Календарна і родинна обрядовість та фольклор в повсякденному вимірі

В основі календарної обрядовості українців, росіян та багатьох інших землеробських народів, чиї представники заселили Запорізьке Приазов’я, лежить річний цикл аграрних робіт. Не даремно, більшість свят припадає саме на осінньо-зимовий період, коли земля «відпочиває», а разом із нею відпочиває і хлібороб. І навпаки, у гарячу пору жнив свят менше, і більшість із них не мають суворої заборони працювати.

Календарна обрядовість східних слов’ян – українців, росіян, білорусів – має багато спільних рис. І це не дивно, адже їх пов’язує і генетична спільність, і довге перебування у складі однієї держави, і спільна православна віра.

Різниця між григоріанським та юліанським календарем, якому зберегла свою вірність православна церква, спричинила подвійне святкування українцями Нового року – 1 та 14 січня, причому святкування за новим стилем має модерний характер, а народні звичаї та обряди приурочені саме до «старого» Нового року (Щедрого вечора).

Одним з найбільших релігійних свят в українців та росіян є Різдво, яке відзначається 7 січня. Це було довгоочікуване свято, до якого готувалися всі, від малого до старого, з ним поєднано стільки романтичних традицій. Святкування починається напередодні урочистим Свят-вечором, який, як правило, відбувається у вузькому сімейному колі. І обрядові страви, і деякі ритуали, зокрема, поминання померлих, носіння вечері – все це збереглося в українців Приазов’я. А молоді дівчата, незважаючи на наш раціоналістичний і атеїстичний час, іноді вдаються до свят-вечірнього ворожіння.

Церковне свято народження Ісуса Христа злилося з дохристиянським святом сонячного божества Коляди, яке знаменувало відродження сили світу. Зміст колядок мав магічне значення: за їхньою допомогою накликали врожай, достаток, здоров’я, щастя кожній родині. Колядки – це пісні язичницького походження, які з часом асимілювалися в християнські. Тому їхня тематика представлена як життєвими, так і релігійними мотивами.

Після різдвяних свят надходить «старий» Новий Рік. Напередодні, 13 січня святкують Щедрий вечір, або Меланку. Найулюбленішим веселим обрядом є «посівання», яке обов’язково відбувається вранці 14 січня, незважаючи на те, що цей день нерідко буває робочим. За церковним календарем – це свято Василя. За народними повір’ями, у цей ранок першим до оселі повинна увійти саме особа чоловічої статі – «полазник». Посівання здійснюють хлопці та чоловіки – вдома, на роботі. Посипаючи дівчат зернами, крупою, промовляють:

«Сію, сію, посіваю,

з Новим роком всіх вітаю!»

Наступним святом, яке продовжують святкувати українці, росіяни, болгари та інші християнські народи є Водохреща (Йордана) – 19 січня. До наших днів зберігся звичай святити воду і купатися у ополонці.

Своєрідним символом зустрічі зими з весною було Стрітення – 15 лютого. Але справжнім святом проводів зими неодмінно була Масляна – веселий «сирний» тиждень перед настанням суворого Великого посту, кожен день якого був насичений відповідними ритуалами та обрядами, здебільшого жартівливими. Так, наприклад, «Колодія» «народжували», «хрестили», «ховали», «оплакували» цілий тиждень – з понеділка до суботи. Подекуди зберігся звичай чіпляти «колоду» неодруженим парубкам. Проте, таких яскравих карнавальних дійств, як наприклад, у чехів та болгар, в українській «масляній» та російській «маслянице» не було, бо у святі простежувався насамперед шлюбний мотив.

Елементи язичницької весняної ритуалістики притаманні найважливішому християнському святу – Великодню, яке свято шанують східні слов’яни. До таких національних елементів належить випікання обрядового хліба (паски), фарбування яєць, весняні ігри, танці і розваги, культ предків. Великдень неможливо уявити без пасхального хліба, який мав найрізноманітнішу форму, смакові якості та елементи прикрашування. Символом Паски, початком усього живого і воскресіння Христа стало яйце, яке покривали фарбою – крашанка. Традиційно для фарбування яєць використовували природні фарбники – лушпиння цибулі, гілки з дерев тощо. У останнє півстоліття активно використовувалися і куплені фарби.

Звичай робити писанки не мав помітного поширення у Запорізькому регіоні. Проте в останнє десятиліття під впливом уроків народознавства його мешканці подекуди прилучилися до цього звичаю.
Кожний візерунок на писанці має символічне значення: спіраль і коло – символи нескінченності життя, безсмертя; листя дуба та калини – символ сили та мужності; риби – символ зв’язку з потойбічним світом. На Великдень писанки дарують рідним, близьким, друзям, що означає побажання щастя, здоров’я, удачі.

