Вплив глобалізації на етнокультурні ідентичності в сучасному вимірі

Тема глобалізації та глобалізаційних процесів з останньої чверті ХХ століття є однією з найпопулярніших та затребуваних в сучасних соціальних, зокрема соціологічних, дослідженнях. Природно, що всі, хто звертається до проблеми глобалізації, прагнуть визначити, чи є це явище гарним або ж поганим; позитивний чи негативний вплив справляє воно на тих, хто з ним стикається, або, якщо визнавати, або, якщо визнавати, що тут є як позитивні, так і негативні аспекти, то чого, власне, більше.

Методологічні, загальносоціологічні засади цих проблем розглядають багато дослідників, які намагаються з’ясувати сутність глобалізації як соціального явища і соціального процесу. Наприклад: Е. Гіденс трактує глобалізацію як процес зміцнення міжнародних відносин і відзначає, що її головною ознакою є здатність просторово
віддалених подій впливати, часто миттєво, одна на одну [14]. І. Валерстайн зосереджується на тому, що в процесі глобалізації утворюється глобальне суспільство – світ-система, центром якої виступають країни-ядра – найрозвиненіші країни світу, які експлуатують менш розвинені країни, що утворюють напівпериферію периферію. Також він додає, що ми, без сумніву, перебуваємо зараз у періоді трансформації, але це не той період, коли живуть за чіткими правилами нового глобалізаційного світу [1, с. 49]. На думку іншого англійського вченого, Роланда Робертсона, глобалізація призводить до результатів, які «стають загальним надбанням» [16, с. 62]. Вітчизняні соціологи, а саме: А. Арсєєнко, Є. Головаха, А. Ручка, В. Степаненко, В. Танчер також приділяють певну увагу вивченню глобалізаційних процесів
та дослідженню їхнього впливу на деякі сфери життєдіяльності суспільства.

Глобалізація постає як комплекс взаємопов’язаних процесів: економічних, культурних, технологічних, політичних, інвайроментальних. Наслідком таких процесів є необмежений плин інформації, образів, ідей, товарів, капіталів, людей, стилів життя, загроз та ризиків через кордони. У поєднанні із виникненням соціальних мереж і політичних інституцій, що обмежують вплив національних держав на життєдіяльність своїх суспільств, – усе це сприяє створенню глобальної культури сучасного світу.

Процес культурної глобалізації здійснюється через створення глобальної мережі культурних кодів, символів та значень. Інтернет, мода, реклама, кінематограф, природні катаклізми, політичні події, наукові відкриття, курси валют – усі ці різноякісні явища, повідомлення й знаки існують одночасно, для усіх, сприймаються усіма однаково та справляють відповідний вплив. Завдячуючи глобальним засобам масової інформації й мережевій спільності, всі живуть у спільній системі подій та смислів.

За таких умов, культурні процеси, які є дуже важливими для соціального функціонування й визначення етнокультурної ідентичності членів соціумів, майже не контролюються на політичному рівні національними державами. Наднаціональні, глобальні впливи стають більш потужними і визначальними [2, с. 234]. Звідси виникають не досліджувані раніше проблеми, що постають перед культурологами, соціологами культури, керманичами культурного життя.

Суттєва риса глобалізації – невизначений, не скерований і самостійний характер усього, що відбувається у світі: відсутність центру, пульту управління, головної контори і таке інше. Глобалізація є просто іншою назвою «нового світового безладу». Вона немає нічого спільного з іншою ідеєю «універсалізації», яка віддзеркалювала надію (часів модерну) на загальний порядок, наведення порядку в глобальному масштабі. Тоді, як глобалізація пов’язана передусім із глобальними наслідками, абсолютно непередбаченими і не умисними, а не з діями чи ініціативами. Ми не володіємо можливостями планування і здійснення дій глобального масштабу. «Глобалізація» стосується не прагнень, сподівань, а того, що відбувається з нами.

