популярними в 30—40-ві рр. XX ст. у колах наукової інтелігенції. На думку представників цього напряму, філософія взагалі не має предмета дослідження, оскільки вона являє собою не змістовну науку про яку-небудь реальність, а становить діяльність як особливий спосіб теоретизування.

Завдання філософії вбачається в логічному аналізі наукових висловлювань і узагальнень, адже всі знання знаходять вираження в мові у вигляді висловлювань, тому філософія повинна розробити принципи перевірки цих висловлювань згідно з досвідом людини.

Усі висловлювання поділяються на три основні категорії, логіко-математичні (аналітичні); емпіричні (синтетичні); метафізичні (науково необгрунтовані). Філософія повинна провести аналіз наукових висловлювань, відкинути всі науково необґрунтовані і забезпечити побудову ідеальних логічних моделей обґрунтованих наукових побудов.

• Логічний позитивізм проголосив основним завданням боротьбу з метафізикою (філософією) в цілому, намагаючись поставити себе над боротьбою матеріалізму та ідеалізму. Реальний розвиток науки прямо підвів до питання про теоретичну діяльність як таку, що пов'язана тільки з логічною мовою науки: наука зводиться до фіксації, а потім до упорядкування фактів у рамках умовно прийнятої системи мови. В такому випадку завдання науки обмежується описом їі мови. Особливістю цього напряму є те, що в ньому принципово ототожнюється об'єкт з теорією об'єкта. Це відразу знімало питання про існування об'єктивного світу як предмета філософського пізнання та приводило до «замикання» філософії лише на пізнавальній проблематиці логіки і логічної мови (логіко-математична мова традиційно вважалася зразком достовірного знання).

Друга принципова особливість — ототожнення понять «об'єктивний факт» і «науковий факт». Мова науки в логічному позитивізмі будується так: із первинних атомарних висловлювань за правилами логіки виводяться складні. При цьому наукові пропозиції можуть бути або істинними, або хибними, або безглуздими (останні є науковими лише за формою). Р. Карнап вважав, що всі філософські положення не можуть бути верифіковані, перевірені шляхом зведення до атомарних висловлювань, які фіксують той чи інший «факт».

• Критерієм науковості або ненауковості висловлювань є принцип верифікації (від лат. Veritas - істина). Згідно з цим принципом, науковий сенс мають тільки ті висловлювання, які допускають зведення їх до висловлювань, що фіксують безпосередній суттєвий досвід індивіда, до «атомарних висловлювань». Тобто істина - це збіг висловлювань з безпосереднім досвідом людини. Пізніше було запропоновано верифікацію «навпаки», або принцип фальсифікації: якщо знайдено, наприклад, умови, за яких хоча б деякі базисні пропозиції теорії неправильні, то й уся теорія спростовується.

Неопозитивісти вважають, що є сенс говорити тільки про те, що можна безпосередньо спостерігати, тобто про факти. Світ взагалі є сукупністю фактів. Відчуття - єдина реальність, єдине джерело знань, єдина основа пізнання - дає нам атомарні (найпростіші) факти. Передані в мові, атомарні факти перетворюються на логічні атомарні факти. Це прості граматичні речення, як наприклад: «це біле», «це тверде», «це ближче». Вони фіксують у мові наші відчуття. Знання і починається з цих найпростіших логічних атомів.

З логічних атомів будуються протокольні речення: «Я, такий-то, в такому-то місці, в такий-то час бачив таке-то явище». З протокольних речень будується вся наука. Пізнавальна діяльність полягає в комбінації та перекомбінації протокольних речень, внаслідок чого породжуються все нові й нові протокольні речення. Вони істинні, якщо несуперечливо входять у систему. Критерій істинності — формально-логічний. Знання та пізнавальна діяльність зводяться до дослідження логічної структури знання, його несуперечливості, повноти.

