Студопедия — Эльба — одна из важнейших рек Германии и Чехии, берет начало в Чехии, недалеко от Силезской границы
Студопедия Главная Случайная страница Обратная связь

Разделы: Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Эльба — одна из важнейших рек Германии и Чехии, берет начало в Чехии, недалеко от Силезской границы






Пароходные рейсы поддерживаются несколькими акционерными обществами. Об урегулировании судоходного фарватера в нижнем течении особенно заботился город Гамбург; начиная с 1860-х годов, были также приняты меры к урегулированию реки и углублению фарватера саксонским правительством, позже — прусским и австрийским. В последнее время многие города (Магдебург, Дрезден, Мейссен, Пирна, Шандау, Торгау и др.) возвели на Эльбе новые пристани, набережные, складочные заведения, а также подвозные к реке железные дороги.

Судоходство по Эльбе в старое время затруднялось разнообразными сборами и пошлинами. В 1819 г. в Дрездене состоялось заседание эльбской судоходной комиссии, выработавшей соглашение между заинтересованными государствами и городами (эльбский судоходный акт), на основании которого судоходство по Эльбе с l марта 1822 г. признано было свободным на всем её протяжении до самого впадения в море и введена одна пошлина (так называемая эльбская пошлина), разделявшаяся сначала на 7, впоследствии на 4 разряда. Вместо прежних 35 пунктов взимания пошлины были установлены 14.

Сохранились в некоторых местах, кроме того, сборы за выгрузку и нагрузку, взвешивание, хранение, разводку мостов и подъем шлюзов. Для улучшения судоходства созывались совещания из представителей заинтересованных государств. Первое совещание, состоявшееся в Гамбурге в 1824 г., внесло незначительные облегчения в обложение эльбского судоходства. Второе совещание (в Дрездене, в 1844 г.), издавшее дополнительный акт об эльбском судоходстве 23 апреля 1844 г., оставило в общем прежнюю систему в силе. На третьей и четвертой конференциях (в 1850 и 1858 гг.) усилия Австрии реформировать эльбскую судоходную пошлину не увенчались успехом вследствие противодействия Ганновера, Мекленбурга и Дании.

Понижение пошлины на некоторые роды грузов последовало в 1854 г. Лишь на 5-й речной конференции в 1862 г. ганноверское правительство согласилось на выкуп эльбской пошлины и с 1 июля 1863 г. постановлено взимать лишь один раз одну пошлину, именно при проходе через Виттенберге. С возникновением северогерманского союза эльбская пошлина совсем отменена.

Устье Эльбы защищено 5 фортами, при Куксгафене и Штаде.

 

 

71. Особливості правового регулювання режиму річок в Північній, Південній Америці, Азії, Африці

В даний час умови і правила проходу іноземних суден міжнародними річками визначаються у кожному конкретному випадку відповідними угодами прибережних держав. Подібні угоди, як правило, передбачають свободу судноплавства для прибережних держав, а іноді і для всіх країн. В цілях сприяння виконанню цих угод створюються річкові комісії з представників прибережних держав.

Африка

Конго, Нігер – міжнародні річки. За рішенням Берлінської конференції 1885 року проголошено свободу торгівельного мореплавства на цих річках для всіх країн. Окрім цього, є Акт про судноплавство та економічне співробітництво між країнами басейну річки Нігер 1963 року.

Озеро Чад – прикордонне озеро. Конвенція про експлуатацію вод басейну озера Чад 1964 р. визнала озеро відкритим для діяльності всіх учасників конвенції – Нігерії, Нігеру, Чаду, Камеруну. Окрім цього о.Чад є міжнародним і відкрите для судноплавства третіх країн.

72. Правовий статус міжнародних каналів та проток

Международные морские каналы - искусственно созданные морские пути. Они строились обычно для сокращения протяженности морских дорог и уменьшения рисков и опасностей мореплавания. В частности, с введением в эксплуатацию Суэцкого канала расстояние между портами Европы и Азии сократилось более чем вдвое.

Существующие морские каналы построены на территориях определенных государств под их суверенитетом.
Однако для некоторых морских каналов в силу их большого значения для международного мореплавания или по историческим основаниям были установлены международные правовые режимы. Такие режимы были установлены для Суэцкого, Панамского и Кильского каналов.