Йдеться про розширення та інтенсифікацію всіляких зв’язків, які перетинають усі існуючі в світі кордони, інакше кажучи, відбувається явище своєрідної детериторіалізації [9, с. 70], де виникає новий тип спільностей. Головною ознакою нового типу є їхній тимчасовий характер: вони існують доти, доки не розв’язана та чи інша соціальна проблема. Разом з тим вони не прив’язані такою ж мірою до певної території, як це спостерігається у випадку традиційної локальної спільності. Таким чином, зростає мобільність інформаційних, фінансових та людських ресурсів, прискорюється дифузія культурних взірців, перетворюються форми соціальної солідарності. Глобальний світ хоча й залишається надалі культурно диференційованим цілим, стає все потужнішим у просторовому відношенні. У зв’язку з цим можна висунути гіпотезу, що глобалізація в цілому послаблює прив’язаність людей до певного локального місця [9, с. 71].

Але, з іншого боку, обмеження чи кордони не руйнуються,
а, навпаки, зберігаються, навіть загострюються, цьому сприяють
глобалізаційні процеси. Річ у тому, що зараз, як аргументують експерти, явища глобалізації досягають такої фази свого розвитку, що обов’язково породжують наслідки з протилежними впливами на людське життя. Тому не випадково виникає і протистоїть процесу детериторіалізації якісно нове явище ретериторіалізації, яке відтворює розірвані зв’язки людини з його локальним чи регіональним середовищем [9, с. 73].

Альтернативою глобалізації є локалізація як набуття особливих значень місцевих, локальних, регіональних ідентичностей, що розвивається в певному місці, тобто регіоні. Отже, «багатоскладове суспільство може становити мозаїку різноманітних соціокультурних груп, які мешкають разом на єдиній території, інколи змішуються, але не втрачають своєї самобутності, неповторності, ідентичності» [9, с. 26].

Роланд Робертсон вказує на те, що глобалізація складається з процесу взаємопроникнення між глобальним і локальним. Він заявляє про це досить важкою мовою структурного функціоналізму Толкотта Парсонса: «...Ми у двадцятому сторіччі, що минає, стали свідками і учасниками великого, двостороннього процесу взаємопроникнення універсалізації партикуляризму і партикуляризації універсалізації універсалізму» [16, с. 100]. Найважливіше те, на його думку, що саме в цьому полягає основна ідея поточного процесу глобалізації. І саме так народжується глобальна культура. Фактично для того, щоб глобалізація існувала, вона повинна, за визначенням, відтворюватися скрізь, де існує. З огляду на зазначене вище, неминуче дійдемо висновку, що відтворення глобалізації в локальному середовищі повинне мати дуже великий вплив на процес глобалізації.

Все очевидніше, що наслідком культурної глобалізації виступає не тільки певна вестернізація («макдоналізація», «кокаколонізація» й тому подібний синонімічний ряд), а також суміжні явища комодифікації, консюмеризації усіх боків життя, експорт «західних» цінностей і стандартів до «решти» світу, але й нові відносини між глобальним і локальним (місцевим, регіональним, національним) в культурному світі.

Отже, немає опозиції глобального і локального. Вони взаємопов’язані і зумовлені, породжують спільну динаміку культурного
розвитку. Очевидно, що глобалізація є великомасштабним, макро-соціологічним процесом, але специфікація його відбувається у локальному масштабі. Глобальне – проявляється в певній локальності, тоді як остання визначається загальним дискурсом глобалізації у спеціалізованій виокремленості Поняття «глокалізація» найкращим чином «схоплює» цю двоєдиність. Глокалізація – це «глобальна перспектива, яка накреслена в локальних умовах», або ж «спосіб, у який товари, послуги й реклама створюються для диференційованих локальних
ринків». На думку українського вченого А. Ручки: «глокалізація – явище, що означає створення «глобальної локальності» з певними «гібридними» (сплав глобального й локального) рисами» [9, с. 69]. І як розуміє вчений, що тільки майбутнє надалі може показати, як розвиватиметься цей процес.

Автори американського часопису «Порівняльне вивчення цивілізацій» М. Мелко, В. Рудометоф, Р. Робертсон зазначають, що процес глобалізації спричиняє не тільки одноманітні структури в економіці й політиці різних країн світу, а й «глокалізацію» – адаптацію елементів сучасної західної культури до локальних умов і місцевих традицій [15, с. 275]. Нормою стає не однорідність, а гетерогенність регіональних форм життєдіяльності людини. На такому підґрунті можливе не тільки збереження, але і відродження, розвиток місцевих культурних традицій, локальних цивілізацій. Глобалізація, за сучасними уявленнями, потребує від місцевих культур не беззастережного підпорядкування, а й селективного, вибіркового сприйняття і засвоєння нового досвіду.

