Знаково-символічні виміри геокультурного простору Запорізького Приазов’я

Геокультурний простір Запорізького Приазов’я можна досліджувати також і як символічно-знакову систему, в якій окремі географічні об’єкти означають певні смислові категорії чи архетипи.

Кожен народ віками творив своє бачення та розуміння світу, свій духовний світ, релігійно-світоглядне коріння якого сягає сивої давнини, коли людина була гармонійно пов’язана з природою. Найвиразнішим світоглядним принципом духовної культури народів, що проживають в Запорізькому Приазов’ї, було обожнення природи. Космогонічні уявлення про походження Землі, Всесвіту, персоніфікація явищ природи, розуміння людиною своєї сутності у кожного народу були свої, але разом з тим мали досить багато спільного, що давало можливість розуміти один одного, зближуватися, жити в мирі та
злагоді.

Вивчення світогляду певної соціальної етноконфесійної групи людей – досить складна справа. Адже мова йде про світосприйняття людини, спільнот, життєвих цінностей, деяких аспектів буття.

Особлива перевага селянських верств серед народів зазначеного регіону вплинула на формування світогляду, який насичений і натхнений «духом землі», містично пов’язаний із землею. Саме тому світоглядні уявлення цих народів звернені переважно до соціально-естетичних цінностей.

Осередком колективної підсвідомості можна вважати виношену в переживаннях і життєвому досвіді хлібороба добру «Матір-Природу», у променях ласки якої навіть демони перетворюються на дрібних, із гумором змальованих, дещо комічних чортів.

Пізнання і переживання світу – це нерідко переживання не лише плодючої землі, а й нищівних сил: демонів, хуртовин і посух, що можуть перетворити багатющий океан степового життя Запорізького краю на мертве море. Ця характерна для психічного стану вчування протилежність ще виразніше виявляється у шарі думки й волі, адже загострюється протистояння двох можливих світовідчувань людини, яку в степовому середовищі, з одного боку, ніщо не стримує й не перевищує, бо під омофором благословення землі сягає вершин почуття своєї вищості й незайманості, і яка, з іншого боку, під дією її прокляття зазнає відчуття безсилля.

Прислухання до процесів природи для хліборобської людності – це віра у «плодючість землі», її лагідність та щедрість. «Добрій землі» надається подвійного значення як феномену хліборобської життєдіяльності й у морально-містичному витлумаченні, як «обдаровуючої любові», бо із землею начебто збігаються інші прояви природи: сонце, дощ, вітер. Таким станам відчуття відповідають такі людські реакції, як почуття довірливості, релігійності, вдячності.

Наявні джерела дозволяють стверджувати, що світогляд того чи іншого народу був багатошаровим, він поєднував у собі як цінності офіційних релігій, так і язичницькі уявлення, містико-магічні символи і ритуали. А релігія, як відомо, відігравала в той час визначальну роль у формуванні певного духовно-світоглядного і поведінкового сте-
реотипу.

Провідні думки давнього язичницького календаря, символіка святочних обрядів і старовинна релігійна фразеологія приймалися у неофітних народів поряд з християнською вірою, зближувалися з передхристиянською ідеологією окремих народів і створювали у кожного з них окремий релігійний світогляд. Адже кожний народ чітко дотримувався вірності старій релігії. З часом народні та християнські свята асимілювалися між собою, постійно взаємодоповнювалися, оскільки їхні провідні ідеї гармонізували світоглядним уявленням наших предків.

Офіційною релігією українців, як і багатьох інших народів Запорізького Приазов’я, було християнство. У той же час можна з упевненістю говорити про існування протягом століть у свідомості народів поєднання язичницьких і християнських світоглядних елементів. Християнство уживалося з різними повір’ями, які своїм корінням сягали у дохристиянські релігійні уявлення, пристосовувалося, перепліталося у кожного народу з прадавніми уявленнями, які увійшли в плоть і кров усіх традиційних звичаїв.

Незважаючи на те, що християнський світогляд об’єднав багато народів, обрядність і звичаєвість кожного з них своєрідна, оригінальна, тому що сягає корінням тих дохристиянських часів, коли кожен народ мав свою специфічну духовність.

Але у світі сучасної цивілізації та надзвичайно динамічних можливостей комунікації гостро постає проблема втрати етнічної ідентичності. Особливо це стосується націй, для яких бажання стабільності, визнання, ідентифікації на різних рівнях є гостро артикульованим. Тому досить важливо для дослідження геокультурного простору поліетнічного Запорізького Приазов’я застосування ідентичності що означає не що інше як охорону певної концептуальності, стабільної, вивіреної віками символіки. Символи, реальність, ставлення до того і до іншого – ось наше «існування тут і тепер», ось контексти становлення національної ідентичності.