На 50-й день після Великодня українці, росіяни та інші християнські народи відзначають Трійцю (П’ятидесятницю), яка вважається днем народження церкви. Це свято відзначається на честь зішесття святого Духа на апостолів, які почали розуміти різні мови і проповідували ними вчення Христа. Але в основі Зелених свят – обряди наших предків, які захищали майбутній врожай від небезпечних польових духів. Зелень дерев була найкращим оберегом від злих сил. Хати, господарчі будівлі прикрашали зеленню – гілками дерев. Долівки притрушували очеретом, травами та квітами, які вважали цілющими. За уявленням слов’янина-язичника зелена сила лісу, дух дерев допомагали людині зміцнити здоров’я, вберегти господарів від лиха, сприяли гарному врожаю.

Одне з найяскравіших свят наших предків, яке було пов’язане з літнім сонцестоянням – Івана Купала. Свято починалося купальським вогнищем, яке розпалювали поблизу обрядового дерева. Через вогонь переганяли худобу, щоб відігнати від неї нечисть. Матері спалювали сорочки хворих дітей, щоб у купальському багатті зникли їхні хвороби. Молодь також перестрибувала через вогнище. За характером стрибків дівчата та хлопці намагалися вгадати майбутнє. Дівчата кидали на воду вінки: куди вони пливли, там і жила дівоча доля. За народними віруваннями, польові, лісові рослини лише тоді мають цілющу силу, коли їх збирають купальської ночі або на світанку, поки не зійшла «Іванова» роса.

Вельми шанованими у східних слов’ян є три свята наприкінці літа, які називаються «спасами»: медовий, яблучний і горіховий. Кожне з них має подвійний зміст і дві назви: одна – урочиста, церковна, друга – народна, селянська. Перший, чи Медовий Спас відзначається 14 серпня. Вважається, що у цей день 988 року князь Володимир прийняв хрещення. Назва «спас» пов’язана з іменем Спасителя – Христа. А медовий тому, що до цього дня стільники наповнюються медом, і пасічникам час приступати до його збирання.

Другий, яблучний Спас (19 серпня) відповідає святу Преображення в пам’ять чудодійного преображення Христа. З давніх часів це свято присвячено збиранню плодів. Відзначаючи його, віруючі дотримуються давнього звичаю: несуть до церкви для посвячення перші зібрані яблука та інші плоди, мед, після чого вони вважаються придатними для вживання. У цьому звичаї – відгомін стародавньої землеробської магії: задобрити духів певними обрядами. Щоб не «злякали» майбутній урожай.

Третій, горіховий Спас (28 серпня) збігається зі святом Успіня Богородиці. За народним календарем цей спас пов’язувався з закінченням жнив. У цей день зжинали останній «іменний» сніп і ходили з ним, прикрашеним яскравими стрічками, по селу. Кожен спас – це важлива віха у нелегкій селянській праці.

14 жовтня – свято Покрови Пресвятої Богородиці, або, як кажуть, Покрови. В Україні це свято було дуже популярним у народі. З ним пов’язано багато народних прикмет і повір’їв. Культ Покрови – покровительки й заступниці – сформувався на основі давніх язичницьких культів на честь жіночого божества продовження роду, плодючості (Живи, Лади). Особливо шанували Покрову запорізькі козаки. Це самобутнє свято вважалося на Запорізькій Січі храмовим. Усі церкви Січі були Покровськими. Сюжет Покрови завжди був і на хрестах, які носили козаки, і на головному клейноді – січовому прапорі.

Болгари Запорізького Приазов’я становлять порівняно молоду локальну групу цього етносу, яка утворилася шляхом злиття різних етнографічних груп, переважно східноболгарських. У їхній духовній культурі протягом ХХ ст. можна помітити деякі зміни, які пояснюються як впливом сусідніх народів, так і еволюцією самих болгарських звичаїв і обрядів.

Календарний цикл у приазовських болгар у цілому схожий із східнослов’янським, що пояснюється впливом православної віри. Схожі елементи мають різдвяні, пасхальні та багато інших календарних свят. У той же час вони нерідко зберігають особливий балканський колорит.

Новий рік, як і українці та росіяни, приазовські болгари святкують двічі – на новим і старим стилем. Народні новорічні звичаї та
обряди приурочені саме до 14 січня («Нова годіна», «Сурва»). Це переважно сімейне свято, і святкувати його треба в колі сім’ї. Характерною ознакою болгарського Нового року є ритуальний пиріг – «баница със късмет» (або міліна), до якого кладуться палички або інші предмети по числу членів родини. Кожна паличка щось означає, і коли пиріг розрізають, відбувається жартівливе гадання – кому що достанеться у новому році – корова, теля, автомобіль тощо. Цей жартівливий ритуал зберігається і донині як у селах, так і в містах. За традицією зранку на «старий Новий рік» по селах ходили хлопчаки і кричали:

«Сурва!