Суэцкий канал был сооружен на территории Египта акционерным обществом, созданным французом Ф. Лессепсом. Канал был открыт в 1869 году и стал собственностью Акционерного англо-французского общества Суэцкого канала. На состоявшейся в 1888 году конференции в Константинополе была заключена Конвенция о Суэцком канале, которую подписали Великобритания, Франция, Россия, Австро-Венгрия, Германия, Испания, Италия, Голландия и Турция, представлявшая одновременно Египет. К Конвенции впоследствии присоединились Греция, Дания, Норвегия, Португалия, Швеция, Китай и Япония. В соответствии со ст. 1 Конвенции Суэцкий канал должен всегда оставаться свободным и открытым как в мирное, так и в военное время для всех торговых и военных судов без различия флага.

26 июля 1956 г. декретом президента Египта Акционерное общество Суэцкого канала было национализировано. Совет Безопасности ООН в резолюции от 13 октября 1956 г. подтвердил суверенитет Египта над каналом и его право эксплуатировать канал "на основе прохода судов всех флагов".

В результате израильского вооруженного нападения на арабские страны в 1967 году судоходство по Суэцкому каналу на протяжении ряда лет было парализовано. В настоящее время канал открыт для международного судоходства. Для управления эксплуатацией Суэцкого канала египетское правительство создало Администрацию Суэцкого канала. Им были также одобрены специальные правила плавания по Суэцкому каналу.

Панамский канал, расположенный на узком перешейке между Северной и Южной Америкой, был объектом многолетнего американо-английского соперничества. Еще до сооружения канала, в 1850 году, между США и Великобританией был подписан договор, по которому обе стороны обязались не подчинять канал в случае его сооружения своему исключительному влиянию и контролю.

Однако в 1901 году США удалось добиться от Великобритании отмены договора 1850 года и признания за США прав на сооружение канала, управление, эксплуатацию и обеспечение безопасности. В новом соглашении предусматривалось также, что канал должен быть открытым на основе равенства для торговых и военных судов всех флагов по примеру Суэцкого канала.

Открытие канала состоялось в августе 1914 года, но для международного судоходства он был открыт лишь в 1920 году. С тех пор и до 1979 года Панамский канал оставался под господством США.

В 1977 году были подписаны и с 1 октября 1979 г. вступили в силу два новых договора, заключенных между Панамой и США: Договор о Панамском канале и Договор о нейтралитете и функционировании Панамского канала.
В соответствии с Договором о Панамском канале все прежние соглашения между США и Панамой о канале утратили свою силу. Над Панамским каналом восстановлен суверенитет Панамы.

Договор о нейтралитете и функционировании Панамского канала провозгласил этот морской путь "постоянно нейтральным международным водным путем", открытым для судоходства всех стран (ст. 1 и 2). В договоре сказано, что Панамский канал будет "открыт для мирного транзита судов всех государств на условиях полного равенства и недискриминации". За проход и обслуживание при проходе взимается плата. Договор включает положение о том, что "гарантом" нейтралитета Панамского канала являются США.

Килъский канал, соединяющий Балтийское море с Северным, был построен Германией и открыт для судоходства в 1896 году. До первой мировой войны Германия относила Кильский канал к своим внутренним водам с распространением на него соответствующего режима. По Версальскому мирному договору был установлен международно-правовой режим канала. Согласно ст. 380 Версальского договора, Кильский канал объявлялся постоянно свободным и открытым с соблюдением полного равенства для военных и торговых судов всех государств, находящихся в мире с Германией.

После окончания второй мировой войны правовой режим Кильского канала не был урегулирован какими-либо договорами или соглашениями между заинтересованными государствами.
В настоящее время режим Кильского канала регулируется в одностороннем порядке правительством ФРГ, издавшим Правила плавания в Кильском канале, которые предусматривают свободу торгового мореплавания для всех стран.

Проливы - это естественные морские проходы, соединяющие между собой части одного и того же моря или отдельные моря и океаны. Они обычно являются необходимыми путями, иногда даже единственными, для морских и воздушных связей государств, что свидетельствует об их большом значении в международных отношениях.
При установлении правового режима морских проливов государствами учитываются, как правило, два связанных между собой фактора: географическое положение того или иного пролива и его значение для международного судоходства.

Проливы, являющиеся проходами, ведущими во внутренние воды государства (например, Керченский или Ирбенский), или проливы, которые не используются для международного судоходства и в силу исторической традиции составляют внутренние морские пути (например, Лаптева или Лонг-Айленд), не относятся к международным. Их правовой режим определяется законами и правилами прибрежного государства. Международными считаются все проливы, используемые для международного судоходства и соединяющие между собой: 1) части открытого моря (или экономических зон); 2) части открытого моря (экономической зоны) с территориальным морем другого или нескольких других государств.