У реальному житті діють, переважно, «збагачені» традиції, які інколи мало нагадують свої первісні оригінали. За змістом ці традиції є певними гібридними утвореннями різнорідних культурних впливів, у тому числі глобальних і локальних, сучасних і традиційних. Як відзначає А. Ручка, в умовах глобалізації «збагачення» традиції відбувається за рахунок різнорідних культурних сумішей. Якщо до цього додати, що на сьогодні, на думку спеціалістів, приблизно 90% елементів культури, яку люди визначають своєю, запозичені з інших культур
[9, с. 81].

Існування двох принципових позицій: антитрадиціоналізм і традиціоналізм стосовно культурних традицій, показує нам, що людство дійсно вважало глибинну протилежність даних позицій, але вона не така вже й однозначна. Прихильники антитрадиціоналізму сприймають зміни доброзичливо, а недотримання традицій розглядають як «набуття свободи»; інші – традиціоналісти – до змін ставляться із застереженням, тривогою та втрату традицій вважають «втратою ідентичностей».

До того ж, антитрадиціоналісти задоволені широкими контактами з іншими культурами та стилями життя, а прихильники традиціоналізму більше занепокоєні можливістю того, що місце «наших» традицій можуть посісти «чужі» сурогати. Проте орієнтація на певні традиційні еталони в світі «змінюваних» ідентичностей говорить саме за себе. Не зважаючи на домінацію «сьогодення», швидкоплинність часу, фрагментарність і невизначеність, все-таки не припиняються пошуки усталених підвалин життя, в тому числі й серед модифікованих традицій.

Отже, стара азбучна істина про те, що без минулого немає майбутнього, залишається актуальною і на сьогодні. Адже пам’ять посідає центральне місце у створенні ідентичностей і культур, – саме тому, на думку Ентоні Сміта, й головні мотиви, ідеї та стилі постмодерного космополітизму за своїм походженням фольклорні або національні. Поки що якоїсь іншої культури немає, за винятком хіба штучного неокласицизму, що й сам, хоч і мигцем, озирався на своїх античних попередників. Немає глобальної «ідентичності в процесі формування»; глобальна культура може бути лише позбавленою спогадів конструкцією з національних елементів, на які вона й розпадається. Але культура, позбавлена спогадів, – це суперечність; будь-яка спроба створити таку глобальну культуру лише свідчитиме про множинність фольклорних спогадів і ідентичностей [8, с. 166].

Наслідки глобалізаційного процесу для ціннісно-світоглядних комплексів різних країн є далеко не таким однозначним. У літературі є різні підходи до розгляду взаємодії глобалізації і культури. Деякі дослідники розмірковують про зіткнення локальних культур із глобальними процесами і про наслідки цього зіткнення. Інші вважають, що ми вже можемо говорити про поширення (або намагання поширення) певної глобальної культури на весь світ, підкоривши й асимілювавши інші культури.

У літературі спостерігаються три основні підходи. Прихильники першого, так би мовити, радикально-глобалістського, вважають, що національні держави і національні культури поступово зближуватимуться між собою в єдине суспільство і єдину культуру. При цьому нерідко підкреслюється, що масоване поширення західних ЗМІ, кінофільмів, музики, мистецтва, телевізії, інших культурних продуктів веде до знищення локальних національних культур і, відповідно, єдина зароджувана глобальна культура матиме яскраво виражене обличчя західної масової культури. Дослідники в цьому випадку воліють говорити про культурну уніфікацію, гомогенізацію.

Ентоні Сміт в своїх роздумах припускає існування такої культури в загальних рисах, вона характеризуватиметься мінливістю, безформністю, примхливістю, іронічністю, лукавістю та, насамперед, не буде пишатися історією, не матиме етнічного коріння, «за самою своєю суттю ця культура штучна» [7, с. 75].

Прихильники другого підходу – «помірно глобалістського» – намагаються довести, що хоча внаслідок посилення міжкультурних контактів зростання спілкування між людьми з різних країн, зближення культурних систем дійсно відбуватиметься, навряд чи результатом подібних процесів стане поглинання вестернізованою культурою інших культур. Процеси, що відбуваються і відбуватимуться в соціокультурній сфері, на їхню думку, не призведуть до створення і панування якоїсь глобальної культури, а скоріше спричинять культурну дифузію. Прихильники цього підходу переконані, що в соціокультурній сфері є і будуть елементи як глобалізації, так і локалізації, а місцеві культури, вбираючи деякі елементи потенційної глобальної культури, зберігатимуть свої основи.