Сурва година!

Зелен клас на нива,

Червена абалка в градина,

Пак до година!»

Різдво («Коледа») святкується 7 січня. Вечір напередодні Різдва називається «Бъдни вечер» Зважаючи на те, що віднедавна православна церква в Болгарії відзначає це свято за григоріанським календарем, деякі болгарські національно-культурні товариства у Запорізькій області почали урочисто святкувати Різдво 25 грудня, але важливішим все ж є 7 січня, яке відзначається у сімейному колі.

У Іванів день (20 січня) нежонаті парубки примусово обливали водою («купали») чоловіків, які нещодавно одружилися. До цього ж дня у минулому приурочували обряд побратимства та посестринства, коли молоді хлопці та дівчата урочисто обіцяли допомагати один одному протягом життя (ставали побратимами або посестрами).

У минулому 21 січня («Бабін ден») молоді рожениці вітали бабок-повитух. Нині, оскільки повитух немає, цей день трансформувався у своєрідне виключно жіноче свято. На противагу йому у деяких болгарських селах на Півдні України літні чоловіки 22 січня стали жартівливо відзначати «Дядов ден».

Ще однією особливістю є свято «Трифон Зарезан» 14 лютого (іноді його святкують три дні). Святий Трифон вважався покровителем виноградарства. У цей день чоловіки-господарі дегустували вино, і той, у кого вино було найкращим, обирався «царем» і пригощав усіх інших. Ці дні ще називають «вовчі свята». Існує повір’я, згідно з яким якщо святкувати Трифона як слід, то цілий рік будеш захищений від вовків. Жінкам у ці дні заборонялося шиття. Нині, під впливом молодіжної моди, молоде покоління замість Трифона частіше святкує День закоханих (День святого Валентина).

На жаль, нам так і не вдалося відшукати бодай-які залишки колоритного болгарського обряду «Кукері», який святкувався у перші три дні масляного тижня. Цей яскравий карнавал з перевдяганням у «чудища» був забутий ще у дорадянські часи внаслідок заборони Російською православною церквою [1, с. 160].

Оригінальним болгарським святом є «Баба Марта» (1 березня) – зустріч весни, яке символізує чистоту і здоров’я. Його продовжують святкувати до цього часу, а особливо полюбляють дітлахи, які до цього дня виготовляють «мартінічки» – спеціальні прикраси-обереги з білої та червоної вовняної ниток, розпушених на кінцівках. Останнім часом, за зразком подарунків-привітань із Болгарії, кінцівки мартенічок стали виготовляти у вигляді фігурок хлопчика та дівчинки. За традицією 1 березня мартінічку одягають на руку і не знімають до того часу, поки не прилетять птахи із вирію. А найстарша у сім’ї жінка у цей день повинна встати вдосвіта і прибрати у хаті, промовляючи «бълхи навън, Баба Марта вкъщи» («блохи назовні, а Бабу Марту у хату»).

Одним з найбільших свят у болгар, як і у всіх християн, є «Великден» (Великдень). На цей день, як і на деякі інші великі свята, існував звичай навіщати кума з подарунками, а той у свою чергу виставляв пригощання.

Свято «курбан» у минулому відзначали декілька разів на рік, але зараз найчастіше лише на «Гергьовден» (День Св. Георгія) – 6 травня. У цей день за традицією було прийнято колоти жертовне ягня, причому цей процес був пов’язаний з особливим ритуалом.

Обряд викликання дощу («Пеперуда») традиційно виконувався на літнього Миколу (22 травня). У цей день декілька дівчаток обирають серед себе «пеперуду» (метелика) – як правило, дівчинку-сироту. Ходячи по селу, співають пісні:

«Пеперуда ляда

Из вода са мяда

Дай ми, Боже, даждеца…»

Із зібраних продуктів на другий день вони влаштовують обід, ліплять із землі фігурку хлопчика і влаштовують йому «похорон». Обряд «Пеперуда» нам довелося спостерігати у виконанні фольклорного колективу с. Петровки Приморського р-ну.

День Св. Кирила і Мефодія (24 травня), що традиційно шанується у Болгарії, в останнє десятиліття стали урочисто святкувати болгарські культурно-просвітницькі товариства як День слов’янської пи-
семності.

Можна також виділити серед літніх свят «Ілінден» (2 серпня), у який намагаються, по можливості, не працювати. Серед зимових свят слід ще назвати шанований, в основному, жінками день Святого Гната (20 грудня), в якому уявлення, пов’язані з християнською релігією (початок передродових мук Богородиці), поєдналися з язичницькою магією, яка діє на домашніх тварин (особливо на курей).

