Міжнародний захист конституційних прав і свобод громадян УкраїниПісля використання всіх національних засобів правового захисту кожен громадянин, згідно зі ст. 55 Конституції України, має право звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна. Можливість використовувати порядок захисту своїх суб'єктивних прав і свобод, який певний час застосовується у країнах — членах Ради Європи, з'явилась у громадян України після прийняття Закону України "Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції", який набрав чинності з 22 вересня 1997 р. За критеріями, визначеними Конвенцією, Європейський Суд: а) може прийняти справу до розгляду тільки після того, як були використані всі національні засоби захисту аж до звернення до Верховного Суду України, і не пізніше шести місяців від дати прийняття остаточного рішення відповідною національною установою; б) не розглядає заяви щодо фактів, які трапилися ще до того, як Україна стала членом Ради Європи; в) не розглядає індивідуальні заяви, якщо вони: анонімні; за своєю суттю порушують те саме питання, що вже було розглянуте Європейським Судом або вже було вирішене шляхом іншої процедури міжнародного розслідування чи врегулювання, і не містить ніякої нової інформації; є зловживанням правом на оскарження або явно необґрунтованими; є несумісними з положеннями Конвенції або протоколів до неї. Тобто приймаються до розгляду лише скарги, пов'язані з порушенням тільки тих прав, що гарантовані Конвенцією і протоколами до неї. Під усіма національними заходами захисту, які мають бути використані до звернення до Європейського Суду, слід розуміти лише звернення людини до суду загальної юрисдикції і отримання ним рішення всіх інстанцій. Такий висновок випливає із аналізу, з одного боку, рішень Європейського Суду, а з другого — чинного законодавства України. Із зазначеного випливає, зокрема, що ні звернення до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, ні звернення до Конституційного Суду не можуть визнаватися тими національними заходами захисту, які є необхідними умовами звернення до Європейського Суду. Адже Уповноважений приймає рішення по суті справи, Конституційний Суд України, хоча й може прийняти таке рішення, не вирішує питання компенсації. Відтак, для звернення громадянина до Європейського Суду достатньо наявності у його справі негативного рішення загальних судів всіх інстанцій. Європейським Судом захищається переважна більшість прав людини і громадянина, передбачених Конституцією України. Але Європейський Суд може захистити і ті права людини і громадянина, які прямо не передбачені Конституцією України, але гарантуються Конвенцією про захист прав і основних свобод людини: право підсудного на те, що його справу розгляне справедливий, незалежний і безсторонній суд, право засудженого на перегляд вироку, право людини не бути позбавленою волі лише на підставі неспроможності виконання свого договірного зобов'язання. Проте громадянин України не може звернутися до Європейського Суду зі скаргою, наприклад, щодо порушення його права на працю, на відпочинок, на соціальний захист тощо. Скарга, яка відповідає вищезазначеним вимогам, направляється у м.Страсбург (Франція) за адресою: Registrar, European Court of Human Rights, Council of Europe, F-67075, Strasbourg Cedex France,і має містити такі відомості: 1) “Сторони” (дані про заявника, його представника, державу, проти якої подано заяву); 2) “Викладення фактів” (коротка суть самої скарги); 3) “Порушення Конвенції” (визначаються конкретні права, гарантовані Конвенцію та Протоколами до неї, які, на думку заявника, порушені, з посиланням на відповідні статті, та наводяться аргументи); 4) “Виконання положень пункту 1 ст. 35 Конвенції” (дається перелік офіційних рішень у справі, із зазначенням дати кожного документа та інстанції, яка його видала, а також коротка інформація про зміст кожного документа. Вказується також, чи існують інші інстанції, до яких може звернутися заявник, і чому він не використав таку можливість); 5) “Предмет заяви” (вказується, яких результатів чекає заявник); 6) “Процедури в інших міжнародних інстанціях” (зазначається, чи надсилались скарги, які є предметом цієї заяви, в інші міжнародні інстанції); 7) “Список документів” (вказується, які документи (виключно в 8) “Декларація та підпис” (зміст декларації: "Я свідомо заявляю, що усі представлені у цій заяві відомості є точними".) Більш детально процедура звернення до Європейського Суду з прав людини врегульована його Реґламентом. Але рішення Європейського суду мають не тільки індивідуальне значення для людини, яка звернулася до нього, а й універсальне значення: ці рішення є орієнтиром для національних судів, у тому числі для Конституційного Суду України, вони надають можливість більш глибоко і правильно зрозуміти обсяг і зміст гарантованих Європейською конвенцією з прав людини, іншими міжнародними актами, а також і Конституцією України прав і свобод людини і громадянина, отже, більш ефективно захищати їх. Європейський Суд не скасовує та не змінює рішення національних судів, а виносить нове рішення, яке є обов'язковим для виконання державою. На жаль, законодавство України не встановлює відповідальність за невиконання рішення Європейського Суду, так само як і за невиконання рішень інших міжнародних установ чи органів міжнародних організацій. Право звернення громадянина до відповідних міжнародних установ чи органів міжнародних організацій не обмежується лише європейськими наглядовими інститутами. Існують й інші інституції глобального міжнародного рівня, до яких можуть звертатись громадяни України за умови ратифікації Україною відповідних актів міжнародного законодавства.
|