Символ – (від грец. Symbol – знак, пізнавальна прикмета, symballo – з’єдную, порівнюю) – умовне позначення будь-якого предмета, поняття чи явища. Кардинальною відмінністю символу від умовного знаку є дві, взаємнопов’язані позиції: по перше символ має значно більше і різноманітніше змістовне навантаження, яке ще в більшій мірі проявляється в широкому різноманітті смислових і асоціативних контекстів; по-друге, символ не є результатом попередньої домовленості чи погодження він має глибокі корені в колективній підсвідомості і має перш за все архетипічний характер. Символи роблять більш доступними абстрактні поняття для сприйняття і збереження в пам’яті.

Зміст символу об’єктивно існує не як наявність, а як динамічна тенденція: він не дається, а задається. Цей зміст не можна пояснити, співвідносячи його з іншими символічними поєднаннями. Тлумачення символу є діалогічною формою знання: зміст символу реально існує лише в людському спілкуванні [10].

Основною функцією символу є накопичення, збереження і передача інформації, що має безпосереднє відношення до гносеології. Символ має унікальну можливість не лише вбирати в себе різноманітну інформацію про об’єкт, явище чи процес, але й акумулювати її, ущільнювати, стискувати. В результаті значні і досить різнопланові інформаційні пласти, включаючи і складні абстрактні поняття, представляються в символі в стиснутій лаконічній формі, зручній для сприйняття, запам’ятовування і оперування. Ці властивості особливо важливі в сфері повсякденної свідомості, де часто немає місця складним логічним викладкам, а процес пізнання відбувається на емпіричному, інтуїтивному рівні.

Мисляча людина, отримуючи знання про оточуючу дійсність у вигляді суб’єктивних образів і сигналів, що несуть певну інформацію, з метою економії ресурсів пам’яті та мислення, трансформує їх у символи і в такому вигляді сприймає, запам’ятовує. По-перше, це, як уже визначалось, економить ресурси пам’яті, забезпечує тривале збереження інформації та її цілісності. По-друге, полегшує її опрацювання й синтез похідних понять-символів. По-третє, полегшує передачу нагромадженої інформації у сфері спілкування. Інформація поступає у стиснутому, адаптованому вигляді, причому як через безпосереднє спілкування, так і безпосередньо через об’єкти матеріальної та духовної культури. Отже, символ є важливим інструментом вивчення і усвідомлення навколишньої дійсності, а також збереження та передачі інформації про неї на рівні повсякденного мислення [7].

Символіка дозволяє фіксувати зростаючий фонд знань людини про природу і саму себе, а також обсяг уявлень про інші етноси, а порівняно з ними – і про власний. Тому цілком ймовірно, що лише в історії етносів можна якнайповніше прослідкувати потенційні можливості етнічної символіки. Саме символ стабільніше закріплює спектр уявлень людини про навколишню дійсність. Особливо виразно така дієвість виявляється у зіставленні різних типів етнокультурних тра-
дицій.

Перетворення природного середовища в знакову систему, де в ролі знаку виступають географічні об’єкти, чи елементи культурного ландшафту, а в ролі визначеного – архетипи у відповідні символи, формує релігійно-міфологічну чи сакральну географію, в результаті чого складається символічне розуміння простору [9].

Звичайно, з розвитком реальних знань про географічний простір було витіснено міфологічні уявлення про світ, але залишились архаїчні символічні розуміння окремих географічних об’єктів і територій, які в якійсь мірі зберігають пам’ять про світ як про єдиний цілісний організм, всі частини якого впливають одна на одну. В культурі багатьох народів ще й досі простежується в повсякденній свідомості ідеал внутрішньої єдності й гармонії людини і природи. Світ не сприймається дуально розчленованим на природний і людський, а розглядається як цілісний організм, всі частини якого перебувають в своєрідному резонансному зв’язку між собою.

Середовище існування конструювалось в народній пам’яті так, ніби людина накидала смислову сітку на елементи ландшафту і створювала якісно інший світ, наповнений значеннями та символами.

Найбільш розповсюджені архаїчні символи в тій чи іншій формі присутні в локальному культурному ландшафті Запорізького Приазов’я. Ріка розглядається як стрижень локального всесвіту, пагорб, як найбільш високе місце поселення, зазвичай освячувався храмом як символом спрямування землі до Неба, а сам храм – «найбільш
узагальнений, семантично насичений образ світобудови» [6, с. 15] як такої.

