Усна історія як сфера духовної спадщини народів

Сучасне та майбутнє суспільства відтворюються через його минуле. Тому оцінка соціальної пам’яті є актуальною й потрібною для розв’язання практичних завдань суспільства в контексті позитивної трансляції та продукування історичного досвіду минулих поколінь і для формування світоглядних орієнтацій людей щодо власної історії та культури. Це означає, що соціальна пам’ять є сферою інтелектуальної й духовної спадщини, яка в перспективі спрямована на визначення соціально-культурного, ідеологічного, світоглядного, державницького потенціалу суспільства.

Етнокультурне буття народів України стає предметом ґрунтовних наукових досліджень значною мірою саме тому, що українське суспільство має вирішити проблему поєднання процесу державотворення та поступального розвитку етнокультур усіх своїх народів і якомога повніше залучити всі етноси до процесу державного будівництва, перетворюючи багатонаціональність з фактора нестабільності держави на фактор її сили й могутності. З іншого боку, значна увага до багатогранного розвитку етнокультурного життя всіх народів України має засвідчити реальність демократичних прагнень держави та громадянського суспільства.

Використання усної історії в дослідженні етнокультурних і етносоціальних процесів знаходимо у творчих доробках К.Д. Каверіна, Є. Тайлора, П. Томпсона, Т. Рудницької, О. Якуби та ін.

Характерною ознакою Запорізького Приазов’я було постійне ускладнення етнічної структури. Одночасно із формуванням етнічного складу відбувались інтеграційні міжетнічні процеси народів, що спричинило численні взаємозапозичення й сприяло виникненню спільних рис культури цього поліетнічного регіону. Лабораторія соціологічних досліджень Мелітопольського державного педагогічного університету імені Богдана Хмельницького вже багато років присвятила дослідженню етноконфесійної палітри Запорізького Приазов’я. У межах цієї дослідницької діяльності проводили численні етнографічні експедиції етнічних поселень болгар, менонітів, чехів, духоборів, молокан. Цю багаторічну працю відображено в наукових монографіях та просвітницьких книгах. Окремим доробком лабораторії є налагодження дружніх зв’язків із національними товариствами міста й регіону.

Аналіз отриманих результатів дав підставу виділити найбільш важливі аспекти сучасного буття етносів регіону, що слугувало кращому розумінню тих етнокультурних і соціологічно-психологічних процесів, які відбувалися в період національного відродження на території Запорізького Приазов’я та в Україні загалом.

Під час польових досліджень, які базуються на спогадах певної фіксованої визначної події, вивченні звичаєвих структур, фольклору, традицій, побуту й стилю представників різних поколінь протягом певного періоду, ми зробили висновок, що саме усно-історичні дослідницькі проекти нададуть можливість висвітлити ділянки соціального буття, які виявилися поза межами офіційної історії, розкрити багатоманітність інтерпретацій минулого, почути голос усіх суб’єктів соціального процесу та з’ясувати особливості історичної пам’яті й чинники конструювання колективної ідентичності.

У наших дослідженнях застосовано методологію збору даних, яка поєднує можливості глибинного інтерв’ю, аналізу документів, порівняльно-історичного методу та методу пережитків. Їх поєднання дало змогу більш об’єктивно висвітлити духовний світ людини, її цінності, традиції, стереотипи, страхи та надії як найцінніше джерело культури суспільства.

Опитування ґрунтувалося на соціально-психологічній у взаємодії дослідника й респондента. Отримували вербальну інформацію за допомогою опитувальника безпосередньо в процесі інтерв’ю чи опосередковано, за допомогою анкетування. Опитування зазвичай відбувалось у вигляді індивідуальної чи колективної бесіди з інформаторами за наперед розробленою програмою чи без неї.

Особливу роль у процесі дослідження відіграв спосіб фіксації матеріалів у формі розповіді інформаторів про ті чи інші події в їхньому житті, а також записування відповідей та аналіз бесід місцевих жителів відповідно до тих чи інших питань, що характеризують традиційно-побутову культуру.

Метод пережитків надав можливість зробити деякі висновки про стан речей на більш ранньому історичному етапі існування того чи іншого народу, адже в культурі кожного етносу зберігаються залишки минулого.

Порівняльно-історичний метод передбачав через порівняння виявити спільне й особливе в розвитку культури народів і причини цих подібностей та відмінностей. Міжкультурні (крос-культурні) дослідження варіабельності й кореляції певних рис національних культур дав змогу виявити групи ознак, які можна спроектувати в минуле для більш точного розуміння історичних подій.

Коли йдеться про осмислення культури певного народу, то загальні її закономірності пізнаються глибше, якщо розглядаються в тісному зв’язку із живою людиною та через її повсякденну діяльність. Зрозуміти історично конкретну людину, усвідомити внутрішні емоційно-психічні стимули її поведінки не можливо поза аналізом обставин, які щільно й непомітно оточують її, тобто поза традиціями повсякденного існування й у певний спосіб організованого життєвого середовища.