Конкретные проливы могут иметь свои особенности. Тем не менее считается, что, например, Ла-Манш, Па-де-Кале, Гибралтарский, Сингапурский, Малаккский, Баб-эль-Мандебский, Ормузский и другие проливы являются мировыми морскими путями, открытыми для свободного или беспрепятственного мореплавания и воздушной навигации всех стран. Такой режим действует в этих проливах на протяжении длительного исторического периода в силу международных обычаев или международных соглашений.

Разумное сочетание интересов стран, пользующихся проливами, и прибрежных к ним стран нашло отражение в положениях Конвенции ООН по морскому праву. В ее части III, озаглавленной "Проливы, используемые для международного судоходства", оговорено, что она не применяется к проливу, используемому для международного судоходства, если через этот пролив проходит столь же удобный с точки зрения навигационных и гидрографических условий путь в открытом море или в исключительной экономической зоне. Использование такого пути осуществляется на основе принципа свободы судоходства и полетов. Что же касается проливов, используемых для международного судоходства между одним районом открытого моря (или исключительной экономической зоны) и другим районом открытого моря (или исключительной экономической зоны) и перекрываемых территориальным морем прибрежного или прибрежных государств, то в них "все суда и летательные аппараты пользуются правом транзитного прохода, которому не должно чиниться препятствий". Транзитный проход в данном случае "представляет собой осуществление свободы судоходства и пролета исключительно с целью непрерывного быстрого транзита через пролив".

В Конвенции содержатся также положения, учитывающие специфические интересы государств, граничащих с проливами, в области безопасности, рыболовства, борьбы с загрязнением, соблюдением таможенных, фискальных, иммиграционных и санитарных законов и правил. Суда и летательные аппараты при осуществлении права транзитного прохода воздерживаются от любой деятельности в нарушение принципов международного права, воплощенных в Уставе ООН, а также от любой деятельности, кроме той, которая свойственна обычному порядку непрерывного и быстрого транзита.

Черноморские проливы открыты для торгового судоходства всех стран, что было провозглашено в XIX столетии в ряде договоров Турции и России, а затем подтверждено в многосторонней конвенции, заключенной в 1936 году в Монтрё. Эта действующая в настоящее время Конвенция о Черноморских проливах предусматривает ограничения для прохода в мирное время военных кораблей нечерноморских держав. Военные корабли нечерноморских стран проходят через проливы с уведомлением за 15 суток и могут находиться в Черном море не более 21 суток.

Черноморские державы могут проводить через проливы не только легкие военные суда, но также свои линейные корабли, если они следуют в одиночку при эскорте не более двух миноносцев, а также свои подводные лодки в надводном состоянии; уведомление о таких проходах делается за 8 суток. В случае участия Турции в войне или нахождения ее под угрозой непосредственной военной опасности ей предоставлено право по своему усмотрению разрешать или запрещать проход через проливы любых военных кораблей.
73. Роль Віденського конгресу 1815 року та Паризького конгресу 1856 року в становленні принципу свободи судноплавства

Міжнародні рікице ріки, що протікають територєюї двох і більше держав і є судноплавними (Дунай, Рейн, Конго, система рік Амазонки, Ла-Плати й ін.). На міжнародних ріках на підставі договірних чи звичайних норм міжнародного права встановлюється, як правило, свобода судноплавства для торгових суден прибережних держав. Однак серед міжнародних рік зустрічаються відкриті ріки, на яких відповідно до угоди прибережних держав установлена свобода судноплавства для всіх держав світу (Дунай, Рейн, Шельда, Мозель, Конго, Амазонка й ін.) Плавання по міжнародних ріках військових судів неприбережних держав заборонено.

Повертаючись до історичних прикладів міжнародно-правового регулювання взаємовідносин держав щодо використання міжнародних рік, слід назвати Віденський конгрес 1815 p. Відомо, що на ньому було визнано свободу судноплавства на основних європейських ріках, а також право прибережних держав узгоджено встановлювати правила такого судноплавства на Рейні, Некарі, Майні, Мозелі, Маасі і
Шельді.

У Заключному акті Віденського конгресу 1815 р. визнавалося неприйнятним монопольне володіння якою-небудь ділянкою міжнародної річки і проголошувалося право всіх прибережних держав здійснювати свободу судноплавства на всій її довжині. Одночасно Конгрес визначив право прибережних держав погоджено встановлювати правила такого судноплавства. Ця норма міжнародного права знайшла подальше підтвердження в договірній і арбітражній практиці.
Регулюванню судноплавства на іншій європейській ріці, на
Дунаї, приділено належну увагу в Паризькому мирному договорі 1856
p. Специфікою договору було те, що його нормами передбачався
контроль судноплавства переважно неприбережними державами
(Великобританією та ін.).

