ФРАНКО-АМЕРИКАНСКИЙ СПОР О ПРАВАХ ГРАЖДАН США В МАРОККО

Гжель. Традиционно используется синий кобальт. До появления кобальта использовалась ангобная роспись (по глине расписывали цветной глиной). Изначально гжель использовалась при росписи бытовых предметов. Подлинную гжель можно отличить по характеру мазка. Мазок наносится мягкой кисточкой, жидкой краской, одним движением руки, мазок получается растянутый по тону от насыщенно темного кобальта до прозрачно-светлого, он получается как акварельный, расплывчатый). Сейчас гжель используется везде (циферблат часов, заколки и т.д.) Ищет новые объекты для современности.

Хохлома. Расписывали деревянные ложки, бытовые предметы. Наносился тонкий слой глины, затем обжигали, затем аллюминевый порошок, потом роспись, подсолнечное масло (олифа) и в печь. Сейчас расписывают под хохлому декоративные предметы, мебель в детских садах, машины, одежду.

Глиняная игрушка. Раньше в эти игрушки играли, а сейчас это произведение искусства. Делают многофигурные композиции.

Резьба по дереву. Раньше была «Кудрина» (растительные, животные композиции, резьбы не глубокие). Сейчас «Татьянка» (полумеханическая резьба). Используются новые приемы и методы создания народного творчества.

ФРАНКО-АМЕРИКАНСКИЙ СПОР О ПРАВАХ ГРАЖДАН США В МАРОККО

Конкретным поводом к делу послужил декрет французского генерального резидента в Марокко от 30 декабря 1948 г.⁴ В соот­ветствии с этим декретом ввоз всех товаров на территорию Ма рокко требовал специального разрешения, если даже товары не подлежали оплате иностранной валютой. Исключение составлял импорт из Франции или других территорий Французского союза. Очевидно, что декрет ограничивал возможности американских монополий, экспортирующих в Марокко свои товары.Правительство США выступило с протестом против этого декрета и потребовало для своих граждан, основываясь на прин­ципе наибольшего благоприятствования, сохранения и расшире­ния консульской юрисдикции.Это требование не было принято Францией, и 28 октября 1950 г. она обратилась в Международный Суд с просьбой о рас­смотрении возникшего спора. В Суде дело слушалось с 12 по 26 июня 1952 г.¹

Позиция США:1) декрет от 30 де­кабря 1948 г. подлежит отмейе, так как на основе Альхесирасско-го акта от 7 апреля 1906 г. государства в Марокко имеют равные возможности, а Марокко, несмотря на Фесский договор 1912 г. и объявление Марокко французским протекторатом является субъектом международного права; 2) консульская юрисдикция сохранилась для США не только на основе договора от 16 сен­тября 1836 г. между США и Марокко, но и на основе принципа наибольшего благоприятствования, то есть признания тех прав, которые вытекали из договора между Марокко и Испанией (1861 г.); 3) подчинение граждан США, проживающих в Марок­ко, марокканским законам возможно лишь с согласия прави­тельства США; 4) с граждан США не должны взиматься налоги, в частности налог на потребление по декрету от 28 февраля 1948 г.; 5) цена товара, которая служит основанием для взыска­ния пошлин, определяется в стране происхождения товара.

Позиция Франции:1) требовала подчинения США и американских граждан декрету от 30 декабря 1948 г., по­скольку, по ее мнению, этот декрет распространяется на все го­сударства, за исключением самой Франции. Это право Франции основывается на Фесском договоре 1912 г. по которому Франция получила право «проводить такие юридические, экономические, административные, финансовые и военные реформы, какие она считает нужными»¹. 2) Франция считала, что для США права консуль­ской юрисдикции сохраняются только в рамках договоров 1836 г. между США и Марокко, т.е. во всех гражданских и уголовных делах, в которых в качестве стороны участвуют граждане США и лица, находящиеся под их покровительством. Эти же права были подтверждены и в Альхесирасском акте. Что касается принципа наибольшего благоприятствования, содержащегося в договоре 1836 г., то он не может применяться в данном случае, поскольку заинтересованные государства (Ис­пания, Англия) отказались от консульской юрисдикции. 3)по мнению Франции, США не могут требовать, чтобы в зоне, находящейся под юрисдикцией Франции при при­менении к гражданам США законов и регламентов запрашива­лось согласие правительства США. Поэтому США не имеют права требовать освобождения своих граждан от налогов, в том числе и от налогов на потребление, которые установлены декре­том от 28 февраля 1948 г. Наконец, в соответствии с практикой цена товаров как основание для взимания пошлин определяется на местном (марокканском) рынке.