Світоглядні уявлення чехів Приазов’я також формувалися під впливом християнства, яке нашаровувалося на давніші звичаї народу. Однак вони все ще проявляються в їхній духовній культурі. Багато народних обрядів припадає на зимові місяці. На початку грудня (6) зустрічали веселе свято Святого Миколая (Мікулаши). За родинним столом, прикрашеним скатертиною, ласощами, печивом (бухтами) сідають діти, батьки та хрещені батьки. Сьогодні вони звітуватимуть перед Святим Миколаєм, як пройшов рік. Діти відповідають за себе, а батьки та хрещені – за те, як вони виховували дитину. Святий Миколай з Янголом мають завітати до їх оселі. Але не дрімає і чорна сила в особі чорта та відьми (пуржаці баба), які пропонують дітям інший рай та легкі розваги. Але Янгол, звертаючись до Янгола-охоронця дитини, мусить показати шлях добра, миру і любові на прикладі вчинків дитини: за зле посварити, а за добро – дати подарунок.

24 грудня чехи святкують Щедрий вечір, а 25 грудня – Різдво Христове. Його називають Ваноце, що означає «свята ніч». З Різдвом пов’язаний звичай в день «Щедрого вечора» нічого не їсти до першої зірки на небі. В цей час люди жартують один з одного. Особливо це стосується дітей: той, хто дотерпить до вечері, обов’язково знайде під ялинкою подарунок, а уві сні побачить «золоте порося» – символ домашнього спокою і добробуту. Вірні Христові ідуть до костьолу, де біля вівтаря зустрічаються з персонажами таємничої пресвятої ночі в Віфлеємі. Біля ясел з Немовлям Марія, Йосип, овечки, волхви, Янголи, та зверху дивиться на них, сповіщаючи Святу Новину, яскрава зірка, бо вона перша показує шлях до Народженого Спасителя Світу.

Перед костьолом розпалюють вогнище, читають Євангеліє. Священик від цього вогню запалює велику різдвяну свічку, і від неї вірні запалюють свої свічечки, які потім несуть у свої домівки як світ христов, який виводить людину з темряви до світла.

Повертаючись з костьолу, родина збирається за святковим столом в кімнаті, де вже прибрана ялинка, а під ялинкою подарунки, які кожен приготував для кожного члена родини. Господиня накриває стіл з 9 або 12 різних пісних страв.

На столі обов’язково має бути короп і «ваночка» (солодкий калач). Його розділяють на всіх присутніх і на тих, кого не стало цього року (померлі). Символом родючості виступає горох, часник – символ здоров’я, мед – символ міцного здоров’я і добробуту. На столі обов’язково повинні бути фрукти і овочі. Існує традиція розрізати одне з яблук навпіл: якщо зернята склалися зіркою – бути в сім’ї щастю і вдачі, якщо щось інше – чекай на труднощі та переполох.

Свічки, запалені від церковної різдвяної свічки, ставлять на вікно біля образу Матері Божої. Сама господиня, як символ берегині, достатку та спокою, мусить сидіти за столом (а якщо ще чого не вистачає, то приносять діти або чоловік). Чуємо стук у двері: «Чи є у вашому домі місце для Новонародженого та його родини, чи запрошуєте їх до своєї оселі, чи пригощаєте стравами, чи даруєте свої чисті серця світу». Всі погоджуються, впускаючи Святу родину до своєї оселі, даючи місце за родинним столом (це завжди діти або батько з іншими членами сім’ї стають учасниками такої сценки).

Починають вечерю з облатки (принесене з костьолу освячений тоненький облаток у вигляді того, що дає на причасті священик). Батько тримає облаток і кожен відламує від нього шматочок, просить пробачення за всі провини перед Богом і родиною, намазує облаток медом.

Молоді дівчата в «святу ніч» повинні подивитись у воду: чи не побачать образ коханого. Якщо так – буде весілля, якщо ні – чекай ще один рік, до нового щедрого вечора. Закінчується святкова вечеря кавою, різдвяним печивом та співом пісень, що прославляють світло нового життя.

Zvoni zvon v Čechohradĕ Viru, a Boži zpěv nese Zvoni zvon vanočni Radujme se

Звенит звон в Чехограде Веру и Божие пение неся. Звенит звон Рождественский Радуемся

(В.Зозуля-Фирсова)

6 січня на церковне свято Епіфанії проводиться весела процесія «трьох цісарів». Звичай пов’язаний з приходом волхвів до народженого Ісуса. Хлопчики, що грають цісарів Каспара, Мельхіора і Балтазара, вдягаються в білі балахони або в яскраві вбрання з коронами на головах. Вони представляють похилого «цісаря», молодого і чорношкірого. Ця процесія обходить хати з піснями, колядками, а виконавців нагороджують дарами. В костьолі освячують воду та сіль.

