ТЕОРИЯ ПОСТИНДУСТРИАЛЬНОГО ОБЩЕСТВА

Информационное общество - концепция постиндустр. общества; новая историческая фаза развития цивилизации, в которой главными продуктами производства являются информация и знания. Отличительными чертами информац-го общества являются: - увеличение роли информ.

Один из основоположников концепции “информационного общества” (иначе называемого “постиндустриальным обществом”) Д.Белл выделил его характеристические признаки: «В наступающем столетии решающее значение для экономической и социальной жизни, для способов производства знания, а также для характера трудовой деятельности человека приобретет становление нового социального уклада, зиждущегося на телекоммуникациях. Революция в организации и обработке информации и знаний, в которой центральную роль играет компьютер, развертывается одновременно со становлением постиндустриального общества. Три аспекта постиндустриального общества особенно важны для понимания телекоммуникационной революции: 1) переход от индустриального к сервисному обществу; 2) решающее значение кодифицированного теоретического знания для осуществления технологических инноваций; 3) превращение новой “интеллектуальной технологии” в ключевой инструмент системного анализа и теории принятия решений».

О.Тоффлер стремится обрисовать будущее общество, как возврат к доиндустриальной цивилизации на новой технологической базе. Рассматривая историю, как непрерывное волновое движение, Тоффлер анализирует особенности грядущего мира, экономическим последействием которого станет, по его мнению, электроника и ЭВМ, космическое производство, использование глубин океана и биоиндустрия. Это и есть «третья волна», которая завершит аграрную («первая волна») и промышленную революцию («вторая волна»).

Е. Масудой представлены основные принципы композиции грядущего общества: - "основой нового общества будет являться компьютерная технология, с ее фундаментальной функцией замещать либо усиливать умственный труд человека; - информационная революция будет быстро превращаться в новую производительную силу и сделает возможным массовое производство когнитивной, систематизированной информации, технологии и знания; - потенциальным рынком станет "граница познанного", возрастет возможность решения проблем и развитие сотрудничества; - ведущей отраслью экономики станет интеллектуальное производство. Е. Масуда предлагает новую, целостную и привлекательную своей гуманностью утопию 21 века, названную им "Компьютопией", которая заключает в себе следующие параметры: (1) преследование и реализация ценностей времени; (2) свобода решения и равенство возможностей; (3) расцвет различных свободных сообществ; (4) синергетическая взаимосвязь в обществе; (5) функциональные объединения, свободные от сверхуправляющей власти.

196 ПРОБЛЕМА ЕТИКИ НАУК.-ТЕХНЮ ТВОРЧОСТІ.

Термін «етика» походить від давньогрецького слова «ethos» («етос»), що означало звичне місце проживання, людське жит­ло, пташине гніздо тощо. Пізніше воно стало означати стійку природу якогось явища, звичай, характер. Така зміна смислу повчальна: вона виявляє зв'язок між колом спілкування люди­ни та її характером. Стосовно ділового спілкування основний етичний принцип можна сформулювати таким чином: в діловому спілкуванні при прийнятті рішення про те, на які цінності потрібно зорієнтува­тися в даній ситуації, чини так. щоб максима твоєї волі співпада­ла з моральними цінностями інших сторін, що беруть участь у спілкуванні, і припускала б координацію інших інтересів всіх сторін.

Актуальное значение в современном обществе принимают нравственные вопросы творческой деятельности [22]. В создании атмосферы научного познания и поиска новых технических реше­ний, повышения эффективности науки как непосредственной произ­водительной силы важную роль играет формирование профессио­нальных нравственных качеств ученых и изобретателей.

Творчество по природе своей предполагает активность, инициа­тиву, свободу духовного и практического самовыражения и само­утверждения человека. Познавательная (гносеологическая) функ­ция является наиболее специфической для научно-технического творчества. Успешное выполнение ее возможно лишь при условии, если работник подходит к объекту исследования объективно, т. е. имея установку познать объект таким, какой он есть в действи­тельности. Последнее предполагает отсутствие у человека намере­ний и целей, противоречащих задаче поиска истины.