Паризький мирний договір 1856 р. проголосив свободу судноплавства по Дунаю, визначивши, що вона не повинна піддаватися іншим обмеженням, окрім встановлюваних поліцейськими і карантинними правилами, і іншим зборам, крім точно передбачених в додатках до договору. З метою регулювання судноплавства Дунаєм нижче Ізачи був встановлений спеціальний орган - Європейська дунайська комісія, що складалася з представників Австрії, Великобританії, Пруссії, Росії, Сардінії, Туреччини і Франції. Як видно, недунайські держави грали основну роль у визначенні правового режиму річки і порядку судноплавства по ній.

74. Спроби кодифікації міжнародних правил використання міжнародних річок у ХХ ст.

Ряд положений относительно судоходства по международным рекам содержат Барселонская конвенция и Статут о режиме навигационных водных путей между народного значения 1921 года, которые, однако, не получили большого распространения. Вопрос об их пересмотре возник в Ассоциации международного права, которая разработала и приняла на своей Хельсинкской конференции в 1966 году проект статей относительно различных видов использования вод международных рек. Согласно этому документу, каждому прибрежному государству принадлежит право свободного судоходства на всем протяжении международной реки. Прибрежные государства могут предоставлять такое право и неприбрежным государствам. Хельсинкские правила не являются официальной конвенцией, обязательной для государств, но многие их положения отражают тенденции развития международного права.

В настоящее время условия и правила прохода иностранных судов по международным рекам определяются в каждом конкретном случае соответствующими соглашениями прибрежных государств. Подобные соглашения, как правило, предусматривают свободу судоходства для прибрежных государств, а иногда и для всех стран. В целях содействия выполнению этих соглашений создаются речные комиссии из представителей прибрежных государств.

Правовой режим Дуная определяется Конвенцией о режиме судоходства на Дунае 1948 г., Рейна — Конвенцией о судоходстве по Рейну 1868 г. (с изм. 1919 и 1979 гг.) и т.п.

75. Особливості міжнародно-правового режиму Арктики

Арктика — частина земної кулі, обмежена Північним полярним кругом і, яка включає в себе краї материків Євразія і Північна Америка, а також Північний Льодовитий океан.

Територія Арктики поділена між США, Канадою, Данією, Норвегією і Росією на полярні сектори. Згідно концепції полярних секторів всі землі і острови, що знаходяться на північ від арктичного узбережжя відповідної приполярної держави в межах сектора, утвореного цим узбережжям і, який сходяться в точці Північного полюса меридіанами, вважаються такими, що входять в територію даної держави.

Необхідно відмітити, що бокові межі полярних секторів не є державними кордонами відповідних країн: державна територія в полярному секторі обмежується зовнішньою межею територіальних вод. Державні кордо­ни проходять по зовнішній межі територіальних вод приполярних держав: для РФ, Канади і Данії ця межа визна­чена в 12 миль, для США — 3 милі.

Проте, враховуючи особливу значущість полярних секторів для економіки і безпеки прибережних держав, утрудненість судноплавства в цих районах, ряд інших обставин, можна сказати, що на території секторів діє правовий режим, який мало чим відрізняється від режиму територіальних вод. Приполярні держави встановлюють порядок ведення господарської діяльності в районі полярного сектора, правила охорони навколишнього середовища і т.п.

Проблеми правового режиму Північного Льодовитого океану грунтуються на різниці підходів до визначення цієї частини земної кулі. З одного боку, вона може роз­глядатись як відкрите море з усіма міжнародно-правови­ми наслідками, що випливають із цього розуміння. З іншого боку, значна частина Північного Льодовитого океану являє собою крижану поверхню, а тому вона може розглядатися як особливий вид державної території п'яти прилеглих країн, а всі землі й острови, що знахо­дяться в межах полярного сектора тієї чи іншої країни,— як складові державної території. Зазначені точки зору породжують колізії між нормами міжнародного права та нормами внутрішньодержавного права прилеглих країн.

З погляду міжнародного права можна вважати, що в 20-ті роки XX ст. склалася звичаєва норма МП, яка передбачає поділ арктичних територій на сектори, кожен з яких перебуває під юрисдикцією приарктичної держави, і поширює суверенітет цієї держави на острови та землі, що знаходяться в цьому секторі. Однак ця норма не дістала підтвердження в Конвенції ООН з морського права 1982 р. Конвенція встановлює кор­дон держави по зовнішній межі територіальних вод. Крім того, встановлено 200-мильну виключну економічну зону. Дно морів та океанів і надра під ними, які не перебувають під державною юрисдикцією, оголошено спільною спад­щиною людства.