Третій підхід можна назвати «антиглобалістським». Його прихильники намагаються довести, що глобалізація не лише не веде до виникнення якоїсь спільної глобальної культури, а, навпаки, лише посилює демонстрацію відмінностей між культурами чи навіть загострює її. Цей третій підхід є найбільш непереконливим. Коли відбуваються масштабні контакти між представниками різних культур, завжди виникає якийсь взаємообмін, взаємозацікавленість, взаємопроникнення культур. Представники різних культур знаходять у інших гідне уваги, цікаве, таке, що не суперечить провідним цінностям власної культури. Тож за наявних сьогодні величезних обсягів інформації про складові інших культур, з якими стикається населення різних країн, важко стверджувати, що подібні контакти не матимуть жодних наслідків, а експансія культурних продуктів буде повністю відкидатися реципієнтами.

У статті: «Антиглобалізм і пацифізм проти інтеграційних процесів у сучасному світі» українського історика М. Трофименка [11, с. 185] для нас цікавим є викладені основні течії антиглобалізму. У першому випадку прихильники виступають проти глобалізації як такої, а також проти впливу міжнародних, фінансових, політичних організацій на національні держави. Представники іншого напряму – альтерглобалізму – виступають за помірковану глобалізацію, яка не буде шкодити економікам і культурам, робити бідні країни ще біднішими та збагачувати багаті, вони виступають за пом’якшення наслідків глобалізації. І ще одна течія, це – пасифізм.

До речі, глобалізацію нерідко розглядають, із чим не можна не погодитися, як «капіталістичну» альтернативу комуністичної ідеї інтернаціоналізму, котра на практиці виродилася у спробу політичного і культурного гегемонізму [3, с. 18].

Український вчений В.Степаненко висловлює ще один погляд на всі ставлення до глобалізації як до суперечливого явища. Це явище концентрується навколо двох проміжних позицій – регресивної та
реформаторської [10, с. 164]. Прихильники регресивної глобалізації (regressive globalisers) підтримують її окремі боки та тенденції, загалом сприятливі для життєдіяльності та активності впливової меншості, незважаючи на негативні наслідки інших виявів глобалізації для решти населення. З точки зору цієї прагматичної позиції, глобалізацію розцінюють як нульовий баланс її позитивних і негативних характеристик. Реформатори від глобалізації, або прихильники розподільчої глобалізації (distributive globalisers), прагнуть «цивілізованої» або «гуманізованої» глобалізації, яка б сприяла благополуччю більшості.

Справді, деякі дослідники глобалізаційних процесів переконують, що для індустріально розвинених країн глобалізація має позитивні результати, але треба не забувати, що, з іншого боку, глобалізація – джерело неспокою та напруги. Це явище чітко простежується в праці нігерійського вченого Клода Ейка: «Процес глобалізації породжує тривогу через урізноманітнення змін, асоційованих з нею, а також через невпевненість в традиційних спільних цілях, інтересах та гомогенізуючих ефектах» [4, с. 21]. На думку вченого, тривога на цьому не зупиняється, вона поширюється і через творення глобального середовища, де домінує відчуття втрати контролю над своїми справами, навіть у випадку з найвпливовішими діячами, а також через трансформування культур, навіть таких, що мають бути універсальними.

Клод Ейк зазначає, що врешті-решт постає питання про домінантну матеріалістичну, технократичну капіталістичну культуру, яка повсюдно агресивно себе нав’язує, ця культура радикально трансформує нас у напрямку ідентичності споживачів. В концепції та реальному житті ідентичність споживача зазнає вражаючого тиску, оскільки наша ідентичність складається з колективності, розподілу та злагоди, а споживання – з відокремлення, приватизації та самозадоволення. В світлі постійних змін та невідомого майбутнього, в якому значне відчуження та дезорієнтація вже вважаються проблемами, агресивне вторгнення матеріалістичної, технократичної культури доводить багатьох до відчаю та ворожості.