Згідно з християнськими віруваннями, храм був сурогатом макрокосмосу, своєрідним всесвітом. Храми з хрестами, що завершують їх характерні бані, в опуклостях яких відтворено образ неба, завжди виростали над тісною забудовою осель і міст. Краса і велич храму контрастувала з убогістю земного місця мешкання звичайних хліборобів. Однак тому, що святиня, незалежно від її величі, призначення і святості, залишалась витвором людських рук, людина відчувала в храмі силу своєї спільноти, спроможність творити тривалі вартості. Святиня була «однією із тих велетів тисячолітніх», створених людьми, щоб піднятися над ними та щоб підняти їх самих. Ікони в церкві відривали людину від щоденних проблем і нагадували про вічність. Фрески та ікони у святинях допомагали віруючим уявити себе у світі святості серед святих мучеників, пророків, преподобних отців церкви та янголів.

Як і язичництву, християнству фактично близьким був політеїзм (багатобожність). Християнський Бог – це поєднання в одному образі Святої Трійці (Бог-Отець, Бог-Син, Бог-Дух святий). До них приєднували образ Богородиці як четвертий. Ангели і святі угодники іноді замінювали деяких язичницьких богів, а іноді поєднувалися з ними.

У свідомості та побуті людей численні християнські святі поєдналися з язичницькими божествами і навіть набули їхніх функції. Так, образ святого Власа злився з богом язичників Велесом, який був покровителем тварин, Георгій Переможець в образі Юрія – з Ярилом і набув його функції покровителя родючості; образ Іоана Хрестителя – з образом Купала. Багато інших християнських святих, які не мали попередників у язичницькому пантеоні, просто збагатили його своєю присутністю і функціями.

Світоглядні уявлення народів Приазов’я були пов’язані насамперед із різноманітною господарською діяльністю і ґрунтувалися на спостереженнях над природою і навколишнім середовищем. На підставі цих спостережень склався землеробський календар, сформувалося вміння передбачати погоду тощо.

У всіх народів з прадавніх часів календар вважався священним, адже він був пов’язаний з космосом: небом, сонцем, місяцем, зірками. Потреба вимірювати час виникла багато тисячоліть тому, критеріями виміру часу служили небесні світила, які за легендами були дані людям саме для цього.

Цілком вірогідно, що в далекому минулому кожен народ мав свій календар, а відлік часу починали від якоїсь реальної події: потопу, землетрусу, війни, побудови міста тощо.

Найдавнішою календарною одиницею усіх народів був тиждень. За сім днів відбувається збільшення фази місяця від тоненького серпа до першої чверті, а потім у той же термін – від першої чверті до повного місяця. Ще за сім – зменшення до останньої чверті, і ще за сім днів місяць «старіє» зовсім. Цей процес відбувається за 28 днів, тобто це видимий для людини плин часу.

Тиждень на стародавніх малюнках зображували у вигляді семипроменевої зірки. Число сім стало священним: це сім кольорів веселки, 7 чудес світу, 7 нот, 7 струн на лірі Орфея.

Старовавілонський переказ про створення світу був написаний на семи табличках, звідси і сім днів тижня. 7-денний тиждень був поширений серед усіх народів, хоч і були спроби у деяких народів (греки, болгари) впровадження 5-ти, 6-ти, 8-ми і 10-тиденного тижня.

Майже у всіх народів доба розпочинається опівночі, лише у євреїв вона збігається із заходом сонця, оскільки в Торі сказано: «І був вечір, і був ранок: день один».

Якщо місяць ділиться на чотири тижні (символічно це хрест, свастика, сварга), то кожному секторові відповідає 7 днів, і саме на сьомий день – неділю – припадає зміна магнітного поля. Тому в усіх стародавніх народів у цей день не прийнято було робити якусь справу, бо вона б була невдалою, адже природна енергетика в цей час перебуває в дуже напруженому стані.

Неділя йде під знаком сонця. Як писав О. Потебня, богиня Неділя користувалася великою пошаною в українців. Її уявляли в образі дівчини – красуні з довгим золотавим волоссям – це Сонячна панна, донька Святої П’ятниці (або богині Роду) [2, с. 21].

Саме тому у більшості народів (за винятком євреїв, караїмів) неділя стала святковим днем, незважаючи на християнську заповідь – шанувати суботу.

В українців, як і в інших народів, зокрема слов’янських, назва небесного світила – Місяць – збігається з календарним терміном, що означає дванадцяту частину року. Правда, у євреїв, хоч в основі календаря покладено місячний цикл, для узгодження його з сонячним роком встановлений певний порядок уведення додаткових місяців протягом 19 років. Додатковий місяць вставляється перед місяцем писан (в старовину писан був першим місяцем року) і називається другий адар бет.

