У період з 1924 по 1991 рр

Ними є: надмірна ідеологізація і політизація; панування державоцентричного та законознавчого підходів.

Надмірна ідеологізація і політизація. Незалежно від способу реалізації правова освіта обслуговувала партійно-державне замовлення – формування законослухняної особи, яка використовує правові знання в інтересах держави і суспільства (інтереси самої особи нівелювалися). Виходячи з цього, визначалися мета освіти та її зміст, що включав переважно фіктивні положення, так, «Радянська загальнонародна держава» була представлена як виразник волі всього радянського народу, натомість, реально виражала і захищала інтереси вузького кола партійної еліти. Зміст мав забезпечити «усвідомлення» учнями переваг соціалізму, радянського способу життя, соціалістичної конституційності, значення законодавчого закріплення (в Конституції СРСР 1977 р.) ролі КПРС як керівної і спрямовуючої сили радянського суспільства, ядра політичної системи [9, с. 84-85].

Оскільки комуністична ідеологія формалізувалася в партійних документах (тезах і доповідях ЦК КПРС, програмах партії), вивчення їх положень було обов’язковим для учнів. Ідеолого-політична заангажованість правової освіти простежувалася в її термінології: «соціалістичний гуманізм», «радянське соціалістичне право», «соціалістична правова культура», «соціалістична законність», «радянська соціалістична демократія» [41, с. 141-146]. Ідеологічний вплив підсилювався шляхом здійснення постійного контролю за суспільствознавчою, у т. ч. правовою, освітою не лише органами управління освітою, але і шкільними, міськими, районними, обласними партійними організаціями, ЦК КПУ та ЦК КПРС. Їх представники були учасниками всіх заходів (семінарів, конференцій, нарад), на яких розглядалися питання суспільствознавчої освіти.

Панування державоцентричного та законознавчого підходів. Ця тенденція пов’язана з попередньою, адже за радянських часів юридична, як і будь-якій інша, наука ґрунтувалася на ідеологічних засадах. Вивчення питань походження і сутності держави і права ґрунтувалося на публічно-правовій, а не соціальній, природі цих явищ. Держава розглядалася як універсальна організація суспільства; громадяни, які проживають на її території, мають підкорятися владі, пов’язані загальною метою і обов’язком дотримуватися законів [40, с. 21]. Як бачимо, пріоритет у відносинах «людина – держава» надавався останній, у чому й полягає сутність державоцентричного підходу. Призначення права, на думку прихильників домінуючої в радянській юриспруденції позитивістської теорії, полягало в обслуговування потреб та інтересів держави. Його розглядали як легальний спосіб реалізації сили держави («право сили») й фактично ототожнювали з приписами законів (законознавчий підхід). Відтак, метою соціалістичного права проголошувалося «встановлення справедливого громадського порядку, закріплення відносин, які вже склалися, їх розвиток і удосконалення. Методи її досягнення – виховання всього радянського народу в дусі додержання соціалістичної законності й застосування примусу до тих, хто порушує закон» [1, с. 127].

У творенні та застосуванні права принципу законності протиставлялася політична доцільність. Права особи нехтувалися на державному рівні. У цивільному законодавстві підкреслювалося, що майнові права приватних осіб є поступкою держави, панівну роль відіграє соціалістична власність. У сільському господарстві заборонялося орендувати землю, використовувати найману працю, вести присадибне господарство, яке нібито відволікало селян від роботи в колгоспі, вимагалося осуспільнення засобів виробництва [5, с. 96, 99]. Все це засвідчувало схильність тоталітарної держави до формування знеособленого колективу, через який полегшується вплив на конкретних осіб.

Особливий тиск здійснювала держава на особу згідно з кримінально-процесуальним законодавством (кодекс 1927 р.): було звужено право на захист; головним доказом, як і в середні віки, стало особисте зізнання в скоєнні злочину [5, с. 90]; звичайним явищем було неправомірне застосування права, наприклад, притягнення до кримінальної відповідальності за аналогією кримінального закону, а не на підставі конкретного правового припису. У 30-ті рр. ХХ ст. фактично закладалися нормативні основи масових репресій. У 1934 р. ЦВК СРСР прийняв постанову «Про порядок ведення справ про підготовку або здійснення терористичних актів», в якій демократичні принципи судочинства (гласність, змагальність, справедливість, гуманізм) відкрито нехтувалися. Нею передбачалося: вилучення з процесу не лише адвоката, але й прокурора; надання обвинуваченому обвинувального вироку за 24 години до розгляду справи у суді; заборона касаційного оскарження й подання клопотань про помилування; здійснення розстрілу одразу після проголошення постанови. У 1934 р. при НКВС було створено особливий орган, до КПК УРСР внесено зміни, які засвідчували перехід до надзвичайного порядку судочинства. У 1937 р. органам НКВС була надана вказівка застосовувати до заарештованих фізичні методи впливу – тортури. У 1939 р. вона була підтверджена [5, с. 102]. Як бачимо, відверте порушення прав людини фактично узаконювалося, а законодавство перетворювалося на керівництво до дії для державних органів, інструкцію для службового користування. Доведення його до населення владою не передбачалося.