Вчений вважає, що найголовніша проблема полягає в тому, коли люди набувають нової ідентичності, з’являється бажання подолати непосильне та пригноблене існування, вони починають самоіндентифікуватися на «первісному рівні», особливо це стосується національної, етнічної, релігійної, расової та пов’язаної зі спільнотами ідентичностей. Перевага первісних ідентичностей випливає з того, що будь-яка первісна загроза узагальнюється й не вимагає нічого більше, ніж кристалізації як цілісності, що і робить первісна ідентичність, як будь-яка інша первісна свідомість, що є культурною і цілісною.

Отже, етнічна ідентичність самозвернена і сприймає свою природу і вимоги як належне, відповідає етнічним запитам, її вимоги тотальні; етнічність осмілюється керувати важливою діяльністю та контролювати спосіб життя індивідів. Незважаючи на риторику та розмаїття первісних свідомостей, це боротьба, яку ми спостерігаємо в Боснії, Сомалі, Судані, Руанді, як показує Клод Ейк [4, с. 23], відбувається не тільки заради влади і політики, боротьба – за людську гідність, життєвий рух та ствердження людяності. В своїх виступах проти гнітючої матеріалістичної, технократичної культури люди демонструють, що вони живуть і захищають свою людську гідність.

Тому сьогодні, коли пройшов певний час після того, як уперше звернули увагу на глобалізаційні процеси, коли було проведено чимало досліджень з приводу впливу цих процесів на соціокультурну сферу, таке прямолінійне тлумачення відкидається значною частиною дослідників. Визнаючи гомогенізуючий потенціал західної культури, ці дослідники водночас на різноманітних прикладах демонструють, що локальні культури, зіткнувшись із навалою глобалізованої західної культури, не зникають, а формують власні зразки і, сприймаючи певні елементи нової культури, значною мірою зберігають свою основу.

Так, американський вчений Ф. Фукуяма висловлює впевненість, що гомогенізація і збереження місцевих культурних ідентичностей відбувається одночасно. Щодо економічних і політичних інституцій вчений не сумнівається в тому, що вони перебувають на шляху до гомогенізації, адже в цих сферах практично відсутні суттєві альтернативи подібній уніфікації [12, с. 124]. Щодо культурної сфери, то, на його думку, зовсім не зрозуміло, чи відбувається культурна гомогенізація так само швидко, оскільки в цьому випадку існує дійсний супротив такому процесу. На думку Ф. Фукуями, навіть стикаючись із навалою західної культури, локальним культурам вдається значною мірою зберігати свою ідентичність, різноманітність. По-перше, мешканці різних країн, соціалізовані на основі різних принципів, по-різному сприймають пропоновану їм західну культурну продукцію.

Крім того, сучасне глобальне змагання викликає переорієнтацію соцієтальної ідентичності [5, с. 254] «різних світів». Щодо суспільств «першого світу», то тут ніби панує інновація, а не традиція, як спільноти «другого» та «третього світів». У країнах «другого світу» роль культурних традицій (національних, релігійних, етнічних, регіональних) у суспільному житті залишається помітною. Зрозуміло, що передусім зі своєю традиційною культурою ідентифікуються та орієнтуються на «природжений спосіб життя» спільноти з «третього світу». Проте в умовах культурної глобалізації, коли зростає загроза гомогенізації культури взагалі, збереження автентичності культурних традицій стає нагальним. Тому в багатьох країнах почали здійснювати спеціальну політику, про яку вже згадувалося, «турботи про традиції». Ця політика мотивується бажанням зберегти культурну спадщину людства. Але автентичність традицій зберігається зазвичай в спеціально створених культурних резерватах (етнографічні музеї, музеї традиційних ремесел, фольклорні фестивалі тощо), доступність яких для пересічних громадян є обмеженою.

Отже, ідентифікаційний потенціал традицій таким чином нейтралізується, здебільшого вони виступають тут як музейні експонати, аніж як креативні ідентичності, тобто «чистота» традицій зберігається лише в культурних резерватах. Але С. Бертмен висловлює необхідність відбудовування зв’язків постмодерністської сьогочасності з минулим, маючи на увазі не «музейний варіант» минулих традицій, а їхню «збагачену» модифікацію, яка адаптована до потреб часу, і тим самим зберігає ідентифікаційну привабливість для людей.