Діючим і понині є місячно-сонячний календар, створений додаванням протягом трьох років тринадцятого місяця.

З великою повагою до Місяця ставляться і кримські татари: на нього не можна довго дивитися і показувати пальцем. Для визначення часу вони використовують фазу Місяця. За початок відліку часу прийнято вважати повний місяць.

Оскільки більшість народів Приазов’я дотримувалися не місячного, а сонячного календаря, то вони поділяли рік на чотири сонячні фази, які нині сприймаються у вигляді пір року. Графічно це зав-
жди зображувалося у вигляді кола, розділеного навхрест на чотири
сектори.

Кожній із чотирьох сонячних фаз (сонцестояння і рівнодення) відповідають 4 пори року і 4 найбільш сонячні свята.

Якщо рік уявляти у вигляді кола, то вгорі його буде Різдвяний цикл (Коляда) і провівши від нього вертикаль, позначимо літній Купальський цикл, по горизонталі – весняний Великодній цикл і осіннє велике Свято Врожаю, які наші предки – язичники – присвячували світовиду.

Якщо на цей графічний хрест накласти ще один косий хрест, щоб утворилася восьмипроменева зірка, то позначимо інші симетричні свята.

Це весняно-зимовий Колодій (Масляна, М’ясопуст), Сирна неділя і літньо-осінні Боги є Спаси, весняно-літній зільник (Трійця, П’ятидесятниця) і осінньо-зимова Калита.

Кожне з цих свят, як зазначає Г. Лозко, має свої контрасти: якщо Великдень символізує пробудження матінки-Землі від зимового сну, то осінні свята (під впливом християнства перенесені на Покрову) символізують початок зимового сну Землі, після якого йдуть свята, що завершують осінній хліборобський цикл [5, с. 172].

З індоєвропейських глибин дійшло до нас уявлення про душу, яка є іскрою небесного вогню, або зіркою, котру Бог запалює при народженні немовляти і гасить її разом зі смертю людини. Віра в зірки і донині побутує серед слов’янських народів: «народився під щасливою зіркою» – кажуть про тих, кому таланить у житті, задумують бажання над пролітаючою зорею.

Тому зірки завжди поєднані з Рожаницями – кожна людина при народженні отримує свою зірку-рожаницю, на Свят-вечір сідають до столу тільки після появи на небі Зорі (Венери). Обожнювалися усіма народами Запорізького Приазов’я і всі сузір’я українського неба, з якими пов’язана значна кількість народних традицій.

Спілкування з рідною природою: полями, лісами, річками, небесними сузір’ями – життєво необхідні людині, щоб не втратити своє національне коріння. Кожен народ зберігає в пам’яті свою неповторну картину світу, органічно поєднану з образом рідної землі, яка дає животворну енергію всім, хто ще не втратив свої національні корені.

Тривалі етнокультурні зв’язки народів Запорізького Приазов’я з українцями спричинили численні взаємні запозичення. Крім того, двостолітнє спільне освоєння однієї екологічної ніші, що вирізняється з-поміж інших своїми природнокліматичними особливостями, – степів Південної України – сприяла виникненню спільних рис культури цього поліетнічного регіону.

Відчуваючи себе не лише маленькою часткою Всесвіту, але й активним учасником історії світу, людина була настільки свідома важливості усіх навколишніх предметів та явищ, повних таємних сенсів, що намагалася збагнути зміст важливих подій, творів та символіку планет, рослин, тварин, чисел.

Цифра один найчастіше означала єдиного Бога, два – нагадувала про двоїсту натуру Ісуса Христа, три – про триєдиного Бога. Число чотири було символом матеріального світу, цифра сім асоціювалась з людиною, тому все, що її торкається є семикратне: сім гріхів головних і сім святих тайн, сім днів тижня [4].

Ритуальна значущість чисел сім і дванадцять пов’язана зі значущістю констант світового порядку: сім – сума, дванадцять – добуток чисел три і чотири. Сімка пов’язана з поєднанням трійки та четвірки як повна сукупність просторових координат – верх, середина, низ, вперед, назад, ліворуч, праворуч.

Упорядкування світу існувало в народних повір’ях як за чотирма, так і за трьома координатами. Чотири сторони світу, квадрат, символізують безконечність чи небо, а ритуальний круг – конечну землю, замикання «свого» і відділення його від «чужого».