Веселе свято «масопуст» (так називають чехи масляну) символізує проводи зими. Воно походить із стародавнього язичницького культу землеробів, з якого протягом століть по всій Європі виникли карнавальні гуляння. Стародавні землероби пов’язували свої надії на новий рік саме з цим святом. Тому всі дії, що проводились, мали ритуальний характер і були призначені для впливу на природу з метою забезпечення гарного врожаю.

Безпосередньо «масопустівське» гуляння починалося за три дні перед постом. Згідно з переказами, у цей день треба було багато їсти, щоби набратися сил на цілий рік. В неділю після обіду всі йшли на танці і веселились до ранку. Вірили, що чим вище підстрибуватимуть під час танцю дівчата, тим вищою в новому році виросте пшениця, жито, овес. В понеділок продовжувались забави, а увечері проводились вечорниці, куди приходили лише одружені люди.

Найбільшим весняним святом, як і у інших християн, вважався Великдень. Скрізь пекли калачі, розписували крашанки. Традиція розпису яєць залишилася і в наш час. Їх дівчата дарують хлопцям на знак своєї прихильності. Яйця є символом життя. Зберігся також звичай бити один одного хворостинами з верби, промовляючи «Дашь яичко, дашь яичко, дашь яичко, дашь яичко». В костьолі ідуть Великодні богослужіння, освячення пасок, яєць, ковбас та інших страв.

Ще один цікавий весняний обряд – «цісарська хода» – проводили на Трійцю. Хлопці наряджали хлопчика років десяти і садили на багато вбраного білого коня. Цісар без зброї, у роті – біла троянда. Поруч – дві дівчини з голубом у руці (символ Духа Святого).

Коли дерева вкриваються листям – проводяться маї. Май – це тонкі ялинки і з зеленою кроною, на яких нема кори. Крона наряджена хустинами, квітами, фігурками. Найвищу ставлять на центральній площі. Крім того, декілька маїв юнаки ставлять біля помешкання своєї коханої.

Декілька обрядів пов’язані з господарчими роботами в кінці літа. У сільського населення головною справою в цей час був збір врожаю, тому кінець був пов’язаний з обрядом «дожинок». Люди вірили в магічну силу останніх скошених стеблин і зв’язаних з них снопів. З них плели спеціальний вінок, що передавали в руки господареві.
Навіть сьогодні існує звичай, пов’язаний з розведенням винограду. Виноградник закривають лише з того моменту, коли староста – «готары» принесе перші плоди винограду. Збір винограду пов’язаний з комічними сценками, жартами. Завершенням і кульмінацією землеробського циклу є звичай святкування Покрови (в Моравії та Чехії це освячення).

Основний ареал компактного проживання греків у Запорізькому Приазов’ї розташовується за межами досліджуваної території – на півдні Донецької області. Але міграції населення сприяли тому, що і в Запорізькому Приазов’ї існує досить помітна грецька громада.

Кримське походження греків Приазов’я проявляється до цього часу. Історичне сусідство греків з кримськими татарами в Криму позначилося на своєрідній обрядовості цього народу. Незважаючи на дещо інше природне і соціальне середовище, греки і на новому місці зберегли багато своїх національно-культурних особливостей. Мова, звичаї, обряди, музика, їжа – все це мало на собі сліди далекої і близької кримської історії. Нерідко в усьому вбачались і більш глибокі історичні корені, які вели в середньовічну Візантію і в легендарну епоху Стародавньої Греції.

Одним із основних грецьких свят, яке не поступалося за значущістю Великодню і Різдву, був Панаїр. Це спільний обід на честь престольного свята, який супроводжувався різними ритуалами і молитвами. Основну турботу за організацію Панаїра брав на себе хтось із заможних жителів села (ватаірджи). На Панаїрі оголошували ім’я того, хто займатиметься його проведенням на наступний рік. За день до свята в будинку, де святкуватимуть Панаїр, збиралися жінки, щоб допомагати господарці приготувати обід. Столи накривались прямо у дворі, під відкритим небом (панаїр завжди проходив в теплу пору
року).

Починалось свято з «наю». А вона у свою чергу – з молитви священика. Після молитви та деяких ритуалів починали обід. На столи подавали не лише страви, які приготувала господиня, але й принесені гостями. Багато хто жертвував до цього дня тварин – овець, кіз. Господар різав бичка, якого ростив спеціально до цього дня. Жертвоприношення мали своє призначення: вони здійснювалися з метою позбавитися в майбутньому лиха.