Цілком очевидно, що глобалізація – це не просто погіршена вестернізація. Ми розуміємо, що країни і регіони, де б вони не знаходилися, і наш регіон – Запорізьке Приазов’я, не є ані однорідними, ані такими, що пасивно сприймають потік матеріальної і символічної культури, яка виходить з американських ринків. Споживання глобальних брендів як реальної продукції або образів, що її замінюють, часто виявляється приводом як для культурної творчості, так і для пристосування, як для поєднання раніше непоєднуваного, так і для гомогенізації, як для опору, так і для захопленого сприйняття.

Проблематика сучасних ідентичностей в глобальному світі отримала також свій актуальний розвиток в концепції інформаційного «мереживного» суспільства М. Кастельса, викладена ним у його фундаментальній трилогії «Інформаційна доба: економіка, суспільство і культура». Мануель Кастельс присвячує окреме місце актуалізації проблематики ідентичності в сучасному світі. Процес продукування, або, як ми знаходимо у формулюванні Кастельса – «побудови» (construction) ідентичності в новому суспільстві, «що будується», виявляється найголовнішою проблемою в сучасному світі, і навіть ставить виклик глобалізації і космополітизму. Через те, що світ постійно інтегрується в глобальні мережі влади і багатства поряд з подальшим розвитком інформаційних технологій, необхідність постійного вибору стає навіть ще більш деспотичною і зовсім не залишає місця для примирення або компромісу, як це формулює Кастельс, розвинутих технологій і духовності [13, с. 22].

Мануель Кастельс розглядає ідентичність як «процес, через який соціальний індивід визнає себе і будує значення переважно на основі даної культурної ознаки або набору культурних ознак, при цьому виключаючи ширші зв’язки з іншими соціальними структурами» [13, с. 22]. Варто зосередитися на класифікації різновидів ідентичності, що була сформульована Кастельсом на основі суб’єктів і джерел творення ідентичності. Отже, науковець розрізняє три типи: узаконена ідентичність, ідентичність опору і проектована ідентичність. Узаконена ідентичність стосується домінувальних інституцій і громадянського суспільства, засвоєного громадянства і домінації. Ідентичність опору – це такий тип ідентичності, що постійно залучає до свого творення релігійні цінності, цінності локальних спільнот або націоналістичне самоствердження в процесі «колективного опору проти пригнічення, що в протилежному випадку було б нестерпним» [13, с. 19].

Особливе місце в цьому процесі займає етнокультурна ідентичність. Історично розташовані в «мереживному» суспільстві різноманітні типи колективної ідентичності формуються під тиском «систематичного роз’єднання між локальним і глобальним» і «розколом між владою і досвідом в різних часово-просторових рамках». Тому правдивої гармонії можуть досягнути тільки світові еліти, що «населяють безчасовий простір потоків глобальних мереж і допоміжні локальні пункти». Будь-яка інша альтернатива може віднайтися тільки поза мережею в ідентичностях опору або захисту, які, відповідно до гіпотези Кастельса, виростають навколо принципів спільнот. До подібних принципів належить і етнічна приналежність та етнічні цінності, де етнос виступає як культурна спільнота, як захисний притулок від жорстокого зовнішнього світу і «фундаментальних загроз зламу тисячоліть». Варто відзначити, що серед процесів творення колективної ідентичності, ключових для сьогоденних соціальних зрушень, Кастельс поряд з релігійним фундаменталізмом і територіальною ідентичністю ставить націоналізм і етнокультурну ідентичність [13, с. 12]. Все це простежується в етнокультурних спільнотах Запорізького Приазов’я. Однак можна стверджувати, що в сучасному світі інформації і мереж, символів, іміджів і значень, етнокультурна ідентичність відіграє допоміжну роль у твореннях ідентичностей опору і захисту, що міцніше закорінюються у таких потужних автономних «культурних кодах», як націоналізм чи релігія, як захист і противага інформаціоналізованому і глобалізованому світу.

На підтвердження наших думок, ми хотіли додати невеликий висновок до останньої частини книги Е. Сміта «Нації та націоналізм в глобальну епоху»: «Глобальна культура, схоже, не спромоглася забезпечити людей колективною вірою, почуттям власної гідності й надією, які може надати лише «сурогат релігії» [8, с. 171] з його перспективою територіальної культурної спільноти крізь покоління. Понад і поза будь-якими політичними чи економічними вигодами, які може дати етнічний націоналізм, саме ця обіцянка колективного, але земного безсмертя, що зухвало протистоїть смерті й забуттю, допомогла утримати так багато націй і національних держав в епоху безпрецедентних соціальних змін і оновитися багатьом етнічним меншинам, які здавалися приреченими зникнути в епоху технологічного одноманіття і корпоративної ефективності».