Важливе поняття неопозитивізму - конвенція (від лат. conventio -згода). Під нею слід розуміти, що поняття науки — закони, категорії — мисляться як результат домовленості між ученими, результат згоди, а об'єктивна істина — псевдопроблема. Поведінка вченого нічим не обумовлюється. Вчені вільно, за домовленістю приписують певний смисл і значення вихідним поняттям, знакам, правилам оперування ними. Вся ця знакова «гра» базується на конвенції і не має ніякого відношення до світу.

• Па підставі цього виникає «логічний синтаксис», в основі якого лежить конвенціалізм. Суть його полягає в тому, що кожен логік може побудувати «власну логіку», тобто вибрати таку форму мови, таку систему «аксіом» і правил побудови, яку тільки забажає, оскільки вся діяльність - не більше як мовна «гра» за довільно вибраними правилами. Можна навіть обмежитися з'ясуванням відносин між мовами.

Поступово неопозитивісти схиляються до думки, що самого синтаксичного аналізу недостатньо, й акцентують увагу на змістово-смисловому тлумаченні мовних форм. Цей підхід дістав назву «логічна семантика», хоча й вона не виходила за межі модифікованого логічного аналізу мови. Дух неопозитивізму А. Вітгенштейн сформулював так «Межі моєї мови означують межі мого світу».

Таким чином, світ завжди дається «переломленим» через мову. Звідси завданням філософії є логічний аналіз мови

«Існують глибокі тривоги, укорінені в нас так само глибоко, як і форми нашої мови; їх значення таке ж велике, як і важливість нашої мови. Коли філософи вживають те чи інше слово — «знання», «буття», «предмет», «я», «речення», «ім'я» — і прагнуть осягнути сутність речі, потрібно завжди себе запитувати: чи вживається коли-небудь це слово в мові, яка його породила, в такому значенні? Ми знову зводимо слова від їх метафізичного застосування до повсякденного».

Л. Вітгенштейн

науки. Філософія повинна, залишивши осторонь невирішувані надумані проблеми, вивчати, як правильно і несуперечливо будувати висновок, як виробляти вичислення висловів, яка логічна структура наукової системи. Філософія — це «терапія» мови. Філософ — це «лікар» мови науки.

Звідси виділилися три сфери відношень: прагматика (відношення мови до того, хто її вживає); семантика (відношення між мовою і тим, що нею визначається); синтаксис (відношення між мовними висловлюваннями). Все це дістало назву семіотики. Предметом аналізу стали значення слів і знаків взагалі, логічні лінгвістичні та психологічні проблеми, які мають важливе наукове та практичне значення.

Неопозитивізм еволюціонував у напрямі від аналізу мови науки до аналізу буденної мови та від заперечення філософії до використання аналітичного методу для більш або менш змістовного аналізу власних філософських проблем (методів моделювання, системно-структурного аналізу тощо). Неопозитивізм як філософська течія і сьогодні утримує свої позиції, хоча і в перетвореному вигляді.

Основная статья: Венский кружок

Идейным ядром логического позитивизма (неопозитивизма) стала группа философов и учёных, сформированная и организованная профессором Морицом Шликом при кафедре индуктивных наук Венского университета в 1922 или 1924 году, которая получила название «Венский кружок».

Логический позитивизм ещё часто называют логическим эмпиризмом. Он имеет своим предшественником Дэвида Юма, который отвергал претензии на знание таких метафизических вопросов, как существование Бога и бессмертие души, так как идеи, на которых эти претензии основываются, не могут быть прослежены к простым чувственным впечатлениям, являющимися их источником. Таким же образом члены Венского кружка отвергали как бессмысленные любые утверждения, которые не проверяемы эмпирически. Посредством этого критерия верифицируемости они считали, что метафизические утверждения бессмысленны.