Конвенція 1982 р. прямо не скасовує секторний принцип визначення статусу тери­торій в Арктиці, але й не підтверджує його. В Морській конвенції 1982 року лише міститься положення за підримку свободи судноплавства в арктичному регіоні.

Існує альтернатива секторному поділу Арктики, яка має кілька варіантів:

1. На арктичні водні простори мають цілком поширюватися універсальні норми, які визначають загальний режим відкритого моря (широкої підтримки не дістав);

2. Регіональне рішення;

3. Часткова інтернаціоналізація Арктики за межами 200-мильної виключної економічної зони. Процесу інтернаціоналізації в Арктиці певною мірою може сприяи Арктична рада (заснована на міжнародній конференції в Оттаві).

Але арктичні країни, зокрема РФ, виступає за збереження секторного поділу, що було підтверджено в 2006 році в Арктичному кодексі.

76. Особливості міжнародно-правового режиму Антарктики

Антарктика як простір з особливим міжнародно-правовим режимом — це район на південь від 60-ої паралелі південної широти, що включає материк Антарктида, шельфові льодовики і прилеглі води. Це район земної кулі, розташований навколо Південного полюса. Вона включає ненаселений материк Антарктиду, прилеглі до нього острови, а також частини Атлантичного, Тихого і Індійського океанів, звані нерідко Південним або Антарктичним океаном. Режим цього району регулюється Договором про Антарктику (Вашингтонським договором) від 1 грудня 1959 р. Договір складається з преамбули і 14 статей. Цей Договір був запропонований 12 державами, які підписали його 1 грудня 1959 року. Договір про Антарктику набув чинності 23 червня 1961 року. Депозитарієм Договору є США. Всі офіційні ядерні країни є членами даного Договору. З неофіційних ядерних країн до складу членів Договору не входять Ізраїль і Пакистан.

Договір про Антарктику не визнає суверенітету будь-якої держави в будь-якому районі Антарктики. Разом з тим договір не заперечує територіальних претензій; він їх "заморозив". Доки Договір діє, ніякі дії або діяльность не є основою для заяви, підтримки або заперечення будь-якої претензії на територіальний суверенітет в Антарктиці і не створюють ніяких прав суверенітету в Антарктиці; нові претензії не заявляються (ст. IV).

Будь-яка країна, незалежно від її участі в Договорі, має право проводити дослідницькі роботи в Антарктиці. Уряди, організації і громадяни всіх країн здійснюють на цьому континенті наукові дослідження на рівних підставах. Координація такої діяльності здійснюється Спеціальним комітетом координації наукових досліджень, в Антарктиці (СКАР).

"Антарктика, — згідно ст. 1 Договору, — використовується тільки в мирних цілях. Забороняються, зокрема, будь-які заходи військового характеру, такі, як створення військових баз, проведення військових маневрів, а також випробування будь-яких видів зброї". Проте Договір не перешкоджає використанню військового персоналу або оснащення для наукових досліджень або для будь-яких інших мирних цілей.

Договір про Антарктику є головною складовою частиною системи Договору про Антарктику, яка включає разом з вказаним Договором заходи, що діють в його рамках, пов'язані з ним окремі міжнародні документи, а також заходи, що діють в рамках цих документів.

Так, зокрема, в рамках Договору про Антарктику і разом з ним діє стандартна система обміну інформацією, яка встановила, зокрема, перелік питань для надання обов'язкових відомостей з широкого кругу аспектів діяльності в Антарктиці і про використовувані там з цією метою засоби.

До найбільш істотних результатів, що стали теж частиною системи Договору про Антарктику, потрібно віднести розроблені консультативними нарадами окремі конвенції, що стосуються збереження живих природних ресурсів, охорони навколишнього середовища Антарктики і "Узгоджених заходів".

Міжнародно-правовий режим природних ресурсів включає режим живих ресурсів і режим мінеральних ресурсів.

Згідно Конвенції про збереження морських живих ресурсів Антарктики 1980 р., будь-який їх промисел проводиться відповідно до принципів: а) запобігання скороченню чисельності будь-якої популяції до рівнів нижчі за такі, які забезпечують їх стійке положення; б) підтримка екологічних взаємозв'язків між виловлюваними і пов'язаними з ними популяціями морських живих ресурсів; в) запобігання змінам в морській екосистемі, які є принципово невідворотними впродовж двох або трьох десятиліть. Для здійснення цілей і принципів Конвенції з її учасників створюється Комісія із збереження морських живих ресурсів Антарктики.