Разом з іншими стравами на столи обов’язково подавали бузу – слабоалкогольний напій, який готували лише до панаїру з просяного та кукурудзяного борошна. Після обіду починалися гуляння з музикою, піснями, танцями. Закінчувалось престольне свято грецькою національною боротьбою, яку називали «куреш», а також скачками на конях – «хучи».

Найбільш шанований і до цього часу звичай греків – куреш, під час якого влаштовувалися змагання борців в центрі села чи недалеко за ним. В цьому місці мотузками огороджували коло, в якому змагалися силачі. Той, хто перемагав трьох суперників, отримував головний приз (хурбан) – живу овечку. Інколи були і грошові призи.

На боротьбу збиралися всі жителі села, а також приїжджали глядачі та борці з інших сіл. Крім чисто спортивного інтересу, куреш мав і інше важливе значення. Тут молоді хлопці та дівчата знайомилися, приглядалися один до одного.

І до цього часу в багатьох грецьких селах Приазов’я організація куреша залишається такою ж, як і в минулі часи. Найшановніші жителі села зі старожилів-чоловіків обходили сільські двори, збираючи гроші на придбання овець і призів. Досить цікавими і захоплюючими були і кінні змагання. Переможець у хучі отримував голову і шкіру бика.

Єврейський народ, незважаючи на усі негаразди, зумів зберегти свою етнічну ідентичність протягом тисячоліть. Його духовна культура формувалась під впливом іудаїзму – однієї з найстаріших релігій, яка збереглася до наших днів. Її особливості – визнання єдиного бога Ягве, догмат про богообраність євреїв, віра в прихід месії – спасителя, який прийде для здійснення праведного суду і оновлення світу, віра у безсмертя душі та існування потойбічного царства.

Основним богословським джерелом вважається Тора і Талмуд. До іудейського культу входить велика кількість різноманітних обрядів, молитов, постів, розпоряджень, обмежень, заборон, що регламентують життя віруючого.

Єврейські свята можна розділити на три частини: біблійні, історичні та сучасні. Найважливішими і найсвятішими вважаються саме біблійні свята – про них говориться у Торі [2, с. 4].

Найпоширенішим єврейським святом є Шабат (субота), яке відзначається щотижня. Воно починається із заходом сонця у п’ятницю і закінчується із заходом сонця у суботу. Це не просто вихідний день. Саме шабат регулярно нагадує євреям про їхній обов’язок перед богом, а численні ритуали, що супроводжують це свято, дозволяють створити особливу атмосферу духовності.

До другої світової війни активно діяли єврейські общини у місцях компактного проживання євреїв, зокрема у м. Мелітополь. У синагогу сходилися у п’ятницю ввечері. Було прийнято молитися окремо чоловікам і жінкам, причому жінки й діти розташовувалися на верхньому поверсі і обов’язково закривалися шторкою. Чоловіки одягали особливі головні убори. За звичаєм, у цей вечір жінка не має права ані відкрити двері, ані увімкнути світло. Тому деякі хлопчаки на цьому заробляли гроші, допомагаючи жінкам після молитви увійти у свою оселю.

Пізніше багато традицій були забуті. Їх намагалися дотримуватися лише представники старшого покоління у вузькому сімейному колі. Коли було заборонено молитися у синагогах, подекуди старики збиралися у когось в оселі і молилися. Але і такі зібрання стали забороняти. А молодь була ближче до радянської дійсності.

Особливе місце у єврейському календарі посідають так звані три свята сходження (у ці дні у давнину здійснювали паломництво, щоб принести жертви) – «Песах», «Шавуот» і «Суккот».

Виникнення свята «Песах» сягає тих часів, коли основним заняттям євреїв було скотарство. Щоб зберегти стадо, збільшити кількість приплоду і нормальний його ріст, потрібно було задобрити
духів-губителів пасовищ. Тому їм приносили жертву (жертовну
тварину).

У пасхальній обрядовості сучасного іудаїзму чільне місце посідає біблійна розповідь про визволення євреїв із єгипетського полону. «Песах» триває 7 днів і вважається святом свободи, а біблійний Моійсей – визволителем народу. Головною особливістю свята є заповідь їсти прісний хліб («мацу») і сувора заборона вживати і тримати у домі квасне («хамець»), тобто продукти, що піддаються бродінню. Перед святом годиться ретельно прибрати житло, все випрати, почистити, щоб і крихти ніде не лишилося квасного. У перший день свята влаштовують «седер» – трапезу, що супроводжується особливим ритуалом, молитвами та піснями.