Международный Суд, рассмотрев изложенные аргументы сто­рон, вынес решение, согласно которому декрет генерального ре­зидента в Марокко от 30 декабря 1948 г. несовместим с договор­ными обязательствами Франции, так как он нарушил Альхеси-расский акт, по которому все государства имеют в Марокко рав­ные права в экономической области. Этот пункт решения был принят единогласно. Суд постановил, что США по договору 1836 г. между США и Марокко имеют право на консульскую юрисдикцию в рамках этого договора. Данное постановление также было принято единогласно. Эти права, заявил далее Суд, США имеют также по Альхесирасскому генеральному акту в ус­тановленном им объеме. Суд признал, что США не могут требовать, чтобы при приме­нении к их гражданам законов запрашивалось согласие правительства США, но отметил, что консульские суды США могут отка­заться применять к гражданам США те законы и регламенты, на применение которых правительство США не дало своего согла­сия. Суд отверг требование США в отношении освобождения от налогов и, в частности отношении налогов на потребление. Суд заявил, что притязания США нарушают главный принцип Альхесирасского акта: предоставление равных экономических возможностей в Марокко для всех государств.Суд заявил, что, согласно ст. 95 Альхесирасского акта, цена товара в стране происхождения и цена его на марокканском рынке являются элементами цены товаров, как оптовой, так и розничной, в месте нахождения таможен.Суд не согласился с утверждением США, что их права в Ма­рокко обосновываются «обычаями и практикой», со ссылкой на ст. 38 своего Статута, которая признает правовой характер обы­чая только в том случае, если имеет место всеобщая практика. В данном случае ни Франция, ни Марокко не признают такой практики'.

С точки зрения современного международного права подоб­ное решение Суда было явно противоправным, ибо находилось в противоречии с п. 1 и 2 ст. 2 Устава ООН.Следует согласиться с мнением бывшего члена Международ­ного Суда С. Крылова о том, что «в целом решение Суда, узако­нивающее консульскую юрисдикцию американцев, ставящее их в положение господ над коренным населением Марокко, явля­ется одним из наиболее реакционных в практике Международ­ного Суда»¹.Венгерский юрист Д. Хайду в этой связи писал: «Это решение нам надо отвергнуть прежде всего потому, что Международный Суд в 1952 г. на основе договора, который был подписан в первой половине прошлого века, считал, что консульская юрисдикция США все еще действует, хотя консульская юрисдикция, которая грубо попирает суверенитет заинтересованных государств, уже исчезла из международного права»

ДЕЛО ЛУИСА ЗЕМЕЛЯ

31 марта 1962 г. Луис Земель обратился в паспортный отдел государственного департамента CLIÎA с просьбой о выдаче пас­порта для поездки на Кубу для ознакомления со страной. Паспортный отдел отклонил его просьбу на основании распо­ряжения государственного секретаря от 16 января 1961 г. Земель заявил, что нарушено его право свободного передви­жения, и подал иск в окружной суд (District court). Земель оспа­ривал полномочия государственного секретаря вводить террито­риальные ограничения на поездки. Окружной суд отклонил иск Земеля на основании параграфа 215 акта об иммиграции и граж­данстве 1952 г., который гласит: «Когда США находятся в состо­янии войны или существует критическое положение, объявлен­ное президентом.., следует считать незаконным въъезд и выезд из США любого гражданина США. Незаконной следует считать и попытку сделать это без надлежаще оформленного паспорта».В соответствии с актом о паспортах 1926 г. «государственный секретарь имеет право выдавать, изымать и контролировать пас­порта... в соответствии с правилами, предписанными президен­том и от имени США. И никто иной, кроме него, не имеет права это делать».