Ми побачили, що глобалізація – складне, суперечливе явище; існують різні підходи до його інтерпретації. Але автор вважає, що треба й далі вивчати цю проблематику, досліджувати вплив глобалізаційних процесів на людину і суспільство, і на наш регіон – Запорізьке Приазов’я, яке є полікультурним. А культурне розмаїття – це принциповий чинник розвитку або людства в цілому, або якогось суспільства, спільноти, або особистості [88]. Культурна глобалізація це використовує, створюючи відповідні уніфіковані стандарти (культурницькі) споживанння культурних благ, розваги людей, навіть відволікання (через віртуальний простір) їх від реального життя.

 

Список використаних літературних джерел:

 

1. Валлерстайн І. Глобалізація або вік змін? Довгостроковий погляд на шлях розвитку світової системи [текст] / І. Валлерстайн // Глобалізація. Регіоналізація. Регіональна політика: [хрестоматія / укладачі Кононов І.Ф., Бородачів В.П., Топольськов Д.М]. – Луганськ: Альма матер – Знання, 2002. – С. 49-66.

2. Гавріна Н. До проблем етнокультурної ідентифікації та регіонального виміру глобалізації [текст] / Н. Гавріна // Соціальні виміри суспільства. – 2006. – Вип. 9 – С. 233-239.

3. Дзюба І.М. Україна перед сфінксом майбутнього [текст] / І.М. Дзюба // Український історичний журнал. – 2002. – №3. – С. 3-22.

4. Клод Ейк. Небезпечні зв’язки: взаємодія глобалізації і демократії текст / Клод Ейк // Глобалізація. Регіоналізація. Регіональна політика: [хрестоматія / укладачі Кононов І.Ф., Бородачів В.П., Топольськов Д.М]. – Луганськ: Альма матер-Знання, 2002. – С. 11-25.

5. Культура – суспільство – особистість: Навчальний посібник текст / За ред. Л. Скокової. – К., 2006. – 396 с.

6. Слющинський Б.В. Міжкультурна комунікація в українському Приазов’ї текст / Слющинський Б.В. – К.: Аквілон-Плюс, 2008. – 496 с.

7. Сміт Е. Нації та націоналізм у глобальну епоху текст / Сміт Е.; [пер. з англ. М. Климчука і Т. Цимбала]. – К.: Ніка-Центр, 2006. – 320 c.

8. Сміт Е. Національна ідентичність текст / Сміт Е.; [перкл. с англ.]. – К., Основи. – 1994. – 224 с.

9. Соціокультурні ідентичності та практики текст / [Лариса Аза, Олександр Вишняк, Наталія Костенко та ін.]; під ред. А. Ручки. – К.: Інститут соціології НАН України, 2002. – 315 с.

10. Степаненко В. Глобальне громадянське суспільство: концептуалізації та посткомуністичні варіації текст / В. Степаненко // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 2005. – №2. – С. 156-175.

11. Трофименко М.В. Антиглобалізм і пацифізм проти інтеграційних процесів у сучасному світі текст / М.В. Трофименко // Нова парадигма. – Вип. 65. – Ч.2. – 2007. – 333 с.

12. Фокуяма Ф. Сильное государство: Управление и мировой порядок в ХХI веке текст / Фокуяма Ф. – [пер. с англ.] – М.: АСТ, 2006. – 220 с.

13. Castells, Manuel. The Rise of the Network Society, The Information Age: Economy, Society and Culture [text] / Castells, Manuel. – Vol. I. Cambridge, MA; Oxford, UK: Blackwell, 1996.

14. Giddens A. The Concequences of Modernity [text] / Gid-
dens A. – Cambridge, 1990.

15. Ito S. A Framework for Comparative Study of Civilizations [text] / S. Ito // Comparative Civilizations Review. – Spring 1997.

16. Robertson, Roland. Globalization: Social Theory and Global Culture. [text] / Robertson, Roland. – London: Sage.