Свято «Шавуот» відзначається на п’ятдесятий день після другого дня «Песаха» і тому ще носить назву П’ятидесятниця. У минулому це свято було пов’язане з землеробством і виражало радість, задоволення землеробів плодами своєї праці. З часом воно втратило своє первісне значення перетворилося на свято в пам’ять дарування Тори на горі Синай пророку Моійсею за сім тижнів після визволення. «Шавуот» став нібито заключним довершенням «Песаха».

Третім святом, пов’язаним з землеробством у євреїв, є «Суккот», яке, згідно з Біблією, називається святом «збирання плодів наприкінці року». Пізніше «Суккот» було пов’язане з виходом євреїв з Єгипту і відзначалося в пам’ять мандрування по пустелі, «коли сини Ізраїлю жили у шатрах». Так природному звичаєві жити у шатрах під час збирання винограду надано релігійного забарвлення. Останній день свята Суккот називається Сіхмат-тора (радість Тори). У цей день у синагогах здійснюються урочисті процесії з Торою у руках і співом похвальних псалмів Богові. Це день закінчення річного циклу публічного читання в синагогах П’ятикнижжя.

У вересні євреї зустрічають Новий рік – «Рош-а-шана» (або «Рош-Гашана»). Свято триває два дні, які вважають одним довгим днем, упродовж якого забороняється будь-яка робота. Урочистості супроводжуються виконанням численних обрядів, які символізують очищення від гріхів, оновлення душі людини, підготовку до нового, сповненого добрих справ року. Під час свята їдять яблука з медом, щоб «солодким був рік». Напередодні Нового Року євреї вітають один одного словами: «Нехай вам буде записане лише гарне у цьому році», оскільки, за переказом, у ці дні Бог записує у Книзі життя, яка доля очікує кожну людину у новому році [2, с. 17].

Особливого значення євреї надають судному дню («Йом Кіпур»). Це свято найсуворіше і найурочистіше, з настанням якого євреї припиняють роботу, забувають про земні справи і повністю віддаються спокутуванню гріхів. Люди постяться, впродовж доби нічого не їдять і не п’ють. Цього дня заборонено користуватися косметикою, носити шкіряне взуття. Мити можна лише пальці на руках після сну і туалету. У синагогах читаються молитви. Піст закінчується у вечері з появою на небі зірок. Новий рік і Судний день вважаються «страшними днями», до яких потрібно готуватися протягом місяця елул постами, молитвами, трубними звуками з баранячого рогу (шофара) і т.п.

В останнє десятиліття завдяки діяльності «хеседів» (єврейських клубів, що фінансуються благодійними фондами) календарна і сімейна обрядовість євреїв відродилася. Повернулися обличчям до віри предків навіть ті люди, які усе життя були переконаними атеїстами.

Релігія караїмів – караїзм – монотеїстична релігія зі своїми догматами віри, традиціями, календарем, духовною ієрархією. Його основи були закладені у перших століттях нашої ери і включають елементи християнства, іудаїзму та ісламу.

Важливу роль у встановленні віровчення відіграв Анан Бен Давид з роду царя Давида з Багдаду (752-840). Він об’єднав віруючих, які визнавали Старий Завіт і заперечували божественне походження його тлумачень. Його послідовників називали «ананітами». Пізніше цю назву витіснив сучасний релігійний термін «караїми». Караїми визнають єдиного Бога. В основі їх віровчення лежить свята книга – Старий Завіт без будь-яких доповнень і тлумачень. Виходячи з цього, зовсім не визнають Талмуда. Свято дотримуються караїми десяти заповідей. Головний принцип караїзму – необхідність старанного вивчення Святого письма як осередку найглибшої мудрості, незважаючи на думку інших. Усвідомити його необхідно силами власного розуму.

Згідно з віровченням караїмів, Бог створив суще; через Мойсея Бог сповістив найдосконаліший закон; п’ять книг, дарованих на
Синайській горі, ніколи не порушуються, не доповнюються і не міняються.

Бог визначає людям нагороди, покарання згідно з заслугами кожного і воскресить мертвих у день судний, термін якого не визначений. Кожна людина відповідає перед Богом за свої вчинки без допомоги посередників. Ісус Христос і Мухамед вважаються великими пророками.

Караїмські храми – кенас або кінаса (від арабського «каніса» – не мусульманський собор). Основне приміщення храму доступне лише чоловікам і складається з трьох частин: з південного боку на підвищенні розташований вівтар, далі місце для прихожан, а ближче до виходу – сидіння для старців, хворих і тих, хто перебуває у траурі. Храм прикрашений килимами. Над вхідною північною частиною розташований балкон для жінок з ажурною дерев’яною перегородкою, сюди ведуть окремі зовнішні сходи. Жінки молились окремо, щоб чоловіки не відволікалися від молитви. До заміжжя жінки не молились в кенаса. Біля храму здебільшого був замкнутий дворик з оплетеною виноградом альтанкою.