В манифесте Венского кружка было записано: «Если кто-либо утверждает: „Существует Бог“, „Первоначальной причиной мира есть бессознательное“, „Существует энтелехия, которая является основой жизни существ“, то мы не должны говорить: „То, что вы говорите, ошибочно“, а должны скорее спросить: „Что вы имеете в виду под этими предложениями?“ По-видимому существует четкое разделение между двумя типами утверждений. Один из типов включает утверждения в том виде, как они высказаны в эмпирической науке, их значение может быть определено логическим анализом, или, более точно, сведением к простым предложениям об эмпирически данном. Другие утверждения, включая вышеупомянутые утверждения, оказываются полностью бессмысленными, если мы берем в том смысле, в котором использует их метафизик».^[2]

Можно выделить два исторических корня логического позитивизма. Так в своей программной статье «Поворот в философии» немецко-австрийский философМориц Шлик представил генетическую линию развития от Лейбница до Б.Рассела и Г.Фреге. Сама идея «Венского кружка» была инициирована «Principia Mathematica» Рассела и Уайтхеда. Основанием и развитием логики формальных отношений была заложена основа для будущей грандиозной эпистемологической реформы. Став вторым после аристотелевской классической логики силлогизмов инструментом познания, математическая логика послужила материалом строительства здания новой единой науки (своего рода Нового Органона Наук). Успехи, достигнутые в логике, убеждали в силе рациональных процедур мышления, заставляли верить в скорое и неизбежное слияние наук (при доминировании физики, биологии и математики). Отсюда пошло и название — «позитивизм». Задача, поставленная перед «венцами» — разработка системы критериев оценки качества теоретического вывода. Поэтому самое распространенное понимание позитивизма этого времени — это тезис единства метода.

Другое родовое понятие позитивизма — это система языка. Шлик считал, что Л. Витгенштейн был «первым, кто приблизился» к идеям позитивной науки в 1922 году в "Логико-философском трактате " (смотри далее).

Новая методология проводила активный отбор пригодного научного знания и начала с атак на метафизику. «Философия — это не наука» — утверждал М. Шлик. Требование заменить содержательность как сверхзадачу формальностью стало важным этапом освобождения научного метода от химер и мистификаций обыденного сознания, что напомнило борьбу Бэкона с идолами. В целом 30−40-е годы XX века европейская наука встретила в жарких спорах при общей победе рационализма. Наука, воодушевленная успехами естествознания и объяснявшая этот прорыв совершенством метода, предприняла попытку восстановить единое знание о мире и природе. «Набрав сил, огонь познания охватывает и остальное. Эти моменты свершения и горения — самое существенное. Весь свет познания идет от них. Поисками источника этого света философ на самом деле и занят, когда он ищет последний фундамент познания»^[3].

Львовско-Варшавская школа польское направление в логическом позитивизме, у истоков которого стоял Казимир Твардовский — ученик Франца Брентано. Первоначально сформировалась во Львове, когда тот еще был австрийским. После обретения Польшей независимости в 1918 году центр школы переместился в Варшаву. Днем рождения школы принято считать 15 октября 1895, когда Твардовский получил кафедру философии во Львовском университете (в этот день им была прочитана первая вступительная лекция по философии). В 1930-е годы Львовско-варшавская школа развивалась под сильным влиянием Венского кружка неопозитивизма. С началом Второй мировой войны и оккупацией Польши немецкими войсками (1939) школа как целостность перестает существовать.Основные идеи школы заключались в предпосылке, что философия является наукой, а значение и смысл термина определяются способом его употребления и имеют конвенциональную природу. Истиной в школе считалось только такое суждение, которое утверждало существование предмета в том случае, если он действительно существовал, и отрицало — если он не существовал^[1]. Одной из особенностей школы был реизм — убеждение в том, что существуют только вещи^[2]. Реизм возник в результате сомнений Котарбинского в существовании свойств. В этике Котарбинский различал моральную деонтологию (как жить так, чтобы называться порядочным человеком), теорию эффективного действия (праксеология) и учение о счастье (фелицитология). Эмпирической основой этики являются моральные свидетельства.