Окружной суд пришел к выводу о том, что государственный секретарь имеет полномочия вводить территориальные ограни­чения на передвижение и что правовые основания для осущест­вления этих полномочий были достаточными и конституцион­ными, поэтому права Земеля не были нарушены.

Ареляция = Он ссылался в этой связи на ст. 1 конституции США. Дело было передано в Верховный суд. В 1965 г. Верховный суд постановил, что решение окружного суда было правомерным. В обоснование этого он заявил, что акт о паспортах уполномачивает президента вводить территориальные ограничения. Несмотря на то, что право передвижения является «свободой, защищаемой пятой поправкой к конституции, требо­вания внешней политики и национальной безопасности оправ­дывают ограничения на поездки.

Оценивая дело Земеля, мы должны прежде всего подчеркнуть, что в соответствии с международным правом каждому государ­ству принадлежит суверенное право самому определять режим въезда и выезда своих граждан, исходя из интересов своего госу­дарства в полном соответствии со Всеобщей декларацией прав человека 1948 г.

В деле Земеля, однако, мы сталкиваемся с дискриминацией в отношении поездок в социалистические страны. Это является грубым нарушением Устава ООН, в частности п. 2 ст. 1, где го­ворится об обязанности «развивать дружественные отношения между нациями на основе уважения принципа равноправия и самоопределения народов, а также принимать другие соответст­вующие меры для укрепления всеобщего мира». + важно, что Акт о паспортах был принят для того, чтобы централизовать операции с паспортами. Именно в целях централизации операций, а не для введения дискриминацион­ных ограничений, и были предоставлены столь широкие права.

ДЕЛО СЕЛЕБОЯ

Иммиграционные власти Бирмы в 1959 г. начали судебное пре­следование Селебоя — иностранного гражданина, проживающе­го на территории Бирмы на основании разрешения, выданного ему на неограниченный срок. Власти потребовали от него поки­нуть пределы Бирмы и назначили определенный срок для выезда из страны. Селебой несколько раз обращался с апелляциями в министерство иммиграции, а также в Верховный суд. Однако им­миграционные власти отклоняли его апелляции. В ответ на это Селебой предъявил иск иммиграционным властям, сославшись на параграф 42 закона об особых льготах.(где имеется определение так на­зываемого статуса «постоянного жителя», дает ему право на по­стоянное жительство на территории данной страны. Он заявил, что впервые приехал в Бирму в 1930 г., затем проживал на территории Бирмы с января 1932 по январь 1942 г. Это, по его мнению, давало ему право на постоянное жительство в данной стране)

Истец требовал, чтобы его право на постоянное проживание в Бирме было подтверждено судом и чтобы суд постановил, что иммиграционные власти не имеют права принудить его покинуть страну. Ответчик выдвинул предварительное возражение против предъявленного истцом иска. Он утверждал, что иск является не­обоснованным и незаконным, так как, во-первых, ответчик дей­ствовал в пределах данных ему полномочий, в рамках своей ком­петенции и после тщательного предварительного раследования; во-вторых, вопрос о том, должен ли иностранец покинуть пре­делы какого-либо государства или же он может остаться, реша­ется только правительством страны пребывания.Со своей стороны истец заявил, что доводы ответчика нельзя принимать во внимание, так как они не были оформлены в со­ответствующем письменном виде.

Из обстоятельств дела видно, что иммиграционные власти трижды назначали дату выезда истца из страны и трижды тот не выполнял предписания.В этой связи он был признан, согласно параграфу 13 (I) имми­грационного акта Бирмы, виновным в неповиновении приказам иммиграционных властей. Иными словами, имело место наруше­ние истцом административньгх правил страны пребывания, и это было ранее признано иммиграционными властями достаточным для принятия решения о выдворении иностранца из страны. Рассмотрев спор, Верховный суд постановил иск отклонить. В судебном решении отмечалось следующее. Каждое государство имеет право свободно решать вопрос о допуске иностранцев на свою территорию, определять условия их пребывания, а также решать вопрос об их выдворении из страны — это установившая­ся норма международного права. Право суверенного государства решать вопрос о выдворении иностранца с его территории не за­трагивает и не отрицает права государства решать вопрос о том. какие именно лица могут быть допущены в страну, на какой срок и на каких условиях. Предварительное возражение, выдвинутое ответчиком против истца и не оформленное в письменном виде, было принято во внимание. Суд отметил, что строгое соблюде­ние всех формальностей было бы необходимо, если бы судом было установлено, что основание для предъявления иска дейст­вительно было и что решение такого рода дела действительно входило в компетенцию суда. Однако судом было установлено обратное, и в этой связи соблюдать все формальности просто не имело смысла.