До храму входять без взуття, яке залишають у спеціальних нішах. Моляться в кенаса двічі на день: вранці, після сходу, та ввечері, перед заходом сонця. Індивідуальні молитви здійснюються у будь-який час. Основою літургії, як і у християн, є псалми Давида. Важливе місце відводиться гімнам і співу.

Караїми відзначають основні свята, як пропонує Старий Завіт. Потижневий день відпочинку святкують у суботу. Основними щорічними святами є Пасха (Хиджи тамбиларнин), П’ятидесятниця чи Трійця (Хиджи афталарнин). Караїми святкують Пасху у четвер увечері, з огляду на те, що Ісус Христос відзначав свою останню Пасху саме у четвер. Трійцю відзначають лише в неділю. Караїмська Пасха, так само як і християнська, не має постійної дати і щороку святкується у квітні – травні. До цього дня спеціально випікається пасхальний корж – «танбіл», яку подають з медом.

Обов’язково дотримуються караїми постів, які пропонує релігія. Піст, пов’язаний з поминанням померлих, закінчується днем «курбан» (жертва). Постяться й індивідуально, обираючи час на свій розсуд. Прийнято поститись за кого-небудь, наприклад, за жертви стихійного лиха, за одужання товариша та ін. Особисті пости не афішуються. Про них можна дізнатися лише по відмові від пригощання у гостях.

Караїми Мелітополя щороку святкують свято урожаю – «орахтою», під час якого роблять щедре застілля фруктами та овочами. У минулому це свято відбувалося у кінаса (караїмська церква), де спеціально робили бесідку з виноградної лози, яку спеціально прикрашали і ставили багато фруктів.

Свято приходу весни «Кініш» у минулому відзначалося з розмахом, з перевдяганням, з катанням на конях і, звичайно, з пиріжками. Початок Нового року (календарного) – «Юл баши» – святкується у березні, а релігійного – у вересні. Характерно, що все, що залишається після кожного свята, роздають бідним.

День поминання померлих у караїмів відзначається наприкінці липня, коли родичі обов’язково намагаються відвідати кладовище.

До нашого часу збереглися оригінальні караїмські приказки: «Кисмэт балса». («Якщо пощастить»). Коли всі доводи вичерпані, а прохання людини не знайшло відгуку, кажуть: «Олу йюла, олу йюла» («Будеш оплакувати мою смерть»). Неможна проігнорувати прохання людини, що заріклась. При зустрічі говорять «Сав болсун» («Будь здоровий»). Коли треба когось похвалити, кажуть: «Яш да баш» («Молодий, а башковитий»). Коли треба заспокоїти, говорять «Будак ичер будак итэр» («Усе скінчиться, не жалкуй»). На могилі іноді пишуть: «Джанэ джанатэ болсун» («Щоб душа потрапила до раю»).

Значна відмінність культури кримськотатарського народу від згаданих вище пояснюється певною мірою тим, що кримські татари сповідують іншу релігію – іслам, яка протягом віків впливала на соціально-політичне і культурне життя народу, формувала його спосіб життя.

У кожній оселі мусульманина обов’язково є Коран – Священна книга, до якої ставляться поважно та бережно, і килим для дотримування намазу. Намаз (обов’язкова молитва 5 разів на день) має велике значення для віруючого, тому він суворо дотримується правил вознесіння молитви.

Усі свята та традиції кримських татар безпосередньо пов’язані з Кораном і релігією в цілому, а саме – з канонічними законами та обрядами: паломництвом, молитвами, постами, роздачею милостині. В усі свята проголошується віра в Єдність Аллаха, його вічність, справедливість і всемогутність; визначається пророча місія іудейських пророків в історії людства та Мухамеда; віра у потойбічний світ, судний день, воскресіння мертвих.

Вчення Мухамеда, яке засуджує в усьому надмірність, визначає і скромність святкування деяких із них. Всі свята відзначаються за мусульманським місячним календарем.

Найвизначнішим святом є Курбан-байрам, свято жертвоприношення. У цей день після святкової молитви в мечетях кожний мусульманин, якщо у нього є можливість, має принести у жертву тварину. Для цього досить часто об’єднуються декілька чоловіків і купують у складчину козу, вівцю або корову. Кожен мусульманин повинен
покуштувати м’ясну страву. Здебільшого готують шашлик, плов, манти, лагман, пельмені-чучвара, а також різноманітні салати, печуть пиріжки.

Домашніх тварин приносять у жертву в пам’ять про те, що праотець Ібрахім (біблійний Авраам) був готовий пожертвувати Аллахові свого сина. Всевишній глибоко оцінив таку відданість і прийняв від нього не сина, а вівцю.

У наступні 4 дні йдуть у гості до