СОЦИАЛИСТИЧЕСКИЕ ИДЕИ БУЛГАКОВА

Булгаков С.Н. – идеолог веховства, остро ставил вопрос о теории прогресса. С позиций «легального марксизма» выступал с критикой народничества. От ревизионистских попыток «проверить» Маркса Кантом Булгаков приходит к борьбе с историческим материализмом. Эволюция Б. завершается обращением к религиозно-мистической философии.

Считал, что социальный идеал должен формулироваться как религиозно-метафизическая проблема. Такой подход способствовал обращению к философии «всеединства» Соловьева, стремившегося создать систему, в которой наука, философия и религия внутренне и органически связаны друг с другом. Сергій Булгаков зазначає, то релігія є фермент суспільності, той «базис», на якому здіймаються різноманітні надбудови. Релігія є універсальний єднаючий початок, людина є істотою суспільною лише настільки, наскільки вона є «істотою релігій­ною». Мислитель був представником релігійно-ідеалістичної метафізики всеєдності. Проблема онтологічного початку в булгаківській філософській системі пов'язана з висвітленням пи­тання про абсолют або божественне ніщо: «Про абсолютне не можна сказати, що воно є, також не можна сказати, що його немає: тут замовкають людські слова, залишається тільки філо­софсько-містичний жест...» Абсолютне – це не Бог, а «трансцен­дентний фон Бога», божественне ніщо; небуття є ліпне супут­ник буття, а ніщо – тінь і як самостійне поняття зовсім не існує. Суттєвим компонентом системи Булгакова є вчення про сло­во, думку і мову. У «Філософії християнства» Булгаков зробив спробу дати релігійне обґрунтування взаємовідносинам людини і світу як об'єкту трудової діяльності. Внутрішній зв'язок людини і світу, створеного Богом, мислиться ним перш за все як світова душа, що переходить в Софію – «премудрість божу», яка, у свою чер­гу, виявляється в світі і людині, роблячи їх причетними до Бога.

101. ВПЛИВ МАРКСИЗМУ НА ФІЛОСОФСЬКІ ПОГЛЯДИ І. ФРАНКА.

Світогляд І. Франка основувався на філософському реалізмі з визнанням матеріальності світу й чітко вираженими елементами діалектики. На думку Франка, як природа, так і суспільство перебувають у постійному русі. Суспільний розвиток учений розглядав як закономірний процес поступу (поступального руху), в основі якого лежить суспільна праця, те плідне начало, що сповнює життя людей змістом, об'єднує їх в одну сім'ю. Цілковито підтримував марксистське положення про те, що економічний стан народу є основою його життя, прогресивного розвитку суспільства. Для нього було незаперечним, що фунт історичного життя має бути готовим економічно й політичне, а переворот духовний і літературний настає на повороті економічнім. У Франка було своє розуміння суті марксизму, особливо в осмисленні тих проблем, які пов'язані з характером суспільного розвитку, сутності й спрямованості суспільного прогресу. Спираючись на нові форми європейського робітничого руху, він розкривав і ті негативні наслідки, які можуть випливати з теоретичних положень марксизму па практиці.

В поділі праці Франко вбачав основний важіль суспільного поступу, наголошував, що перехід до середньовіччя був водночас і кроком назад у духовному розвитку, причиною чого — дуже примітивний розвиток продуктивних сил. Розвиток останніх, піднесення ролі й значення міст, епохальні наукові відкриття зумовили радикальний перехід від середньовіччя до Нового часу. З розвитком суспільства йшов процес посилення держави, яка виникла в результаті війни між племенами, закладаючи грунт політичної влади, панування людини над людиною, соціальної нерівності. Збільшення різних форм нерівності, особливо майнової, привело до політичної тиранії як безмежної влади тирана та його оточення. Вказані процеси відбувалися нерівномірно, а сам поступ проходив зигзагоподібно. Розглядаючи державу в контексті появи соціальної нерівності. Франко не заперечував державно-правового регулювання життя суспільства, але виступав проти того, щоб суб'єктом регулювання була абсолютно деспотична держава. Звідси несприйняття ним марксистського варіанта держави як диктатури пролетаріату, в якій убачав не панування закону, а всевладність керманичів над рештою суспільства.

Визнання Франком ролі й значення економічних чинників у розвитку суспільства не виключало впливу на соціальний поступ ідеальних, духовних чинників. Він був твердо переконаний у тому, що будь-який суспільний рух мусить мати свою мету. Найвищим ідеалом вважав боротьбу за щастя, свободу людини. Досягнення його пов'язував із розвитком соціалістичного суспільства, розуміючи під соціалізмом прагнення усунути соціальну нерівність, запровадити справедливість.