ДЕЛО МАНДЕЛЬЕРА

В 1966 году истец обратился в суд в Брюсселе с требованием рассмотреть его иск к ООН, правительству Бельгии или к ним вместе о возмещении ущерба, который он понес «в результате злоупотреблений, совершенных войсками ООН в Конго»¹. Суд отклонил иск к ООН на том основании, что Организация пользо­валась иммунитетом от действия любых законов в соответствии с разд. 2 Конвенции о привилегиях и иммунитетах ООН от 13 февраля 1946 г. В своем решении суд подчеркнул, что Конвенция, одобренная Бельгией законом от 28 августа и ратифицированная 25 сентября 1948 г., вступила в силу на территории Бельгии.Истец ссылался на разд. 29 Конвенции, который гласит, что «Организация Объединенных Наций устанавливает положения для соответствующих способов разрешения: а) споров, возника­ющих в связи с контрактами, или других споров по вопросам частного права, в которых Организация Объединенных Наций является стороной...». Истец утверждал, что этот раздел опреде­ляет объем иммунитета от действия каких-либо законов и имеет преимущество перед разд. 2 Конвенции. В этой связи суд заявил, что, хотя и не создано никакой юридической инстанции в соот­ветствии с разд. 29, разд. 2 всегда применялся и имел юридичес­кую силу, и иммунитет ООН был абсолютным.

Истец ссылался на ст. 10 Всеобщей декларации прав человека, которая утверждает: «Каждый человек для определения его прав и обязанностей и для установления обоснованности предъявлен­ного ему уголовного обвинения имеет право на основе полного равенства на то, чтобы его дело было рассмотрено гласно и с со­блюдением всех требований справедливости независимым и бес­пристрастным судом».

По его мнению, это позволяло ему ввиду отсутствия компе­тентного международного суда, способного решать его дело, ис­кать защиты от действий ООН в национальном суде.

По этому вопросу суд заявил, что Всеобщая декларация прав человека не является юридически обязывающим документом и не отменяет, условно или абсолютно, иммунитеты и привилегии, провозглашенные в разд. 2 Конвенции о привилегиях и иммуни­тетах ООН от 13 февраля 1946 г.

Наконец, истец утверждал, что ст. 105 Устава ООН предостав­ляет ООН только такие привилегии и иммунитеты, которые не­обходимы для выполнения целей организации. В ответ на это суд подчеркнул, что разд. 2 Конвенции предоставляет ООН общий иммунитет от какого-либо судебного преследования, который не ограничен минимумом, необходимым для выполнения целей, провозглашенных в Уставе. Кроме того, Конвенция и Устав — два юридических документа, имеющих одинаковый статус, и более ранний, который был принят 26 февраля 1945 г., не может ограничить сферу применения более позднего, принятого 13 февраля 1946 г.Исходя из сказанного, суд решил: «ООН пользуется иммуни­тетом от каких-либо форм судебного преследования в соответст­вии с разделом 2 Конвенции о привилегиях и иммунитетах ООН. Этот иммунитет безусловный и не ограничен ни разделом 29 Конвенции, ни статьей 10 Всеобщей декларации прав человека».

18. врегулювання питання громадянства в Україні після здобуття незалежності. Історія законодавства України про громадянство.

Першими кроками на шляху становлення інституту громадянства України після проголошення незалежності нашої держави був Закон "Про правонаступництво України" від 12 вересня 1991р., у ст. 9 якого закріплено, що "всі громадяни Союзу РСР, які на момент проголошення незалежності України проживали на території України, є громадянами України", а також Закон України "Про громадянство України" від 8 жовтня 1991р. Указом Президента України від 31 березня 1992р. Було затверджене "Положення про порядок розгляду питань, пов'язаних з громадянством України". Цими нормативними актами вперше було визначено поняття громадянства України, коло осіб, які стали громадянами незалежної Української держави, порядок набуття та припинення громадянства України. Пізніше Верховна Рада України ухвалила нову редакцію Закону про громадянство України 16 квітня 1997 р. Цей Закон набув чинності 20 травня 1997р.