Научная объективность может быть представлена в качестве морального требования, наиболее элементарного и в то же время наиболее всеобщего в этике творческого работника. Любое утверж­дение, положение, открытие, изобретение и т. п. должно быть всесторонне доказано, обосновано, выведено методами, средствами, спо­собами, взятыми из арсенала науки.

Стремление любой ценой протащить свои «открытия», «изобре­тения», применяя демагогию и другие неблаговидные средства, мо­жет принести огромный ущерб народному хозяйству. Представь­те, например, новую технологию, внедренную в производство и не оправдавшую себя. Поэтому надо уметь с готовностью изменить или даже отбросить любимую идею, теорию, если научные факты противоречат ей.

Этическая норма доказательности побуждает быть требователь­ным к себе, самокритичным. Она предостерегает, в частности, от поспешных выводов и публикаций. Однако это не значит, что нуж­но скрывать свои идеи до полного завершения их доказательства. Законченные частные выводы должны быть обнародованы, ибо в них нуждаются другие исследователи.

Творческие решения ученого, изобретателя, как правило, под­вергаются оценке оппонентов, коллег, экспертов и т. д. Оппонент выступает как выразитель мнения, которое претендует на полное или частичное опровержение мнения автора. И если точка зрения оппонента представляется ему ошибочной, то это тоже нужно до­казать научно.

Уважение оппонента предполагает точное цитирование чужих трудов и правильное уяснение сущности противоположных точек зрения, что требует их тщательного изучения.

Принцип защиты истины имеет особое значение в этике твор­чества и предусматривает смелое отстаивание своих убеждений. Популярностью пользуется афоризм, приписываемый Аристотелю: «Платон мне друг, но истина дороже».

Современное научно-техническое творчество представляет собой обобществленную форму деятельности, так как оно возможно лишь при условии использования достижений предшественников и взаим­ного обмена информацией между коллективами и отдельными спе­циалистами. Это обстоятельство налагает на творческого работника ряд обязанностей. Он должен отдавать себе ясный отчет в том, какова мера его заслуг в науке и технике, и в соответствии с этим уметь правильно оценивать себя. Крайнее проявление научной не­добросовестности — присвоение чужих заслуг, чужого открытия, идеи, решения, выводов и т. п. Бывает, что сотрудник добивается успехов совместно с коллегами, но публикует результаты только от своего имени. К нарушению этических норм относится и использо­вание автором в оригинальной работе чужих принципиально важ­ных мыслей, доводов и т. п. без ссылок на первоисточник. Явно выраженный плагиат лишает человека морального права называть­ся творческим работником, ученым.

Может сложиться такая ситуация, когда двое или даже не­сколько людей, порой в разных странах, приходят независимо друг от друга к одинаковым результатам. Вопрос о первенстве решает­ся в таких случаях по аналогии с выявлением победителя в спортив­ных соревнованиях; приоритет принадлежит тому, кто первый оповестил общественность о своих достижениях, изобретениях, откры­тиях. Вопрос о научном и техническом приоритете может выйтизарамки межличностных и групповых отношений и стать престижным для той или иной национальной науки в целом.

При определении вклада различных ученых и изобретателей в науку и технику уместно обратить внимание и на такое явление, как соавторство. Далеко не всякая разновидность труда дает мо­ральное право на личную подпись под публикацией результатов поиска. Надо непосредственно выполнить определенный объем ис­следовательской программы, внести творческий вклад в создание изобретения.

В частности, автором изобретения или рационализаторского предложения признается только то лицо, творческим трудом кото­рого они созданы. Не может быть признано автором лицо, не при­нимавшее творческого участия в создании изобретения или рацио­нализаторского предложения [19]. Для признания соавторства необходимо наличие двух элементов: во-первых, совместный; во-вто­рых, творческий труд. К соавторам не относят лицо, оказавшее при создании изобретения или рационализаторского предложения толь­ко техническую помощь (изготовление чертежей и образцов, вы­полнение расчетов, оформление документации, проведение опытной проверки и т. п.), а также того, кто высказал идею или предложил тему, но не принимал участия в совместном творческом труде.