Конвенція про збереження тюленів в Антарктиці 1972 р. зобов'язує не забивати і не відловлювати в цьому районі певні види тюленів, за винятком суворо обумовлених в Конвенції випадків.

Конвенція з регулювання освоєння мінеральних ресурсів Антарктики 1988 р. зумовила відповідну діяльність держав винесенням висновків, що оцінюють можливу дію освоєння на антарктичне навколишнє середовище, на регіональний і глобальний клімат і констатуючих достатній рівень технології і процедур забезпечення безпеки. Оператор (держава, орган або установа держави, юридична особа, спільне підприємство цих суб'єктів), який здійснює освоєння мінеральних ресурсів, вживає всі необхідні заходи для запобігання завданню збитків навколишньому середовищу, а в разі нанесення - несе матеріальну відповідальність.

Проте конвенційні заходи надалі були визнані недостатніми. В Мадриді 4 жовтня 1991 р. був підписаний Протокол з охорони довкілля до Договору про Антарктику. Його учасники характеризують Антарктику як природний заповідник, призначений для миру та науки. Протокол (ст. 7) забороняє в Антарктиці будь-яку діяльність відносно мінеральних ресурсів, за винятком наукових досліджень. Отже, дія Конвенції заморожена на термін дії Протоколу (50 років). Заборона ст. 7 триватиме до розробки нового режиму відносно освоєння мінеральних ресурсів з урахуванням прийнятності такої діяльності в інтересах всіх держав.

У компетенцію Консультативних нарад, які періодично скликається, входить обмін інформацією, взаємні консультації, розробка рекомендацій урядам країн-учасниць прийняти заходи, сприяючі реалізації принципів і цілей договору, включаючи заходи відносно: 1) використання Антарктики тільки в мирних цілях; 2) сприяння науковим дослідженням в Антарктиці; 3) сприяння науковій співпраці в Антарктиці; 4) сприяння здійсненню інспекцій; 5) питань, що стосуються здійснення юрисдикції; 6) охорона і збереження живих ресурсів Антарктики. Рекомендації підлягають затвердженню всіма країнами — учасницями Договору. Рекомендації, що набули чинності, є складовою частиною міжнародно-правового режиму Антарктики.

Стаття V Договору забороняє проведення в Антарктиці ядерних вибухів і видалення в цьому районі радіоактивних матеріалів.

Кожна держава — учасниця Консультативних нарад має право призначати необмежене число спостерігачів, які повинні бути громадянами держав, що їх призначають. Будь-який спостерігач має повну свободу доступу у всі райони Антарктики у будь-який час.

Держави зобов'язані завчасно інформувати одна одну про всі експедиції на цей континент, що здійснюються їх судами або громадянами, а також про всі експедиції, які організовуються на їх території або прямують з їх території, про всі станції в Антарктиці, на яких знаходяться їх громадяни, про будь-який військовий персонал або оснащення, що призначається для відправлення до Антарктики.

Спостерігачі і науковий персонал, а також супроводжуючий їх персонал знаходяться в Антарктиці під юрисдикцією тієї держави, громадянами якої вони є.

Україна в 1994 році отримала в якості подарунку від Великобританії антарктичну станцію Фарадей (база Вернадський). В 2000 році Україна стала консультативним членом Договору по Антарктиці.

Національний антарктичний науковий центр (НАНЦ) Міністерства освіти і науки України — установа, створена свого часу з метою забезпечити логістику українській антарктичній станції, підтримати наукові дослідження в Антарктиці. НАНЦ — єдина структура, уповноважена державою професійно опікуватися дослідженнями на континенті.

76. Міжнародно-правовий статус Антарктики

Антарктика. На відміну від Арктики статус її врегульований МП. Основним документом 59 р. Вашингтонська конвенція – Договір про Антарктику.

Є два поняття Антарктики. 1. географічіне – це район навколо південного полюсу земної кулі до кордону конвергенції (змішування) антарктичних вод і субтропічних. Географічне визначення Антарктики в значній мірі співпадає з юридичним. Юридичне визначення – район земної кулі, окресленої 60 паралеллю південної широти.

Перша експедиція Буве 1738 р.; Друга експедиція Кагелєн (Кергелен) 1772 р. Потім англійці Джеймс Кук 1773-75. Це перші експедиції які дослідили антарктичний район. Материк був відкритий пізніше у 1820 р. російською експедицією (Белінцгаузен і Лазарєв). На сьогодні ці дати зберігають своє значення з точки зору обгрунтування територіальних претензій.