Закон України "Про громадянство України" Визначає громадянство України які "постійний правовий зв'язок особи та Української держави; що знаходить свій вияв у їх взаємних правах та обов'язках".

18 січня 2001 року новий ЗУ. Громадянство У – правовий зв’язок між ФО та У, що знаходить свій вияв у їх взаємних правах і обов’язків.

Цей Закон відповідно до Конституції України визначає правовий зміст громадянства України, підстави і порядок його набуття та припинення, повноваження органів державної влади, що беруть участь у вирішенні питань громадянства України, порядок оскарження рішень з питань громадянства, дій чи бездіяльності органів державної влади, їх посадових і службових осіб.

18 січня 2001 року серед принципів громадянства У, закріплено принцип єдиного громадянства (ст. 2 ЗУ). Якщо громадянин У набув іноземного громадянства, це означає, що законодавство У не визнає правових наслідків іншого (подвійного) громадянства. (а НЕ визнає іншого громадянства)

Це закріплено у ст.. 2 ЗУ «про громадянство», також інші принципи:

2) запобігання виникненню випадків безгромадянства;

3) неможливості позбавлення громадянина України громадянства України;

4) визнання права громадянина України на зміну громадянства;

5) неможливості автоматичного набуття громадянства України іноземцем чи особою без громадянства внаслідок укладення шлюбу з громадянином України або набуття громадянства України його дружиною (чоловіком) та автоматичного припинення громадянства України одним з подружжя внаслідок припинення шлюбу або припинення громадянства України другим з подружжя;

6) рівності перед законом громадян України незалежно від підстав, порядку і моменту набуття ними громадянства України;
7) збереження громадянства України незалежно від місця проживання громадянина України.

Питання громадянства України регулюються Конституцією, Законом У про громадянство, міжнародними договорами України.

Якщо міжнародним договором України встановлено інші правила, ніж ті, що містяться у Законі У про гр, застосовуються правила міжнародного договору.

Згідно з «Конвенцією про скорочення випадків без громадянства» від 30 серпня 1961 року, що фіксує способи набуття громадянства. Виходячи з принципів цієї конвенції, в У:

- за народженням

- за територіальним походженням

- внаслідок прийняття до громадянства

- внаслідок поновлення в громадянстві

- усиновлення

- встановлення над дитиною опіки чи піклування

- встановлення над недієздатною особою опіки

у зв’язку у перебуванням у громадянстві У одного чи обох батьків.

Згідно з ст.. 3: Громадянами України є:

1) усі громадяни колишнього СРСР, які на момент проголошення незалежності України (24 серпня 1991 року) постійно проживали на території України;

2) особи, незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних чи інших ознак, які на момент набрання чинності Законом України "Про громадянство України" (1636-12) (13 листопада 1991 року) проживали в Україні і не були громадянами інших держав;

3) особи, які прибули в Україну на постійне проживання після 13 листопада 1991 року і яким у паспорті громадянина колишнього СРСР зразка 1974 року органами внутрішніх справ України внесено напис "громадянин України", та діти таких осіб, які прибули разом із батьками в Україну і на момент прибуття в Україну не досягли повноліття, якщо зазначені особи подали заяви про оформлення належності до громадянства України; (Пункт 3 частини першої статті 3 в редакції Закону

4) особи, які набули громадянство України відповідно до законів України та міжнародних договорів України.