Гранично «свій» простір – хата – відгороджувалась від світу «чужого», і кордон, межа, край «свого» освоєного світу відіграє виняткову роль. Можна рухатися по хаті як завгодно, але коли переступаєш поріг, потрібно пам’ятати, що тут пролягає межа між «своїм» та «чужим». Перед входом та виходом із дому слід було зупинятись, пізніше – перехреститись чи прочитати молитву. Недарма казали: «Без Бога – ані до порога». Не можна було перемовлятися через поріг чи передавати якісь предмети, що означало сварку, ворожість [2].

Особливий спосіб сполучення зі світом – через вікно. Вхід через двері був регламентований, дозволений тип сполучення з «чужим», через вікно – нерегламентований. Вікно осмислювалось як око дому, а сполучення з чужим світом мало свої закони: люди не могли бачити і знати той світ, а той світ не міг бачити живих людей. Забезпечуючи проникливість кордонів, вікно водночас особливо охоронялося оберегами – орнаментами.

Світ «свого», світ порядку протистоїть світові «чужого» так само як культура – натурі, освоєне і опрацьоване – дикому. Універсальним символом дикого і природного є сире, культурного і освоєного – варене і вогонь (пізніше – золото, гроші).

Поділ космосу на три частини або ототожнення світу з деревом, у якому виділяється верх (крона), середина (стовбур) і низ (корені), є універсальним для всього суспільства. Класифікація світу на три частини – відповідно до поділу на верх, середину і низ – простежується і на класифікації тваринного світу.

До «верхнього світу» належать птахи, до «середнього» – ссавці, вовки, ведмеді, леви, олені тощо, до «нижнього» – змії, водяні тварини, комахи. Тварини «середнього» світу бувають ритуально близькі і ритуально віддалені від людини. Ритуально близькі були вовки, ведмеді. Близкість означала наявність ритуалів перетворення на вовків чи ведмедів. Окрема традиція існувала для свійських тварин. Тут найближчими для людини були: кінь, корова, вівця, коза. Ритуально чужими були: собака, свиня, кішка.

Птахи – істоти «верхнього світу». Важливе культове значення мали водоплавні птахи, які у всіх народів символізували зв’язок нижнього світу з верхнім.

«Нижній світ» майже у всіх символізувався з образом змія. Слід також звернути увагу на особливу міфологічну роль миші, пов’язану з мотивом сліпоти, та жаби [2].

Землеробським народам, що проживають на території Запорізького Приазов’я, властива одвічна любов до землі та її шанування. Землю тут називають святою, матір’ю, годувальницею. Її не можна проклинати, глумитися, бити, чіпати, коли вона спочиває взимку. Так, від Введення (4.ХІІ) до Благовіщення (7.ІV) народний звичай забороняв копати землю, нею можна лише клястись. Високим виявом господаря вважалося стати на коліна, поцілувати або з’їсти грудочку землі – «бо вона свята».

На землі є рай (вирій), який знаходиться на півдні, а всередині («між ними») знаходиться пекло, де відбувають покарання грішники. Дехто вірить, що в надрах землі існує інший (потойбічний) світ, а його мешканці вважають нас за богів.

Тіло землі має свої жили, по яких замість крові пульсує вода, яка поїть криниці річки і моря. Всі ці животоки пов’язані з «пупцем», що знаходиться в центрі землі. Через кожні сім років природні криниці повертаються до пуповини, а в інших місцях з’являються нові. Вода в таких джерелах має цілющу силу.

Чимало народних вірувань пов’язано з краєм (кінцем) землі. Найпоширеніші з них розповідають, що там, де заходить сонце і є кінець землі або світу. Одразу ж за ним є провалля, безодня, а хто впаде туди, то вже ніколи не вибереться. В безодні живуть лише чорти. Щоб оберегти від них людей, на окраїнах стоять стовпи, котрі підпирають небо. Існує ще повір’я, що кінці голубого небесного покривала тримають праники, якими жінки прали білизну. Але дістатися кінця світу практично неможливо.

Однак землею не лише клялися, але й проклинали ворогів та злих людей. Ставши на коліна, та б’ючи поклони, казали «Щоб тебе сира земля не прийняла», «Щоб ти згорів, як земля», «Бодай ти в землю ввійшов» та ін. Це була найвища форма людської зневаги. Вважалося також, що земля не приймає до себе самогубців, втоплеників, упирів та відьом, і вони приречені постійно блукати довкола.

І все ж земля вважається священною. Не випадково, коли напередодні Великодня посвяченою вербою били дітей, то приказували «Будь багатий, як земля!» Вона дійсно вважалась матір’ю годувальницею. Тому проклинати її не можна, бо «тоді земля не прийме в своє лоно такого грішника».