Состав авторов конкретного изобретения или рацпредложения устанавливается самими создателями технического решения. Если изобретение создано двумя или более лицами, то нужно учитывать, какой вклад внесен каждым из них в разработку признаков, вклю­ченных в формулу изобретения (для оценки этого служит справка о творческом участии).

Долг каждого ученого, изобретателя поддерживать и развивать демократизм в научной группе. Коллективность не только не исключает, но и предполагает свободное и наиболее полное прояв­ление творческой индивидуальности. При совместной деятельности двух и более исследователей значение имеют взаимные доброже­лательность, доверие, искренность в отношениях, отсутствие тще­славного желания выделиться.

При групповом творчестве порой бывает не только трудно, но и практически невозможно определить точную меру вклада того или иного работника в полученный результат.

Члены коллектива редко бывают равными по своим творческим потенциям, однако, поскольку все они — настоящие творцы, иссле­дователи, создатели нового, каждый из них вносит в общий труд свою лепту. И очень важно, чтобы наиболее способные сотрудники по достоинству ценили вклад рядовых коллег и сами не чурались черновой работы. Не только самому добывать истину, но и учить других находить пути в неизвестное—одна из заповедей профес­сиональной этики творческого работника.

Характерно то, что профессиональная этика людей творческого труда при выборе ими общественно значимого направления своей деятельности смыкается с их гражданской позицией и имеет важ­ное значение для жизни общества.

 

198 ЛЮДИНА-СВІТ ЯК ПРЕДМЕТНЕ ПОЛЕ ФІЛОСОФІЇ

Майже кожен філософ пов'язував сутність людини з пев­ною ознакою, нерідко перебільшуючи її значення. Наприклад, Арістотель тлумачив людину як політичну істоту, що реалізуєть­ся тільки у державі. Фома Аквінський наполягав па органічній єдності душі та тіла людини, наголошуючи на її божественній сутності. М. Монтень наголошував на рівності всіх людей у суспільстві. Декарт пов'язував сутність людини з її мисленням: «Мислю – значить, існую». За Ж. Ламетрі, людина – це маши­на, що має двигун, відповідні механізми тощо. Кант підкреслю­вав моральний характер природи людини, Й. Фіхте - роль діяльності, Г. Гегель – духовності, Л. Фейєрбах – любовного ставлення до ближнього. За К. Марксом сутність людини виз­начається сукупністю суспільних відносин. М. Бердяєв наголо­шує на значенні свободи, бо ЇЇ рівень визначає сутність та гли­бину особи.

Отже, мислителі зазначали, що людина – частина природи, бо живе в природному середовищі, споживає природні речі; людина – діяльна істота, адже виготовляє засоби для існуван­ня; людина – предметна істота, оскільки втілює у результати своєї діяльності власний розум, інтереси, потреби, почуття; людина – мисляча істота, бо свідомо ставиться до свого буття, пізнає світ, подвоює його в уяві; людина – суспільна істота, що спілкується з подібними собі істотами, формує мову, розвиває мислення, почуття. Таким чином, вдалося вияви основні оз­наки людини: людина – природна, діяльна, предметна, мисля­ча (духовна), соціальна (суспільна) істота.

200 МЕТАФІЗИКА І ДІАЛЕКТИКА

Диалектика - наука которая все предмты,я вления и процессы ассматриват во взаимосвязи и в процес се постоянного изменения вижени яи развития. Метафізика – вообще не обращает внимания на взаимосвязи развития (особенно на первых етапах развития науки, корда она находилась на стадии собирания фактов), либо сводит их к чисто механическим. Метафизика была и есть одностороннім и одноруким виглядом на вещии их познания и оценки. Свіязь – отощение которое предполагает изменение одних явлений под изменением других. Изолированость – отношение когда изменение одних явлений не сопровождаеться изменением других. ОДни и теже предметы одновременно находяться и в состоянии святи и в состоянии относительной самостоятельности. Они могут быть связаны друг с другом в одном состоянии и не связаны в другом состоянии. Понимание развития:

Метафизика	Диалектика
Метафизика как диалектика признает количественные изменения но сячитает, что они осуществляются только в пределах данного качества, не вызывают переходы в другое качесвенное состояние.	Диалектика считает что количественные изменения без конца в пределах данного качства осуществлятся не может, что наступает момент когда количественное изменение приводит к качественному
Считает что причина развития данного предмета находится вне этого предмета (в другом предметае)	Считает что простейщий случай(мех. движение) прчина развития данного предмета, может находиться в другом предемте. Более сложные случаи (биол. социол. движение) причина развития предмета находиться в нем самом в виде единчства и борьбы противоположностей
Считает что развитие идет либо по круго либо по прямой	Считает что единичный случай развития может ити по кругу и по прямой, но мир в целом идет одновременно по кругу ипо прямой(по спирали)

201. МЕТАФІЗИЧНІЙ СПОСІБ МИЩЛЕННЯ.

Главная альтернатива диалектики – метафизика. Разновидности: 1. – Эклептика- механическое соединение того, тчо в принципе не может быть соедененно.(Диалектика- Метафизика). 2. – Софистика – рассуждения с нарушением законов и правил логики (из вдух суждений выводя новое долно быть истенное). 3- Догматизм – теория когда основне ее положения рассматривают как истенное в любое время и состоянии. 4- Реалятивизм – противоположну догматизму. В любой теории нет ничего устойчивого ипостоянного.

Успіхи досвідченого природознавства ХVI-ХVII ст. характеризувалися насамперед розвитком математики і механіки земних інебесних тел. Обмеженість наукового знання того часу призвела до встановлення метафізичного погляду на природу як на застиглу і неізменнуюсістему. Метафізичний спосіб мислення згодом позначився на розумінні предмета формальної логіки. Її законами додали абсолютний характер, т.е.распространілі їх сферу дії не тільки на мислення, а й на навколишній людини природний світ. Вагомий внесок у розвиток логіки внесли французскіеісследователі, перш за все Р. Декарт (1596-1650). Він сформулював чотири основних правила будь-якого наукового дослідження:
1) істинно лише те, що пізнане, перевірено і доведено;
2) розчленовувати складна на просте;
3) сходити від простого до складного, від більш очевидного до менш очевидному;
4) дослідити предмет у всіх деталях.
Послідовники Р. Декарта Арно і Ніколь у 1662 р. написали книгу "Логіка, або Мистецтво мислити", гдепоставілі завдання звільнення логіки Аристотеля від внесених до неї подальшими представниками логічної науки схоластичних помилок.
Одним із значних філософів і вчених Давньої Греції був Арістотель (384 - 322 до н.е.). Він дав систематичне ізложеніелогікі. Його основними працями в цій галузі з'явилися "Перша аналітика" і "Друга аналітика", в яких дана теоріясіллогізма, визначення і поділ понять, теорія докази. Згодом всі шість своїх логічних трактатів він об'єднав під загальною назвою "Органон" (знаряддя пізнання дійсності). Заслуга Аристотеля полягає також у тому, що він сформулював такі закони правільногомишленія, як закон тотожності, закон суперечності, закон виключеного третього. Це він виклав у своїй праці "Метафізика".
Важливо мати на увазі, що Аристотель вперше в історії античної філософії зайнявся спеціальним вивченням внутрішньої структуричеловеческого мислення і прагнув вивести логічні форми з реального змісту думки. Закони і правила логіки, на його погляд, не довільні, аберут об'єктивні витоки у відносинах предметного світу.

Поняття "метафізика" в історико-філософському аспекті має ряд значень:

• метафізика — це вчення про надчуттєві, недоступні досвідові принципи і начала буття (існування світу);
• метафізика — це синонім філософії;
• метафізика в переносному розумінні (буденному) вживається для означення чогось абстрактного, малозрозумілого, умоспоглядального;
• метафізика — це наука про речі, спосіб з'ясування світоглядних питань (сенс життя — основне питання філософії тощо), які не піддаються осягненню за допомогою експерименту та методів конкретних наук;
• метафізика — це концепція розвитку, метод пізнання, альтернативний діалектиці. В значенні "антидіалектика" термін "метафізика" запровадив у філософію Гегель.

