Застосування Конвенції про захист прав людини та основних свобод Європейським судом з прав людини: концептуальні засади

17 липня 1997 р. Верховна Рада України ратифікувала Конвенцію про захист прав людини і основних свобод (далі - Конвенція). Закон України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Першого протоколу та про­токолів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» // Голос України.- 1997.-24 липня.

Одним із найбільш істотних практичних результатів цієї ратифікації було те, що з цього моменту будь-яка особа, котра вважала, що державними органами України було по­рушено її права, закріплені в Конвенції, і яка не була в змо­зі захистити їх усіма передбаченими національним законо­давством засобами, дістала можливість звернутись за до­помогою безпосередньо до Європейської комісії з прав людини, після чого, за певних умов, справа могла стати предметом розгляду Європейського суду з прав людини (далі-Суд).

Досить тривала (понад сорок років) і різнопредметна правозахисна практика Суду продемонструвала неабияку впливовість його рішень. Це простежується головним чи­ном у двох напрямах. Ними є:

1) коректування державою-відповідачем національного законодавства, зумовлене відповідним рішенням Суду, і

2) відшкодування нею збитків, завданих потерпілій осо­бі (заявнику). Згодом такі ситуації, можливо, спостеріга­тимуться й в Україні.

Немає потреби докладно обґрунтовувати необхідність вжиття низки різноманітних заходів (правотворчих, інфор­маційних, навчальних, правоосвітніх, організаційних та ін.), котрі зумовлюються ратифікацією Конвенції Україною: вони видаються самоочевидними. Торкнемося лише одного з них - розгортання наукових досліджень практики правозахисних органів Ради Європи, сформованих відповідно до Конвенції, і в першу чергу - аналізу рішень Суду, який був утворений 1959 р. й у наступному за ним році вже розгля­нув першу справу.

Необхідність таких досліджень зумовлюється перш за все тим, що зміст багатьох норм Конвенції, сформу­льованих здебільшого у надто абстрактній, нерідко оціно­чній, формі, конституюється, з'ясовується лише після того, як ці норми будуть витлумачені і застосовані у рішеннях Суду. Його практика (а сьогодні це понад 1200 рішень) розвивається за однозначно прецедентним принципом. Тому знання і врахування відповідних преце­дентів, засвоєння специфіки професійного мислення Суду, його «правового менталітету» - одне з найактуальніших завдань, що постали нині перед суддями, адвокатами та іншими суб'єктами процесу захисту прав людини в нашій державі.

Аналіз зазначених рішень має бути здійснений перш за все з філософсько-правових, методологічних позицій. Остання обставина є істотною й з огляду на те, що саме такий аналіз, за слушною думкою фахівців, «неодмін­но висвітлюватиме те, що саме складає право і що таке Право.

Зважаючи на специфіку згаданого філософсько-право­вого підходу, дослідження правотлумачної та правозастосувальної практики Суду здійснено тут в онтологічному та гносеологічному аспектах.