До води, як і землі, в народі особливе ставлення, оскільки вона є священною. Великим гріхом вважалось лихословити при ній або плювати, кидати сміття чи справляти нужду у воду. Матері часто остерігали своїх дочок, аби вони не чепурилися над відром з джерелицею – «бо тоді обличчя вкриється віспою».

Магічна сила води зафіксована в багатьох давніх віруваннях. За дохристиянських часів будь-яке живе джерело вважалось священним. Такі животоки ретельно охоронялися, біля них влаштовувались культові обряди, приносили жертовні дарунки, будували каплички, до яких звідусіль приїздили немічні та хворі. Підземні та зовнішні джерела вважались такими ж необхідними землі, як і кровоносні судини людині. «Біжуча вода» сприймалась, як жива істота. Цим і зумовлена традиція постійно чистити джерела. У давнину було за непорушний звичай раз або двічі обходити громадою всі довколишні криниці й проводити біля них ритуальні дійства. Це робили в тих випадках, коли випадали засушливі роки [1].

Особливо шанувалась так звана «жива» вода. Це переважно криниці та джерела. Цілющої сили вона набувала тоді, коли взяти її до сходу сонця, при цьому потрібно зробити це так, щоб ніхто не бачив, а коли вже зустрівся з кимось, то не потрібно вітатися і розмовляти – «бо втратить силу».

Це ж стосувалося й води, взятої з трьох, семи, дев’яти чи дванадцяти криниць, а також місць, де в одне русло зливалися три річки. В такій джерелиці добре купати дітей, щоб не хворіли, її використовували також при чарах, ворожіннях, зуроченнях, кровотечах.

У лікувальній практиці «живою» не лише зцілювали хвороби, але й «пересилали» на неї ту чи іншу недугу – «якщо вода забере болячку, то вона вже ніколи не повернеться назад». Щоб «переслана» на воду хвороба не пристала до дітей, що йшли купатися, матері причитували: «Цій річці бігти та густіти, а моєму дитяті спати, гуляти та рости».

Лікування водою – давня форма народного зцілення. Знахарки використовували її, «зливаючи віск» над головою переляканої дитини, потім цією водою обмивали чоло й груди або ж давали тричі скуштувати. Якщо хворіла корова «від злого ока», то «живу» воду зливали через решето на тварину. Люди, що хворіли на шкірні хвороби, намагалися скупатись у воді на Чистий четвер.

Чимало дійств, пов’язаних з водою, прийшло в християнські обряди. Великого значення надають так званій богоявленській воді – Свят-вечірній, йорданській та стрітенській. Її тримають у пляшках як ліки. Богоявленською змивають хворі місця, вживають натщесерце при шлункових захворюваннях, додають до купелі, коли вперше купають немовля, скроплюють оселі й господарські приміщення – «щоб вигнати нечистого», і вулики з бджолами – «щоб не нападав гнилець та Божі мухи були працьовитими».

Вода, як засіб очищення, використовується і в інших обрядах. Так, побутує думка, що коли скупатися в річці на Водосвяття то не хворітимеш протягом року. Функції очищення присутні й у дійстві, що проводилося на другий день Великодня, у так званий «поливальний понеділок», коли хлопці та дівчата обливали одне одного водою. Подібне чинили і на Купайла. Вважалося, що хто не очиститься «купальською» водою, буде постійно хворіти.

З водою пов’язано чимало давніх повір’їв. Так, заборонялось ввечері виливати воду на вулицю, «бо як вступиш у неї, то захворієш». Недоброю ознакою було ходити до криниці з відрами, коли зайшло сонце, «бо зачепиш нечистого», не пити під час їжі, «бо на жнивах мучитиме спрага» і давати незнайомцям родинного кухля для пиття води, «а то вмішуватимуться в сім’ю по сторонні» і не вживати воду на великодньому розговінні, «щоб теля не було ласе до корови, коли його відлучать» та багато іншого.

Очищувальну функцію води фіксують і численні прислів’я та приказки, як «вивели його на чисту воду». А коли хочуть побажати комусь міцного здоров’я та довголіття, то віщують: «З води вам та роси». У вербну неділю батьки символічно били посвяченими галузками своїх дітей, приказуючи «не я б’ю – верба б’є: будь дужий як вода, а багатий як земля!».

Вислів «Дужий як вода» стверджує не так фізичну силу, як духовне зцілення, якому надавалось особливого значення, бо, як стверджує одне із замовлянь, звернених до джерелиці, – «ти очищаєш луги і береги – очисть і мене від усього злого, болісті і слабості». Саме в таку магічність води вірували наші предки.