Претензії - вперше були висунуті у 1908 р. – Королівський указ Великобританії, яким був підтверджений указ 1917р. де англійською територією були об’явленні території між 20 та 50 градусом західної довготи. Південніше 50 паралелі, які були визначені як залежні території, які адміністративно були об’явлені підлеглими віцегубернатору англійської колонії на Фолклендах. У 1923 р. Великобританія проголосила свій суверенітет щодо території яка отримала назву Колонія Росса. Пізніше вона була передана в управління Новій Зеландії. У 1933 р. Великобританія заявила про суверенітет над значним сектором між 160 та 45 градусом східної довготи окрім землі Аделі. Пізніше ці землі передані в управління Австралії.

Претензії Франції. 1924 р. Земля Аделі була об’явлена як колонія яка знаходиться під управлінням віцегубернатора Мадагаскара. 1924 р. залежна територія, 33р. – суверенна територія Франції. У 1955 р. президентським ордонансом було заявлено про французьку суверенну територію – так звані південні та антарктичні володіння Франції, які охоплюють 4 острови (Святого Павла, Амстердам, Крозе, Кергелен).

Претензії Чилі. Чилі в 1940 р. заявила про суверенітет на всі землі, острови, затоки, скелі, які відкриті та ще можуть бути відкриті в секторі між 35 градусом та 90 західної довготи.

6 листопада 40 р. декрет яким ці землі були об’явлені під суверенітетом Чилі.

Аргентина – декрет уряду 40р., яким були об’явлені суверенними територіями Аргентини землі від 25 до 70 градусів західної довготи. А в 46р. Аргентина продовжила свої претензії до 74 градусу.

Особливу конфліктність такі дії набули у зв’язку з включенням до аргентинських територій Фолклендських, Мальвінських островів, які ще значно раніше були оголошенні суверенними територіями Великої Британії. Це в свою чергу призвело до значних конфліктів між цими країнами аж до війни.

48 р. Збройний конфлікт між Аргентиною і ВБ. Дещо пізніше декілька збройних конфліктів мали місце між ВБ та Чилі протягом кінця 40-х початку 50-х років.

В цей же час з’являється теорія полярних секторів. У 28-39 р. свої претензії на Антарктиду висловила Норвегія. У 1930 р. Норвегія заявила про свій суверенітет над районами Антарктики до яких увійшли окрім інших в тому числі острів Петра І, який був відкритий експедицією Белінгаузена та Лазарєва. 24 січня 39 р. уряд СРСР в ноті заявив про невизнання таких претензій Норвегії і в цій ноті вперше була сформульована позиція уряду СРСР щодо території Антарктики. Формула була використана наступна: СРСР ніколи офіційно не претендував на свій суверенітет щодо антарктичних територій разом з тим резервує позицію щодо державної належності територій, які були відкриті російськими мореплавцями в Антарктиці.

Таким чином кінець 50 років територіальні претензії мали наступні держави.

Аргентина і Чилі обгрунтували свої претензії географічним та геологічним фактором, обгрунтовуючи що Антарктика є географічним продовженням Аргентини та Чилі. Великобританія, Франція, Норвегія, Нова Зеландія та Австралія як колонії Великобританії грунтують свої претензії на першовідкритті, на концепції символічної або окулярної окупації.

Росія, СРСР претензій не має, але залишає за собою право висунути такі претензії.

На такій основі, загострення ситуації рядом збройних конфліктів, світове товариство прийшло до висновку про необхідність міжнародно-правового регулювання.

15 жовтня 1959 р. Вашингтон – міжнародна конференція з Антарктики 12 держав. 1 грудня 55 р. конференція завершила роботу та ухвалила договір про Антарктику, який визначив статус та режим Антарктики і діє до цього дня. Територіальні претензії були не зняті а заморожені. В цьому сенсі викликає увагу ст. 4 договору про Антарктику в якій визначено статус територіальних претензій держав в цьому регіоні. Жодне з положень договору не повинно з одного боку тлумачитися як відмова будь-якої з договірних сторін від раніше завлених прав або претензій, з іншого боку, будь-що в цьому договорі не може розглядатися як відмова від основи для претензій на територіальний суверенітет.

Було підкреслено, що будь-яке положення договору не повинно тлумачитися таким чином, що буде перешкоджати позиції будь-якої з договірних сторін відносно визнання або невизнання претензій будь-якої з інших сторін.

Ситуація з територіальними претензіями найчастіше цитується пункт 2 ст. 4 згідно з яким будь-які дії або діяльність сторін, які будуть мати місце під час дії цього договору не створюють основи для висунень або підтримань будь-яких територіальних претензій і не створюють прав територіальних претензій в Антарктиці. Згідно з цим же пунктом 2 під час дії терміну договору не може бути заявлена нова претензія або розширена існуюча.