19.Закон України «Про громадянство»від 18січня2001. Загальна характеристика

Громадянство України - це стійкий, необмежений у просторі правовий зв'язок фізичної особи з Українською державою, засно ваний на юридичному визнанні державою цієї особи громадяни ном України, внаслідок чого особа і держава набувають взаємних прав і обов'язків в обсязі, передбаченому Конституцією та закона ми України.Цей зв'язок виявляється в розповсюдженні на відповідну особу суверенної влади держави незалежно від місця її проживання - на території держави чи за її межами.
Система конституційно-правових норм, що регулюють питання громадянства, складає головний конституційно-правовий інсти тут - інститут громадянства. Джерелами цього інституту є:
1. Конституція України.
2. Закон України «Про громадянство України» в редакції Зако ну від 18 січня 2001 р.
3. Чинні міжнародні договори України з питань громадянства.
4. Підзаконні акти. Принципи громадянства - це ті вихідні положення, які ви значають істотні риси відносин громадянства. Конституція Украї ни (статті 4, 25) та Закон України «Про громадянство України» (ст. 2) закріплюють такі принципи громадянства України:
1) єдиного громадянства - громадянства держави Україна, що виключає можливість існування громадянства адміністративно-те риторіальних одиниць України. 
2) запобігання виникненню випадків безгромадянства (апат-ризму);
3) неможливості позбавлення громадянина України громадянс тва України.
4) визнання права громадянина України на зміну громадянства;
5) неможливості екстрадиції чи депортації громадян України -громадянин України не може бути вигнаний за межі України або виданий іншій 6) захисту державою громадян України за кордоном - грома дянам України, які проживають або перебувають за межами України, гарантуються піклування та захист 
7) неможливості автоматичного набуття громадянства України іноземцем чи особою без громадянства внаслідок укладення шлю бу з громадянином України або набуття громадянства України йо го дружиною (чоловіком) та автоматичного припинення громадян ства України одним із подружжя внаслідок припинення шлюбу або припинення громадянства України другим із подружжя;
8) рівності перед законом громадян України незалежно від під став, порядку і моменту набуття ними громадянства України;
9) збереження громадянства України незалежно від місця про живання громадянина України.
Згідно з Законом України «Про громадянство України» належ ність до громадянства України визнається за такими категоріями осіб 
особи, які прибули в Україну на постійне проживання після 13 листопада 1991 р. і яким у паспорті громадянина колишнього СРСР зразка 1974 р. органами внутрішніх справ України внесено напис «громадянин України», а також діти таких осіб, які прибули разом із батьками в Україну, якщо на момент прибуття в Україну вони не досягли повноліття
1) усіма громадянами колишнього СРСР, які на момент прого лошення незалежності України (24 серпня 1991 р.) постійно про живали на території України;
2) особами, незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних чи ін ших ознак, які на момент набрання чинності Законом України «Про громадянство України» (13 листопада 1991 р.) проживали
' в Україні та не були громадянами інших держав;
3) особами, які прибули в Україну на постійне проживання піс ля 13 листопада 1991 р. і яким у паспорті громадянина колишнього СРСР зразка 1974 р. органами внутрішніх справ України внесе но напис «громадянин України», а також дітьми таких осіб, які прибули разом з батьками в Україну, якщо на момент прибуття в Україну вони не досягай повноліття;
4) особами, які набули громадянство України відповідно до за конів України та міжнародних договорів України.
 Підстави набуття громадянства України. Стаття 6 Закону України «Про громадянство України» встановлює, що громадян­ство України набувається за такими підставами:
