Суспільний устрій та державний лад Римської імперії

В античному світі не могла набути поширення і зберегтися земельна община східного типу, проте тут, особливо в Греції і Римі, склалися сприятливі умови для розвитку ремесла, зокрема металообробки. Широкий розвиток обмінних, а потім і торгових відносин, особливо морської торгівлі, сприяло швидкому становленню ринкового господарства і зростанню приватної власності. Соціальна диференціація, що посилювалася, призвела до більш чіткого, ніж на Сході, оформлення різних за правовим статусом соціальних груп — класів: вільних і невільних. У їх межах існували більш дрібні соціально-класові утворення, але, на відміну від давньосхідних держав, античні, з їх меншою чисельністю населення і не такою багатоукладністю господарського життя, відрізнялися більшою чіткістю соціально-класових меж.

Повноправними в Стародавньому Римі вважалися особи, які належали до кожного з родів, що входили до складу римської общини і були зараховані в одну з курій. Такими були, як вже відомо, патриції, під якими спочатку розуміли корінних і повноправних членів римської общини. До ІІІ ст. до н. е. стара патриціанська знать стала вже вироджуватися і поступатися своїм місцем новій аристократії, так званим нобілям. В цей же час у рядах пануючого класу виокремилася ще одна група — вершники, яка претендувала на розподіл влади разом з нобілями. Їх назва перестала відповідати їх первинному призначенню — комплектуванню кінноти в армії, оскільки остання стала формуватися з інших категорій громадян і навіть чужоземців. «Нові вершники» займалися комерцією і лихварством і поповнювали ряди фінансової і торгової аристократії.

З розвитком рабовласницького ладу і розширенням державних кордонів значно виріс і зміцнів клас рабовласників. Остаточно оформився і становий розподіл в ньому.

Ряди нобілів і вершників, що поріділи в період громадянських війн, поповнювалися багатими рабовласниками з Італії і провінцій — муніципалами, провінційною знаттю, а також державними чиновниками. Нобілітет перетворився в сенаторський стан. Сенатори займали вищі посади в державному апараті й армії і ставали найміцнішою опорою імператорської влади. Стан вершників перетворився в служивий стан, що постачав кадри для імператорської адміністрації в Римі, провінціях і для командних посад в армії.

Більш значною за чисельністю була провінційна знать, яка ще не оформилася за станами, але вже відігравала впливову роль у місцевому управлінні. До неї примикали римські і неримські власники ремісничих майстерень, судновласники і торговці.

На нижчих соціальних сходинках античних держав знаходилися вільні, але обмежені в правах жителі цих країн.

У Стародавньому Римі, крім повноправних громадян, були дві категорії неповноправних: клієнти і плебеї.

Клієнт знаходився в особистій і спадковій залежності від повноправного члена общини, що називався його патроном. Відносини між патроном і клієнтом виражалися в тому, що клієнт, входячи в сім’ю патрона, зобов’язаний був слідувати за ним на війну, допомагати йому працею або коштами, відноситись до нього з повагою і т.д. Патрон у свою чергу зобов’язаний був протегувати клієнта і захищати його перед судом, оскільки клієнт не мав можливості сам захищати свої інтереси. Інститут клієнтели зустрічається майже у всіх народів. Його походження викликано умовами існування родового суспільства, в якому всяка людина, що не належала до цього суспільства, вважалася не тільки чужою, але навіть ворогом.

Плебеї були особисто вільними людьми, мали право власності на землю, повинні були платити податки і від’їжджати на військову службу. Вони могли придбати майно, здійснювати операції і самостійно від свого імені виступати на суді, тобто володіли цивільною правоздатністю, за винятком права одружуватися з патриціями і патриціанками. Тому вони не потребували патронату.

Але плебеї були позбавлені можливості брати участь в управлінні справами римської общини, а саме: брати участь у народних зборах, займати різні посади і отримувати свою частку землі під час розподілу державних земель. Протягом багатьох століть плебеї боролися за зрівнювання в правах з патриціями і на початку III ст. до н. е., домоглися свого, стали поповнювати нарівні з патриціанською знаттю ряди нобілів.

Питання про походження клієнтів і плебеїв є дискусійним. Ймовірно, що до розряду клієнтів попадали «чужаки», тобто чужоземці, які не мали ніякого племінного зв’язку з римлянами. Відносно плебеїв існує припущення, що вони були переселенцями з племен, родинних за своїм походженням з римлянами. Такими племенами були латини, які не вважалися ворогами і тому не потребували патронату.

На правах іноземців тривалий час у Римі були так звані перегрини — жителі римських провінцій. З розширенням кордонів Римської держави зростала і їх чисельність.

Центральна влада стала перед проблемою визначення їх правового статусу, що було здійснено на початку ІІ століття. У 212 р., владою імператора Каракали, право громадянства було надане всім вільним жителям Римської імперії.

Невільні категорії населення

Розрізнялися державні раби і раби приватних осіб. Державні раби мали своє господарство, могли придбати власність і тому нерідко знаходилися в кращих умовах, ніж раби приватних осіб. З державних рабів в Афінах, наприклад, була складена поліцейська варта, що охороняла порядок у народних зборах, судах, громадських місцях, а також вербувалися в’язничні служителі, виконавці судових вироків, писарі. Рабська праця широко застосовувалася не тільки для домашніх послуг, у сільському господарстві, але і в промисловості. Раби працювали в майстернях, що виготовляли продукцію для продажу на ринку, нерідко для вивозу за кордон, на рудниках, каменоломнях, у самих різних галузях народного господарства.

Однак незалежно від того, яке місце займав раб у виробництві, він був власністю

свого господаря і розглядався як частина майна. Його могли продавати, купувати, могли безкарно вбивати. Таке становище природно породжувало відповідні протиріччя в рабовласницькому суспільстві.

По-перше, рабовласницький лад породив протилежність між розумовою і фізичною працею. Рабовласники все більше перекладали на рабів тяготи фізичної роботи і зрештою відмовилися від продуктивної діяльності. Відрив розумової праці від фізичної, перетворення розумової діяльності в монополію пануючих класів нанесли величезний збиток інтелектуальному розвитку людства.

По-друге, відділення ремесла від землеробства і скотарства породило протилежність між містом і селом. Активізація ремесла, розширення, передусім, торгівлі, позитивно вплинуло на розвиток міста. Але в той же час це призвело до розорення села, бо посилювалася експлуатація селянства і дрібних виробників, які обкладалися великими податками. Обезземелені селяни і розорені дрібні ремісники утворили численну верству жебраків — люмпен-пролетарів, наближених за своїм становищем до рабів.

По-третє, рабська форма праці і рабовласницька форма власності породили суперечність між рабами і рабовласниками — основне протиріччя рабовласницької епохи.

Подальший економічний розвиток все більше показував невигідність рабської праці.

Ніякий наглядач і ніякі покарання не могли замінити економічного стимулу. Позбавлений необхідного, вороже ставлячись до свого господаря, раб робив тільки те, до чого його безпосередньо примушували, і робив так, щоб уникнути батога. Будь яке нове знаряддя виявлялося в його руках недовговічним