У питанні про взаємозв'язок народних мас і видатних осіб в історичному розвитку суспільства Франко рішуче відкидав теорію героя, висунуту англійським філософом, істориком і публіцистом Т. Карлейлем, пізніше модифіковану народниками.

102. ФІЛОСОФІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДІАСПОРИ

Дмитро Іванович Чижевський (1894–1977 pp.) – видатний український вчений – філософ, історик, філолог, славіст. Головне спрямування, що об'єднує досить широку тематику наукових досліджень Д.Чижевського, визначалось прагненням збагнути глибинні чинники духовної історії України, ширше – Східної Європи. На його думку, духовний портрет України, як і східнослов'янських народів взагалі, склався під впливом німецької філософської традиції – насамперед, німецької класичної філософії XVIII – початку XIX ст. та німецького містицизму і пієтизму XVI–XVIII ст. Серед представників німецького ідеалізму та німецького романтизму, що найбільше вплинули на культуру східних слов'ян, Д.Чижевський виділяє Гегеля, Шеллінга й Шіллєра. Гегелю та впливу його філософії в Росії було присвячено докторську дисертацію Д.Чижевського, пізніше видану окремою книгою «Гегель в Росії». На думку Д.Чижевського, філософія Г.Сковороди глибоко співзвучна духові, яким пройнята творчість німецьких містиків та пієтистів. Через Г.Сковороду ідеї німецьких мислителів, вважав Д.Чижевський, поширюються і в російській культурі. Особливості національної філософії характеризують, за Д.Чижевським, три чинники – форма вияву національних думок, метод філософського дослідження і будова системи філософії, «архітектоніка» її. Характеристику національного типу взагалі, роз'яснює Д.Чижевський, можна здійснювати трьома шляхами: досліджуючи народну творчість; через вивчення найбільш яскравих епох в історії народу, і, по-третє, шляхом аналізу життя і творчості видатних представників цього народу. Перший шлях - психологічному складові українського народу притаманні три виразні риси: 1) «Емоціалізм і сентиментальність, чутливість і ліризм», що виявлялося в «естетизмі українського народного життя і обрядовості»; 2) «Індивідуалізм та стремління до «свободи»; 3) «Неспокій: рухливість, більш психічні, ніж зовнішні».

Національні риси українського характеру відобразилися і в творчості видатних діячів української культури. «Емоціалізм» знаходить своє відображення в «філософії серця», прояви якої Д.Чижевський вбачає в творчості Сковороди, Гоголя, Юркевича і Куліша. Зрештою, третя риса, яку Д.Чижевський характеризував як психічний неспокій і рухливість, відобразилась в обгрунтуванні ідеалу миру і злагоди між людьми і людей з Богом, прагнення внутрішньої гармонії, що теж, на думку Д.Чижевського, яскраво виявляють Сковорода, Гоголь, Юркевич і Куліш.

Іван Мірчук (1891–1961). В 20-ті роки XX ст. викладав в Українському вільному університеті, від 1931 р. очолює Український науковий інститут в Берліні, а після війни працює деканом філософського факультету, ректором і проректором Українського вільного університету в Мюнхені. І.Мірчук – майстер енциклопедичних синтетичних нарисів історії української філософії, а також численних творів, присвячених Г.Сковороді, проблемам поширення в Україні ідей школи Вольфа-Баумейстера тощо.

Одним із представників діаспори був Іван Лисяк-Рудницький. Концепція І.Лисяка-Рудницького, викладена в статті “Націоналізм”, згідно з якою, “найближчих родичів українського націоналізму слід шукати не так у німецькому нацизмі чи італійському фашизмі – продуктах індустріальних і урбанізованих громадянств, як скоріше серед партій цього типу в аграрних економічно відсталих народів Східньої Европи. Український націоналізм був явищем генетично самостійним, хоч у своєму розвитку він зазнавав безпосередніх впливів з боку відповідних чужоземних зразків”. Останнім часом цю концепцію піддали критиці. Вони слушно зауважили, що “аграрний” характер українського інтегрального націоналізму не є серйозною причиною, щоб вважати його чимось принципово відмінним від фашизму, адже і міжвоєнна Італія, за винятком її північної частини, здебільшого була аграрним суспільством, не кажучи вже про Іспанію та Португалію, де також сформувалися політичні рухи фашистського типу. Зрештою, й сам І.Лисяк-Рудницький був не надто послідовним у обстоюванні самобутності українського інтегрального націоналізму і наприкінці життя вважав за можливе ідентифікувати його як український варіант фашизму.