1. За народженням (філіація). Філіація є основним способом на буття громадянства України. При цьому громадянство за народжен ням набувається на основі принципів «права крові» або «права ґрун ту» У першому випадку дитина набуває громадянства батьків (одного з батьків) незалежно від місця народження, у друго му - дитина стає громадянином тієї держави, на території якої вона народилася, незалежно від громадянства батьків. У Законі України «Про громадянство України» закріплено принцип крові - особа, бать ки або один із батьків якої на момент її народження були громадяна ми України, є громадянином України (ст. 7).
В окремих випадках застосовуються і елементи принципу ґрунту.
- якщо особа народилася на території України від осіб без гро мадянства, які на законних підставах проживають на території України;
- якщо особа народилася за межами України від осіб без гро мадянства, які постійно на законних підставах проживають на те риторії України, і не набула за народженням громадянства іншої держави, є громадянином України;
- якщо особа народилася на території України від іноземців, які постійно на законних підставах проживають на території України, і не набула за народженням громадянства жодного з батьків, є громадянином України;
- якщо особа народилася на території України і одному з бать ків якої надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, і яка не набула за народженням громадянства жодного з батьків або набула за народженням громадянство того з батьків, якому надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні;
- якщо особа народилася на території України від іноземця і особи без громадянства, які постійно на законних підставах про живають на території України, і не набула за народженням грома дянства того з батьків, який є іноземцем;
- якщо на території України знайдено новонароджену дитину, обоє з батьків якої невідомі (знайда).
 2. За територіальним походженням. За цією підставою згідно зі ст. 8 Закону України «Про громадянство України» громадянами України реєструються:
- особа, яка сама або хоча б один з її батьків, дід чи баба, пов-норідні брат чи сестра народилися або постійно проживали до 16 липня 1990 р. на території, яка стала територією України відпо відно до ст. 5 Закону України «Про правонаступництво України», а також на інших територіях, що входили до складу Української Народної Республіки, Західно-Української Народної Республіки, Української Держави, Української Соціалістичної Радянської Республіки, Закарпатської України, Української Радянської Соці алістичної Республіки (УРСР), і є особою без громадянства або іноземцем, що взяв зобов'язання припинити іноземне громадян ство, та подала заяву про набуття громадянства України, а також її діти;
- дитина, яка народилася чи постійно проживала на території УРСР (або хоча б один з її батьків, дід чи баба народилися чи постійно проживали на територіях, зазначених у ч. 1 цієї статті) j є особою без громадянства, за заявою одного з батьків або опіку на чи піклувальника;
- дитина, яка народилася на території України від батьків, що є іноземцями, і набула за народженням громадянство іншої держави або держав, яке було припинене, за клопотанням одного з батьків або опікуна чи піклувальника.
 3. Внаслідок прийняття до громадянства (натуралізація). Умовами прийняття до громадянства України є:
1) визнання і дотримання Конституції України та законів України;
2) зобов'язання припинити іноземне громадянство або непе-ребування в іноземному громадянстві (для осіб, які були грома дянами держав, міжнародні договори України з якими дозволя ють особам звертатися для набуття громадянства України за умо ви, якщо доведуть, що вони не є громадянами іншої договірної сторони).