Однак, дослідження повсякдення народу в минулому передбачає деякі методологічні труднощі, оскільки відділяє від нас великий
проміжок часу, багато подій стерлися в пам’яті або ж на них нашарувалися спогади та розповіді інших людей. Вік людей, як очевидців минулого, сьогодні похилий (60-80 років), а багато фактів вони відтворюють із «дитячого» погляду на історію краю, що змушує бути особливо пильним під час оцінки свідчень респондентів.

Вивчення суто індивідуальних проявів культурної буттєвості в діяннях конкретних людей – нормальний елемент прагматичної історії. Індивідуальний духовний досвід, моральні або поведінкові цінності не просто ніби «відображають» у собі історію, а завдяки переломленню в людині різнорідних структур психіки, мови, логічного мислення цей досвід опосередковує історію в актах людського воління, творить історію [2].

Зміни речей завжди відображали еволюцію ціннісних орієнтацій, суспільного самовідчуття. Вивчення культурно-історичних процесів через реалії повсякденного життя стає справді плідним саме
сьогодні, коли речі, побут, матеріально-просторове середовище в культурному досвіді людства посідає значне місце.

Емпіричні дослідження етнічних і конфесійних елементів соціокультурної структури Запорізького регіону передбачали:

- контент-аналіз історичних та юридичних документів;

- дослідження історії діяльності тієї чи іншої національної громадської організації;

- фіксацію спогадів-описів певної визначної позиції;

- вивчення звичаєвих структур, фольклору, традицій, побуту та стилю господарювання.

Зважаючи на вік респондентів і суттєву емоційно-ціннісну забарвленість сприйняття подій, вирішили відмовитися від формалізованих або напівформалізованих інтерв’ю на користь глибинних інтерв’ю за певним сценарієм.

Сценарій передбачав такі проблемні блоки для обговорення:

- знання історії переселення народів та організація їхнього життя на новій території;

- як зміни режиму вплинули на способи життя населення;

- які проблеми найбільше турбували людей, які засновували нові поселення й обживали нову територію;

- як формувалися назви нових поселень;

- із представниками яких національностей складалися сусідські відносини та наскільки вони були толерантними, добросусідськими;

- організація традиційно-побутової культури в нових умовах;

- як долався мовний бар’єр між народами;

- динаміка змін і трансформацій у культурі кожного народу.

Так, аналізуючи розповідь людей про минуле свого народу й емоційно-ціннісне сприйняття світу життя сусідніх народів, можна стверджувати, що в основному всі розповіді респондентів про пережите, про практики виживання, відносини між народами збігаються.

Саме таке розмаїття думок різних авторів, які посідають різні часові, вікові, політичні й соціальні позиції, допомагають краще осягнути масштаб подій та особливості соціокультурних процесів, які відбувалися на Запорізькій землі.

Виявлено, що основними причинами, які змушували людей залишати свої рідні землі та переїжджати в невідомі краї, було важке життя трудолюбивих людей на Батьківщині та втішні підбадьорюючі листи перших емігрантів. Але для більшості сам процес переселення й перші роки життя на новій, майже не обжитій землі, були досить важкими та бідними. Заважало також незнання російської мови.

На підставі усних свідчень і біографічних документів, порівнюючи їх з офіційними документами органів місцевого самоврядування, з’явилася можливість відтворити ту ситуацію, у якій опинялися переселенці, характер та особливості їхньої соціалізації в українське суспільство.

Отже, саме захоплення усною історією, її інструментарієм надало нам змогу значно розширити діапазон дослідницьких завдань у
межах локальної історії. Історична пам’ять окремої особистості чи окремої сім’ї, вписана в локальну й глобальну історію, наповнена емоційністю (і позитивною, і негативною), повсякденністю, світоглядом, мотивацією та ціннісними орієнтирами, що надає змогу краще зрозуміти не лише сутність самих подій, але і як вони відображаються в суспільній свідомості.

У результаті польових досліджень, на основі спогадів про певну значну подію представників різних поколінь та народів полікультурної території Запорізького Приазов’я ми зробили висновок, що історично протягом століть тут мешкають представники різних культур і конфесій, які від покоління до покоління випробовували дружні взаємовигідні стосунки. Важливими елементами загальної культури регіону можна визначити терпимість, повагу до поглядів інших, іншого способу мислення, звичаїв, що вказує на достатньо високий рівень толерантності в краї.

 

Список використаних літературних джерел:

 

1. Кабузан В.М. Заселение Новороссии (Екатеринославской и Херсонской губерний) в ХУЛІ – первой половине ХІХ в. (1719-1858) / Кабузан В.М. – М.: Наука, 1976. – 306 с.

2. Ситниченко Л. Першоджерела комунікативної філософії / Си-
тниченко Л. – К.: Либідь, 1996. – 172 с.

3. Томпсон П. Голос прошлого. Устная история / П. Томпсон; пер. М.Л. Коробочкин и др. – М.: [б. и.], 2003. – 368 с.