Друга теза – територія Антарктики є демілітаризованою. Відповідно до ст. 1 Договору про Антарктику, Антарктика використовується лише в мирних цілях. Треба підкреслити що територія Антарктики є повністю демілітаризованою але з відповідними застереженнями. Згідно зі ст. 1 були заборонені будь-які заходи військового характеру, такі як створення військових баз, проведення військових маневрів, а також випробування зброї.

Ст. 5, проголосила Антарктику без’ядерною зоною - ядерні вибухи та будь-яке видалення ядерних відходів забороняється. Можна сказати, що хоча формально це не означало створення без’ядерної зони, фактично Антарктика виголошена без’ядерної зоною. Договір не має заборони на використання так званого мирного ядерного обладнання або ядерної техніки.

У 1980 р. Антарктика набула статусу нейтралізованої зони. Була укладена Конвенція про збереження морських живих ресурсів Антарктики, яка значно розширила коло держав-учасників договору 59 року до 26. Окремо треба підкреслити що демілітаризований і нейтралізований статус має ряд специфічних рис. Є можливість використання військового персоналу і військового обладнання для здійснення наукових досліджень в цьому регіоні. Учасники договору зобов’язалися інформувати один одного про будь-який військовий персонал і обладнання, яке буде використовуватися в Антарктиці.

4 риса режиму. – в Антарктиці діє свобода наукових досліджень. Згідно зі ст. 2 Договору про Антарктику передбачається свобода наукових досліджень держав - учасники договору домовилися в найкоротший час здійснювати обмін інформації щодо наукових досліджень, обмінюватися планами наукових робіт, результатами і даними наукових досліджень а також здійснювати обмін науковим персоналом, розширення співробітництва з установами та організаціями ООН. На підставі ст. 2 в 60 р. була створена наукова рада з дослідження Антарктики яка фактично стала міжурядовою організацією.

5 – юрисдикція щодо фізичних осіб. Згідно з положеннями Договору затверджено національну юрисдикцію відносно персоналу науковців, які здійснюють діяльність. Вони знаходяться під юрисдикцією тієї держави, громадянами якої вони є. А також зі ст. 7 призначається спеціальні особи-спостерігачі, статус яких також визначається як громадян тієї країни, яка їх відрядила для здійснення спостережень над дослідженнями, які здійснює інша сторона договору. Таким чином держава, яка здійснює наукову діяльність в Анта







Дата добавления: 2015-04-19; просмотров: 873. Нарушение авторских прав; Мы поможем в написании вашей работы!



Важнейшие способы обработки и анализа рядов динамики Не во всех случаях эмпирические данные рядов динамики позволяют определить тенденцию изменения явления во времени...

ТЕОРЕТИЧЕСКАЯ МЕХАНИКА Статика является частью теоретической механики, изучающей условия, при ко­торых тело находится под действием заданной системы сил...

Теория усилителей. Схема Основная масса современных аналоговых и аналого-цифровых электронных устройств выполняется на специализированных микросхемах...

Логические цифровые микросхемы Более сложные элементы цифровой схемотехники (триггеры, мультиплексоры, декодеры и т.д.) не имеют...

В теории государства и права выделяют два пути возникновения государства: восточный и западный Восточный путь возникновения государства представляет собой плавный переход, перерастание первобытного общества в государство...

Закон Гука при растяжении и сжатии   Напряжения и деформации при растяжении и сжатии связаны между собой зависимостью, которая называется законом Гука, по имени установившего этот закон английского физика Роберта Гука в 1678 году...

Характерные черты официально-делового стиля Наиболее характерными чертами официально-делового стиля являются: • лаконичность...

Виды сухожильных швов После выделения культи сухожилия и эвакуации гематомы приступают к восстановлению целостности сухожилия...

КОНСТРУКЦИЯ КОЛЕСНОЙ ПАРЫ ВАГОНА Тип колёсной пары определяется типом оси и диаметром колес. Согласно ГОСТ 4835-2006* устанавливаются типы колесных пар для грузовых вагонов с осями РУ1Ш и РВ2Ш и колесами диаметром по кругу катания 957 мм. Номинальный диаметр колеса – 950 мм...

Философские школы эпохи эллинизма (неоплатонизм, эпикуреизм, стоицизм, скептицизм). Эпоха эллинизма со времени походов Александра Македонского, в результате которых была образована гигантская империя от Индии на востоке до Греции и Македонии на западе...

Studopedia.info - Студопедия - 2014-2024 год . (0.012 сек.) русская версия | украинская версия