3) безперервне проживання на законних підставах на території України протягом останніх п'яти років (ценз осілості).

4) отримання дозволу на постійне проживання в Україні.
;
5) володіння державною мовою або її розуміння в обсязі, до статньому для спілкування. Ця умова не поширюється на осіб, які мають певні фізичні вади (сліпі, глухі, німі);
6) наявність законних джерел існування.
Закон також установлює перелік осіб, які не приймаються до громадянства України. До них, зокрема, належать особи, які:
1) вчинили злочин проти людства чи здійснювали геноцид; г 2) засуджені в Україні до позбавлення волі за вчинення тяжко го злочину (до погашення або зняття судимості);
3) вчинили на території іншої держави діяння, яке визнано за конодавством України тяжким злочином .
4. Внаслідок поновлення у громадянстві. Поновлення у грома дянстві України здійснюється реєстрацією громадянами України осіб, які після припинення громадянства України не набула інозем ного громадянства і подали заяву про поновлення у громадянстві України, а також осіб, які після припинення громадянства України набули іноземне громадянство, повернулися в Україну на постій не проживання і подали заяву про поновлення у громадянстві України .
.
5. Внаслідок усиновлення.
6. Внаслідок установлення над дитиною опіки чи піклування.
7. Внаслідок установлення над особою, визнаною судом недіє здатною, опіки.
.
8. З огляду на перебування у громадянстві України одного чи обох батьків дитини.
9. Внаслідок установлення батьківства.
У вирішенні питання щодо набуття громадянства України дітьми віком від 15 до 18 років слід мати на увазі, що це може від буватися лише за їхньою згодою.
10. За іншими підставами, передбаченими міжнародними до говорами України. Такими підставами можуть бути, наприклад, оптація (вільний вибір громадянства тієї чи іншої держави в разі з переходу частини території від однієї держави до іншої або про­голошення частини території колишньої держави новою незалеж ною державою) або трансферт (перехід частини території супро воджується зміною громадянства без права вибору).
 Підстави припинення громадянства України. Стаття 17 За кону України «Про громадянство України» передбачає такі підста ви припинення громадянства України (схема 15):
 1. Внаслідок виходу з громадянства України (депатріація)..
 2. Внаслідок втрати громадянства України. Під втратою гро­мадянства звичайно розуміють автоматичне припинення грома дянства за певних умов'. Закон України «Про громадянство Украї ни» (ст. 19) передбачає, що громадянство України втрачається:
1) якщо громадянин України після досягнення ним повноліття добровільно набув громадянство іншої держави.
Добровільним набуттям громадянства іншої держави вважаю ться всі випадки, коли громадянин України за своїм вільним воле виявленням, вираженим у формі письмового клопотання, набув громадянство іншої держави або якщо він добровільно отримав документ, що підтверджує наявність набуття ним іноземного гро мадянства, крім випадків, якщо:
а) діти за народження одночасно з громадянством України на бувають також громадянство іншої держави;
б) діти, які є громадянами України і усиновлені іноземцем, на бувають громадянство усиновителя;
в) громадянин України автоматично набув громадянство іншої держави внаслідок одруження з іноземцем;
г) згідно із законодавством іншої держави її громадянство на дано громадянинові України автоматично без його добровільного волевиявлення і він не отримав добровільно документ, що під тверджує наявність у нього громадянства іншої держави;
2) якщо іноземець набув громадянство України і не подав у по­рядку, передбаченому ч. 5 ст. 8, п. 2 ч. 2 ст. 9 та ч. 2 ст. 10 цього Закону, документ про припинення іноземного громадянства або декларацію про відмову від нього;
3) якщо іноземець набув громадянство України і скористався правами або виконав обов'язки, які надає чи покладає на нього іноземне громадянство;
4) якщо особа набула громадянство України внаслідок подання свідомо неправдивих відомостей або фальшивих документів;
5) якщо громадянин України без згоди державних органів Украї ни добровільно вступив на військову службу, на роботу в службу безпеки, правоохоронні органи, органи юстиції або органи держав ної влади чи органи місцевого самоврядування іншої держави.
За всіх зазначених обставин, окрім випадків, коли особа набула громадянство України внаслідок подання свідомо неправдивих відомостей або фальшивих документів, громадянство України не втрачається, якщо внаслідок цього громадянин України стане особою без громадянства.
Від втрати громадянства слід відрізняти позбавлення громадян ства, тобто примусове позбавлення громадянства особи, яка набу ла його за народженням {денаціоналізація), або примусове позбав лення громадянства натуралізованої особи {денатуралізація). Кон ституція України (ст. 25) та Закон України «Про громадянство України» (ст. 2) забороняють позбавляти громадянства України.
 3. За підставами, передбаченими міжнародними договорами України. Як і за набуття громадянства України, до них можна від нести такі підстави, як оптація або трансферт.
Закон України «Про громадянство України» передбачає також можливість скасування рішення про оформлення набуття грома дянства України у випадках, якщо особа набула громадянство за територіальним походженням або її було поновлено у громадян стві України обманом, внаслідок подання свідомо неправдивих ві домостей або фальшивих документів, приховування будь-якого суттєвого факту, за наявності якого особа не може набути грома дянства України.

Повноваження органів та організацій, які беруть участь у вирішенні питань громадянства. У вирішенні питань грома дянства беруть участь такі органи та організації:
1. Президент України: ухвалює рішення і видає укази відпо відно до Конституції України і Закону України «Про громадянство України»; визначає порядок провадження за заявами і поданнями з питань громадянства та виконання ухвалених рішень; затверджує Положення про Комісію при Президентові України з питань гро мадянства.
2. Комісія з питань громадянства при Президенті України: роз глядає заяви про прийняття до громадянства України, вихід із гро­мадянства України та подання про втрату громадянства України і вносить пропозиції Президентові України щодо задоволення цих заяв і подань; повертає документи про прийняття до громадянства України чи про вихід із громадянства України уповноваженому центральному органу виконавчої влади з питань громадянства або Міністерству закордонних справ України для їх оформлення від повідно до вимог чинного законодавства України; контролює ви конання рішень, ухвалених Президентом України з питань грома дянства.
3. Спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань громадянства і підпорядковані йому органи':
1) приймають заяви разом із необхідними докум