Конституції СРСР 1936 р. та УРСР 1937 р. містили демократичні, однак переважно демагогічні положення [5, с. 94]; декларували деякі громадянські права і свободи людини (свобода друку і зборів, недоторканність особистості, житла, переписки, відкритість судових засідань, право обвинувачених на захист), проте, в життя, як свідчить історія, вони не втілювалися; за святковим фасадом приховувалися жахливі прояви авторитаризму. Політичні (виборче право, право кожного громадянина на участь у державних справах) та частина особистих прав (право на життя, свободу, безпеку особи, її захист від необґрунтованого арешту, затримання, право на гласний розгляд незалежним і неупередженим судом) практично не знайшли у ній закріплення, хоча саме вони є правами першого покоління, тобто історично виникла першими та є стрижнем правового статусу людини і громадянина. Вони вийшли з традиційних ліберальних цінностей, сформованих у процесі буржуазних революцій, і втілилися у практиці законотворчості демократичних держав; виражають «негативну свободу», тобто зобов’язують державу утримуватися від втручання в сферу особистої свободи громадян і створювати умови для їх участі в усіх сферах життєдіяльності [16, с. 137].

У Конституціях закріплювалися, отже, і вивчалися у школі, передусім права другого покоління – соціально-економічні. Особливого значення надавалося праву на працю, підкреслювався його зв’язок з відповідним обов’язком. Це є свідченням того, що людина для радянської держави мала значення насамперед як робітник. Оцінюючи ці документи, фахівці відзначають, що вони включали широкий набір соціально-економічних прав (крім права на працю, право на відпочинок, матеріальне забезпечення у старості, на випадок хвороби і втрати працездатності, охорону здоров’я), однак, реальна соціальна захищеність у СРСР була незначною [1, с. 138].

Системне зневажливе ставлення радянського керівництва до прав особи простежувалося й у тому, що в Конституціях у першу чергу закріплювався правовий статус органів держави, і лише у другу – права громадян, що підкреслювало їх другорядне значення для держави, вторинність щодо прав владних органів та їх посадових осіб. Конституції СРСР 1977 р. та УРСР 1978 р. продовжили «традиції» радянської конституційності, вміщували широкий перелік прав і свобод людини, які в життя практично не втілювалися.

Загалом розвиток правової системи в Україні за радянських часів був орієнтований на посилення та централізацію командно-адміністративного управління. Право і законодавство не спрямовувалося на захист свобод та законних інтересів людини і громадянина. Судові та правоохоронні органи, громадські організації (народні дружини, товариські суди) своєю діяльністю не могли забезпечити умови, необхідні й достатні для реалізації громадянами своїх прав, натомість «стояли на сторожі соціалістичного правопорядку». Багатолітнє життя в такій атмосфері сприяло формуванню у населення правового нігілізму, коли громадянин не поважає закон, не виконує його норм. Все це створювало ситуацію загальної незахищеності, за якої людина свій останній «порятунок» повинна бачити у волі партійного керівника [2, с. 295], й призводило до того, що право не сприймали у суспільстві як цінність.

Розуміння права розширилося у 70-80-ті рр. Науковці (В. Казимірчук, М. Козюбра, Г. Мальцев, В. Нерсесянц, Л. Явич та ін.) відмовилися від ототожнення права з державними приписами, їхні праці торували дорогу плюралізму у підходах юриспруденції до розуміння права. Нормативістське вчення хоч і продовжувало займати провідні позиції, піддавалося критиці представниками інших правових течій: моральної (природно-правової) та соціологічної, на думку яких, наявність у законодавстві «мертвих» норм, декларативних, лозунгових приписів, що не відповідають сутності суспільних відносин, підривають твердження про збіг законодавства з правом. У 80-90-их рр. спостерігався перехід до розуміння двоїстої сутності права: з одного боку, право – це об’єктивно обумовлена, загальна міра свободи та рівності, що має соціально-класовий характер і виражає вимогу справедливості; з іншого, формально-визначена, загальнообов’язкова, нормативно виражена воля держави, пануючого класу. З філософсько-правових позицій право визначалося як всезагальна, необхідна форма і рівна міра свободи індивідів [39, с. 235-236, 238]. Однак, прогресивний розвиток юриспруденції у той час майже не впливав на правову систему та правову освіту як її складник, що пояснювалося закритістю цих систем для зовнішніх, зокрема прогресивних впливів, домінуючою була потреба ідеологічного супроводу функціонування радянської держави.