Священне ставлення наших земляків було до живих джерел. Біля них влаштовували ритуальні дійства, жертвоприношення, вшановували своїх богів, виголошували урочисті клятви. До нашого часу дійшли народні перекази про цілющі криниці, до яких їздили звідусіль, щоб вилікуватися від багатьох недуг.

Переважна більшість поселень з’являлася біля річок та озер. В період активної колонізації нових земель не завжди вдавалось будувати житло поруч з живими джерелами. Тому виникли рукотворні (штучні) копанки. В одних випадках розчищали природні животоки, в інших – викопували яму, щоб дістатися до води, обносили стіни камінням або деревом (копанка, колодязь). Якщо вода була неглибоко, то доставали її за допомогою дерев’яних гаків чи мотузок, коли ж до води було далеко, то зводилися спеціальні прибудови (журавлі, пізніше – корби, коловороти).

Чітко визначеного місця для криниць не було. Для їх виявлення використовувалось чимало способів. Найпростішими були такі: звечора клали на землю пару яєць або жмут вовни, соломи чи листки лопуха і накривали їх посудиною: якщо вранці на них були краплини роси, то на цьому місці копали колодязь, коли ж залишались сухими, то шукали іншу ділянку. Близькість джерела визначали і за допомогою спеціального виду верби, гілка якої при наближенні до води сама оберталась. Про джерело свідчили і густі порослі споришу.

До криниці в народі ставились з почестю. Біля неї не прийнято було проводити господарські роботи – рубати дрова, полоскати білизну, скидати сміття, вечеряти тощо. Заборонялось також лаятись біля криниці, співати, їсти над водою, брати воду з розпущеним волоссям. Колодязі обгороджували або обсаджували живоплотом, садили кущ калини або вербу. Ці дерева мали оберігати животоки від суховію і нечистої сили. У деяких народів (меноніти) криниці викопувались на території оселі в господарській її частині.

Чистота криничної води тісно пов’язувалась з родинним життям, тому колодязі були охайними. Яскравим підтвердженням є вислів – «Не плюй в криницю, бо з неї питимеш воду».

Якщо народні сказання про воду більш-менш чіткі, то про моря, річки, ставки та озера вони менш конкретизовані. За народними повір’ями, море утворилося внаслідок всесвітнього потопу: з часом вода спала, але частина суші залишилася затопленою. Дехто стверджує, що буде другий потоп, як кара за людські гріхи, коли море вийде з берегів і покриє всю поверхню землі.

Річки в народних вірування уявлялися своєрідними жилами, по яких струменіє живильна волога, що дає життя всьому живому на ній. Озера та ставки появилися за особливих трагічних обставин: вони виникли зі сліз молодої дівчини, яка плакала за невдалим коханням, або на місці страшного злочину, де утворилося провалля. Такі місця в народі вважалися небезпечними, так як біля них найчастіше оселяються нечестивці.

Особливу увагу в народі приділяли живим джерелам і животокам. Джерельна вода сприймалась як цілюща кров землі, а тому її використовували для лікування багатьох хвороб. Якщо вони пересихали чи міліли, то вважалось, що це відьми закривали отвори різним ганчір’ям. А тому напередодні свят господині намагались спалити і не тримати в своїх обійстях речей, що вийшли з ужитку, щоб позбавити нечестивців змоги перемагати живі жили землі [8].

Багато народних повір’їв пов’язано з дощем, який на даній території завжди очікуваний. Бездощів’я, як правило, призводило до тяжких наслідків. Старші літні люди розповідали, що траплялися роки, коли повністю висихали посіви і трава, міліли річки і колодязі, гинули дерева, тріскалася земля.

За бездощів’я селяни чистили криниці і робили обходи довкіл поселень з різноманітними обрядовими діями. Дехто вважав, що дощ посилає на землю Бог. Він вказує пророкові Іллі та глухому янголові назбирати вологи і розкропити її разом з хмарою. Якщо інколи дощ іде декілька днів підряд, то це глухий янгол який не дочув наказ Бога ходити там, де чорно, йде туди, де був вчора. Або коли Всевишній посилає ангела туди, де ждуть дощу, а він, не дочувши, йде туди, де жнуть. В народі часто можна почути прислів’я «Дощ іде не там де просять, а там де сіно косять» чи «Дощ іде не там де ждуть, а там де жнуть».

Дійсно, від небесної вологи безпосередньо залежить життя на землі. Звідси ці численні повір’я про появу дощу. Не випадково народне прислів’я стверджує: «Два добрі дощі у травні на два роки хліба дарують».