202 ДІАЛЕКТИКА ЯК ВЧЕННЯ ПРО РОЗВИТОК И СПОСІБ ФІЛОСОФУВАННЯ.

Діалектика як розділ філософії, що досліджує категорії розвитку. Реферат

Принципи діалектики. Категорії діалектики. Одиничне, особливе і загальне в діалектиці. Співвідношення між видами категорій діалектики. Різні підходи до тлумачення діалектики, її види

Діалектика — це єдина логічна теорія, яка з допомогою своїх категорій дає точне уявлення про рух, зміну, розкриває взаємозв'язок речей в об'єктивній дійсності. Тому категорії діалектики рухливі, біжучі, вирізняються гнучкістю, взаємопереходами. Скажімо, кількість переходить у якість, а якість переходить у кількість; можливість стає дійсністю, дійсність же є основою для нових можливостей; причина переходить у наслідок, наслідок може бути причиною для іншого явища, пов'язаного з ним; зміст визначається формою, але форма може бути змістом для іншого процесу і т.д.

Принципи діалектики

Принцип (від лат. principium) — начало, основа, підвалина або внутрішнє переконання людини, ті практичні засади, котрими вона користується у своєму житті. Термін "принцип" набув широкого вжитку. Кажуть: "принципова людина", тобто тверда, цілеспрямована, непідкупна, непоступлива; "у нього немає ніяких принципів", тобто немає стрижня, волі, переконань тощо.

У філософському плані поняття "принцип" означає фундаментальне положення, первісне начало, найсуттєвішу основу певної концепції, теорії.

Для діалектики як філософської теорії розвитку такими фундаментальними началами є принципи: загального зв'язку, розвитку, суперечності, стрибкоподібності, заперечення. Це ті найважливіші підвалини, на котрих ґрунтуються основні закони діалектики, діалектичне розуміння зв'язку, розвитку, руху, саморуху, заперечення, самозаперечення, форм переходу до нової якості.

У філософському розумінні цієї проблеми основні закони діалектики і виступають як основоположні, фундаментальні принципи усвідомлення об'єктивної дійсності. Є й інше розуміння цієї проблеми, коли до принципів включають причинність, цілісність, системність. У більш широкому тлумаченні — це і принципи відображення, історизму, матеріальної єдності світу, практики, невичерпності властивостей матерії тощо. В даній темі ми обмежуємося лише основоположними принципами діалектики як теорії розвитку у зв'язку з її основними законами.

 

203. ЗАКОН ЕДНОСТІ ТА БОРОТЬБІ ПРОТІВОПОЛОЖНОСТІ.

Єдність і боротьба протилежностей – один з основних законів діалектики. Він характеризує джерело саморуху й розвитку явищ природи і соціально-історичної реальності. Закон єдності й боротьби протилежностей в діалектиці займає центральне місце. Це – сутність, "ядро" діалектики.

Чому?

Діалектика є вченням про розвиток, а цей закон вказує на джерело розвитку, дає ключ до розуміння всіх сторін та моментів розвитку.

Кожний предмет – це єдність протилежних сторін, властивостей, тенденцій. У кожному предметі, явищі є позитивні й негативні сторони, те, що росте, розвивається, і те, що відживає. Якщо на перший погляд здається, що в процесі розвитку предметів чи явищ відсутні суперечності, то завдання дослідника полягає в тому, щоб віднайти їх. Лише шляхом розкриття внутрішніх суперечностей можна пізнати предмети, їх сутність, закони їх розвитку.

Що означає "єдність протилежностей"? По-перше, взаємообумовленість протилежностей, тобто існування однієї протилежності передбачає необхідну наявність іншої протилежності. Наприклад, лівий – правий, добро – зло, притягання – відштовхування, низ – верх тощо.

По-друге, перехід однієї протилежності в іншу шляхом заперечення одна одної. Протилежності перебувають в боротьбі одна з одною. їх боротьба – це природний закономірний наслідок того, що протилежності всередині предмета чи явища одночасно взаємно обумовлюють і заперечують одна одну.