Любов нашого народу до природи загальновідома і споконвічна. Дохристиянська релігія засновувалась на шанобливому, побожному ставленні до предметів природи. В давні часи заборонялося зривати живі дерева. Як розкорчовували території для обробітку землі чи заготовляли ліс під будівництво, то робили це взимку, коли «дерево
спало».

За свідченням чужинців, українці відзначалися озелененням своїх помешкань. Практично не було жодної хати в селах, біля якої не було садка.

Висаджували дерева здебільшого біля вікон. Окрім практичного вжитку (з плодів виготовляли киселі, узвари, а з цвіту та гілля чаї), фруктові дерева виконували й оберегові функції. Садок мав охороняти оселю від злих духів, тому поряд з вишнями, яблунями та сливами росла калина, бузок, дика троянда та квіти.

За повір’ям усі «чисті дерева» (крім дикої груші та бузини) відтягували негативну енергію. Тому часто бабусі-шептухи «зливали уроки» (воду) на фруктові дерева, відсилали «силу дурного ока» на сухе гілля. Вважалось, що, якщо біля хати немає дерев, то там водяться чорти. До таких господарів ставились з підозрою.

У народі існував звичай: коли вперше купали новонародженого, то – якщо це була дівчинка – воду виливали під вишню чи яблуню, а коли хлопчик – під грушу. Це ніби визначало характер немовляти: для дівчаток – лагідність, для хлопчиків мужність і суворість.

У багатьох регіонах побутував звичай: якщо народжувалась дитина, батьки висаджували іменне дерево, обновляючи та розширюючи сад. Щоб дерева краще плодоносили, господиня, замісивши тісто для пирогів перед Різдвом чи Новим роком, не мила рук, а виходила в сад і витирала їх об стовбур, приказуючи: «щоб на той рік родили груші та яблука такі добрі та м’які, як це тісто».

Ранньою весною коли мали повертатись птахи, жінки на Сорок святих випікали обрядове печиво – «голубків» та «жайворонків», роздавали його дітям, які під супровід веснянок розвішували їх на фруктових деревах – «щоб гніздилися біля хати птахи». Адже сад був місцем переселення пернатих – оберегів сільських садиб. Тому в народі говорять: «Був би сад, а солов’ї прилетять».

Народні вірування пов’язані з багатьма рослинами, яким приписувалась тотемна сила відчувати людину та виконувати магічну дію.

Таким національним оберегом була верба. Вважалось, що це дерево охороняло від нечистої сили, тому традиційно вербами обсаджували шляхи, береги річок, вигони. Верби відігравали й практичну роль: вони зупиняли ерозію ґрунтів, пісковії, затримували вологу.

Серед багатьох слов’янських народів й дотепер освячують вербові пагони в храмах напередодні Великодня (цей тиждень називається Вербним). У вербну неділю матері «били» посвяченими галузками своїх дітей. Це своєрідне магічне виганяння магічної сили з людського тіла і побажання – «будь здоровий, як верба».

Отже, у давнину верба виконувала функцію оберегу, а згодом стала національним символом. Це засвідчує відомий афоризм: «Без верби і калини нема України».

Поряд з вербою біля людських осель росла і калина, присутність якої стверджувала життєздатність і неперервність роду. Її висаджували на кладовищах як ознаку пам’яті, на безіменних похованнях козаків і чумаків. Традиційно на одиноких могилах в полі або обіч шляху дівчата садили барвінок та кущ калини і доглядали за ними. Ягоди цього дерева використовували при народинах, у шлюбних обрядах, при похоронах, а також у народній кулінарії та лікуванні. Отже, цей благородний кущ є своєрідним символом краси та молодості, історичної пам’яті й незнищенності.

Особлива роль у народних повір’ях належить патріархові лісів – дубу. Біля цих дерев-велетнів наші пращури влаштовували свої капища, здійснювали обряди і жертвоприношення.

Є чимало свідчень про дуби-тотеми. Так, воїни київських князів Олега і Ігоря, пливучи Дніпром до греків, за свідченням літописця К. Порфігородного, зупинилися на Хортиці, щоб віддати шану Перунові. Цю роль виконував дуб, біля якого приносили жертви, виголошували клятви і скріплювали угоди.

У сиву давнину дуби вважалися священними деревами, їх заборонялося вирубувати. Вважалося святотатством зрубувати могутні, особливо одинокі дерева, навіть ті, що всохли. За повір’ям, дуби ніколи не підпускали до себе нечисту силу, тому під ними селяни і козаки могли спокійно відпочивати.

З дубовини виготовляли лише ритуально-обрядові речі. Це підвалини для осель («Щоб міцно стояла хата і лад був у родині»), сволоки («Дубовий сволок – затишок у сім’ї»),