Єдність протилежностей має відносний характер. Це пояснюється тим, що сталість, незмінність предмета чи явища тимчасова, що предмет має свій початок і кінець. А боротьба протилежностей має абсолютний характер, тому що рух (розвиток) не припиняється ні на хвилину в результаті боротьби протилежностей.

Боротьба протилежностей – це складний процес виникнення, розвитку та вирішення суперечностей. Зміст закону єдності й боротьби протилежностей виражається через взаємодію категорій тотожності, відмінності, протилежності, суперечності.

Спочатку спостерігається тотожність предмета чи явища. Тотожність виражає рівність, однаковість, "симетричність", єдність взаємовиключних сторін існування предмета, явища. Тотожність полюсів, таких як праве – ліве, плюс – мінус, хороше – погане, обумовлюється самим фактором існування предмета як єдиної цілісної системи, що має певну кількісну та якісну визначеність.

Потім з'являється відмінність як початковий ступінь суперечності. Відмінність – це початок роздвоєння єдиного предмета чи явища на протилежні сторони і тенденції.

Потім відмінність елементів і тенденцій у процесі розвитку перетворюється в протилежності. Протилежності – це такі сторони і тенденції, внутрішньо властиві предметам і явищам, які, перебуваючи в єдності, взаємно виключають і взаємно обумовлюють одна одну.

А відносини між протилежностями називаються суперечностями. Суперечності – це система відносин, в межах якої протилежності породжують одна одну, взаємопроникають і переходять одна в одну, породжуючи щось нове. Наприклад, мінливість і спадковість, які є факторами біологічної еволюції, взаємопроникають і переходять одна в одну, породжуючи кожного разу новий вид живої матерії.

Суперечності бувають різних видів: внутрішні, зовнішні, основні, неосновні, антагоністичні, неантагоністичні.

Внутрішні суперечності – це взаємодія протилежностей у системі внутрішніх відносин предмета (наприклад, соціальні відносини в суспільстві).

Зовнішні суперечності – це взаємодія протилежностей, що належать різним предметам (наприклад, будь-яка система і навколишнє середовище).

Основні суперечності – взаємодія протилежностей, які створюють джерело саморозвитку предмета в певний період. Вони можуть проявлятися як складний комплекс глобальних проблем (наприклад, екологічна, енергетична, продовольча тощо).

Неосновні суперечності впливають на основні, але не визначають їх форму (наприклад, споживча вартість – вартість в ринкових відносинах).

Антагоністичні суперечності – це взаємодія протилежностей, що мають максимально діаметральні тенденції своєї еволюції. Вирішення таких суперечностей нерідко здійснюється революційним шляхом, тобто переходом в нову якість.

Прикладом неантагоністичних суперечностей можуть бути відносини між однотипними соціально-класовими спільнотами.

Кожна конкретна суперечність виникає і проходить певний шлях. Це не означає, що предмет може бути без суперечностей. Мова йде про ту чи іншу конкретну суперечність. Предмет же може мати інші суперечності. Абсолютно тотожним самому собі предмет не може бути. На певній стадії розвитку окремі сторони досягають такого ступеня суперечностей, що вже не можуть існувати в єдності. Наступає момент вирішення суперечностей. Це вирішення відбувається шляхом боротьби. Суперечності не примиряються, а лише долаються.

Подолання суперечностей означає усунення старого і виникнення нового. Дуже важливо для практичної діяльності знати, "зловити" момент вирішення суперечностей.

Боротьба протилежних сил, тенденцій і напрямків проявляється всюди і в усьому, але ця боротьба в кожному конкретному предметі відбувається у властивій йому специфічній формі. Боротьба протилежностей в предметах і явищах виступає як процес, в якому є свої конкретно-історичні стадії розвитку та змін.

Отже, з вищесказаного випливає сутність закону єдності та боротьби протилежностей.

Всім предметам і явищам внутрішньо властиві протилежні сторони, тенденції, що знаходяться в стані єдності та боротьби; боротьба між протилежностями обумовлює внутрішнє джерело розвитку, веде до зростання суперечностей, які вирішуються шляхом усунення (подолання) старого і утвердження нового, якому також властиві свої протилежності.